Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Морфологічний рівень






1. Збереження окремого типу відмінювання (ІV відміна) іменників середнього роду, напр.: теля, курча, ім’я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

2. Збереження давніх закінчень - ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.: рукою, петлею, душею (пор. в російській мові рукой, петлей, душой).

3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

4. Стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. в російській мові добрая, доброе, добрые).

5. Збереження форм інфінітива на - ти дієслів, напр.: писати, читати, брати (пор. в російській мові писать, читать, брать).

6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: писатиму, читатиму, працюватиму.

7. Наявність чергування приголосних г, к, х із з, ц, с у відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо – нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова – це самостійна давня слов’янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це підтверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису[8].

Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими слов’янськими мовами говорив видатний український та російський вчений ХІХ ст. І. Срезневський:

„Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясноти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства синтаксичного – це мова поетична, музикальна, мальовнича”.

Історія розвитку української мови – це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умовою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості”[9].

Формування української національної мови відбувається на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує українська мова? ”, звичайно, слід пам’ятати слова О. Потебні про те, що поява мови – це „не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови”.

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з ХІІ ст. У ХІV – ХVІ ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов’янська мова – мова української народності, а подальшому історичному розвитку – мова української нації.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є Тимченко, В. Ганцов, П, Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та інші) гостро критикували теорію російського вченого О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Посилаючись на праці видатного українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. н.е., коли ми вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов’янської групи племен”, І. Огієнко, наприклад, робить висновок, що на Сході слов’янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної руської мови[10].

Про те, що структурно одноманітної живої мови східних слов’ян у добу Київської Русі не було, стверджує В. Німчук[11]. Отже, говорити про розвиток сучасних східнослов’янських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то слід визнати, що східнослов’янські мови почали формуватися після розпаду праслов’янської етномовної спільності (V–VI ст.) з пізньопраслов’янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов’янської прамови [12].

У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підходять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Горбачем [13]:

1.Протосхіднослов’янська доба 500/800 – 900/1000 по Хр.
2. Старо-українська доба 900/1000 – 1350 по Хр.
3. Середньо-українська доба 1350/1400 – 1750/1800
4. Ново-українська доба 1780/1800 – ХХ вік
 

За теорією Ю. Шевельова[14], у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VІІ–ХІ ст.); 2) староукраїнська (ХІ–ХIV ст.); 3) середньоукраїнська (кінця ХІV – початку ХVІІІ ст.); 4) нова українська мова.

Кожен із цих періодів мав свої особливості – мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.



Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал