ІІІ Імунний статус, методи його дослідження

Стан функціональної активності імунної системи людини в цілому має життєво важливе для організму і позначається поняттям " імунний статус".

Імунний статус - це кількісна та якісна характеристика стану функціональної активності органів імунної системи та деяких неспецифічних механізмів протимікробної захисту.

Порушення імунного статусу та здатності до нормального імунної відповіді на різні антигени називають імунодефіцитними станами (імунодефіцитами), які діляться на:

- Первинні (вроджені, спадкові),

- Вторинні (придбані).

Первинні імунодефіцитні стани

Первинний імунодефіцит людини - генетично обумовлена ​ ​ нездатність організму реалізувати ту чи іншу ланку імунітету. Проявляються незабаром після народження, успадковуються, як правило, за рецесивним типом. Первинні імунодефіцитні стани можуть виражатися в поразках В-і Т-системи імунітету і допоміжних клітин (антитілоутворення і клітинні форми) імунної відповіді, а можуть бути і комбінованими, але всі вони називаються специфічними, на відміну від спадково обумовлених дефектів неспецифічних факторів захисту - фагоцитозу, системи комплементу та інших.

Найбільш характерним клінічним проявом первинних імунодефіцитних станів є рецидивуючі інфекції верхніх дихальних шляхів і травного тракту, піодермії, артрити, остеомієліти. При недостатності гуморального імунітету переважають бактеріальні інфекції. А при недостатності клітинного - вірусні та грибкові.

Вторинні імунодефіцитні стани стани виникають як наслідок порушень імунорегуляції та інших патологічних процесів, супроводжуються лімфопенією і гипогаммаглобулинемией. Вторинні імунодефіцити пов'язані з:

перенесеними інфекційними (кір, грип, проказа, кандидоз), соматичними (з нефротичним синдромом), онкологічними (пухлини лімфоретікулярной природи) захворюваннями, опіками, важкими травмами, обширними хірургічними втручаннями, деякими лікувальними впливами (рентгенівське опромінення, променева терапія пухлин, терапія кортикостероїдами, цитостатиками і імунодепресантами при трансплантації тканин і органів, тимектомія, спленектомія та інші).

Всі препарати, які використовують для корекції імунної системи, називають імуномодуляторами. Вони бувають природні та синтетичні.

Для оцінки загального імунного статусу використовують найбільш прості і достовірні показники, що відображають сумарну ефективність роботи всіх систем імунітету, для вивчення уразливого ланки - специфічні для кожної системи диференціальні тести. Отже, вивчення імунного статусу проводиться не менш ніж у два етапи. Лабораторні імунологічні тести розділені на тести першого та другого рівня.

На першому етапі за допомогою простих орієнтовних методів виявляють " грубі" дефекти фагоцитозу, клітинного та гуморального імунітету. До тестів першого рівня відносять:

- Визначення абсолютного і відносного вмісту лімфоцитів у периферичній крові;

- Визначення кількості Т-і В-лімфоцитів;

- Визначення рівня імуноглобулінів основних класів (IgG, IgM, IgA);

- Визначення фагоцитарної активності лейкоцитів;

- Визначення титру комплементу (не обов'язково).

З урахуванням аналізу результатів тестів 1 рівня визначають подальшу тактику імунологічного дослідження.

Більш ретельний і глибокий аналіз стану імунної системи проводять за допомогою тестів другого рівня - аналітичних методів. До них можна віднести методи оцінки функціональної активності Т-і В-лімфоцитів, фагоцитів, допоміжних клітин, природних кілерів, компонентів системи комплементу та багатьох інших.