Глосарій

Буковина Північна ― історична назва території сучасної Чернівецької області України. У 1 тис. н.е. заселена східнослов’янськими племенами. З середини 14 ― у першій половині 15 ст. територія Північної Буковини відома під назвою Шипинська земля із замками Цецин, Хотин, Хмелів і Шипинці. З 1349 р. перебувала під зверхністю Польщі. Наприкінці 14 ст. частина Північної Буковини, а з 1499 р. вся її територія відійшла до Молдавського князівства, яке 1387-1499 рр. визнало владу Польщі, а на початку 16 ст. потрапило під зверхність Туреччини. З 1774 р. ― у складі Австрійської імперії (крім Хотинщини, що відійшла до Російської імперії за Бухарестським договором 1812 р. і стала північною частиною Бессарабської губернії). З 11 листопада 1918 р. румунськів війс ька всупереч рішенню Буковинського народного віча 1918 р. окупували Північну Буковину. Севрським мирним договором 1920 р. Північна Буковина визнана за Румунією. З 28 червня 1940 р. Північна Буковина ― у складі СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 р. утворено Чернівецьку область УРСР, до якої приєднано Хотинський повіт Бессарабії. Під час Другої світової війни з 8 червня 1941 р. по березень – квітень (Путильський район по серпень) 1944 р. Північна Буковина перебувала у складі Румунії. З 1944 р. ― знову у складі України. Повоєнні кордони визнані Паризьким мирним договором 1947 р. Понад 70% населення Північної Буковини ― українці, багато румунів, молдаван, євреїв.

Велике переселення народів ― умовна назва сукупності етнічних переміщень у Європі (4-7 ст.) ― германських, слов’янських, сарматських та інших племен на територію Римської імперії (західні історики називають його ще етнічною революцією). Причини масової міграції: зростання чисельності племен, виснаження сільськогосподарських угідь, розклад первіснообщинних і становлення феодальних відносин, тиск з боку сусідів. Безпосереднім поштовхом до Великого переселення народів стало масове переміщення гунів у середині 4 ст. із Центральної Азії, де вони зазнали поразки від Китаю. В 375 р. гуни розгромили остготів, почали витісняти вестготів. Прагнучи врятуватися від гунів, племена вестготів домовилися з імператором Риму про переселення на Балканському півострові на правах федератів. У 376 р. кількасот тисяч вестготів перейшли кордон і оселилися на території Римської імперії на південь від Дунаю. У 378 р. вони повстали проти Риму і разом з аланами та гунами розбили римське військо. На початку 5 ст. вестготи проникли на територію Італії, а в серпні 410 р. захопили й спустошили Рим, у 418 р. перейшли до Південно-Західної Галлії (Аквітанії), де в 419 р. створили перше на території Римської імперії германське королівство (Тулузьке) зі столицею в м.Толозі (нині Тулуза, Франція). Згодом вестготи захопили північно-східну частину Піренейського п-ва. Його північно-західну частину на початку 5 ст. захопили германські племена свевів, утворивши Свейське королівство. Вандали, які проживали в басейні річки Одер, також оселилися на Піренеях, але в 429 р. переправилися в Північну Африку, де 439 р. заснували германське королівство зі столицею в м.Карфагені. Побудувавши піратський флот, вони грабували міста середземноморського узбережжя. В 455 р. вандали захопили й пограбували Рим, знищивши велику кількість його жителів та унікальні анттичні пам’ятки. Германські племена англів, саксів і ютів, які жили на півострові Ютландія, у пониззях Ельби та Везера, в середині 5 ст. започаткували переселення до залишеної римлянами 407 р. Британії, утворивши там наприкінці 6 – у 7 ст. кілька королівств. У середині 5 ст. племена гунів на чолі з Аттілою перекочували з Чорноморських степів на Дунайську рівнину. Об’єднавшись з остготами, вони намагалися захопити Галлію та Італію, однак були розбиті на Каталаунських полях (451). Племена бургундів у 457 р. захопили землі на південному сході сучасної Франції, утворивши ще одне германське королівство зі столицею в м. Ліоні. В 476 р. германський воєначальник Одоакр, який перебував на службі в римлян, скинув останнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августа, що знаменувало падіння цієї частини могутньої держави (Східна Римська імперія ― Візантія ― продовжувала існувати до 1453 р.) У 488 р. остготи вторглися до Італії, а в 493 р. створили на захопленій території (від Центральної Італії до Дунаю) свою державу. В 568 р. до Північної Італії вторглися племена лангобардів (від них походить назва історичної області Італії ― Ломбардія), заснувавши королівство зі столицею в м. Павії. Племена франків, які розселилися на території східної Галлії, очолювані Хлодвігом, наприкінці 5 ст. розширили свої територіальні завоювання й утворили королівство, що стало найбільшою з усіх варварських держав. На завершальному етапі Великого переселення народів у 6-7 ст. відбувалося переселення різних племен (переважно слов’янських) на території Східної Римської імперії. В 578 р. велика група слов’янських племен, переправившись через Дунай, проникла до Фракії, Македонії, Іллірії, Фессалії, Еллади. Внаслідок нового вторгнення в 589 р. слов’яни дійшли до Пелопонесу. Зрештою слов’янські племена оселилися на величезній території від Чорного та Егейського морів до Адріатики. В 30-50-х рр.. 6 ст. Східна Римській імперії вдалося відвоювати у варварів Північну Африку, Італію й частину Іспанії. Велике переселення народів призвело до падіння Римської імперії, занепаду римської культури. Натомість воно сприяло соціальному розвитку самих мігрантів, зумовило створення в їхньому середовищі великих етнічних спільнот. У Західній Європі з’явилися германські держави, чим було закладено основи сучасної політичної та етнічної мапи Європи.

Великі географічні відкриття ― доба відкриттів європейськими мореплавцями невідомих раніше морів та океанів, островів і континентів, здійснення першої навколосвітньої морської подорожі, колонізації заморських територій (кінець 15 – середина 17 ст.). Нові географічні відкриття зумовлювалися насамперед бурхливим розвитком продуктивних сил, прагненням європейців задовольнити зрослі потреби в дорогоцінних металах та прянощах і, відповідно, пошуками морських шляхів до Китаю та Індії. Великі географічні відкриття стали можливими завдяки значному прогресу в розвитку науки й техніки. Португальці, які ще в першій половині 15 ст. організовували морські експедиції вздовж африканського узбережжя, у 1471 р. сягли Гвінеї, в 1473 р. перетнули екватор і в 1484 р. допливли до Конго. У 1486-1487 рр. експедиція на чолі з Бартоломеу Діадем досягла півдня Африки. Мис, який обігнув Діаш, португальський король звелів назвати Мисом Доброї Надії, сподіваючись, що це шлях до Індії. Поки португальці шукали східний шлях до Індії, Христофор Колумб вирішив знайти його на заході. 3.08.1492 р. експедиція на чолі з Колумбом, підтримувана іспанським королем Фердинандом і королевою Ізабеллою, вирушила з іспанського порту Палос. 12 жовтня Колумб досяг Американського континенту (одного з групи Багамських островів, пізніше названого Сан-Сальвадор), помилково вважаючи його Азією. Тоді ж були відкриті острови Куба, Гаїті та ін. Згодом Колумб здійснив ще три подорожі до Америки (1493-1496, 1498-1500, 1502-1504 рр.), під час яких було відкрито частину малих Антильських островів, Пуерто-Ріко, Ямайку, Тринідад та ін. Відкриття Колумбом Америки (останнім часом історики вживають замість терміна «відкриття Америки» також вислів «зустріч культур») змусило португальців активізувати пошуки східного шляху до Індії. Влітку 1497 р. з Лісабона вирушила нова експедиція, очолювана Васко да Гамою. Обігнувши Африканський континент із півдня, він спрямував кораблі вздовж східного узбережжя Африки, дістався Мозамбіку, а 20.05.1498 р. досяг індійського міста Калікут (нині Калькутта). Так було відкрито морський шлях до Індії. Продовжуючи морські експедиції, португальці в 1500 р. відкрили узбережжя Бразилії, у 1516 р. досягли берегів Китаю, а в 1542 р. ― Японії. В Іспанії після смерти Колумба (1506) тривали морські експедиції. Америго Віспуччі висунув гіпотезу, що Колумб відкрив не Індію, а новий континент, який і було названо іменем Віспуччі (Америка). Прагнучи прокласти західний шлях до Азійського континенту, експедиція іспанців на чолі з Фернаном Магелланом у 1519-1522 рр. здійснила першу навколосвітню морську подорож (з Іспанії через Атлантичний океан до південного краю Америки, далі через Тихий океан до Філіппінських островів), яка підтвердила гіпотезу Віспуччі, а також стала одним із доказів, що Земля має форму кулі. У 16 ― першій половині 17 ст. іспанці проникли на території центрально- і південноамериканських держав (майя, ацтеків, інків). Шукаючи багатства, вони здійснювали важливі географічні відкриття. У тихоокеанських експедиціях іспанці відкрили Соломонові острови (1568), Південну Полінезію (1595), Меланезію (1605). У 1497-1498 рр. англійські мореплавці досягли північно-східного узбережжя Північної Америки, відкривши острови Ньюфаундленд і Лабрадор. Вони заснували колонію на узбережжі Північної Америки, захопили Гвіану, Бермудські острови, Ямайку, частину Антильських островів. У 1535 р. французький мореплавець Жак Картьє висадився на північних землях Американського континенту, названих Новою Францією (узбережжя сучасної Канади). Наприкінці 16 – на початку 17 ст. на шлях нових колоніальних загарбань стала Голландія. Голландці оселилися на островах Малайського архіпелагу, відкрили західне у східне узбережжя Австралії, Нову Зеландію, острови Фіджі й Тонго. Великі географічні відкриття мали епохальне значення для розвитку Європи: виникли економічні зв’язки між найвіддаленішими континентами, відбулося переміщення торгових шляхів і центрів, почалося формування світового ринку, відбулася т.зв. революція цін, виникла колоніальна система.

Волинь ― північно-західний регіон України. За сучасним політико-адміністративним поділом ― це територія Волинської, Рівненської, західної частини Житомирської та північних районів Тернопільської і Хмельницької областей, між р. Західний Буг і верхньою течією р. Тетерів (притока Дніпра). У ранньому середньовіччі охоплювала також терени Холмщини і Підляшшя. В 7-9 ст. заселена дулібами, бужанами, волинянами. Наприкінці 10 ст. адміністративним центром Волині у складі Київської Русі був Володимир (нині Володимир-Волинський). У 12 ст. входила до складу Волинського князівства, 1199-1340 (з перервами) до Галицько-Волинського князівства (у складі останнього зберігалися в окремі періоди удільні князівства). З 1323 Східна Волинь, а з 1340 більшість земель Волині належала до володінь князів литовського походження, з 1349 ― Любарта Гедиміновича. Після його смерті 1384 р. волинські князі стають васалами великих князів литовських. Боротьба Польщі з Литвою за Волинь завершилася її розподілом 1393 р.: більшу частину було закріплено за Великим князівством Литовським, Холмську землю приєднано до Корони Польської. 1442-52 правителем Волині був князь Свидригайло Ольгердович. 1569 р. перейшла до польської частини Речі Посполитої як Волинське воєводство з центром у Луцьку. Після Другого (1793) і Третього (1795) поділів Польщі входила до Російської імперії, де 1797 р. утворено Волинську губернію, центром якої став Новоград-Волинський, з 1804 р. ― Житомир. 1918-20 рр. терени Волині ― це арена збройної боротьби Армії УНР з польськими й більшовицькими військами. 1921 р. за Ризьким договором між РСФРР і УСРР та Польщею Західна Волинь передана Польщі; на її території було утворене Волинське воєводство, а Східна Волинь залишилися в УСРР. Після зміни кордонів 1939 р. Волинь ― у складі УРСР, у грудні утворено Волинську і Ровенську області, м. Кременець і його околиці передано до Тернопільської області. У структурі Української повстанської армії Волинь входила до території дій групи УПА-Північ. Довоєнні адміністративні межі відновлено після звільнення Волині 1944 р. від німецької окупації. Нині термін «Волинь» вживається у двох значеннях: вузькому ― як Волинська область і широкому ― як «велика Волинь», «історична Волинь».

Галичина ― історичний регіон України. За сучасним адміністративно-територіальним поділом ― територія Львівської області, Івано-Франківської області, більшої частини Тернопільської області, південна частина Рівненської області, південна і східна частини Підкарпатського воєводства Польщі. У 6-9 ст. ці землі входили до ареалу розселення східнослов’янських племен білих хорватів і тиверців, від 10 ст. (ймовірно, з середини століття) вони ― у складі Київської Русі. 981 р. до Київської Русі приєднано західну окраїну Галичини (перемишльську землю), яка незадовго перед тим опинилася у сфері політичних впливів Чехії та залежних від неї південно польських князівств. Наприкінці 11 ― першій половині 12 ст. у складі Київської Русі виділилися Звенигородське князівство, Перемишльське князівство і Теребовльське князівство; впродовж 1141-45 рр. кн. Володимирко Володаревич об’єднав їх, перенісши столицю до Галича (давнього). Галицьке князівство за правління Ярослава Володимировича поширювало свій вплив і на середнє та нижнє Подніпров’я. 1199 внаслідок об’єднання Галицької і Волинської землі під владою волинського князя Романа Мстиславича виникло Галицько-Волинське князівство, володар якого Данило Галицький 1253 р. прийняв титул короля. Цим титулом користувався на початку 14 ст. його внук Юрій Львович. 1156 р. заснована Галицька митрополія (існувала з перервами до 1347 і 1371-1401). 1349 р. більша частина Галичини, яка так і не відновила свої сили після монголо-татарської навали, була загарбана польським королем Казимиром ІІІ Великим. У ході боротьби за Галичину Польщі, Литви й Угорщини вона перейшла до володінь васала Угорщини кн. Владислава Опольського (1372-78, 1385-87), 1381-85 належала Угорському королівству. 1387 р. всупереч опорові місцевого населення основна частина Галичини з м. Львів анексовано до Корони Польської, у складі якої 1434 р. утворено Руське воєводство з центром у Львові, Белзьке князівство, яке з 1388 р. було у васальній залежності від князів Мазовії (історична область Польщі), 1462 р. теж перейшло до Польщі й було перетворене на Белзьке воєводство. Наприкінці 16 ― початку 17 ст. у Галичині розгорнувся український національно-культурний рух, у багатьох містах діяли братства. Значна частина Галичини була визволена під час походів Б.Хмельницького на захід 1648 і 1655 рр. Унаслідок Першого поділу Польщі 1772 р. до Австрії перейшла українська Галичина з м. Львів, а також Південна Польща з м. Краків. Ці землі були штучно об’єднані в єдину провінцію ― коронний край Королівство Галіції і Лодомерії з центром у Львові, східна частина якої (історичну Галичину) називали Східною Галичиною, а польську ― Західною Галичиною. Резиденцією австрійського губернатора і провінційних адміністративних установ був Львів. Тут збирався Галицький становий сейм. Від 1787 р. до Королівства Галіції і Лодомерії приєднана Буковина (1849 р. виділена в окремий округ), з 1795 р. сюди входили Холмщина і частина польських земель з містами Радом і Люблін (т.зв. Нова Західна Галичина, від 1809 р. передана Російській імперії; нині у складі Польщі). 1809-15 рр. Тернопільський округ Галичини належав Російській імперії. Краків з околицею від 1809 р. підлягав Варшавському князівству, 1815-46 рр. існувала Краківська республіка під патронатом Австрії, Пруссії та Росії. 1807 р. створена Галицька греко-католицька митрополія. Після перетворення 1867 р. Австрійської монархії на Австро-Угорську її урядові кола надали Галичині статус автономної провінції, однак на умовах, які забезпечили перевагу в адміністрації польських поміщиків: відповідно до запровадженої там виборчої системи, їхнім представникам належала більшість місць у Галицькому крайовому сеймі та провінційній повітовій адміністрації. У той же час конституційний устрій відкривав деякі можливості для активізації українського, польського, єврейського культурного й політичного життя. Започаткований у другій чверті 19 ст. український національно-культурний рух набрав розмаху під час революції 1848-49 рр. і особливо з кінця 1860-х рр.. Активна діяльність українських громадських та культурних організацій і партій в самій Галичині і перенесення туди видавничої діяльності наддніпрянської української інтеліґенції внаслідок загострення антиукраїнської політики царського уряду зумовили загальноукраїнське значення Галичини як осередку національного руху і української політичної думки. 19 жовтня 1918 р. Українська національна рада у Львові, створена із представників українських політичних структур Галичини і Буковини, проголосила утворення на західноукраїнських землях Української держави в межах Галичини й Буковини; 1 листопада 1918 р. українська влада була встановлена у Львові й повітових містах Галичини, 13 листопада 1918 р. прийнято Тимчасову конституцію ЗУНР; 3 січня 1919 р. рада ухвалила закон про злуку ЗУНР й УНР в єдиній соборній державі; рішення це було ухвалено також Директорією УНР і 22 січня 1919 р. урочисто проголошено на Софійській площі у Києві, а наступного дня ухвалено Трудовим конгресом України. Від липня 1919 до вересня 1939 р. Галичина разом із Західною Волинню окупована Польщею, в складі якої її поділено на Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства. 1939-41 рр. та з 1944 ― Галичина у складі УРСР, де 4 грудня 1939 р. утворено Львівську область, Дрогобицьку область, Станіславську (нині Івано-Франківську) область, Тернопільську область; до останньої увійшли також південні окраїни Волинського воєводства. Західні повіти Галичини з осені 1939 р. були під гітлерівською окупацією, яка в липні 1941 р. поширилася на весь регіон. У серпні 1941 р. було утворено дистрикт «Галичина», який приєднали до Генеральної губернії з центром у Кракові. У структурі територіального поділу Української повстанської армії Галичини, частина Буковини й Закарпатська Україна утворювали групу УПА-Захід з окремою військовою округою «Сян» (Перемишльщина, Холмщина, Лемківщина). Після Другої світової війни західні повіти Галичини залишилися в Польщі (нині у складі Підкарпатського воєводства), більшість українського населення переселено в УРСР або 1947 р. виселено на колишні німецькі землі на заході і півночі Польщі.

Еміграція (лат. emigration ― виселення, переселення) ― добровільне або вимушене переселення з батьківщини в іншу країну для тимчасового або постійного перебування. Причини еміграції мають політичний, економічний, релігійний характер. У давні часи місцем зосередження еміграційних потоків була Європа. На межі 16-17 ст. з’явилися перші колонії англійців у Північній Америці. Із Франції з релігійних мотивів емігрували гугеноти (друга половина 16 ст.). У середні віки епізодичними емігрантами були українські козаки. Після Полтавської битви (1709) І.Мазепа та його прибічники стали першими українськими політичними емігрантами. Емігрантами були козаки, які після ліквідації Запорозької Січі (1775) у турецьких землях створили Задунайську Січ. Масового характеру українська еміграція набула наприкінці 19 ст. Виокремлюють три хвилі українського переселенського руху: перша – з останньої чверті 19 ст. до початку Першої світової війни; друга – період між світовими війнами; третя ― після Другої світової війни. Для першої хвилі характерні переважно трудові (економічні) мотиви, для двох інших ― політичних. Першими українськими емігрантами вважаються: до США ― колишній чернець Києво-Печерської лаври Андрій Гончаренко (1865), до Канади ― Іван Пилипів і Василь Єлиняк (1891). Українська еміграція була частиною світового міграційного процесу. Вона спричинила масове розселення українців у світі і формування українських діаспор у країнах усіх континентів. За радянських часів правлячий режим вдавався до примусового видворення за межі країни людей, які протестували проти існуючих порядків або порушення прав людини (політики, вчені 20-30-х рр.., правозахисники 60-80-х рр.).

Запоріжжя ― територія південної і південно-східної частини України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області. Кордони Запоріжжя, особливо південні, які проходили з Кримським ханством, часто змінювалися. Вже у 17 – 18 ст. ― запорізькі землі були добре організовані, утворилося вісім паланок ― регіональних центрів господарської діяльности з певною спеціалізацією виробництва, яке було покликане задовольнити потреби Запорозького Війська. У 1775 р. ― на правому березі Дніпра було 763 зимівника, в яких жило 8884 січовики. На всій території Запоріжжя налічувалося всього 150 сіл, проживало всього 18 тис. чоловік. У 1784 р. ― скасовано гетьманство. Запорізькі землі роздавалися поселенцям, які прибули з інших районів, представникам адміністрації і дворянства. Царський уряд створив Новоросію і намагався перетворити ці землі в придаток Росії, денаціоналізувати населення.

Історична мапа - це та, яка була створена у відповідному часі та використовувалася у суспільстві. Історичними мапами є ті, що дійшли до нашого часу від найдавніших часів, зокрема карта золотих копалень Єгипту, примітивні карти світу, де земна поверхня ще не уявлялась геоїдом, карта України француза Боплана.

Картографія, (рос. картография, англ. cartography, нім. Kartografie f, Kartenlehre f) — 1) спосіб відображення сферичної поверхні Землі на плоскому аркуші паперу^[1]. Традиційними проекціями вважаються конічна, азимутальна і циліндрична. Найвідомішою циліндричною проекцією є проекція Меркатора, що датується 1569. Недолік цієї системи полягає в тому, що країни на різних широтах виглядають непропорційно великими, а паралелі і меридіани порушені. У 1973 німецький історик Арно Петерс запропонував проекцію Петерса, при якій країни світу залишаються у властивих їм зонах.2) галузь науки, техніки та виробництва, що охоплює вивчення створення і практи-чне використання карт^[1]. Включає такі розділи: картознав-ство, матем. картографія, картометрія, складання і редагування карт, видання карт і атласів. В Україні наук. дослідження з К. проводять у Відділенні географії І-ту геофізики НАН України, на відповідних кафедрах вузів та у відомчих НДІ.

Ландшафтознавство — розділ фізичної географії, що вивчає складні природні і природно-антропогенні геосистеми — ландшафти як частини географічної оболонки Землі. Включає вчення про основні закономірності фізико-географічної дифференціації, фізико-географічне районування і власне вчення про географічний ландшафт. Розглядає походження, структуру, зміни, просторову дифференціацію і інтеграцію ландшафтів, а також їх окремі властивості, взаємозв'язки елементів і морфологічних частин, їх зміни під впливом природних і антропогенних факторів. В межах ландшафтознавства сформувалось ряд напрямків: морфологія ландшафту; геотопологія; геохімія ландшафту; фізика ландшафту; прикладне ландшафтознавство та інші. Ландшафтознавство спирається на ряд загальних підходів і методів: системний, порівняльний і історичний підходи, дистанційні (в тому числі космічні) і стаціонарні дослідження, математичні і картографічні методи. Головний метод ландшафтознавства — ландшафтна зйомка. Особливого значення набули математичне і картографічне моделювання. До найважливіших задач ландшафтознавства відноситься розробка теоретичних основ раціонального природовикористання, в тому числі охорони природи. В Російській імперії ландшафтознавство виникло на початку 20 століття, а його подальший розвиток пов’язаний з працями Л. С. Берга, С. В. Калесника, В. Б. Сочави та інших.

Лінія Керзона. 8 грудня 1919 року Найвища Рада Антанти визначила східний кордон Польщі, провівши умовну лінію за якою лишилися етнічні українські землі: Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Сокальщина, Равщина і Холмщина. Ту саму лінію запропонував у липні 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії Джордж Керзон (звідси назва «Керзонова лінія») як кордон Польщі і Радянської Росії (Совєтської Росії) під час наступу радянської армії на Варшаву. Лінія Керзона проходила через Гродно - Ялівку - Немирів - Берестя - Дорогуськ - Устилуг, на схід від Грубешова, через Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат і мала становити східний кордон Польщі, в тому числі і між Польщею та Україною. «Керзонову лінію» з поправками на користь СРСР встановлено як німецько-радянський кордон в договорі між Німеччиною і СРСР 28 вересня 1939 р. Ця лінія в центральній та північній частинах відтворювала кордон Російської Імперії з 1795 року, не мала багато спільного з етнографічним розмежуванням, хоч сам Керзон був, як видно, переконаний у чомусь протилежному.
Востаннє «Керзонова лінія» прийнята, на цей раз з поравками на користь Польщі, як польсько-радянський кордон на Ялтинській коференції (січень 1945 р.), її згодом санкціонував договір між СРСР і Польщею 16 серпня 1945 р.
Перелічені українські землі дістали назву Закерзоння. Доля Закерзоння була ще одною трагічною сторінкою в історії України. Загальна площа Закерзоння становила бл. 19, 5 тис. км2, на якій проживало 1, 5 млн українців. В 1947 польський комуністичний режим вчинив один з своїх найкривавіших злочинів проти українського населення Закерзоння, провівши операцію «Вісла», внаслідок якої близько 150 тис. українців були насильно вивезені з батьківських земель на терени північної і західної Польщі. З антиукраїнським терором польського уряду рішуче боролося українське націоналістичне підпілля і Українська Повстанська Армія, яка вела бойові операції проти польських каральних частин у Закерзонні до кінця 1947. Частина населення Закерзоння згодом повернулась до своїх доміовок. Інші були депортовані або добровільно повернулись до УРСР.
За деякими відомостями, Микита Хрущов мав розпочати в 1944 р. спробу приєднання Холмщини до СРСР, тобто земель розташованих на лівому березі Бугу, менше-більше в межах Холмської ґубернії, створеної царською владою в 1912 р. Ця пропозиція не стала предметом суттєвих диспутів (хоч з’явилася там як по як пострах), напевне, не отримавши підтримки Сталіна.В подальших починаннях, які почалися в серпні 1945 р. і проводилися вже, звичайно, представниками держави, зокрема Радянського Союзу, польська сторона прагнула домогтися пересунення лінії кордону на схід так, щоб у межах Польщі опинилася Бориславська впадина, поклади калійних солей у районі Стебника, а також залізничні вузли в Раві-Руській і Хирові, що мало величезне господарське значення для Польщі, віддаючи натомість території в басейні Бугу та Солокії, а також район Любичі Королівської. Радянська сторона відкинула ці побажання, натомість сама запропонувала “вирівняти” кордон таким чином, що Польща мала б віддати місцевість між Сяном та польсько-чехословацьким кордоном на схід від Ветліну (кордон мав проходити від Смольника до перетину з чехословацьким кордоном на Кременаросі).
Від березня 1946 р. до квітня 1947 р. (за деякими даними – до липня 1948 р.) проводилася демаркація нового кордону (ми не знаємо детально, як її вели на польсько-українському відтинку). Через три роки Радянський Союз виступив з пропозицією зміни деяких відтинків кордону. В силу угоди з 15.02.1951 р. близько 480 кв. км східної Любельщини перейшло до Української РСР, а подібний обсяг західного Прикарпаття – до Польщі.
Незалежна Польща та незалежна Україна з самого початку були переконані, що теперішні польсько-радянські кордони мусять залишатись недоторканими, як з погляду інтересів обох країн, так і з міркувань сучасного міжнародного права, які стоять на позиціях непорушності кордонів, визнаних іншими країнами (особливо кордонів, сформованих в конвенції Другої Світової війни, а також деколонізаційних процесів).
Отже, Лінія Керзона вперше стала державним кордоном в 1939 р., і є в тому ж статусі до сьогодні. Частина етнічних українських земель лищилася в Польщі

Наддніпрянщина (Наддніпрянська Україна) - історично-географічна частина України, яка початково включала в себе центральні і північні області України з центром в Києві, себто лишень Середню Наддніпрянщину. Розмежування українських земель між Російською та Австрійською імперіями протягом півтора століть зумовило засадничий поділ України на Західну і Наддніпрянську (Велику) Україну. Тобто назва „Наддніпрянщина” поширилася на всі українські терени в складі Російської імперії (крім Криму та Кубані). В Австрійській імперії знаходились Галичина, Буковина, Закарпаття — складові частини майбутньої ЗУНР. Такий принциповий поділ уживався й за часів УНР. Злука саме Наддніпрянської Великої та Західної Україн проголошувалася 22 січня 1919 року

Папський меридіан - 1494 р. в місті Тордесільяс був підписаний договір, за яким була проведена лінія від полюса до полюса, що проходить в 2053 км на захід від островів Зеленого мису, так званий ”папський меридіан”. Всі відкриті землі на захід від цієї межі ставали колоніальними володіннями іспанців, а на схід – португальців. Але оскільки цей розподіл торкався тільки Західної півкулі, то інтереси цих двох країн пізніше знову зіткнулися на Молукських островах. Тоді і в Східній півкулі, за Сарагоським договором 1529 р., була створена аналогічна межа.

Поділля -історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і невеликі частини Черкаської, Кіровоградської та Одеської областей. На Поділлі люди жили з давніх давен. В 4—3 тисячоліттях до н. е. на цій території були поселення трипільської культури. Первісним осередком майбутнього центру Поділля стала фортеця Кліпедава (Петрадава), навколо якого пізніше сформувалося місто Кам'янець-Подільський.У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя». Уперше назва « Поділля» вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне. До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем орд татарських ханів

Полісся – особлива історико-етнографічна область, частина колишньої прабатьківщини слов’ян, давня етноконтактна зона. Полісся знаходиться на території чотирьох держав: Білорусі, України, Польщі та Росії. Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов’янської та праукраїнської культури, що є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще — багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у 20 ст. нищівного удару. Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів — особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території. Уперше назва Полісся зафіксована у літописі за Іпатіївським списком. У джерелах XIV—XVI ст. ця назва найчастіше функціонувала у вигляді спільнокореневих топонімів Подлесьє, Полясє, Полєсє. Історико-етнографічні межі цієї зони теж визначалися по-різному, однак переважає думка, що вона охоплює басейн річки Прип'ять та сусідні райони лісової смуги. Цю територію вважали центром поліської області ще дослідники XVI—XIX ст. М. Стрийковський, Г. де Боплан, В. М.Татищев та ін., про що переконливо свідчать залишені ними картографічні матеріали. Усталення у науковій літературі назви Полісся супроводжується подальшою конкретизацією за назвами етнічних зон — білоруське Полісся, українське Полісся, російське Полісся, литовське Полісся, польське (люблінське) Полісся. Такий поділ почасти відображав і певну етнолінгвістичну неоднорідність регіону

Портолан – давня мапа (світу), яку використовували головно європейські мореплавці середньовіччя. Зазвичай на таку мапу були нанесені локсодроми, населені пункти і берегові орієнтири. Мапа не враховувала кривизни землі, що робило її малоефективною під час плавання океаном, однак вона була зручною для каботажних ліній. Як правило, такі мапи багаторазово копіювалися з давніх часів і таким чином дійшли до середніх віків.

Русь Біла - назва частини зх. земель Давньої Русі, на яких згодом сформувалася етнографічна Білорусь. Походження терміна остаточно не встановлено. Дехто з дослідників вважає, що він означав землі, які не залежали ні від Золотої Орди, ні від Великого князівства Литовського. Інші - що назва походить від кольору одягу (білого) жителів краю або від їх фіз. ознаки — світлі, біляві. Стосовно земель сучасної Білорусі термін «Б. Р.» уперше вжив у 14 ст. заст. польського коронного канцлера Я. Чарнковський у «Хроніці Польщі» (1376-87). У 16—17 ст. деякі зарубіжні автори називали Б. Р. східнобілорус. і північноукр. землі. З поч. 17 ст. в історичних документах, де йшлося про Полоцьку, Вітебську і Могилівську землі, вже користувалися термінами «Беларусь», «беларускі».

Русь Червона ― історична назва Галичини, вживана у писемних джерелах, переважно польських, у 16-18 ст. для визначення колишнього Галицького князівства (за адміністративним поділом у 15-18 ст. ― Руське і Белзьке воєводства); інколи цю назву поширювано і на східноукраїнські землі. Після 1772 р. для Червоної Русі офіційно було вживано назви ― Галичина й Лодомерія, подеколи (у науці та публіцистиці) вживалася й надалі назва Червона Русь. З 1920 р. польська влада дала Галичині штучну назву «Малопольська Всходня», деякі польські публіцисти вживали назву Червенська земля. До складу червенських городів входили окрім Червена, Волинь на р. Белз (нині с. Грудек Надбужний), Сутійськ (нині с. Сонсядка) на р. Пор та деякі інші. Територія Червенських городів у другій половині І тис. н.е. була заселена східнослов’янськими племенами дулібів, бужан, волинян. Червенські городи виникли в ході формування східнослов’янського об’єднання на чолі з дулібами. Саме східнослов’янський характер Червенських городів був однією з причин включення цієї території до Києворуської держави. Але у третій чверті Х ст. місцева племінна верхівка потрапила у залежність від Чехії. В 981 р. київський князь Володимир Святославович приєднав Червенські городи до Русі. В 1018 р. польський князь Болеслав І Хоробрий, повертаючись з походу на Київ, захопив ці городи, але 1031 р. Ярослав і Мстислав Володимировичі їх відвоювали. В ХІ-ХІІ ст. територія Червенських городів частково входила до складу Володимирського князівства, а в ХІІІ-XIV ст. – до Галицько-Волинської держави. В середині ХІІІ ст. червенські городи зруйнували татари, після чого вони занепали. В XIV ст. ця територія була захоплена польськими та литовськими феодалами

Русь Чорна - назва території в басейні верхньої течії р. Німан з містами Гродно, Новгородком, Слонімом, Несвіжем, Здітовом і ін. До 13 ст Ч. Р. частково входив до складу князівства Полоцкого. У 40—60-х рр. 13 ст неодноразово знаходилася під владою литовського князя Міндовга і галицько-волинських князів. У 14 ст Ч. Р. поряд з литовськими землями складав основне ядро Великого князівства Литовського. Основними центрами Чорної Русі були Гродно, Новогрудок, Волковиськ, Слонім, Здітов (нині с. Здітово), Ліда, Несвіж. Назву «Чорна Русь» в XVI-XVII ст. вживали і в інших значеннях. Походження цієї назви не з'ясовано. Можливо ця назва повязана з стародавньою відповідністю від кольорами і сторонами світу, що відображене у китайському давньому вченні феншуй (чорний або синій - північ, червоний - південь, білий - захід, зелений - схід й жовтий - центр).

Слобожанщина ― історико-географічний край у північно-східній частині України, територія якого покривається приблизно з територією 5 Слобідських козацьких полків 17--18 ст., напівавтономних формацій у межах Московського царства (згодом Російської імперії). Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького Кряжа. Назва Слобідська Україна (від слобода) виникла у першій половині 17 ст. і її вживали до початку 19 ст.

Таврія (також Тавріда, Тавріка) — історична назва Кримського півострова, поширена з 16 ст.; походить від назви племені таврів. У 19 — на початку 20 століть Таврією називали Таврійську губернію, створену в 1802 році (центр місто Сімферополь). До її складу входили терени сучасної Автономної Республіки Крим, південні частини Херсонської та Запорізької областей. Ця назва проіснувала до 1918 року.

Шлях із варя́ гів у гре́ ки («Грецький шлях») — назва основного водного торгового шляху Київської Русі, що зв'язував північні райони країни з південними руськими землями і скандинавські країни з Візантійською імперією. Опис шляху є в «Повісті временних літ» і у творі візантійського імператора Константина VII Багрянородного «De administrando imperio» («Про управління імперією»; складений у 943—953 роках). Виник у кінці 9-го на початку 10 століття. Починався в околицях сучасного Стокгольма, проходив Балтійським морем, Фінською затокою, по Неві, озерах Ладозькому та Ільмень, далі — по Ловаті і Західній Двіні та їхніх притоках до Дніпра, потім по Дніпру в Чорне море, далі повз острів святого Євферія (Березань), вздовж західного чорноморського узбережжя до Константинополя. На цьому шляху стояли міста Новгород, Смоленськ, Любич, Родня, Кічкас, Олешшя. За версією академіка Бориса Рибакова, існувало два окремі шляхи: шлях із варягів у греки та шлях із греків у варяги. Перший контролювався варягами проходив зручним для мореплавців чином навколо Європи через Середземне море, з`єднуючи чисельні прибережні варязькі держави із Константинополем: «и по тому морю (морю Варѧ скому) внити доже и до Рима. а ѿ Рима прити по тому же морю. къ Цс̑ рюграду». Другий шлях контролювали руські князі та йшов він «изъ Грѣ къ по Днепру. и вѣ рхъ Днѣ пра волокъ до Ловоти. и по Ловоти внити въ Илмерь Ж ѡ зеро великоє. из негоже ѡ зера. потечеть Волховъ. и втечеть въ ѡ зеро великоє Нево. и того ѡ зера внидет̑ оустьє в море Варѧ скоє».Руські купці, які долали шлях із Києва до Константинополя за 30-40 днів, возили у Візантію хліб, ремісничі вироби, срібло в монетах, рабів, хутро, мед, віск, а також товари із Скандинавії і Прибалтики (зброю, янтар). Із півдня по Дніпру везли вина, прянощі, фрукти, дорогі тканини, ювелірні вироби, скляний посуд. Шлях мав велике значення для розвитку і внутрішньої торгівлі, сприяв налагодженню різноманітних зв'язків окремих східнослов'янських племен та прискоренню їх державного об'єднання навколо Києва. Найбільше значення мав у 10 — першій третині 11 століття. Був зв'язаний з іншими водними шляхами Київської Русі — Прип'ятсько-Бузьким, який вів до Європи, і Волзьким, який виводив в Арабський халіфат. У 11-12 століттях внаслідок хрестових походів, які встановили зв’язки зі Сходом через Середземне море, цей шлях втратив своє значення.

Шлях залозний - сухопутна частина торг. шляху (розпочиналася від Канева), що з’єднував Київ із Тмутороканським князівством, країнами Малої Азії та Сходу. Вперше згадується в літописі 1167–68. Починався від Канева, лівим берегом Дніпра йшов на Переяслав, Лукомль (нині с. Лукім’я Оржицького району Полтав. обл.), Лтаву (нині м. Полтава) до верхів’я р. Мож (прит. Сіверського Дінця), далі – за «лози» (густий верболозовий Голубий ліс (лозняк) за плавнями обабіч прит. Дніпра – р. Самара – та її прит. – р. Вовча; нині – ліс у Дніпроп. обл.) до верхів’я р. Самара, потім – до верхів’я р. Кальміус і до гирла р. Дон. Ін. трактування назви – «Залазьный», тобто небезпечний, зумовлюється також загрозою для рус. купців – гречників і залозників – із боку степових кочівників. Для безпеки торг. караванів від нападів степових кочівників князі надавали купцям збройний конвой, який утримували поблизу Канева

Шлях соляний ― сухопутний торговий шлях, який часто використовувався для транспортування солі з Криму до Київської Русі (звідси й назва), хоча їм возили й інші товари. Починався у Києві. Біля Переяслава містилося одне розгалуження, біля Ромен — друге. Біля гирла р. Ворскли розгалуження з'єднувалися. Далі, починаючи від Переволочної, соляний шлях ішов правобережжям Дніпра, а поблизу р. Конки повертався на його лівобережжя, біля сучасної Каховки повертав до Перекопа і через нього до Криму.

Шлях татарський (Бакаїв шлях (сакма) на Лівобережній Україні. За переказом, названий так за прізвищем татарського мурзи Бакая, який здійснював цим шляхом набіги на порубіжні Курщину та Орловщину, коли ще не існувала захисна Бєлгородська оборонна лінія XVI-XVII століть. Вів фактично з утивль, південніше Рильська, перетинаючи Лосицьку дорогу та Муравський шлях. Татарський шлях використовувався до кінця XIV ст. Він проходив із Західної Європи через Краків, Львів і Кам’янець-Подільський, звідти лівим берегом Дністра доходив до Тягині, а далі сушею до Білгорода чи до Кафи.