Чинники впливу на активність, мобільність, міграцію робочої сили

Географічна та професійна мобільність праці означає створення умов для її рухливості між регіонами, підприємствами та професіями. Васильченко В.С. для визначення цих процесів використовує поняття трудова мобільність.

Трудова мобільність − це принципова готовність особи до зміни посади, професії, місця роботи, місця проживання і способу життя в цілому. На думку Васильченко В.С. висока трудова мобільність становить основу забезпечення збалансованості ринку праці і високого рівня конкурентоспроможності робочої сили та кожного її носія. При цьому виділяються такі основні фактори, від яких залежить трудова мобільність населення: 1) соціально-демографічні: статево-вікові характеристики; сімейий стан; освіта; професія; 2) соціопсихологічні: настанови щодо зміни місця роботи; суспільна оцінка мобільності робочої сили; поширеність патерналізму в суспільстві; 3) соціально-економічні: модель ринку праці; співвідношення попиту і пропозиції робочої сили; ступінь сегментації ринку праці; комунікативні та транспортні зв’язки між окремими територіальними секторами ринку праці; 4) політичні.

Географічну мобільність робочої сили відображає категорія «міграція». Міграція населення являє собою процес територіального переміщення населення з причин політичного, економічного, соціального, релігійного, особистого характеру, її кількісним результатом є перерозподіл населення між державами або регіонами однієї країни відповідно до зрушень на ринку праці і в галузевій структурі зайнятих. Трудова міграція становить частину загальної міграції і водночас складову трудової мобільності і являє собою географічне переміщення робочої сили.

Залежно від тривалості розрізняють незворотну (постійну) та зворотну міграцію. За ступенем організованості міграція може бути: організованою - під проводом державних або громадських органів; неорганізованою; вимушеною. За легальністю міграція може бути легальною і нелегальною. За межами міграційних потоків виділяють внутрішню (в середині однієї країни) та зовнішню (між країнами) міграції. За напрямами міграційні потоки поділяються на такі: село − місто, місто − село, село − село, місто − місто. За тривалістю міграції виділяють такі її види: довгострокові (до кількох років); короткострокові (від 3 місяців до 1 року); сезонні (до 3 місяців); вахтові (до 1 місяця); маятникові (щоденні).

Оцінити географічну мобільність можна за допомогою таких абсолютних (масштаби міграції) і відносних (рівні міграції) показників:

Масштаби міграції визначаються: чисельністю вибулих та прибулих, їх сукупністю протягом певного періоду, сальдо міграції (різниця між кількістю прибулих та вибулих за певний період).

Рівні міграції визначаються: інтенсивністю міграції по вибуттю − співвідношенням чисельності вибулих до населення регіону; інтенсивністю по прибуттю − відношенням кількості прибулих до населення регіону; рівнем участі населення в міграції − співвідношенням числа мігрантів з чисельністю населення регіону, коефіцієнтом результативності міграції - відношенням сальдо міграції до чисельності населення регіону. Всі результати розраховуються за певний період у відсотках.

Міграція робочої сили тісно пов’язана з рівнем зайнятості й безробіття. Навіть в умовах відносної рівноваги на ринку праці завжди спостерігається певна кількість незайнятих, які переміщуються з однієї місцевості в іншу. Однак чисельність і склад мігрантів рідко збігається з вільними робочими місцями, необхідним є певний час на пошук роботи. Тобто виникає фрикційне безробіття. Міграція робочої сили пов’язана також зі структурним безробіттям, що викликане невідповідністю якості робочої сили, яка втратила роботу в одному регіоні, якості робочих місць у тому регіоні, куди ця робоча сила прибула.

На даний час розроблено ряд теорій, які пояснюють причинно-наслідковий зв’язок міграції робочої сили. За їх допомогою на макрорівні поєднуються масштаби, напрями, інтенсивність різних міграційних потоків між регіонами з параметрами соціально-економічного розвитку територій (заробітною платою, рівнем зайнятості, розмірами капіталовкладень, житловими умовами, числом робочих місць та ін.). На мікрорівні вивчається міграційна реакція окремих індивідів, сімей або домогосподарств на зміну тим чи іншим показникам умов життя, важливим з точки зору прийняття рішення на міграцію.

Перше теоретичне пояснення причин міграції пов’язано з ім’ям англійського географа Равенстейна, який наприкінці XIX ст. запропонував теорію «законів міграції». Відповідно до цих законів мігранти, покидаючи регіони з обмеженими можливостями, переміщуються в регіони з більшими можливостями. У виборі нового місця велику роль відіграє віддаленість. Равенстейн припустив, що міські мешканці менше рухаються, ніж сільські і що міграція посилюється внаслідок розвитку транспорту, комунікацій, розширення торгівлі й зростання промисловості. З кінця XIX ст. ці закони неодноразово перевірялися і коригувалися. Особлива увага приділялася причинам міграції з точки зору «притягування» і «виштовхування». Концепція «притягування - виштовхування» мігрантів здійснила суттєвий вплив на дослідження селекції міграції, тобто особливостей складу мігрантів.

В Україні міжрегіональна мобільність населення значно активніша, ніж мобільність зовнішня, обсяги зовнішньої міграції населення скорочуються. Характерною тенденцією є переміщення населення до основних економічних центрів країни, насамперед, до міста Київ. До регіонів, що «притягують» населення, також відносяться Харківська та Дніпропетровська. Усі інші регіони є такими, що втрачають своє населення. Найбільший обсяг скорочення населення характерний для таких областей, як Кіровоградська, Луганська, Херсонська та Сумська.

Поєднуючи напрями визначених тенденцій щодо міжрегіональної та зовнішньої міграції населення, регіони можна згрупувати таким чином:

Центри «притягування» населення як з інших регіонів України, так і з-за кордону (міграційне сальдо є позитивним як по міжрегіональним міграціям, так і по зовнішнім), Київська область.

Регіони з «витісненням» корінного населення, для яких характерним є приріст населення із-за кордону та виїзд корінного населення в інші регіони України: Одеська область і, в незначному ступені, Миколаївська області.

Регіони, привабливі для мешканців інших регіонів України, які втрачають корінне населення за рахунок зовнішніх міграцій: Харківська, Дніпропетровська області.

Регіони «виштовхування» населення як за рахунок внутрішньорегіональних, так і за рахунок зовнішньої міграції населення − вся решта регіонів України.

Серед концепцій, пояснюючих поведінку мігрантів на мікрорівні, важливе місце одержала теорія людського капіталу, яка стала основою різноманітних підходів у моделюванні територіальної рухомості населення і робочої сили.

До основних функцій міграції відносять соціальну та економічну. Соціальна функція полягає у забезпеченні більш повного задоволення потреб в доходах, професійному рості, поліпшенні умов праці і життя завдяки змінам місця проживання. Економічна функція міграції пов’язана із забезпеченням територіальним перерозподілом і забезпеченням кількісної та якісної відповідності між попитом і пропозицією робочої сили різного профілю і кваліфікації в різних районах.

Міграційна політика − це система правових, фінансових та адміністративних заходів держави і недержавних установ щодо регулювання міграційних процесів з позицій міграційних пріоритетів, кількісного складу міграційних потоків та їх структури.

Основу концепції державної міграційної складають наступні принципи: зовнішня міграційна політика повинна сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення; основним пріоритетом у галузі праці є захист національного ринку праці; залучення за необхідністю до країни іноземних фахівців і робітників певного професійно-кваліфіцій-ного спрямування; соціально-правовий захист трудящих-мігрантів.

Основні напрями внутрішньої міграційної політики − це забезпечення свободи територіального пересування населення, а в галузі праці − оптимізації міжрегіонального перерозподілу громадян, виходячи з політики, яка склалася в сфері зайнятості, та стану регіональних ринків праці.

Професійна мобільність забезпечує взаємозамінність працівників у періоди «пікових» навантажень, відпусток, хвороб і дозволяє виконувати кілька видів робіт протягом робочого дня, знижуючи при цьому монотонність роботи і підвищуючи інтерес до неї. Професійна мобільність сприяє горизонтальним та вертикальним переміщенням персоналу на внутрішньофірмовому ринку праці.

Крім того, професійна мобільність означає здатність власників робочої сили перенавчатись, освоювати нові професії, поглиблювати свої знання у специфічних сферах, змінювати напрями діяльності. Частково тенденції розвитку професійної мобільності можна оцінити за допомогою абсолютних та відносних показників обсягу перепідготовки працівників.

Мобільність робочої сили по відношенню до місця роботи оцінюється за допомогою коефіцієнтів обороту, стабільності, плинності і змінності персоналу. Мобільні працівники мають більше можливостей вибору, що впливає на швидкість пошуку роботи, умови праці, заробітну плату.

Для загальної оцінки рівня трудової мобільності використовуються підрахунки:

за фактичними даними статистичної звітності вимірюється рівень реалізованої мобільності за допомогою аналізу даних про інтенсивність і обсяг міграційного руху та плинності кадрів, перепідготовку працівників;

за результатами вибіркових обстежень домогосподарств, по яких з’ясовується рівень потенційної та не відображеної у статистичній звітності мобільності. З точки зору регулювання ринку праці, пріоритетне значення належить аналізу і прогнозу потенційної мобільності.

Загальний показник інтенсивності мобільності (Т) може бути розрахованим за формулою:

(5.1)

де Мі − чисельність мобільного контингенту групи населення (за віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою тощо); Чі − чисельність і -ї населення групи (за віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою тощо).

До групи чинників, які сприяють підвищенню рівня трудової мобільності, відносяться: молодий етнос; високий освітній та професійний рівень; традиційні сприятливі настанови на часту зміну місця роботи; відсутність серед населення сподівань на допомогу держави у випадку втрати роботи чи інших ускладнень на ринку праці; наявність достатньої кількості вакансій. Обмежують мобільність робочої сили територіальні чинники, які скорочують потенційну готовність до міграційних переміщень, і соціодемографічні − сімейний стан, вік, малі діти, діти шкільного віку тощо.