Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Тема 5.Споживання, заощадження та інвестиції.
|
|
Питання лекції:
1. Функція споживання.
2. Інвестиції та їх роль в економіці.
3. Мультиплікатор інвестицій.
Питання для самостійного вивчення:
1. Автономне споживання та його чинники.
2. Роль інвестицій в економіці.
Література:
1. 2 с. 57-68
2. 4 с. 229-243
3. 5 с. 88-91
Питання 1. Функція споживання.
Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати. Споживчі витрати, або споживання, — це втрати домашніх господарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб.
Важливість дослідження споживання зумовлена тим, що в сучасній економіці видатки на споживання досягають 2/3 всіх сукупних витрат.
Структура споживчих витрат різна у різних груп населення. У середньому споживчі витрати змінюються досить закономірно зі зміною доходу. Але середні величини не розкривають всієї суті проблеми. В кожній з груп доходів існують значні відхилення від середнього рівня споживання. Пріоритети у споживанні різні, але можливо виділити найбільш спільні групи витрат в залежності від їх бажаності для сім’ї: харчування, житло, освіта, медичне обслуговування, транспорт. При цьому треба враховувати, що багато залежить від доходів сім’ї, платності або безплатності тих чи інших послуг. Структура споживання також може змінюватись за окремими напрямками – як більш якісне споживання і таке інше.
Таблиця 1. Основні компоненти споживання.
| Структура споживання | Питома вага, % |
| Товари поточного споживання: · харчування · одяг · енергія · інше | 30 – 35 |
| Товари тривалого використання: · предмети побуту · транспортні засоби | 10 – 20 |
| Послуги: · житло · освіта · охорона здоров’я · відпочинок · інше | 50 55 |
Немає сімей, які б витрачали свій доход однаково, але статистичні обстеження виявили певні закономірності розподілу доходів сімей між продуктами харчування, одягом та іншими важливими статтями споживання. Незаможні сім'ї витрачають на продукти харчування більшу частину свого використовуваного доходу. Із зростанням доходу зростають витрати на більш якісне харчування, зокрема дорожчі овочі, фрукти, м’ясо тощо. Проте існує межа для тих додаткових грошей, що витрачаються на харчування. І з подальшим зростанням доходу питома вага споживчих витрат на харчування зменшується. Ця закономірність споживання стосується не лише домогосподарств, а й нації в цілому. Наприклад, у США видатки на харчування становлять близько 20% використовуваного доходу, у країнах Західної Європи – в середньому 25%, а в країнах, що розвиваються, – близько 60%.
Споживчі витрати на одяг, товари тривалого користування, відпочинок, автомобілі зростають. швидше, ніж доход. За умов платності таких послуг як освіта й охорона здоров'я, розмір сектора послуг займає дедалі більшу питому вагу у загальній сумі споживчих витрат. Водночас подальше зростання доходів призводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Найбідніші сім'ї не спроможні заощаджувати взагалі. Нерідко вони беруть позичку або витрачають свої попередні заощадження, і найбідніші родини стають ще більшими боржниками.
Економічні дослідження показують, що на величину споживчих витрат впливають багато факторів. Серед них головним є безподатковий доход (БД). Це доход, що залишається у домашніх господарств після сплати податків, яким вони можуть вільно розпоряджатися. Але не весь безподатковий доход витрачається на споживання. Певна його частина заощаджується.
Заощадження (З) — це частка особистого безподаткового доходу, яка не споживається, тобто: З = БД – СВ
Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження або пороговим доходом.
Отже, величина споживання і заощадження залежить від величини наявного доходу та пропорцій його розподілу. Ця залежність фіксується графічно за допомогою функції споживання та заощадження.
Функція споживання показує співвідношення між споживчими витратами і безподатковим доходом, вона ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний взаємозв'язок між споживанням та доходом.
Якби споживчі витрати повністю дорівнювали доходу, то графік функції споживання прийняв би форму бісектриси. В будь-якій точці бісектриси споживання повністю дорівнює доходу. Але насправді споживчі витрати зазвичай менші, а інколи навіть більші за наявний дохід. Це відображає лінія С. Якщо С3 < БД, то виникають заощадження, а якщо С1> БД, то це свідчить про те, що певна частка споживчих видатків здійснюється за рахунок боргу або попередньо зроблених заощаджень, позички.
 | |||
 | |||
Рис. Функція споживання Рис. Функція заощадження
Аналогічно розглядається функція заощадження, яка є дзеркальним відображенням функції споживання. Графічно функцію заощадження зображують віднімаючи по вертикалі функцію споживання від лінії бісектриси. Обсяг заощаджень визначається відстанню від лінії доходу до кривої функції заощадження. Ця відстань повністю збігається і відстанню від кривої споживання до бісектриси на попередньому графіку.
І споживання, і заощадження прямо залежать від доходу, зростаючи із збільшенням доходу і зменшуючись при його скороченні.
У макроекономічному аналізі великого значення надають змінам у споживанні, які зумовлені змінами у величині доходу. Залежність споживання та заощадження від доходу називається схильністю до споживання та заощадження. Розрізняють середню та граничну схильність до споживання та заощадження,
Середньою схильністю до споживання (ССС) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на споживання (у відсотках):
Середньою схильністю до заощадження (ССЗ) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на заощадження (у відсотках):
Оскільки БД= СВ + З, то ССС+ССЗ=100% або 1
Гранична схильність до споживання (ГСС) показує, яка частка додаткового доходу спрямовується на додаткове споживання: у відсотках
Аналогічно гранична схильність до заощадження (ГСЗ) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями із додатковим доходом, який спричинив ці заощадження:
Сума граничних схильностей до споживання і заощадження при умові будь-якої зміни у безподатковому доході завжди дорівнює 100 % або одиниці:
ГСС + ГСЗ = 1 або 100 %
Річ у тім, що приріст доходу може йти або на споживання, або на заощадження. Гранична схильність до споживання – це числове значення нахилу функції споживання, а гранична схильність до заощадження – це числове значення нахилу функції заощадження.
Світова статистика свідчить, що із зростанням доходу зростають також споживання та заощадження, але при цьому гранична схильність до споживання має тенденцію до зниження, а гранична схильність до заощадження – до зростання. Проте багато економістів вважають, що для економіки в цілому граничні схильності до споживання та заощадження відносно стабільні.
Але між країнами існують великі відмінності в середній схильності до споживання. Для групи розвинутих країн цей показник має наступні значення:
- США – 0, 96
- Канада – 0, 9
- Велика Британія – 0, 89
- Франція – 0, 88
- Нідерланди – 0, 87
- Німеччина – 0, 87
- Японія – 0, 86
- Італія – 0, 84
Висока середня схильність споживання означає низьку середню схильність до заощадження. У перехідній економіці України ці показники ще не усталені.
Заощадження певним чином впливають і на споживання. Якщо є заощадження, населення має можливість у поточному періоді споживати більше, ніж отримано доходів. Таку ситуацію називають „ефектом заощадження”. За умов стабільної економіки цей ефект незначний. Але за умов нестабільності – посилення інфляції, відсутності захищеності внесків від інфляції – населення починає збільшувати поточне споживання за рахунок минулих заощаджень, що значно посилює „ефект заощадження”.
Якщо в економіці діє „ефект заощадження”, то набувають чинності такі нерівності:
ССС> 1 ССЗ< 0
ГСС> 1 ГСЗ< 0
Тобто за таких умов в економіці виникають чисті від’ємні заощадження.
Крім поточного доходу, на споживання і заощадження впливає також довгостроковий дохід. Практика показує, що споживачі обґрунтовують свої витрати виходячи не тільки з поточного доходу, а й з урахуванням змін, які можливі в довгостроковому періоді. Для оцінки цього явища економісти використовують теорію постійного доходу (Мілтон Фрідмен) та гіпотезу життєвого циклу (Франко Модільяні).
Постійний дохід – це такий розмір доходу, який може отримувати сім’я, якщо відкинути тимчасові та випадкові коливання. Відповідно до теорії постійного доходу, рішення домогосподарств стосовно споживання залежать в основному від постійного доходу. Цей підхід означає, що споживачі змінюють свої витрати не обов’язково пропорційно поточним змінам у доходах. Лише якщо ці зміни приймають стабільний характер, то споживачі відповідно змінюють свої щорічні витрати. Але якщо зміни у доході тимчасові (одноразова премія, виграш у лотерею), то значна частина приросту доходу буде заощаджуватися. Наприклад, якщо людина виграла 100 тис. грн. у лотерею, вона не використає відразу всі ці гроші за рік. Натомість додатковий дохід скоріше за все буде розподілено на всю решту років життя.
Теорія постійного доходу приводить нас до однієї з центральних тем економіки – проблеми очікувань. Домашні господарства знають тільки свої поточні доходи. Які будуть зміни в майбутньому їм невідомі. Тому перед тим як приймати рішення про споживання та заощадження, домогосподарства прогнозують майбутні зміни в макроекономічних показниках, від яких залежать їхні реальні доходи.
Висновком теорії постійного доходу є те, що питома вага заощаджень зростає тоді, коли збільшується поточний а не постійний дохід. А гранична схильність до споживання з поточного доходу значно нижча, ніж з постійного доходу.
Гіпотеза життєвого циклу ґрунтується на твердженні, що споживання в кожному періоді залежить не від поточного доходу, а від доходу протягом усього життя. Принциповим елементом гіпотези життєвого циклу є врахування змін, які постійно відбуваються в рівні доходу протягом життя людини. Тому стратегія споживання і заощадження значною мірою залежить від стадії життєвого циклу людини.
У молоді роки доходи, як правило, невеликі. Протягом трудового періоду доходи людей зростають і найбільші вони у зрілі роки. З’являється можливість заощаджувати. На момент виходу на пенсію трудовий дохід стає рівним нулю і споживання забезпечується нагромадженим заощадженнями. Тому споживачі, як правило, заощаджують у молодшому віці, щоб забезпечити більш-менш пристойний обсяг споживання у старшому. Завдяки заощадженням раціональні споживачі нагромаджують майно, або багатство, що дає змогу вирівнювати споживання протягом життя. Заощаджуючи, людина резервує свій поточний дохід для споживання у майбутньому. Якщо ж людина отримала у спадщину значний обсяг майна, можливості її споживання розширюються. Більше багатство веде до більшого споживання, що називають ефектом майна або ефектом багатства.
У сучасному суспільстві існують й інші чинники, які заохочують домогосподарства споживати менше або більше за кожного можливого рівня використовуваного доходу. На обсяг споживання впливають сподівання, можливість переміщення майбутнього доходу для поточного споживання, оподаткування, процентні ставки тощо.
Сподівання споживачів, пов'язані з майбутніми цінами, грошовими доходами та наявністю товарів, можуть суттєво вплинути на поточні видатки й заощадження. Наприклад, очікування зростання цін та нестача товарів ведуть до збільшення поточних видатків на споживання і до зменшення заощаджень.
Споживачі можуть істотно розширювати свій обсяг споживання у поточному періоді, переміщуючи в цей період за допомогою позики свої майбутні доходи. Ці споживачі купують товари і послуги на виплату. Можливість отримувати позику означає, що поточне споживання перевищує поточний дохід. По суті, коли споживач бере позику, він споживає сьогодні частину свого майбутнього доходу. Проте для багатьох людей отримання позики неможливе. Якщо споживач не може отримати позики, то обсяг його поточного споживання не може перевищувати його поточний дохід. Неможливість для споживача перемістити свій майбутній дохід для розширення поточного споживання називають позичковим, або ліквідним обмеженням. У перехідній економіці позичкове обмеження існує для більшості громадян, і можливість переміщення доходів незначна.
Зміни в оподаткуванні позначаються і на споживанні, і на заощадженні. Податки виплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощаджень. Отже, підвищення податків зменшуватиме і споживання, і заощадження, а функції споживання і заощадження переміщуватимуться донизу. І навпаки, дохід, отриманий від зменшення податків, частково споживатиметься, а частково заощаджуватиметься домогосподарствами. Тому зниження податків переміщуватиме вгору і функцію споживання, і функцію заощадження. Але тут потрібне певне уточнення. Сьогодні економісти вважають, що тимчасові зміни у податках — їхнє підвищення або зниження — мало впливають на обсяг споживання. Для того, щоб зміни у податках помітно вплинули на споживання, вони мають бути тривалими.
У макроекономіці точиться гостра полеміка навколо питання, чи впливає зростання державного боргу на обсяг споживання. До нього існує два підходи — традиційний і рікардівський. Згідно з традиційним поглядом, зниження податків, яке уряд фінансує збільшенням запозичень (випуском державних цінних паперів, тобто зростанням державного боргу), збільшуватиме споживчі видатки. Відповідно до рікардівського погляду передбачливий споживач розуміє, що державні запозичення сьогодні означають підвищення податків у майбутньому (для обслуговування державного боргу). Зниження податків, яке фінансують зростанням державного боргу, не зменшує тягаря оподаткування — він просто переміщується в часі. Тому, за рікардівським підходом, така політика зниження податків не стимулює збільшення видатків споживачів.
Тепер повернімося до аналізу функцій споживання і заощадження. Якщо зміна у споживанні спричинена змінами у використовуваному доході, її називають зміною величини споживання. Цю зміну показують як переміщення від однієї точки до іншої по стабільній функції споживання, наприклад, із точки А у точку В на функції споживання С.
Якщо обсяг споживання змінився внаслідок дії чинників, не пов'язаних із використовуваним доходом, то маємо справу зі зміною споживання. Її показують як переміщення вгору або вниз функції споживання (наприклад, із положення С, у С2 або С3. Зміни в одному або кількох чинниках, що не пов'язані з доходом, переміщують і функцію заощадження. При цьому функції споживання і заощадження переміщуються у протилежних напрямках. Якщо домогосподарства споживають більше за даного використовуваного доходу, то вони заощаджують менше. Графічно це виражається у тому що переміщення функції споживання вгору тягне за собою переміщення функції заощадження донизу. Лише підвищення податків переміщує вниз як функцію споживання так і функцію заощадження.
Більшість економістів уважають що функції споживання і заощадження є здебільшого стабільними Ця стабільність передовсім зумовлюється тим, що на рішення домогосподарств щодо споживання і заощадження помітно впливають звичаї традиції. Крім того, не пов'язані: доходом чинники досить численні, зміни в них нерідко діють у протилежних напрямках, а отже, вони нейтралізують один одного.
С Р. Автономне споживання та його чинники.
Автономне споживання – це споживання, яке не залежить від доходу. До недоходних факторів споживання і заощадження відносяться:
1. Багатство, таке як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації. страхові поліси тощо). якими володіє населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб нагромаджувати багатство. Чим більше багатства накопичено споживачами, тим менше у них бажання до заощадження і більше до споживання.
2. Податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощадження.
3. Рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки.
4. Відшкодування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань приведе до скорочення поточних споживання і заощадження.
5. Очікування. Очікування можуть бути пов'язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо.
6. Споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточний період домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, або ліквідувати минулу заборгованість.
7. Відсоткова ставка. Зміна ставки відсотка впливає на співвідношення між поточним і майбутнім споживанням і заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають.,
Недоходні фактори впливають на споживання і заощадження, змінюючи їх графіки. Використовуючи попередні формули і враховуючи недоходні фактори споживання і заощадження, можна записати:
де 
- автономне споживання і заощадження, яке не залежить від доходу, а змінюється лише під впливом недоходних факторів.
Питання 2. Інвестиції та їх роль в економіці.
Кожна країна намагається збільшити загальний обсяг продукції, щоб підвищити рівень життя своїх громадян. Досягти цієї мети можна лише через інвестиції, які є одним із найважливіших елементів господарського життя країни. Інвестиції — це, другий після споживання компонент сукупних витрат. Як свідчить аналіз сучасної економіки, на споживчі витрати припадає близько 60 65% сукупного попиту, а доля інвестиційних видатків складає близько 20% сукупних витрат, тому проведення аналізу факторів, які визначають інвестиційний попит в економіці, має велике значення.
Інвестиції – це види грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в реальні та фінансові активи з метою отримання прибутку, витрати на створення, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов’язані з цим зміни оборотного капіталу.
У короткостроковому періоді інвестиції впливають на рівень виробництва через зміни в сукупному попиті. У довгостроковому періоді вони впливають на виробництво через процес капіталоутворення, що змінює рівень потенційного ВВП.
Інвестиції розподіляються на три основні групи: інвестиції в основний капітал, житлове будівництво та збільшення запасів.
Інвестиції в основний капітал —це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств (приблизно 70% всіх інвестицій).
Інвестиції в житлове будівництво — це витрати на підтримку житлового фонду і будівництво нового житла (25%).
Запаси —це резерви сировини, напівфабрикатів на стадії виробництва або готових виробів, які належать фірмам (5%). Інвестиції в запаси означають їх зміну за певний період, причому зростання запасів свідчить про додатні інвестиції, а їхнє скорочення, про від’ємні інвестиції.
Інвестиції в основний капітал та житлове будівництво називають капіталовкладеннями. Як відомо, розрізняють валові та чисті інвестиції. Валові інвестиції – це вартість усіх машин, будівель тощо, споруджених протягом року, в тому числі тих, які заміщують старі капітальні блага, що зносилися. Але цей показник не є точним вимірником збільшення капіталу в країні. Тому використовується інший показник – чисті інвестиції, які дорівнюють валовим інвестиціям мінус амортизація.
Єдиним джерелом інвестицій є заощадження. Інвестиції завжди означають зменшення поточного споживання задля збільшення майбутнього споживання. Сукупність рішень та відповідних дій, скерованих на перетворення заощаджень у інвестиції, називають інвестиційним процесом, або інвестиційною діяльністю.
Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відтворення спрацьованого та приросту реального капіталу.
Сукупний попит на інвестиції залежить від наступних факторів:
· очікувана норма чистого прибутку, яку підприємці розраховують одержати від інвестицій. Чим вищій чистий прибуток, тим більший інвестиційний попит.
· відсоткова ставка – це ціна (вартість) інвестицій. Досить поширеним джерелом фінансування інвестицій є банківський кредит, тому важливу роль в обсязі інвестування відіграє відсоткова ставка.
При її зростанні зменшується прибутковість інвестицій за кожного рівня доходності. Це скорочує кількість прибуткових інвестиційних проектів, що зменшує попит на інвестиції. Чим вища відсоткова ставка, тим менша кількість інвестиційних проектів стає прибутковими і нижчий інвестиційний попит, і навпаки.
С Р. Фактори, які впливають на інвестиції.
Крім відсоткової ставки на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень очікуваної норми чистого прибутку за даної відсоткової ставки. До них належать:
· Технологічні зміни. Технічний прогрес зменшує середні витрати на виробництво продукції або підвищує її якість. Внаслідок цього зростає норма чистого прибутку від інвестування, що викликає зростання інвестиційного попиту за даної відсоткової ставки.
· Рівень забезпеченості основним капіталом. Недостатність виробничих потужностей стимулює збільшення інвестицій з метою нарощування виробництва продукції відповідно до попиту.
· Витрати на придбання, експлуатацію, та обслуговування устаткування. Якщо ці витрати скорочуються, то очікувана норма чистого прибутку збільшується, а інвестиційний попит зростає.
· Податки на підприємця. Приймаючи інвестиційні рішення, підприємці розраховують на очікуваний прибуток після сплати податків. Тому збільшення податків знижує інвестиції.
· Очікування. Якщо економічні умови в країни погіршуються, то фірми утримуються від інвестицій і навпаки.
Інвестиції, які перебувають під впливом цих чинників (крім відсоткової ставки), є автономними інвестиціями, а чинники, що впливають на них, - чинниками автономних інвестицій. У моделі інвестиційного попиту чинники автономних інвестицій зміщують криву інвестиційного попиту у відповідний бік.
Інвестиції є найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. До факторів, які впливають на мінливість інвестицій, в першу чергу належать такі:
· Поточні прибутки є дуже мінливими.
· Тривалий термін використання інвестиційних товарів. Капітальні блага використовують упродовж досить невизначеного строку. Старе устаткування, споруди можна повністю ліквідувати й замінити або ж відремонтувати та використовувати ще кілька років. Оптимістичні прогнози можуть спонукати підприємців до заміни застарілого устаткування, тобто модернізації підприємств, що збільшить обсяг інвестицій. Менш оптимістичний прогноз може вести до дуже незначного обсягу інвестування.
· Нерегулярність нововведень. Одним із основних чинників інвестицій є технічний прогрес. Нові продукти і нові технології стимулюють інвестування. Проте великі нововведення — залізниці, електрика, автомобілі, комп'ютери — здійснюються нерегулярно. І коли вони справді трапляються, то це веде до величезної хвилі інвестиційних видатків, які з часом знижуються. Так, поширення автомобілів викликало значне зростання інвестицій не тільки у саму автомобільну промисловість, а й у суміжні галузі, такі як сталеливарна, нафтопереробна, хімічна, не кажучи вже про державні інвестиції на будівництво доріг.
· Мінливість сподівань. Більшість фірм схильна прогнозувати майбутні умови підприємництва виходячи з поточних реалій. Проте ці реалії дуже часто змінюються, особливо коли інвестують у політично нестабільні країни чи країни з перехідною економікою. Суттєво вплинути на оптимізм чи песимізм підприємців можуть зміни податкового законодавства, корумпованість державних чиновників, зміни валютних курсів та багато інших чинників.
Перші роки ринкових реформ у перехідних економіках позначені серйозним спадом інвестиційної активності. Найважливішою його причиною було скорочення бюджетних асигнувань на інвестиційні цілі. Істотний вплив на інвестиційну діяльність у цей період чинить спосіб приватизації підприємств. Сертифікатна приватизація не дозволила істотно пожвавити процеси інвестування. Чинниками, що гальмують інвестування в перехідній економіці, є також низький рівень внутрішніх заощаджень та нерозвиненість фінансових ринків. Можливості залучення іноземних інвестицій в перехідні економіки виявились обмеженими через високий рівень конкуренції за кредитні ресурси з боку розвинутих країн.
У вітчизняній економіці у 90-х роках відбувся обвал інвестиційних видатків. Чисті інвестиції як відсоток ВВП знизилися із 16, 3 % у 1993 р. до менш ніж 3 % у 1998 р. Інвестиційний занепад є результатом дії двох груп чинників. До першої групи передовсім належить залежність української економіки від інших країн. Ця група зумовила глибину спаду інвестиційних видатків у перші роки незалежності. Поглиблення спаду у наступні роки є наслідком численних прорахунків уряду в регулюванні інвестиційного процесу.
Упродовж 90-х років уряд у прихованих формах субсидував державні підприємства, що послабило зв'язок між ефективністю їхньої роботи та її фінансовими результатами. Проявами такого субсидування стали: виникнення заборгованості з податків і обов'язкових платежів, її списання і реструктуризація, фінансова допомога за рахунок коштів Резервного фонду уряду, Інноваційного фонду тощо. Така політика підривала стимули до пошуку підприємствами шляхів нагромадження власних фінансових ресурсів для інвестування. Водночас створювалися нерівні умови для інвестиційної діяльності приватного сектора економіки України, що разом зі скороченням державного інвестування сприяло поглибленню інвестиційного спаду.
У нашій економіці амортизаційні відрахування практично припинили виконувати функцію джерела інвестиційних видатків, що викликано головно їх нецільовим використанням. Навіть та частина таких відрахувань, що використовувалася за призначенням, скеровувалася найчастіше на ремонт наявних капітальних благ.
Ще одним чинником, що негативно позначився на обсягах інвестиційних ресурсів, була інфляція. Намагання уряду пом'якшити її згубні впливи на фінансові ресурси підприємств через запізнілу індексацію вартості основних фондів успіху не мали.
Податкове законодавство пов'язане з інвестиційним процесом у кількох аспектах. Економісти твердять, що податки є одним з найсильніших депресантів інвестицій. Податковий режим — рівень податкових ставок на прибуток підприємств, спеціальні знижки ставок та інші податкові пільги — помітно впливає на інвестиційну поведінку ділових підприємств. В Україні фіскальна політика досі стримувала інвестиційну діяльність. Намагаючись забезпечити відповідний рівень фінансової підтримки певних підприємств, уряд нарощує податковий тиск на решту ділових одиниць вітчизняної економіки. Активізацію інвестиційної діяльності в Україні гальмує зростання масштабів тіньової економіки, викликане надмірним податковим тягарем. Залучення в інвестиційний процес тіньових доходів домогосподарств виключно за допомогою розвитку інструментів фондового ринку, на думку більшості фахівців, практично неможливе. Фінансування інвестицій за допомогою фондового ринку стримується низькою схильністю населення до заощаджень у формі цінних паперів. Річ у тім, що нерівномірність надходження грошових доходів та їх знецінення внаслідок інфляції перетворюють тверду іноземну валюту у вигіднішу форму заощаджень.
У вітчизняній економіці складається проміжний між корпоративно-орієнтованим та директивно-керованим тип інвестиційного процесу, про що свідчать державний патерналізм щодо вузького кола підприємств, низька активність банківського сектора на ринку цінних паперів, інтеграція банківських установ у галузеві структури — аналоги корпорацій тощо. Такий тип інвестиційного процесу не є оптимальним.
Для відчутного прогресу в інвестиційній сфері потрібно передовсім змінити фіскальну політику — знизити податковий тягар та відмовитись від субсидування неефективних підприємств. Уряд повинен стимулювати внутрішню інвестиційну діяльність.
Питання 3. Мультиплікатор інвестицій
Рівноважним може бути той рівень ВВП, який дорівнює сукупним витратам, але у дійсності фактичний ВВП рідко буває стабільним піддаючись циклічним коливанням. Одним із найбільш мінливих елементів сукупних витрат є інвестиції.
Мультиплікатор — це число, на яке потрібно помножити зміни в запланованих інвестиціях, щоб визначити зміни в сукупному обсязі виробництва.
 |
Економічна суть мультиплікатора Кейнса полягає в тому, що він показує залежність зміни доходу від початкової зміни запланованих інвестицій:
Де Мі— мультиплікатор інвестицій;
DВВП — зміна ВВП;
DВІп — початкова зміна запланованих інвестицій, яка викликає приріст ВВП.
Ефект мультиплікатора спирається на три принципові положення:
1) витрати та одержання доходів — це дві сторони кожної ділової угоди, тому будь-які витрати створюють доходи адекватної величини, які розподіляються на споживання та заощадження.
2) будь-яка зміна доходу обумовлює відповідні зміни в споживанні та заощадженні, але співвідношення між споживанням і заощадженням.зберігається незмінним.
3) споживання, яке випливає із доходів, одержаних на кожному попередньому етапі здійснення ділових угод, перетворюється на витрати для наступного етапу.
Дія мультиплікатору закінчується тоді, коли сума всіх заощаджень, які були спричинені початковим збільшенням інвестицій, компенсує цей початковий приріст запланованих інвестицій. Таким чином, початкові інвестиції спричинили ланцюгову реакцію вторинних споживчих витрат і призвели до зростання ВВП.
 | |||
 | |||
Також слід відмітити, що існує зв’язок між мультиплікатором і граничними схильностями до споживання та заощадження. Цей мультиплікатор називають простим мультиплікатором витрат, тому що він враховує лише один канал вилучень – заощадження. Розглянутий простий мультиплікатор має однакову дію не лише до інвестицій, а й до інших елементів сукупних витрат, якщо вилучення відбуваються лише в формі заощаджень. Тому в загальному контексті це є мультиплікатором витрат.
 |
При визначенні впливу автономних видатків слід враховувати інфляцію. Якщо ціни стабільні, то зміна реального ВВП в певному періоді визначається за формулою:
 |
До цього слід також додати, що автономні видатки змінюють реальний ВВП на умовах рівноваги між ВВП і сукупними видатками, тобто
 |
Інфляція не впливає на мультиплікатор, оскільки він залежить від рівня вилучень з доходу. Відмінність полягає в тому, що в умовах інфляції мультиплікативний ефект реалізується в режимі номінальних величин. Останнє стосується автономних видатків. Вони змінюються в поточних цінах певного періоду (t), які відносно цін попереднього періоду зростають з індексом P. Отже автономні видатки змінюються номінально, що з урахуванням мультиплікатора визначає зміну номінального ВВП в періоді (t):
 |
Виходячи з цього визначається номінальний ВВП у певному періоді:
 |
Після його дефлювання і зіставлення з ВВП попереднього періоду в цінах попереднього періоду можна визначити приріст реального ВВП:
Вплив цінового фактора на мультиплікативний приріст реального ВВП є лише свідченням того, що ефект мультиплікатора витрат залежить від рівня зайнятості в економіці, тобто від того, на якій ділянці кривої сукупної пропозиції перебуває економіка. В міру наближення економіки до стану повної зайнятості, тобто коли вона знаходиться на висхідній ділянці кривої сукупної пропозиції, яка здіймається вгору, еластичність цін стосовно сукупного попиту зростає, а мультиплікатор витрат дедалі більше втрачає свою силу і дедалі більша частка приросту сукупного попиту поглинається інфляцією.