Захоронения

Курганы кладбища — курганы, в которых несколько погребений расположены по определённому правилу: либо по кольцу, либо в ряд^[38]. Погребённые лежат в прямоугольных ямах, вытянуто на спине, головой к югу. Из вещественных находок обычно встречаются мечи и кинжалы с серповидным навершием, бронзовые и железные наконечники стрел, ворворки и пряжки от портупейного набора, лепная керамика, бронзовые зеркала, костяные проколки, пряслица, костяные ложечки.

Основою суспільного устрою сарматів була родова община, утворена групою споріднених сімей. Жили вони табором, у наметах, які нагадують юрти монголів. Міст, принаймні на території України, у них не було. Взимку намети вони утеплювали, ні землянок, ні інших стаціонарних жител не будували. Це був народ кочовий – залишалися вони на одному місці доти, допоки худоба не з’їдала траву.

7. Античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор'я.

Велику роль в історії України відіграли греки, які з'явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. - 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основні осередки.

Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадання його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію - згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст. Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами лісостепу та кочівниками степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Tipa.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей. Феодосія, Фанагорія.

Грецькі міста-держави в Причорномор'ї називалися полісами. Крім Боспору, це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки з відповідним управлінням. До складу міст-полісів входила й сільська округа - хора.

Причин переселення декілька. Основні з них - перенаселення Еллади, нестача вільних земель для землеробства, ринків збуту ремісничих товарів інші.

Античні міста планувались і забудовувались за стандартами і нормами материкової Греції.

За мурами міста знаходився некрополь - місце поховання померлих. Поступово грецькі міста - колонії об'єднуються. Так в 480 р. до н.е. виникло Боспорське царство, яке об'єднало більш як 20 грецьких міст, що існували на території Керченського півострова й Тамані. Столичним містом царства став Пантікапей (сучасне місто Керч). З IV століття до н.е. до складу Боспорського царства ввійшли окремі племена Приазов'я, Північного Кавказу, Прикубання.

Головними заняттями греків Північного Причорномор'я були землеробство, скотарство, виноградарство, рибальство. На високому рівні знаходилось ремісництво: металообробка, гончарство, ткацтво.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію - хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у " скіфському звіриному стилі". В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами - у скіфських поселеннях Криму.

Широкого розвитку набула торгівля. В міста з хори і всієї Скіфії поступало зерно, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, а звідти вони вивозилися до Греції. Із Греції в Причорномор'я надходили металеві та ювелірні вироби, зброя, тканини, мармур, столовий посуд, прянощі, оливкова олія, предмети розкоші та мистецтва, вина. Поширеним товаром були раби. Та все ж основним торговим товаром був хліб.

Контактуючи з греками через торгівлю, місцеве населення знайомилося з античною культурою, здобутками грецького суспільства. Адже в грецьких містах-колоніях, як і в самій Греції, також поширювалась писемність, розвивались науки: історія, філософія, література, медицина. Театри, храми, прикрашались скульптурами, фресками, мозаїками.

У І столітті до н.е. поліси потрапляють в залежність від Римської імперії і міста ще функціонують. На відміну від греків-колоністів, які, затвердившись в Північному Причорномор'ї, стали одним з головних факторів соціально-економічного розвитку регіону, римляни поводили себе як завойовники. Вони не мали підтримки від місцевого населення. Римська окупація Причорномор'я і включення більшості міст до складу Римської імперії не могли істотно змінити становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з " варварським світом".

У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор'я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. У IV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Відродилися лише Херсонес і Пантікапей, які увійшли до складу Візантійської імперії. Херсонес, відомий як місто Корсунь, був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж доля спіткала Пантікапей і Феодосію.

8. Археологiчнi пам'ятки i письмовi джерела про давнiх слов'ян.

Розселення, господарство, суспiльний лад, культура i релiгiйнi вiрування.

1 РЕЧОВІ ПАМ'ЯТКИ СЛОВ'ЯН

Давня історія слов'ян засвідчена численними археологічними знахідками. Витоки слов'янства археологи вбачають іще в хліборобських племенах лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним твердити, буцімто чорноліське населення - слов'яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту та господарства, властивих за пізніших часів слов'янам. Століття за століттям - і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов'ян і собі мандрували, освоюючи значні території і проживаючи там разом з іншими народами. Тож не дивно, що багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами - від Одри до Дніпра.

Речові пам'ятки давніх слов'ян мають свої особливості. Протягом тисячолітньої історії становлення слов'янства вони змінювалися. Та в найзагальніших рисах все-таки подібні між собою. Так, поселення слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. н. е. - з кам'яною піччю на долівці. Померлих співплемінників праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.

Від початку І тисячоліття н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростає, проте археологам досі не пощастило знайти археологічну культуру до V ст., що повністю б належала праслов'янським чи слов'янським племенам. До V ст. слов'янські пам'ятки входять до складу археологічних культур поряд із пам'ятками інших народів. Так, на межі ер їх виділяють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та переворській (пшеворській), поширеній на території сучасної Польщі.

У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними при наявності балтських та германських. У переворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У V ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців, кельтів тощо.

Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V-VI ст. н. е.

2 ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВ'ЯН

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І-II ст. Плінію Старшому, Таціту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов'яни».

Про походження назв, що їх застосовували щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них - венеди та анти - є іншомовними (перша - балтського, друга - іранського походження); третя, склавіни, - видозмінена самоназва «слов'яни». Отож, етнонім «слов'яни» вживається в джерелах від VI ст., але, без сумніву, є давнішим.

Основним заняттям слов'ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій зоні було підсічне землеробство. Селяни спалювали повалені вітром на окремих ділянках лісу сухі дерева і таким чином проводили підготовку землі під посіви. Згодом — спалювали дерева, спеціально зрубані сокирою. Нерідко перед вирубуванням лісу дерева підсікали, щоб вони швидше висихали у вертикальному стані. Тоді — валили і спалювали. Попіл був добривом, він же розпушував грунт. Після трьох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.

У лісостеповій зоні слов'яни мали постійні місця проживання. Селилися вони на берегах річок, де були гарні луки і добрі грунти для обробітку. Ранні слов'яни використовували тут перелогову систему обробітку грунтів. Поле оброблялося і засівалося до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж врожаї падали, поле залишалося для " відпочинку", а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато і слов'яни мали завжди добрі врожаї. Вирощували слов'яни пшеницю, просо і ячмінь. Археологічні знахідки того часу говорять нам, що слов'яни користувалися-досить добрими знаряддями праці, зокрема, у них вже був залізний серп, мотики, кістяні і дерев'яні сохи з металевими наконечниками.

Слов'яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу, коней, свиней. Слов'яни полювали на хутрових звірів, хутра були цінним товаром. А ще вони займалися рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах збирали гриби і ягоди.

У слов'ян було розвинене ремесло. Найбільше було поширене ковальство, залізоробне ремесло, гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.

Свої житла слов'яни споруджували в основному з дерева, заглиблювали їх наполовину в землю. Такі будинки були більш надійними й теплими. Посередині хати розташовувалися печі — для обігрівання житла і приготування їжі. Печі були без димарів, палили " по-чорному", дим виходив через отвори у даху. Печі у житлах відрізняють слов'янські поселення від їхніх північних сусідів — угро-фіннів і південних степових кочовиків. У них посеред житла було відкрите вогнище, над яким підвішували казан. Недалеко від будинку обов'язково споруджувалася яма-льох, де слов'яни зберігали зерно та інші продукти.

Слов'яни жили первісною сусідською общиною. Існували великі патріархальні сім'ї, в яких жили родичі декількох поколінь. Вони вели спільне господарство, володіли окремими господарськими будівлями, житлами, навіть невеликими поселеннями. Общини родичів жили в близьких поселеннях, що називалися " гніздами". Група таких " гнізд" об'єднувалася у плем'я. Пізніше такі племена починають об'єднуватися в союзи племен.

Давні слов'яни мали релігійні вірування. їхня релігія називається язичництво. Слов'яни обожнювали незрозумілі їм сили природи. Вони мали свій поховальний обряд, в основу якого була покладена віра у потойбічне життя. Померлих спалювали і ховали у спеціальних ямах. У могили клали речі померлого, знаряддя праці, посуд, їжу, інколи зброю.

Крім цього, у давніх слов'ян існувала віра у різних духів.

Візантійські автори характеризують слов'ян як численний народ, що має вплив на історичні події Південної та Південно-Східної Європи. Слов'ян вони подають під трьома назвами: венеди (або венети), анти, склавши. Маврикій Стратег пише, що анти живуть у лісах і болотах. Тобто їхні поселення сягають до Полісся, умови якого відповідають цій характеристиці. За Йорданом, анти займали землі між Дніпром та Дністром, а склавіни — від Дністра на захід. Археологи ототожнюють антів з черняхівською культурою.

Найвищої могутності анти досягають у першій половині V! ст., коли ведуть загалом переможні війни з Візантією в Придунав'ї та на Балканах. У цей час в антів відбувається інтенсивний розпад родоплемінних відносин. Суспільно-політичний лад антів — так само, як і всіх слов'ян, — греки називали демократією. " Ці племена, слов'яни і анти, — писав у VI ст. візантійський історик П. Кесарійський, — не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії: тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно".

Археологічні дослідження показують, що у V-VI ст. н. «. у лісостеповій зоні України найбільш поширені слов'янські поселення. У цей час розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Балканський півострів, інша — вздовж течії Дунаю. У колишній Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Там є один Київ, два Київці, п'ять поселень з назвою Києво. Ці назви пов'язані з переселенням на Балкани слов'янського населення з території України.

Слов'яни лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті бал-тами й угро-фіннами.
На великій території — від Карпат до верхів'я Волги — формуються східнослов'янські племена й племінні об'єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх — склавінів і антів, включають у себе вже 15 різних племінних груп.

Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва -- виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це -- прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.

Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків -- це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові -- горох, чечевиця; технічні культури -- коноплі, чина. Переважала двопільна система землеробства. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак черняхівці розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві.

9. Соцiально-економiчнi та полiтичнi передумови утворення Київської держави. Норманська теорiя походження Pyci.

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низьким, частина племен не входила до племінних об'єднань, або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. У той самий час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорськата ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві.

Слов'янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування, виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій 882 року, злиття Новгородського і Київського князівств у єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом усіх східнослов'янських племен у єдину державу — могутню Давньоруську державу.

У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іншими племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися племенні об'єднання, відомі нам з " Повісті временних літ". На території України літопис фіксує факт проживання таких племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь, Полісся), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра), уличів та тіверців (нижнє Подніпров'я).

Протягом VIII—IX ст. союзи слов'янських племен еволюціонували у прадержавні утворення — племінні князівства. Писемні джерела (арабський географ Джейхані) зафіксували існування державних об'єднань дулібів, білих хорватів і полян та ін. Арабські автори називають Куявію, Славію та Артанію. Сучасні дослідники ототожнюють Куявію із Київською землею, Славію — з Ладогою (згодом Новгородською землею).

Появу князівст історики співвідносять їх з певним історичним етапом — військовою демократією — проміжним періодом від первіснообщинного суспільства до державного. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без розгалуженого апарату примусу. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.

Виділення дружини — важливий етап у перетворенні влади князя з родоплемінної в державну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, збирає данину. Голоси дружинників можуть бути вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проблем. Часто дружинниками князя були найманці (як правило варяги).

Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних слов'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у господарстві, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися і в ремеслі. Збільшується кількість ремісничих спеціальностей, зростає виробництво.

Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжнародних контактів Русі. Неоднозначно формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на частину східних слов'ян і обкласти їх даниною (Лівобережжя Дніпра). Є свідчення про походи руських дружин на Візантію.

Кожне зі східнослов'янських племен мало свій центр, де жили князь і дружина, знаходились основні культові споруди, присвячені язичницьким богам, і були зосереджені економічні ресурси. Ці племінні центри (гради) найчастіше мали укріплення із земляних валів та ровів, були справжніми фортецями. У» годину небезпеки за стінами такої фортеці переховувалися місцеві жителі — селяни, ремісники.

До таких центрів належав і стародавній Київ, який виникає як центр полянського князівства, потім стає центром " Руської землі" і нарешті — Київської держави або Київської Русі.

Літописна традиція наводить легенду про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом — і їх сестрою Либіддю, які збудували перше городище на Старокиївській горі. Ця слов'янська легенда переповідається письменником Заноном Глаком у VII ст., він пише про заснування Києва — Куара в землі Полунія (від " поляни") Куаром, Ментеєм і Хорсаном.

Норманська:

Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, данців, у слов'янських літописах ототожнюються з варягами. У VII-IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з'явилися у верхів'ях Волги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують, руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та ін. Нормани відіграли ключову роль у формуванні і становленні давньоруської держави.

Схожим на ці західноєвропейські події є процес становлення держави в землі словенів. Літопис оповідає, що 859року варяги прийшли з-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». 862 року ці племена вигнали варягів «за море»^[18], але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд із цим є відомості, що Ігор був сином Олега^[19].

882 року Олег із великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ.

10. Розвиток феодальних вiдносин в Київської Pyci. Розряди феодально­залежного населення i стани панiвної верхiвки в Київськiй Pyci.

Зародження феодальних відносин у східних слов’ян

Описуючи соціальний лад антів і склавинів, Прокопій говорить, що вони не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, тому в них щастя і нещастя вважаються справою спільною. Інакше кажучи, племінна верхівка ще не виділилась остаточно від маси одноплемінників, зберігалась ще соціальна організація, властива первіснообщинному ладові.

В цей же час посилився процес розпаду родової общини, який почався ще в 1 половині І тис. н. е. Цей розклад був наслідком розвитку і вдосконалення знарядь праці, що, в свою чергу, збільшувало продуктивність праці і бажання окремої сім’ї до самостійного господарювання.

Виходячи з сімейної общини, індивідуальні родини об’єднувалися в територіальні, точніше - в сільську общину (громаду). Земля, як і в родовій общині, становила колективну власність усієї общини, господарювання ж велося окремими родинами. Час від часу відбувався перерозподіл орних земель і сіножатей. Іноді окремі родини самостійно, без допомоги общини, розчищали під ріллю ділянки лісу, якими община практично не користувалася, і закріплювали її за собою. Це були перші спроби утвердити приватну власність.

Існування індивідуальних господарств ще до появи приватної земельної власності зумовило майнову нерівність в общині. Це було зумовлено багатьма факторами: кількістю працездатних осіб родини, війнами, торгівлею тощо.

Розвиток феодального землеволодіння У Київській Русі панував феодальний устрій, при якому основу соціальної структури становили залежні селяни, які, проте, стояли поза феодальною ієрархією. Землевласники були пов’язані між собою системою васальних стосунків. Така ієрархічна організація феодальних землевласників була соціальною і, одночасно, політичною (державною) системою.

Характерною рисою феодалізму було панування великого привілейованого землеволодіння. Велика вотчина світського або духовного феодала складалася з різних господарських угідь, господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був укріплений феодальний двір - замок.

Головною функцією феодального двора володаря було керівництво господарством. У князівській вотчині адміністрацію очолював огнищанин (іноді його називали тіуном). Такому управителю підлягало сільський та ролейний старости, а також конюший.

Соціальна структура на Русі

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі можна поділити на три категорії: а) панівна аристократична верхівка; б) особисто вільні верстви; в) феодально залежне населення.Найвищий щабель суспільної ієрархії посідав великий князь та місцеві (удільні) князі - феодальна знать. Економічною основою їхнього панування була феодальна земельна власність, а первісною формою реалізації – полюддя, що було прямим примусом населення, який засвідчував владу правителя на певній території. Місцевими (удільними) князями спочатку ставали племінні князі й вожді (світлі князі), підкорені київським князем. Згодом, наприкінці X ст., племінних володарів замінили найближчі родичі великих київських князів (сини та племінники) - князі-намісники. Князівське володіння охоронялося правом Київської Русі посиленими засобами і вищими санкціями.

До аристократичної верхівки належали також так звані старці, про яких літописи згадують як про радників князя. Вочевидь, це були представники племінної знаті, котрі долучалися до виконання судово-адміністративних функцій. Княжі воїни, дружинники і представники місцевої знаті утворювали прошарок бояр. На Русі бояри користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем до неї міг увійти представник нижчих суспільних верств. Привілейований прошарок давньоруського населення становили купці. Прошарок особисто вільних непривілейованих верств у Київській Русі був незначний. Вільне населення позначалося у документах загальним терміном " люди". Сюди належали переважно вільні общинники. Вони підлягали феодальній експлуатації, сплачуючи данину. Спочатку її збирали " з диму" (з кожного дому). Згодом, коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність феодалів на землю відкривала можливості позаекономічного примусу населення, розмір данини встановлювали залежно від кількості та якості землі, яка була у користуванні в селян.

Феодали постійно тиснули на селянську общину, захоплювали общинні землі, угіддя, що призводило до розорення общинників і поповнення залежних категорій населення. Стійкість общини підривала і великокнязівська влада, яка накладала на неї високі податки, побори, різні повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, через що община підпадала під вплив місцевих феодалів, а ті робили все, щоб безповоротно перетворити общинників на залежних селян.

Особисто вільними селянами були смерди Смерд мав право обирати місце проживання, звертатися особисто по захист до суду. Основним його обов'язком була сплата князям, боярам та іншими землевласникам данини До особисто вільної соціальної верстви належала також більшість міського населення: ремісники, котрі поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісницькі корпорації (цехи); дрібні торговці, крамарі. Феодально залежне населення складалося з напівзалежної та повністю залежної верстви. Першу утворювали рядовичі - особи, які перебували в тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору - " ряду". Численним різновидом рядовичів були закупи селяни, які внаслідок розорення змушені брати у свого феодала " купу" (позику грішми) і за це відпрацьовувати в його господарстві. Від рядовича закуп відрізняйся тим, що він був пов'язаний відносинами лише зі своїм феодалом і перебував у фінансовій та особистій залежності від свого кредитора. Закупів істотно обмежували в правах. За втечу від господаря їх перетворювали на повних (" обельних") холопів. Ізгої (від " гоїти" - жити) становили численну групу феодально залежного населення. Сюди належали люди " зжиті", вибиті зі звичної життєвої колії, позбавлені свого попереднього стану. Невільниками у Київській Русі були холопи й челядь. Холопами були одноплемінники, які за певних обставин утратили свободу. До джерел холопства належали: самопродаж в холопи вільної людини; одруження з холопкою чи заміжжя за холопом; вступ " без ряду" (без договору) на посаду тіуна або ключника у маєток феодала; втеча закупа; скоєння закупом злочину; свідоме банкрутство боржника; народження в сім'ї холопів.

Замість відшкодування боргу господар міг передати потерпілому винного холопа разом із його дружиною та дітьми, незалежно від того, були вони співучасниками зловмисної дії чи ні. За вбивство холопа його власнику сплачували тільки грошову компенсацію (урок), як за втрату майна. За допомогу, надану холопові-втікачеві, держава накладала відповідальність і зобов'язувала сприяти поверненню невільника його господарю.

Іще залежнішою, позбавленою дієздатності особою був " обельний" (повний) холоп. Його вважали річчю, рухомим майном господаря. Руська Правда називала челядином раба-військовополоненого, якого вважали річчю його власника. Це була цілком безправна людина. Не маючи власності, не знаючи мови, звичаїв русичів, сповідуючи іншу релігію, челядин був фактично довічним рабом. Водночас закон дозволяв йому викупитися на волю, і це дає підставу вважати, що челядин міг отримувати від господаря певну платню.

Система управління

Великий князь. Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все князь був воєначальником, йому належала ініціатива походів і їхня організація. Князь очолював адміністрацію і суд. Він повинен був " володеть и судить". Він мав право приймати нові закони, змінювати старі. Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи. Боярська рада, а спочатку — рада дружини князя, була невід'ємною частиною княжої управи. Радитися з дружиною, а пізніше — з боярами, було моральним обов'язком князя. Незважаючи на це боярські ради не стали державним органом, з чітко окресленим складом, компетенцією, функціями. Віче являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. З ростом влади князя віча завмирають і лише тоді, коли влада київських князів занепадає, знову прокидаються.

Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління. Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки. Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община. Місцева адміністрація " кормилася" за рахунок підлеглого населення. Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

11.Утворення Давньоруської держави - Київська Русь. Перші князі, їх політика. Существуют две основные гипотезы образования Древнерусского государства. Согласно норманской теории, опирающейся на Повесть временных лет XII века и многочисленные западноевропейские и византийские источники, оно было создано извне варягами — братьями Рюриком, Синеусом и Трувором в 862 году или же родственником Рюрика Олегом, захватившим Киев в 882 году. В то же время некоторые представители норманизма, такие как Василий Ключевский, называют первоначальной формой Русского государства киевское варяжское княжествоАскольда и Дира, которое стало центром консолидации восточнославянских племён и княжеств в единое государство, а не Новгородское княжество Рюрика, которое они называют местным и кратковременным варяжским княжеством. По поводу образования Древнерусского государства было много научных споров. Более 200 лет назад в исторической науке зародилась так называемая «норманнская проблема». Дело в том, что древнейшие русские летописи упоминают о призвании в 862 г. в славянские земли князей-варягов во главе с Рюриком, чтобы прекратить внутренние распри. Так в русских источниках именуются жители Скандинавского полуострова. Их называют и по-другому – норманны, т. е. «северные люди».

ОЛЕГ. В 882, по летописной хронологии, князь Олег (Олег Вещий), родственник Рюрика, отправился в поход из Новгородана юг, по пути захватив Смоленск и Любеч, установив там свою власть и поставив на княжение своих людей. Далее Олег с новгородским войском и наёмной варяжской дружиной захватил Киев, убил правивших там Аскольда и Дира и объявил Киев столицей своего государства, осподствующей религией было язычество, хотя в Киеве уже существовала и христианская община.Олег военным путём распространил свою власть на земли древлян и северян, а радимичи приняли условия Олега без борьбы (два последних племенных союза до этого платили дань хазарам). В результате победоносного похода на Византию были заключены первые письменные договоры в 907 и 911, предусматривавшие льготные условия торговли для русских купцов (отменялась торговая пошлина, обеспечивалась починка судов, ночлег), решение правовых и военных вопросов.Согласно летописной версии, Олег, носивший титул Великого князя, правил более 30 лет. Родной сын Рюрика Игорь занял престол после смерти Олега около 912 и правил до 945. Игорь Рюрикович. Игорь совершил два военных похода на Византию. Первый, в 941 году, завершился неудачно. Ему предшествовала также неудачная военная кампания против Хазарии, в ходе которой Русь, действуя по просьбе Византии, атаковала хазарский город Самкерц на Таманском полуострове, но была разбита хазарским полководцем Песахом и повернула оружие против Византии. Второй поход на Византию произошёл в 944 году. Он завершился договором, подтвердившим многие положения предыдущих договоров 907 и 911 годов, но отменявшим беспошлинную торговлю. В 943 или 944 году был совершёнпоход на Бердаа. В 945 году Игорь был убит во время сбора дани с древлян. ОЛЬГА. После смерти Игоря в силу малолетства его сына Святослава реальная власть оказалась в руках вдовы Игоря княгини Ольги. Она стала первым правителем Древнерусского государства, официально принявшим христианство византийского обряда (по наиболее аргументированной версии, в 957, хотя предлагаются и другие даты). Впрочем, Ольга около 959 приглашала на Русь германского епископа Адальберта и священников латинского обряда (после неудачи своей миссии они были вынуждены покинуть Киев). Святослав Игоревич. Около 960 года возмужавший Святослав принял власть в свои руки. Его первым мероприятием стало подчинение вятичей (964), которые последними из всех восточнославянских племён продолжали платить дань хазарам. В 965 (по др. данным также в 968/969) году Святослав совершил поход на Хазарский каганат, взяв штурмом его основные города: город-крепость Саркел, Семендер и столицу Итиль. На месте Саркела после этого возникла древнерусское поселение Белая Вежа. Возможно, с этим походом связано и утверждение Руси в Тмутаракани. Также Святослав осуществил два похода в Болгарию, где намеревался создать собственное государство со столицей в придунайской области. Он был убит в бою с печенегами при возвращении в Киев из неудачного похода на Византию в 972 году.

12.Система князівської влади Київської Русі. В ходе крещения Руси во всех её землях была установлена власть православных епископов, подчинявшихся киевскому митрополиту. В то же самое время во всех землях были посаженынаместниками сыновья Владимира. Теперь все князья, выступавшие удельниками киевского великого князя, были только из рода Рюриковичей. ласть великого князя достигла наивысшего укрепления при Владимире и Ярославе Мудром (затем после перерыва при Владимире Мономахе). Положение династии укреплялось многочисленными международными династическими браками: Анны Ярославны и французского короля, Всеволода Ярославича и византийской царевны и др. Со времени Владимира или, по некоторым сведениям, Ярополка Святославича, дружинникам вместо денежного жалования князь стал давать земли. Если изначально это были города в кормление, то в XI веке дружинники стали получать сёла. Вместе с сёлами, которые становились вотчинами, даровался ибоярский титул. Бояре стали составлять старшую дружину. Служба бояр была обусловлена личной верностью князю, а не размером земельного надела (условное землевладение не получило заметного распространения). Младшая дружина («отроки», «детские», «гриди»), находившаяся при князе, жила за счёт кормления с княжеских сел и войны. Основной боевой силой в XI веке было ополчение, получавшее на время войны коней и оружие от князя. От услугнаёмной варяжской дружины в основном отказались в период правления Ярослава Мудрого. Значительной частью земли со временем стала обладать церковь («монастырские вотчины»). С 996 года население выплачивало в пользу церкви десятину. Бояре и дружина составляли при князе особые советы. Князь советовался также с митрополитом, епископами иигуменами, составлявшими церковный собор. С усложнением княжеской иерархии к концу XI века стали собиратьсякняжеские съезды («снемы»). В городах действовали веча, на которые зачастую опирались бояре для поддержки собственных политических требований (восстания в Киеве 1068 и 1113 года). В XI — начале XII века сформировался первый письменный свод законов — «Русская Правда», который последовательно пополнялся статьями «Правды Ярослава» (ок. 1015—1016 гг.), «Правды Ярославичей» (ок. 1072 г.) и «Устава Владимира Всеволодовича» (ок. 1113 г.). В «Русской Правде» отразилось усиление дифференциации населения (теперь размер виры зависел от социального положения убитого), регламентировалось положение таких категорий населения, как челядь, холопы, смерды, закупы и рядовичи.

13. Військо і військова справа Київської Русі. Древнерусское войско состояло из двух основных частей: дружины и ополчения — в IX—X веках племенного, затем городского.Дружина в IX–X вв. была наёмной. Значительную её часть составляли пришлые варяги. Также её пополняли выходцы из прибалтийских земель и местных племен. Размеры ежегодной оплаты наёмника оцениваются историками по-разному. Жалование выплачивалось серебром, золотом и мехами. Обычно воин получал около 8–9 киевских гривен (более 200 серебряных дирхемов) в год, однако к началу XI века плата рядовому воину составляла лишь одну северную гривну. Кроме того, дружина кормилась за счёт князя. Изначально это выражалось в форме столования, а затем превратилось в одну из форм натуральных налогов — «кормление», содержание дружины податным населением во время полюдья и за счёт средств от сбыта его результатов на международном рынке. Среди дружин, подчинённых великому князю, выделялась его личная «малая», или младшая, дружина, которая включала 400 воинов.Общая численность древнерусского войска достигала, по данным летописей, от 20 до 40 тысяч человек.

14.Запровадження християнства на Русі. Принятие христианства в Руси имело большое значение для дальнейшего развития государства. Оно закрепляло единство страны. Создавались условия для полноправного сотрудничества племен Восточной -Европейской равнины в политической, торговой, культурной областях с другими христианскими племенами. Крещение на Руси создало новые формы внутренней жизни и взаимодействия с окружающим миром, оторвало Русь от язычества, сблизив с христианским Западом. Христианство на Руси было принято в восточном, византийском варианте, позднее получившем название — православие (истинная вера). После смерти Игоря († 945) до совершеннолетия Святослава правительницей становится св. равноап. кн. Ольга, явившейся, по слову летописца, предшественницей св. равноап. князя Владимира, «аки денница пред солнцем и аки заря пред светом». Древние русичи были язычниками, поклонялись множеству богов (бог неба — Сварог, бог Солнца — Дажбог, бог грома и молний — Перун и т.д). Христианство было уже известно на Руси и до крещения Владимира. Как пишет Н. М. Карамзин в “Истории государства Российского”, княгиня Ольга в 955 г. “пленясь христианским учением отправилась креститься в Констатинополь. Патриарх был ее наставником и крестителем, а император Константин Багрянородный восприемником от купели”. Сын Святослава великий князь Владимир, занявший киевский престол в 980 г., уже в первые годы своего правления осознавал необходимость принятия единой государственной религии. Однако будущий креститель Руси начинал свой путь убежденным язычником, и прошло немало времени, пока изменились его взгляды. “Он стал изыскивать истинную веру, беседовал с греками, магометанами и католиками об их вероисповеданиях, отправил десять разумных мужей в различные страны для собрания известий о богослужении и, наконец, по примеру бабки своей Ольги и по совету бояр и старцев стал христианином” (Н.М. Карамзин).Дело крещения Руси облегчалось внешними обстоятельствами. Византийскую империю сотрясали удары мятежников — Варды Склира и Варды Фоки. В этих условиях императоры-братья Василий Болгаробойца и Константин обратились за помощью к Владимиру. В награду за военную помощь Владимир просил руки сестры императоров Анны.Императоры не выполнили своего обязательства — отдать за Владимира свою сестру Анну. Тогда Владимир осадил Корсунь и принудил византийскую царевну выйти замуж в обмен на крещение “варвара”, которого давно привлекала греческая вера. “Воротясь в столицу, Владимир приказал истреблять кумиров и истуканов, а народ был крещен в Днепре”. (Н.М. Карамзин). Распространение христианства зачастую встречало сопротивление населения, почитавшего своих языческих богов. Христианство утверждалось медленно. На окраинных землях Киевской Руси оно установилось намного позднее, чем в Киеве и Новгороде. Как отмечал известный историк феодализма С.В. Бахрушин, христианизация растянулась на ряд десятилетий. Христианство сыграло большую роль в идеологическом обосновании и тем самым в укреплении власти киевских князей. Церковь присваивает киевскому князю все атрибуты христианских императоров. На многих монетах, отчеканенных по греческим образцам, князья изображаются в византийском императорском уборе.Переход в христианство имел объективно большое и прогрессивное значение. Укрепилось единство славян, ускорилось отмирание пережитков брачного права.Крещение оказало влияние и на культурную жизнь Руси, на развитие техники, ремесел и т.д. Из Византии Киевская Русь заимствовала первые опыты чеканки монет. Заметное влияние крещения отразилось и в художественной области. Греческие художники создавали в новообращенной стране шедевры, сравнимые с лучшими образцами византийского искусства. Например, Софийский собор в Киеве, построенный Ярославом в 1037.Из Византии в Киев проникла живопись на досках, появились и образцы греческой скульптуры. Заметный крещение оставило и в области просвещения, книгоиздательского дела. Славянская азбука получила распространение на Руси в начале X в.

15. Розвиток міст, ремесла і торгівлі Київської Русі. Города. На протяжении веков число городов, упоминаемых в летописях и, других источниках, неуклонно росло^[44]. В IX-X веках упоминаются 25 городов, в XI веке — ещё 64, в XII веке — ещё 135 и в XIII веке к ним добавляются ещё 47 городов. Всего ко времени нашествия Батыя Киевская Русь насчитывала до 300 городов или в среднем по 20—25 на княжество. Помимо них существовали безымянные укреплённые поселения, порой довольно крупные. Всего их насчитывалось более тысячи. Соотношение городов и таких поселений в различных областях составляло от 1: 3 до 1: 7. При этом, эти укрепления в летописях не считались городами. Вероятно, летописцы относили их к погостам или слободам. Крупные города имели сложные оборонительные системы. Отдельно защищался детинец — центр города. Укрепления покрывали значительную территорию, в случае опасности за ними могло укрыться не только население города, но и его окрестностей. Каждый такой город был и княжеской резиденцией со своим княжеским двором (до 2000 м²). В то же время, в ряде городов, таких как Новгород, Киев, Рязань и Смоленск, существовали и дворы обычных горожан (до 600 м²). Ремёсла. В древнерусских городах были развиты такие виды ремесел как гончарное, кожевенное, древодельное, камнесечное и т.д. Своими изделиями Русь завоевала известность в тогдашней Европе. В городах ремесленники работали как на заказ, так и на рынок. В городах были развиты кузнечно-слесарное и оруженое дело, обработка драгоценных металлов, литейное дело, ковка и чеканка, волочение проволоки, филирань и зернь, эмаль, гончарное дело, производство стекла и т. д В деревнях были развиты кузнечное ремесло, ювелирное дело, гончарное дело, обработка дерева, обработка кож и меха, ткачество и т. д.^[ Первый этап развития древнерусских ремёсел длился более двух веков — с X века до 20—30-х годов XII века. Он характеризуется совершенной и высокой техникой ремесленного производства. Количество изделий было ограниченным, сами они были достаточно дорогими. В этот период была распространена работа на заказ, так как рынок свободного сбыта был ещё ограничен. В это время были созданы основные виды ремесленного инвентаря и заложены новые технологические основы древнерусского производства. Археологические раскопки позволяют сделать вывод, что ремесленное производство Древней Руси находилось на одном уровне с ремесленниками Западной Европы и Востока. На втором этапе развития, который начался в конце первой трети XII века, произошло резкое расширение ассортимента продукции и значительная рационализация производства в виде упрощения технологических операций. В текстильном производстве в конце XII века появляется горизонтальный ткацкий станок. Возрастает производительность, упрощается система переплетений, сокращаются сортовые виды тканей. В металлообработке вместо качественных многослойных стальных лезвий появляются уплощенные и менее качественные лезвия с наварным острием. В это время проявляется и серийность производства. Создаются стандарты изделий, особенно в металлообрабатывающем, текстильном, деревообрабатывающем, сапожном, ювелирном ремеслах. Торговля. Торговля в Древней Руси играла огромное значение. Внешняя торговля была довольно сильно развита, являлась важной составляющей экономики древнерусских княжеств. Днепровский путь связывал Русь с Византией. Русские купцы ездили из Киева в Моравию, Чехию, Польшу, Южную Германию; из Новгорода и Полоцка — по Балтийскому морю в Скандинавию, Польское Поморье и далее на запад^[61]. Из Руси вывозились на продажу пушнина, воск, мёд, смола, лён и льняные ткани, серебряные вещи, пряслица из розового шифера, оружие, замки, резная кость и пр. А предметами ввоза были предметы роскоши, фрукты, пряности, краски и пр. Важнейшими торговыми путями Древнерусского государства были: 1)путь «из варяг в греки», начинавшийся из Варяжского моря, по озеру Нево, по рекам Волхов и Днепр выходивший в Чёрное море, Балканскую Болгариюи Византию (этим же путём, войдя из Чёрного моря в Дунай, можно было попасть в Великую Моравию); 2)Волжский торговый путь, шедший от города Ладога на Каспий и далее в Хорезм и Среднюю Азию, Персию и Закавказье; 3)сухопутный путь, начинавшийся в Праге и через Киев выходивший на Волгу и далее в Азию.

16. Суд і право Київської Русі. «Руська правда». «Русская правда». Согласно «Русской Правде», преступно то, что причиняет непосредственный ущерб конкретному человеку, его личности или имуществу. Соответственно этому строится и система преступлений. «Русская Правда» знает лишь два рода преступлений – против личности и имущественные. В ней нет ни государственных, ни должностных, ни иных родов преступлений. Однако это не означало, что выступления против княжеской власти проходили безнаказанно. Просто в этих случаях применялась непосредственная расправа без суда и следствия. «Русская Правда» различала также ответственность в зависимости от субъективных обстоятельств преступления. В ней нет различия между умыслом и неосторожностью, но выделяются два вида умысла – прямой и косвенный. Это отмечается при ответственности за убийство: убийство в разбое наказывается высшей мерой наказания (поток и разграбление), убийство в драке – только штрафом. По субъективным обстоятельствам преступления различались и ответственность за банкротство: преступным считалось только умышленное банкротство. Не было известно также преступлений, совершаемых путем бездействия. Преступным действием считается, начатое, но не достигшее цели (покушение): «если кто вынет меч, но не ударит, то гривна кун»; за преступление оконченное – удар мечом - положено 3 грив.продажи, таким образом, покушение наказывается в три раза слабее оконченного действия. При имущественных преступлениях, вор схваченный на месте кражи, наказывается как совершивший ее. Объектом преступления не может быть холоп или раб. Убиение раба сторонними лицами «без вины» считается не убийством, а уничтожением чужой вещи и направлено не против раба, а против хозяина. Штраф такой же как за уничтожение коня или скота. Права лиц с ограниченной правоспособностью (закупы), иностранцев ограждаются законом наравне со свободными людьми. Наказание. Первичная форма наказания в Древней Руси – месть, осуществляемая потерпевшим или его ближними. Сначала месть определялась степенью разгневанного чувства и силами пострадавших, позднее подвергается различным ограничениям, благодаря которым приобретает публичный характер, потому что подлежит контролю общественной власти. Ограничения мести сводится: к сокращению числа преступлений, за которые допускается месть, установлению срока, в течении которого можно мстить сужению круга мстителей. Суд и судебный процесс. Вопросы брачно-семейных отношений рассматривали церковные суды. С древности были известны и продолжали действовать общинные суды.

Дела о гражданских правонарушениях и уголовных преступлениях рассматривались в едином порядке – в форме состязательного процесса. Стороны – истец и ответчик – имели равные права и сами собирали доказательства. В качестве доказательств использовались показания свидетелей, вещественные доказательства, испытания раскаленным железом или водой, очистительная присяга.Заинтересованные лица могли разрешить спор, не доводя дело до судебного разбирательства. Были известны три формы досудебной подготовки дела: заклич, свод и гонение следа. В ходе данных процедур устанавливалась личность правонарушителя, на которого возлагалась ответственность за совершенное преступление, а потерпевшему возмещался ущерб. Князь лично должен был осуществлять суд и отвечать за неправильные действия поставленных им для суда тиунов. Закон предусматривал определенную систему доказательств. Среди них важное место занимали показания свидетелей. Различалось две категории свидетелей – видоки (очевидцы факта) и послухи (слышавшие о случившемся от кого-либо).В Киевской Руси существовала целая система формальных доказательств – ордалии. Это – судебный поединок (поле). Победивший в нем выигрывал дело, считалось, что Бог помогает правому. Когда не хватало доказательств применялось испытание железом и водой. «Русская Правда», посвящающая этим ордалиям три статьи, не раскрывает их содержания, порядка проведения. Особым видом доказательств была присяга – «рота», применявшаяся по небольшим делам, при отсутствии дополнительных доказательств. «Ротой» можно было подтвердить наличие какого-нибудь события или, наоборот, его отсутствие. В некоторых случаях определяющее значение имели внешние признаки и вещественные доказательства. Так, наличия синяков и кровоподтеков на теле было достаточно для доказательства избиения. При краже существенное значение имело нахождение краденого.

17. Міжнародне становище Давньоруської держави. С самого начала своего существования Русь имела обширные внешнеполитические связи с соседними народами. Княжеская власть скрепившая новое государство активно использовала разнообразные дипломатические приемы, международный опыт, опираясь при этом на традиции и устои восточнославянских племен. Во времена Киевской Руси устанавливаются торговые, культурные, дипломатические связи со странами Европы - Польшей, Чехией, Венгрией, Германией, Англией и др. Заключались и браки между представителями киевского княжеского дома и европейскими династиями, что отражало рост политического могущества и международного авторитета Руси. Так, дочь Ярослава Мудрого Анна была замужем за французским королем Генрихом I, Елизавета - за норвежским королем Гаралдом, Анастасия - за венгерским королем Андреем.
При дворе Ярослава Мудрого жили сыновья английского короля Эдмунта. Внук Ярослава, Владимир Мономах, был женат на дочери последнего англосаксонского короля Гаралда - Гите.

18. Киівська Русь за часів Ярослава Мудрого. Правление Ярослава Мудрого (1019–1054) стало порой наивысшего расцвета государства. Общественные отношения регулировались сборником законов «Русская правда» и княжескими уставами. Ярослав Мудрый проводил активную внешнюю политику. Он породнился с множеством правящих династий Европы, что свидетельствовало о широком международном признании Руси в европейском христианском мире. Разворачивается интенсивное каменное строительство. Когда после 12-летнего обособления и смерти князя, не оставившего наследника, под власть Ярослава вернулось Черниговское княжество, Ярослав перебрался из Новгорода в Киев и нанёс поражение печенегам, после чего их набеги на Русь прекратились (1036). Благодаря разумной внешней политике Ярослава Мудрого авторитет государства на международной арене значительно вырос. Удачлив оказался князь и в военных делах. Успешными были совершенные им походы на Польшу, княжество Литовское, в земли, принадлежавшие финским народам. Но одной из наиболее важных для Руси была победа над кочевниками печенегами 1036 г. В последний раз Киевская Русь при Ярославе Мудром столкнулась с Византией. Конфликт завершился подписанием договора о мире, подкрепленного династическим браком. Сын князя Всеволод женился на византийской принцессе Анне. Ярослав использовал династические браки в качестве средства укрепления мира. Сыновья Ярослава Владимировича Мудрого, Святослав, Вячеслав и Игорь, женились на немецких принцессах. Реформы Ярослава Мудрого охватили практически все сферы жизни общества. Великий князь придавал большое значение просвещению, и внутренняя политика Ярослава Мудрого была направлена на повышение образованности и грамотности. Князь построил училище, где мальчиков обучали «церковному делу». Нельзя не отметить, что при Ярославе впервые на Руси появился русский по происхождению митрополит. Для укрепления позиций церкви во владениях Ярослава была возобновлена выплата «десятины», ранее установленной Владимиром. Бурная деятельность князя заметно изменила Киевскую Русь. Строились каменные монастыри и храмы, бурно развивалось зодчество и живопись. Огромное значение имеет и издание первого свода законов, названного «Русской правдой». Этим документом регулировался при Ярославе Мудром размер дани (виры) и наказаний за различные нарушения.

19. Художнє ремесло, архітектура і мистецтво Київської Русі. Живопись. После крещения Руси из Византии пришли новые виды монументальной живописи — мозаика и фреска, а также станковая живопись (иконопись). В XII-XIII веках в живописи отдельных культурных центров стали проявляться местные особенности. Это характерно для Новгородской земли и Владимиро-Суздальского княжества. С XII века формируется специфический новгородский стиль монументальной живописи, который достигает наиболее полного выражения в росписях церквей Георгия в Старой Ладоге, Благовещения в Аркажах и особенно Спаса-Нередицы. Лучше всего сохранилась фреска Дмитриевского собора с изображением Страшного суда. Она создана двумя мастерами — греком и русским. К владимиро-суздальской школе относятся несколько больших икон XII — начала XIII веков. Самой ранней из них является «Боголюбская Богоматерь», датируемая серединой XII века, стилистически близкая к знаменитой «Владимирской Богоматери», которая имеет византийское происхождение. Архитектура. Большие церкви Древней Руси, построенные после принятия Христианства в 988 году, были первыми примерами монументальной архитектуры в восточно-славянских землях. Архитектурный стиль Киевской Руси утвердился под влиянием византийского. Ранние православные церкви были главным образом сделаны из дерева. Первой каменной церковью Киевской Руси была Десятинная церковь в Киеве, строительство которой относят к 989 году. Церковь строилась в качестве кафедрального собора неподалеку от княжеского терема. В первой половине XII в. церковь перенесла значительный ремонт. В это время был полностью перестроен юго-западный угол храма, перед западным фасадом появился мощный пилон, подпирающий стену. Эти мероприятия, вероятнее всего, являлись восстановлением храма после частичного обрушения вследствие землетрясения. Софийский собор в Киеве, построенный в XI веке является одним из самых значительных архитектурных сооружений данного периода. Первоначально Софийский собор представлял собой пятинефный крестово-купольный храм с 13 главами.

20. Освіта, наукові знання, література Київської Русі. Фолькльор. Значительное место в нём занимала календарная обрядовая поэзия: заговоры, заклинания, песни, являвшиеся неотъемлемой частью аграрного культа. Обрядовый фольклор включал в себя также предсвадебные песни, похоронные плачи, песни на пирах и тризнах. Широкое распространение получили и мифологические сказания, отражавшие языческие представления древних славян. На протяжении многих лет церковь, стремясь искоренить остатки язычества, вела упорную борьбу с «поганскими» обычаями, «бесовскими игрищами» и «кощунами». Однако эти виды фольклора сохранились в народном быту вплоть до XIX-ХХ веков, потеряв со временем свой начальный религиозный смысл, обряды же превратились в народные игры. Существовали также такие формы фольклора, которые не были связаны с языческим культом^. К ним относятся пословицы, поговорки, загадки, сказки, трудовые песни. Авторы литературных произведений широко использовали их в своём творчестве. Письменные памятники сохранили многочисленные предания и легенды о родоначальниках племен и княжеских династий, об основателях городов, о борьбе с чужеземцами. Так, народные сказания о событиях II-VI веков отразились в «Слове о полку Игореве». С принятием христианства Древняя Русь была приобщена к книжной культуре. Развитие русской письменности постепенно стало основой для возникновения литературы и было тесно связано с христианством. Несмотря на то, что письменность была известна в русских землях и ранее, только после крещения Руси она получила широкое распространение. Также она получила основу в виде развитой культурной традиции восточного христианства. Обширная переводная литература стала основой для формирования собственной традиции. Письменность. Крещение Руси способствовало широкому распространению и быстрому развитию письменности и письменной культуры. Существенное значение имело то, что христианство было принято в его восточном, православном варианте, допускавшем, в отличие от католичества, богослужение на национальных языках. Это создавало благоприятные условия для развития письменности на родном языке. азвитие письменности на родном языке привело к тому, что русская церковь с самого начала не стала монополистом в сфере грамотности и образования. О распространении грамотности среди слоёв городского населения свидетельствуют берестяные грамоты, обнаруженные во время археологических раскопок в Новгороде и других городах. Это письма, памятные записки, учебные упражнения и т.п. Письмо, таким образом, использовалось не только для создания книг, государственных и юридических актов, но и в быту. Нередко встречаются надписи на ремесленных изделиях. Простые горожане оставляли многочисленные записи на стенах церквей Киева, Новгорода, Смоленска, Владимира и других городов.

21.Проблеми формування української народності. Язык первоначально разделился на две ветви — западную и юго-восточную, а последняя через какое-то время дифференцировалась на древнерусский и южнославянские языки. Древнерусская народность основывалась не только на общности экономической жизни, территории, языка и культуры, но и состояла из двух основных, непримиримых между собой классов - крестьян и феодалов. Вместе с тем внутри древнерусской народности все еще сохранялись определенные особенности в языке, культуре и быте людей, населявших северо-восточную, западную и юго-западную территории Киевской Руси. Позднее эти особенности развились и послужили основой для формирования русской, белорусской и украинской народностей.
Киевская Русь - колыбель, а древнерусская народность - единый корень братских русского, украинского и белорусского народов, которые сохранили и пронесли через века понимание единства происхождения, близости языка и культуры, осознание общности своей судьбы.

22.Причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.

Причини: 1) зростання боярських вотчин: 1.зрост к-сті залежних смердів, 2.зрост. відробітків і повинностей, що виконувалися залежними селянами на користь феодалів – намагання феодалів отримати більше влади, 3.феодали все частіше заявляли про свою незалежність від Київських князів – вимагали «феодального імунітету», тобто невтручання великого князя в справи вотчини – Київ. Князі не погоджувалися на підтвердження незалежного статусу удільних князів – продовжували втручатись в сдові, податкові та ін. Проблеми боярської вотчини – конфлікти – намагання бояр отримати політ.і еконміч. Самостійність. 2) Зростання і посилення міст: 1.міста поступово починають вимагати економічної та політичної незалежності, 2. в багатьох містах зросла роль віче, які виражали ідею децентралізації, незалежності місцевої влади від Києва. 3) Втрата Києвом значення великого торгового міста на шляху «із варяг у греки»: 1.в період хрестових походів основні торгово-транспортні шляхи перемістились на середземне море. 2.головним торговим посередником