Семінарсько-практичне заняття 3. Епоха Великих географічних відкриттів

1. Епоха Великих відкриттів. Перший період (до середини 16 ст.)

2. Епоха Великих відкриттів. Другий період (середина 16 ― середина 17 ст.)

Навчальний матеріал

Наприкінці XV ст. в Європі спостерігалось небачене піднесення науки, літератури та мистецтва, змінювати світогляд людей. В містах збільшувалась кількість людей, які займалися інтелектуальною працею (їх у подальшому почали називати інтелігенцією). Розпочинається епоха гуманізму – посилюється віра в силу та здібності людини.

Основними чинниками, що вплинули на розвиток подорожей в епоху Відродження, були:

ü соціокультурний (розвиток науки, культури); він був одним із визначальних в епоху Відродження;

ü релігійний, який був значно послаблений через те, що релігійні мотиви уздійсненні подорожей поступаються іншим (економічним, дослідницьким, культурним);

ü економічний (бурхливий розвиток економіки, особливо торгівлі змушує буржуазію шукати нові землі для збуту своєї продукції) – був одним із головних; у другій половині XV ст. середземноморська торгівля перебувала в кризовому стані, необхідно було шукати нові шляхи на Схід; причинами пошуку цих шляхів були:

ü наявність багатьох посередників у торгівлі Європи і Азії (араби, візантійці);

ü недоступність віддалених східних ринків для більшості купців із західних країн;

ü монополізація арабами єдиного можливого шляху з Європи до Індії, не захопленого турками, через Єгипет і Червоне море;

ü товарне виробництво Європи потребувало великої кількості кольорових металів; за екзотичні східні товари приходилось розраховуватись сріблом і золотом, а вартість європейських товарів (олова, сукна, продуктів сільського господарства) була значно нижчою; ”проблема золота” перетворювалась на гостру економічну проблему;

ü мотиваційний (в цей період відбувалася переоцінка цінностей, змінювалися пріоритети щодо відпочинку, отримання освіти; поїздки стали більш індивідуально-направленими);

ü політичний (політика в цей період дуже тісно пов’язана з торгово-економічними інтересами і релігією); засновувались торгові та дипломатичні представництва, релігійні місії в різних країнах, почала створюватись колоніальнасистема;

ü географічний (для бурхливого росту економіки, науки, техніки вже було недостатньо старих територій для торгівлі, а релігійній ієрархії необхідна булла нова паства; все це сприяло пошуку нових територій, розширенню світового географічного простору, спонукало політиків, церкву і буржуазію організовувати морські експедиції з метою відкриття нових земель, що зрештою і спричинило Великі географічні відкриття).

Епоха Великих географічних відкриттів була обумовлена змінами, які відбулися в суспільстві та науці. Географічні уявлення Клавдія Птолемея, викладені ним у «Керівництві з географії у 8 книгах ”, панували в географії XIV ст. В 1476 р. вийшло в світ перше друковане видання цієї книги. Але уявлення про оточуючий світ вже змінились. Ще на початку XV ст. з’явилися книги, в яких заперечувалася замкненість Індійського океану з півдня і підтримувалась ідея про те, що Земля – куля. Завдяки книгодрукуванню, в Європі почали видаватись країнознавчі твори стародавніх авторів, які описували казкові багатства країн Сходу – Китаю, Індії, Цейлону, Японії.

В XV ст. вийшла в світ компілятивна праця кардинала П’єра д’Альї (Аліасіуса) ” Картина світу ”, в якій були узагальнені знання його попередників щодо дослідження світового водного простору; вона була настільною книгою багатьох мореплавців, включно з Христофором Колумбом. На карті флорентійського картографа Паоло Тосканелі в кінці XV ст. Атлантичний океан був зображений, омиваючи з однієї сторони Європу, а з другої – Японію і Китай. Тосканелі був впевнений, що Земля – куля. І хоча його карта не була точною, і нажаль, не дійшла до наших днів, вона була прямим поштовхом до європейських спроб заокеанських відкриттів.

Великі географічні відкриття були підготовлені економічним розвитком західноєвропейського суспільства. З’явився новий тип суден – каравела. Ці кораблі могли ходити під вітрилами і проти вітру, крім того, маючи невеликі розміри, вони разом з тим були дуже місткі. Європейці відкрили для себе компас. З’явилася астролябія, завдяки якій можна було встановити широту місцезнаходження судна. Вдосконалювалась вогнепальна зброя. Від азійських народів поширився спосіб соління м’яса, що давав можливість морякам не залежати від торгівлі, здійснювати тривалі плавання.

Першою європейською країною, яка активно займалась морськими дослідженнями та організацією експедицій з метою відкриття нових морських шляхів і земель, була Португалія. Найбільш, вагомий внесок у цю справу зробив принц Генріх Мореплавець. Він особисто ніколи не був у морських експедиціях. Але завдяки йому був побудований великий флот, а на мисі Сагріш в 1438 р. заснована морехідна школа, створена обсерваторія, в якій навігаторів навчали орієнтуватись в океані за зорями, та зібрана багата колекція навігаційних карт і книг.

Мореплавці настійливо шукали шлях до багатств Індії. У 1487 р. Уздовж берегів Африки була відправлена експедиція під керівництвом Бартоломеу Діаша, що досягла мису Доброї Надії. Португалець Васко да Гамма відправляється в 1498 р. на південь від Європи, вздовж західного узбережжя Африки, досяг мису Доброї Надії, наніс на карту великий о. Мадагаскар і досяг індійського порту Калікут, а в1499 р. повернувся в Португалію з вантажем золота і прянощів. Один тільки золотий ідол, що призначався в подарунок королю, важив близько 30 кг, мав очі з смарагдів, а на грудях у нього були рубіни величиною з грецький горіх. В результаті подорожі було встановлено, що узбережжя Африки повністю заселене. Замість небезпечних сухопутних доріг був відкритий дешевий і порівняно безпечний морський шлях на схід. Новим шляхом з Португалії рушили до Індії експедиції. В результаті цих експедицій Індія стає колонією Португалії. Влаштувавшись тут португальські загарбники здійсннють військові походи до Індонезії, Індокитаю, та аж до Нової Гвінеї і Японії.

Тоді як португальці просувалися уподовж західних берегів Африки до Індії, в сусідній Іспанії скористалися іншим варіантом маршруту до тієї ж Індії. Генуезець Христофор Колумб запропонував іспанським правителям проект подібної подорожі до Індії в західному напрямі.

Подорож почалося 3 серпня 1492 р. і лише через два місяці, 11 жовтня стали виявлятися ознаки близької землі. 12 жовтня 1492 р. черговий матрос побачив острів, що входив в групу Багамських островів, який був названий Сан-Сальвадором. Незабаром були знайдені і такі крупні острови як Куба і Гаїті. Куба у Колумба асоціювалася з Китаєм. На островах європейці спостерігали незвичайний для них побут, а також безліч незнайомих тварин і рослин. Дещо пізніше Старий Світ дізналося про кукурудзу (маїс), картоплю, томати, тютюн і інші фрукти та овочі.

Після цього Колумб здійснив ще три подорожі – 1493, 1498 та 1504 рр., відкривши багато островів Карибському морі та дослідив частину Американського узбережжя, але величезних багатств там не знайшов. Він був переконаний, що ця земля – частина азіатського материка – ”Індії”. Тому і місцеве населення стали називати індіанцями. Але в новій ”Західній Індії” (Вест-Індії) було мало міст, і цивілізація виявилася дуже слабо розвиненою, на відміну від багатої ”Східної Індії” (Ост-індії), добре відомої європейцям.

У 1494 р. в місті Тордесільяс був підписаний договір, за яким була проведена лінія від полюса до полюса, що проходить в 2053 км на захід від островів Зеленого мису, так званий ”папський меридіан”. Всі відкриті землі на захід від цієї межі ставали колоніальними володіннями іспанців, а на схід – португальців. Але оскільки цей розділ торкався тільки Західної півкулі, то інтереси цих двох країн пізніше знову зіткнулися на Молукських островах. Тоді і в Східній півкулі, за Сарагоським договором 1529 р., була створена аналогічна межа.

Свою назву – Америка – новий материк одержав від імені іншого італійця – Амеріго Матео Веспуччі. Світова слава прийшла до нього дякуючи двом листам, написаних в 1503 і 1504 рр. він довів в них, що відкриті землі слід вважати Новим Світом.

Відкрити шлях на Острови Прянощів, прямуючи на захід, випало на честь Фернана Магеллана.

Не дивлячись на всі хитрування і диверсійну діяльність португальців, багатократні спроби залякування, шантажі і навіть замахи на Магеллана, флотилія з п’яти кораблів 20 вересня 1519 р. покинула іспанські береги. У цьому плаванні до Островів прянощів на пайовій участі брали участь: іспанська корона, купці Севільї, ряд високопоставлених чиновників, а також сам Магеллан і деякі члени команди.

Пройшовши Гібралтарську протоку, флотилія взяла курс на Канарські острови. Від них спочатку флотилія відправилась на південь, а потім на широті північного берега Гвінейської затоки – на південний захід. В кінці листопада мандрівники досягли бразильського берега. До середини грудня кораблі увійшли до бухти Санта-Лючія, там зараз розташований Ріо-де-Жанейро. За два тижні вони продовжили своє каботажне плавання на південь. Попутно було досліджено гирло Ла-Плати і річка Парана.

21 жовтня 1520 р. був відкритий східний прохід в протоку, названу згодом Магеллановою.

Флотилія у складі трьох кораблів 28 листопада 1520 р. ввійшла в Тихий океан, названий так супутниками Магеллана тому, що за час тримісячного переходу через нього вони жодного разу не пережили ні негод, ні штормів.

Знаменна подія відбулася 28 березня. У острова Масава ”до флагманського корабля наблизився човен з вісьмома людьми на ньому. З ними заговорив раб капітана, уродженець Суматри і вони його зрозуміли відразу”. Таким чином, іспанці, пливучи на захід, дісталися до островів, де розуміли мову жителів вже відомої Суматри. Це був один з доказів кулястості Землі. На острові Себу Магеллан вплутався в міжусобну війну. Магеллан і вісім чоловік команди були убиті 27 квітня 1521 р. в сутичці з аборигенами. Тільки один корабель – ”Вікторія”, очолюваний Хуаном Себастьяном Ель-Кано, – відправився через Індійський океан. Після багатьох поневірянь, відбиваючи напади португальців, страждаючи від нехватки продовольства і хвороб членів екіпажа, через три роки 8 вересня 1522 р. ”Вікторія” увійшла до порту Севільї. З 243 чоловік, що відправилися в плавання в 1519 р., повернулося всього 19. Але той вантаж гвоздики, який був на борту ”Вікторії” сторицею окупив всі витрати на експедицію. На гербі, подарованому Ель-Кано, була зображена земна куля, обвита стрічкою, на якому був написаний його девіз: ” Перший обійшов навколо мене”.

Географічні відкриття зробили сильний вплив на становлення єдиної світової цивілізації. З відкриттям Америки став формуватися єдиний світовий економічний простір. Відбулось грандіозне пересування торгових шляхів і центрів. Середземне море, яке раніше виконувало головну роль в світовій торгівлі, в значній мірі втратило своє значення. Головні торгівельні шляхи були перенесені в Атлантичний океан і Північне (Німецьке) море.

Але до Великих географічних відкриттів причетні не тільки португальці і іспанці. З кінця XVI ст. ряд важливих відкриттів був зроблений голландськими мореплавцями. У першій половині XVII ст. голландці відкривають побережжя Австралії, яка спочатку назвали Новою Голландією. Перші дослідження півдня Нової Гвінеї пов’язані з ім’ям Віллема Янзона. Особливо велике значення в обстеженні нового материка належало Абелю Тасману, ім’я якого збереглося за островом Тасманія.

Практична частина

1. На контурній карті світу покажіть напрямок подорожей експедицій Е.Мореплавця, Б.Діаша, Васко да Гами, Христофора Колумба, Ф.Магеллана.
2. Визначіть головні риси розвитку географічних досліджень другого столітнього періоду (у вигляді таблиці)

1. Заштрихуйте різними кольорами перші колонії іспанців, португальців та голландців.
2. Зафарбуйте і надпишіть держави ацтеків, майя, інків. Вкажіть коли і ким вони були завойовані.

Опрацювати поняття: колоніальні товари, розподіл світу за Папською буллою, розподіл світу за Тордесильяською угодою, демаркаційна лінія, «папський меридіан»,

Теми рефератів:

1) Географічні та історичні наслідки експедицій Христофора Колумба

2) Особливості англо-іспанської боротьби на океанах

3) Голландська експансія у Азії та відкриття Австралії та Океанії.

Література:

Америка после Колумба: взаимодействие двух миров. ― М., 1992; Бизли Ч. Генрих Мореплаватель. ― М., 1979; Вега Гарсиласо де ла. История государства инков. – Л., 1974; Индейцы Америки. Этнографический сборник. – М., 1959; Ланге П.В. Подобно Солнцу. Жизнь Фернана Магеллана и первок кругосветное плавание. ― М., 1988; Магидович И.П., Магидович В.И. Очерки по истории географических открытий. Том 2. Великие географические открытия (конец XV – середина XVII в.). – М.: Просвещение, 1983; Малаховский К.В. В поисках Южной Земли. ― М., 1983; Народы Америки. Этнографические очерки. – Т.2. – М., 1959; Путешествие Христофора Колумба. Дневники, письма, документы. ― М., 1961; Пигафетта А. Путешествие Магеллана. ― М., 1950; Свет Я.М. Колумб. ― М., 1973; Свет Я.М. После Марко Поло. ― М., 1968.

Семінарське заняття 5. Розвиток наукових концепцій 19-21 ст. щодо ролі природно-географічного фактора в історії

1. Школа Відаль де ла Бланша і вивчення впливу географічного середовища на життя суспільства.

2. Лев Гумільов і його внесок у розвиток історичної географії

Навчальний матеріал

Відаль де ля Бланш (Paul Vidal de la Blache, 1845-1918 ) –історик за освітою став засновником французької географічної школи. Засновник французької школи висунув у своїй концепції у якості основного поняття «людину», а не «простір», «державу» і «життєві інтереси» (на відміну від німця Ф.Ратцеля). Він був захоплений «політичною географією Ратцеля і будував свої теорії, ґрунтуючись саме на цьому джерелі, хоча численні аспекти німецької геополітичної школи він жорстко критикував. Відаль де ля Бланш вважав, що Ратцель і його послідовники явно переоцінюють суто природний фактор, вважаючи його визначальним. Людина, згідно Відаль де ля Бланша), є також «важливим географічним фактором», але окрім всього ще й наділеним ініціативою. Вона не лише фрагмент декорації, але й головний актор спектакля.

Поссібілізм. Це критика надмірного возвеличення просторового фактору у Ратцеля привела Блаша до напрацювання особливої геополітичної концепції – «поссібілізму» («можливий»). Згідно цієї концепці, політична історія включає два аспекти – просторовий (географічний) і часовий (історичний). Географічний чинник відобрає довкілля, історичний – сама людина («носій ініціативи»). Бланш вважав, що помилкою німецьких «політичних географів» є те, що вони вважають рельєф детермінантою політичної історії держав. Тим самим, на дуимку Бланша, применшується фактор людської свободи та історичності. Він сам пропонував розглядати географічне положення як «потенційність», «можливість», яка може актуалізовуватися і стати дійсним політичним фактором, а може й не актуалізовуватися. Це значною мірою залежить від суб’єктивного фактора – від людини, яка населяє конкретний простір. Такий підхід був врахований і німецькими геополітиками школи Хаусхофера, які вважали критику Бланша обґрунтованою і важливою. Таким чином, зростала роль етнічного або расового фактору при розгляді політичної історії держав, а це резонувало з загальним спалахом расової проблеми у Німеччині 1920-х років. «Поссібілізм» де ля Бланша був сприйнятий більшістю геополітичниї шкіл як корекція жорсткого географічного детермінізму його попередників.

Франція за «Морську силу». Особливу увагу Бланш звертав на Німеччину, яка була головним політичним опонентом Франції на той час. Він вважав, що Німеччина є єдиною могутньою європейською державою, геополітична експансія якої заздалегідь блокується іншими європейськими розвиненими державами. Якщо Англія та Франція мають свої обширні колонії у Африці і у всьому світі, якщо США можуть майже без перешкод рухатися на південь і північ, якщо у Росії є Азія, то Німеччина заблокована зі всіх боків і не має виоду своєї енергії. Де ля Бланш вбачав у цьому головну загрозу миру у Европі і вважав за необхідне послабити розвиток такого небезпечного сусіда. Таке ставлення до Німеччини логічно втягувало Францію у загальний фронт «Морської сили», орієнтованого проти континентальних держав. Слід зауважити, що паралельно у Франції існував германофільський напрямок (адмірал Лавалль і генерал де Голль).

Цікавим аспектом у теорії французького вченого є його думка про поступове подолання суперечностей між континентальними та морськими державами. Ця консолідація, на йог думку, буде відбуватися шляхом складання принципово нових стосунків між землею і морем. Він передбачав, що континентальні простори стають все більш проникними, оскільки удосконалюються всі види комунікацій, розширюється, модернізується мережа доріг; морські шляхи, превезення (взагалі море, океан) все більше стають залежними від зв’язків з континентом. З цього приводу він говорив, що «взаємопроникнення» землі та моря – універсальний процес.

І ще один штрих у багаторівневій концепції французького дослідника. (Ми вже відзначали, що держава у нього є вторинним, «продуктом діяльності окремих структур, спільнот, які усвідомлюють єдність, подібність, сумісність головних елементів їх буття», вона (держава) – продукт цієї усвідомленої єдности). Відштовхуючись від цього Бланш специфічно розумів і кордони держав. Кордон – це живий, усвідомлюваний феномен, він не обумовлений «внутрішніми» рамками держави або безпосередньо фізично-географічними факторами.

Східна Франція – Ельзас і Лотарінгія. У 1917 році Відаль де ля Бланш опублікував книгу «Східна Франція – Лотарінгія і Ельзас». Перша світова війна була у розпалі; США вступили у неї на боці союзних держав (Франція, Великобританія та ін.) і стало очевидним, що сили американців стали вирішальним фактором перемоги над центральними імперіями. Франція, чиї «бородачі» страждали у траншеях, не могла не думати про головні завдання своєї збройної боротьби проти Німеччини: приєднання Ельзасу і Лотарінгії, які були анексовані німцями 1871 року. Було надзвичайно важливим, щоб Сполучені Штати та їх президент Відро Вільсон зрозуміли величезне значення цієї мети для долі Франції. Книга Поля Відаль де ля Бланша була покликана показати, чому Ельзас і Лотарінгія залишаються французькими територіями, незважаючи на їх німецьку культуру та історію. Автор вказував, зокрема, що 1789 р. населення цих провінцій підтвердило свою приналежність до Франції та з ентузіазмом сприйняло ідеали Французької революції, зокрема право народів на самовизначення. Чи можна вважати цю книгу власне науковою працею? Чи це твір патріота, який усвідомлює, що у такому важкому іспиті, як Велика війна (Перша світова війна), наука не мала інших завдань, ніж служіння інтересам Батьківщини? Очевидно, доводи Відаль де ля Бланша не знайшли підтримки німецьких колег. З їх точки зору, Рейн не міг бли кордоном Німеччини: «Баден завжди був дзеркалом Ельзасу» (Friedrich Metz). Але чи може географія залишатися нейтральною та проголошувати істини, прийнятні для всіх, якщо вона втягнута у міжнародні конфлікти?

Отже, внесок Відаль де ля Бланша можна визначити як:

1. засновник французької геополітичної антропологічної школи;

2. автор концепції поссібілізму;

3. «морська орієнтація» Відаль де ля Бланша

***

Гумільов Лев Миколайович (1912-1992) – російський філософ, етнолог, історик і географ. Народився 1 жовтня 1912 р. в Царському Селі в сім’ї визначних російських поетів Миколи Гумільова і Анни Ахматової. Після розстрілу батька, звинуваченого в контрреволюційній діяльності, Лев Гумільов виховувався бабусею по батьківській лінії та тіткою в с.Слепньові. Там закінчив девять класів місцевої школи, а в 1929 р. переїхав до матері в Ленінград, де завершив середню школу (1930). Вже в 1931 р. юнак взяв участь в геологічній експедиції на Памірі. Згодом він – учасник археологічної експедиції в Криму, яка досліджувала палеолітичну стоянку Аджі-Коба. В. 1934 р. Л.Гумільов поступив на східне відділення історичного факультету Ленінградського університету, в якому на той час викладав академік Євген Тарлє. Після арештів 1933 і 1935 рр., Л.Гумільова відрахували з університету. Лише в 1937 р. йому вдалося відновитися, але в січні 1938 р. Л.Гумільова заарештували знову, на цей раз «за батька», і ув’язнили на п’ять років. Покарання він відбував у Норильську (1938-1943). Лише після довготривалих клопотань Л.Гумільов одержав дозвіл відправитися добровольцем на фронт. Війну закінчив у Берліні. В 1946 р., склавши всі десять державних іспитів за повний курс університету, він за один рік закінчив 4 і 5 курси, одержавши диплом зі спеціалізації по історії хунну і стародавніх монголів. Того ж року поступив до аспірантури Ленінградського відділення Інституту Сходознавства АН СРСР. Не провчившись і року, Л.Гумільов був відрахований з аспірантури нібито «за невідповідність філологічної підготовки вибраній спеціальності», а фактично, знову «за батьків». Після тривалих пошуків роботи, Л.Гумільова нарешті зарахували на посаду бібліотекаря в ленінградську міську психіатричну лікарню. В 1948 р. він зумів захистити кандидатську дисертацію з історії першого тюркського каганату, але через арешт 1948 р., диплому так і не одержав. На цей раз його вислали в концтабір поблизу Караганди – другої столиці ГУЛАГу. Через деякий час Л.Гумільова перевели в Кузбас, а згодом до Омської в’язниці. Лише в 1956 р., після ХХ з’їзду КПРС, який засудив культ особи Й.Сталіна, Л.Гумільов вийшов на волю і був реабілітований «за відсутністю складу злочину». Працював у бібліотеці Ермітажу, завершуючи роботу над докторською дисертацією про стародавніх тюрків, яку успішно захистив у 1967 р. До виходу на пенсію в 1986 р. Л.Гумільов працював у науково-дослідному інституті географії Ленінградського університету. Опублікував сотні праць, серед яких ґрунтовні книги «Етногенез і біосфера Землі», «Стародавня Русь і Великий степ», «Географія етносу в історичний період», «Кінець і знову початок» та ряд інших.

Щоб з’ясувати послідовність роботи Л.М.Гумільова над теорією етногенезу, треба встановити час написання праць, оскільки, як ми вже встановили, не завжди можна довіряти тим даним, які подають видавці. Для цього я розробив спеціальну методику, яка може бути застосована і в інших випадках.

В результаті аналізу баламуцтво, внесене таймаутівським виданням книги " Хунну" з його " етногенетичною" термінологією, спростовано. В 1960 році цієї термінології ще не існувало.

Сам автор зазначає: «Пасіонарність! Це слово разом з його внутрішнім змістом та багатообіцяючим наповненням в березні 1939 р. проникло в мозок автора як удар блискавки".

Згідно спогадів Гумільова, він тоді вирішив для обґрунтування своєї гіпотези перечитати праці С.М.Широкогорова, Ф.Ратцеля, М.Я.Данилевського, К.М.Леонтьєва, О.Шпенглера та В.І.Вернадського (працю " Біосфера Землі").

Наступний етап дозволяє намітити лист П.М.Савицького до Л.М.Гумільова від 1.01.1957 р. Він написаний як відповідь на великий лист Гумільова (на жаль, він досі не надрукований – а дуже важливий!), де оголошено про намір написати " Історію серединної Азії" в трьох томах (потім Гумільов називатиме її " Степовою трилогією"). Савицький відмічає: " Ви робите спробу глибокого соціального аналізу історії кочівників" – з чого можна вивести, що в планах Гумільова щодо цієї праці етнологічний аналіз ще не займав великого місця. Далі Савицький схвалює намір Гумільова вилучити " географічну главу" з цієї праці і розгорнути її в окрему книгу:

" Ви з великою чіткістю простежили значення поєднання різнодарів для етногенезу […] Коли будете писати Вашу книгу 'Етногенез та географічний фактор' (назва, звичайно, дуже приблизна!), стережіться формулювань, які могли б подати привід для звинувачень Вас у 'географічному матеріалізмі'."

Отже, вже в 1956 р. Гумільов обмірковував ідеї етногенезу та його зв'язку з географією. Забігаючи наперед, відзначу, що повністю уникнути висловів у дусі географічного детермінізму Гумільову не пощастило.

Але перші його книги (" Хунну", " Давні тюрки") виконано в дусі соціальної історії. В них нема мови ані про географію з її природними зонами та циклами зволоження, ані про етногенез з його пасіонарними поштовхами та стереотипами поведінки. Звичайно, читаючи про давніх тюрків через 30 років, з висоти розвиненої теорії етногенезу, неважко побачити в деяких місцях проекти майбутніх ідей:

" Не було ніяких економічних, політичних, ідеологічних причин, які б стимулювали ворогування між двома відламами одного племені. Але в 7 ст. кревна помста була тим же, чим в 16 ст. стала війна за віру, а в 19 ст. – боротьба за прибутки. Родичі вбитих дружинників Чулохоу не могли й не хотіли примиритись із західними тюрками. Така можливість просто не могла прийти їм в голову»

– але терміну " стереотип поведінки" ще нема.

" Ми не можемо намітити ніяких програм у сторін, що боролися. Приналежність до того чи другого угруповання пояснюється особистими симпатіями та антипатіями тюркських воїнів чи бегів"

" Китайці та кочівники ніяк не могли дійти спільної мови; навіть маючи потребу один в одному, вони не вміли лагодити, бо їх психології були взаємно чужими. Зіткнення виникали стихійно і в кінці кінців розвалили імперію Тан"

– але терміну " компліментарність" ще немає.

" В добу воєнної демократії в Азії брались до уваги не походження, мова, спосіб ведення господарства, релігія, а тільки субординація щодо верховної влади; до племен прирівнювались будь-які злютовані колективи, що входили в структуру елю»

– але терміну " субетнос" ще нема.

" Об'єднання двох чужих по культурі та економіці народів шляхом прямого насильства правильніше розглядати як тимчасове порушення ходу історичного процесу, тобто як прояв історичної випадковості. З цієї точки зору стають зрозумілими й ті постійні надзусилля, які підтримували цілісність імперії Тан, і її жахливий кінець. Виходячи з цього засновку, ми зможемо пояснити причини постійних заколотів та ворохобень, незадоволення китайського народу, який жив незрівняно краще, ніж за старої династії, та кочових племен, що отримували багаті подарунки"

– але терміну " етнічна химера" ще нема.

Прецінь фази розвитку тюркського суспільства викладено у відповідності з марксизмом (вища ступінь варварства та перехід до цивілізації). Пізніше Гумільов відкине цю класифікацію.

Отже, в своїх книгах " Хунну" та " Давні тюрки" Гумільов веде виклад історичних явищ з позицій традиційної історичної методики, яка вважає: все, що відбувається з суспільствами, відбувається внаслідок внутрішніх процесів у самих суспільствах. Ні географічний, ні етногенетичний фактор в цих книгах не вживаються для пояснень, натомість є сліди захоплення популярною в 1930-ті роки теорією торговельного капіталу. Дуже часто в цих книгах зустрічаються пояснення війн та інших політичних подій з точки зору інтересів торгівлі, обміну шовком, функціонування Великого шовкового шляху; важливу роль, на думку автора, відігравали прагнення китайських урядів установити свою торговельну монополію, кочівників – домогтися вільної торгівлі з китайськими селянами (без посередників) і так далі.

Таблиця. Цикл статей Л.М.Гумільова " Ландшафт і етнос"

Наступний етап розвитку поглядів Гумільова на загальні закономірності історичного процесу можна назвати географічним. Він викладений в книгах " Відкриття Хозарії" (1966 р.), " Пошуки вигаданого царства" (1970 р.) та в перших статтях циклу " Ландшафт і етнос":

" Ми встановлюємо тільки еластичність меж ландшафтних зон в залежності від кліматичних коливань і розглядаємо етнічне середовище як показник, що чутливо реагує на зміну зовнішнього середовища, тобто природи".

" Теза, покладена нами в основу географічного аналізу, зовсім інша [ніж у Монтеск'є], а саме: історична доля народності, яка є результатом її господарської діяльності, не визначається, але пов'язана з динамічним станом вміщуючого ландшафту".

" Звісно, таланти та мужність вождів за інших рівних умов мали велике значення, але долі народів лісостепової зони Євразії вирішували дощі та зелена трава".

Що не кажіть, а проголошення етнічного середовища (суспільства) індикатором стану природного середовища повністю відкидає можливість зміни стану суспільства під дією внутрішніх чинників: адже якщо індикаторна величина залежить від спільної дії двох сил, то вона не може слугувати індикатором для жодної з цих сил. Такі формулювання були підставою для закидів у географічному детермінізмі, й виправдання Гумільова, що він пропонує зовсім не те, що Монтеск'є, не змінюють ситуацію. Насправді ж далі проголошення тез Гумільов не пішов, бо добре розумів, що між природою та суспільством лежить господарська підсистема. Його концепцію географізму можна виразити таким малюнком:

Малюнок 11. Концепції географічного детермінізму. Скруглені прямокутники відповідають незалежним факторам; звичайні прямокутники – компонентам, залежним від інших.

Погляди Гумільов на етногенез в цій фазі його наукової праці виглядають так: " Ми прослідкували взаємозв'язок явищ природи та господарства на терені північного Прикаспію. Візьмемо тепер світову торговельну політику за той же час і розглянемо, як складались міжнародні відносини, що рухались зажерливістю купців та феодалів. Якщо в обох випадках ми не припустили великої помилки, то обидві лінії закономірностей мусять співпасти, і ми збагнемо, як склався, розвивався та загинув хозарський народ".

" Столітнє перебування гунів у прикаспійських степах не могло лишитись безслідним. За цей час йшла метисація гунів з місцевим сармато-аланським населенням, обмін звичаями ведення господарства, уявленнями про світ і, нарешті, мовні запозичення. Коротко кажучи, всі умови для появи нового етнічного утворення були в наявності".

- тобто на цей час ще не було мови ані про пасіонарність, ані про новий стереотип поведінки. Ці складові частини теорії етногенезу ще не були створені.

Отже, Гумільов створив нову версію географічного детермінізму, об'єднавши Монтеск'є та Маркса. Марксизм, як відомо, повністю відкидає будь-який вплив природи на суспільний розвиток і визнає тільки один фактор, який визначає стан суспільства – це матеріальне виробництво. Навіть " класова боротьба" розглядається в марксизмі як похідна від виробництва. Звичайно, географічна концепція Гумільова є значним вдосконаленням марксизму, але марксисти-ленінці замість подяки оголосили Гумільова ворогом марксизму.

Гумільов віддячив їм тим, що поступив зі своїм географічним ученням як гоголівський герой (" я породив такого – я й уб'ю") і створив цілком нову, етногенетичну концепцію історичного процесу. Зв'язковою ланкою між цими концепціями була ідея Гумільова про ландшафт як місце розвитку етносу.

Малюнок 12. Етногенетична концепція Л.М.Гумільова

Визначальним тут є не ландшафт, а інше природне явище – фаза етногенезу. Вона визначає стереотип поведінки в суспільстві, а той, в свою чергу, визначає механізми взаємодії етносу та ландшафту й особливості суспільної та політичної структури суспільства.

Перший виклад нової концепції – велика стаття " Етногенез та етносфера" в журналі " Природа" за 1970 р. Робота над нею розпочалась в 1967 р., первісно Гумільов бачив її як спільну роботу із знаменитим генетиком М.В.Тимофеєвим-Ресовським. Далі Гумільов розвивав її в трактаті " Етногенез та біосфера Землі", який склав основу однойменної дисертації 1974 р.

Перше конкретно-історичне дослідження, написане з позицій етногенетичної теорії – " Хунни в Китаї". Перший начерк цієї книги під назвою " Далекий Схід на межі давнини та середньовіччя" писався в 1957 р. Робота над книгою закінчена в 1972 р. До книги передбачалось додати теоретичну вступну частину під назвою " Феномен етносу в історії" обсягом 7 аркушів. Ця частина була вилучена в останній момент, причому недбало, бо посилання на неї в тексті книги лишилось: " Згадаємо кілька тез з нашого етнологічного «Вступу», а самого вступу в книзі нема. В результаті обсяг книги зменшився на одну третину і нині становить 14 аркушів. Сталось так, що в автора не лишилось примірника цього вилученого розділу, а видавничий примірник йому не повернули, і доля цього розділу на сьогодні невідома. Його слід вважати загубленим.

Книга " Етногенез та біосфера Землі" активно писалась до 1977 року, а період найактивнішого пошуку та засвоєння літератури закінчився в 1975 р. З її публікацією вийшла велика затримка, яка коштувала багато сил і нервів авторові. Перший варіант книги був представлений у видавництво Ленінградського університету в 1975 р. Тоді книга мала 22 авторських аркуші. Видавництво її відхилило. В 1977 році книга з тою самою назвою і тим самим обсягом була подана до видавництва " Наука"; видавництво відхилило її в 1978 році.

В 1979 р. трактат було депоновано у Всесоюзному інституті науково-технічної інформації. В зв'язку з тим, що він налічував 30 авторських аркушів (тобто 720 сторінок на друкарській машинці), його розділили на три теки, які не мали відношення до внутрішньої структури твору (він має 9 частин і 38 розділів). При ціні копіювання – 10 копійок за сторінку – повний текст твору виносився на 72 рублі (якраз моя місячна заробітна плата на посаді інженера в 1979 р.). Тим не менше твір копіювали, і довкола цього навіть з'явилися легенди:

1. " Інтерес до ЕБЗ був такий великий, що за числом замовлениъ копій ця книга побила всі рекорди у ВІНІТІ "

2. буцімто за три роки (кінець 1979 – кінець 1982 рр.) виготовлено понад 2000 копій, в зв'язку з чим дирекція ВІНІТІ вирішила його більше не тиражувати

3. буцімто за 1979 – 1981 рр. виготовлено, за офіційними даними, 2000 копій, а за неофіційними – 30 000 (тридцять тисяч) копій, а дирекція ВІНІТІ припинила копіювання у зв'язку з негативними відгуками на працю Л.М.Гумільова

4. буцімто число копій, зроблених тільки для України, на 1979 рік перевищило 10 000 (десять тисяч)

Фантастичність легенд очевидна: 30 тисяч копій за два роки – це 50 копій в день або 35 тисяч сторінок в день (відповідно 2000 копій – 2500 сторінок на день). Не знаю потужностей копіювальної апаратури тогочасного ВІНІТІ (думаю, що до появи імпортних копіювальних апаратів з автоподачею паперу ці потужності не були великі), але зважте, що для копіювання треба кожну сторінку спочатку покласти в апарат, а потім вийняти. На що перетворився б оригінал після кількох сотень подібних маніпуляцій? – на непридатне лахміття. В даному випадку обидві сторони були зацікавлені в перебільшенні: начальство – в перебільшенні поширення " шкоди", прихильники Гумільова – у перебільшенні поширення свого впливу. Думаю, що реально за весь час до 1989 р. було виготовлено не більше кількох сотень копій, але й вони не справили ніякого враження на наукову громадськість. Принаймні рясних слідів використання цих копій в наукових публікаціях інших авторів я не помітив.

Автор продовжував працювати над книгою, і коли вона нарешті була надрукована, її обсяг зріс до 40 авторських аркушів. Друкування праці не припинило творення легенд довкола неї:

" ЭБЗ в Ленінці нарозхват – я сама бачила на столах у консультантів листки з крупно написаними шифрами цієї книги – настільки часто її запитують читачі".

Невдача з друкуванням трактату " Етногенез та біосфера Землі" некорисно відбилася на подальшій праці Гумільова. Книга " Географія етносу в історичний період" – спроба врятувати ідеї основного трактату, подавши їх під новим титулом, замість неприємного начальству " Етногенезу…" Неодноразово цитована вже довідка Л.М.Гумільова показує, як він намагався обійти цензурні заборони й оприлюднити бодай основні ідеї твору то у вигляді курсу лекцій " Феномен етносу" (1982 р.), то у вигляді циклу виступів на Ленінградському радіо, але все було даремно. Тільки падіння більшовицького режиму відкрило книгам Гумільова шлях до читача.

Книга " Давня Русь і Великий степ" була першою оприлюдненою працею, цілком побудованою на засадах теорії етногенезу і тому на той час незрозумілою. Автор працював над нею десь до 1987 р. і в останній момент додав посилання на видання " Етногенезу", яке вийшло в 1989 р. Але на момент закінчення роботи над " Давньою Руссю" автор ще не мав видрукованого примірника " Етногенезу", тому в цих посиланнях ніде не проставлено сторінок. Гумільов намагався компенсувати порушену послідовність ознайомлення зі своїми поглядами, роблячи теоретичні пояснення в " Давній Русі", але вони не рятували ситуацію: без попереднього ознайомлення з " Етногенезом" чи " Географією етносу" " Давня Русь" рішуче виглядала ребусом. Вона була написана після книги " Тисячоліття довкола Каспію", але надрукована раніше.

Книга " Тисячоліття довкола Каспію" писалась паралельно з " Географією етносу". Вона розглядалась автором як заключна частина книги " Етногенез", в кінці якої заповіджена книга про химерні утворення. " Тисячоліття" не вповні відповідає цьому заповіту (скажімо, в книзі " Хунни в Китаї" міркування про етнічні химери займають набагато більше місця; можливо, закінчуючи " Етногенез", Гумільов мав на увазі текст, який увійшов частиною в книгу " Давня Русь", друга частина якої саме присвячена химерам). " Тисячоліття" – це спроба автора зробити загальний огляд всіх своїх праць з кочівникознавства і подати опис викладених подій з точки зору теорії етногенезу. Тому в ній переважають посилання на власні праці Л.М.Гумільова, а виклад має узагальнений, оглядовий характер.

Література: Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период / Л. Н. Гумилев; АН СССР, Геогр. о-во СССР – Л.: Наука: Ленингр. отд-ние, 1990; Гумилёв Л.Н. Этносфера: история людей и история природы / Лев Гумилев. – М.: АСТ, 2008 - 575 с.