Ред.]Політика в Шотландії

Основною метою політики Карла I було посилення влади короля та, що можливо, ще важливіше, церкви. Заради цього король був готовий пожертвувати традиційними правами станів і принципом недоторканності приватної власності його підданих. Трагедія правління Карла I полягає багато в чому, однак, пояснювалась не стільки метою короля, скільки методами її реалізації: майже завжди погано продуманими, надто прямолінійними і з чітко вираженим забарвленням келійності, що тягнуло за собою зростання невдоволення широких шарів населення й посилення опозиції королю. Окрім того, на відміну від свого батька, Карл I не був близько знайомий з обстановкою в Шотландії, а серед його радників практично не було шотландців. В результаті єдиним способом комунікації з шотландськими опозиціонерами став силовий тиск, арешти й маніпулювання королівськими прерогативами.

У 1625 році Карл I видав «Акт про ревокацію», відповідно до якого анулювались всі земельні дарування королями Шотландії, починаючи з 1540 року. Передусім це стосувалось колишніх церковних земель, секуляризованих у період Реформації. Дворяни могли зберегти ці землі у своїй власності, але за умови виплати грошової компенсації, яка йшла на підтримку церкви. Цей указ зачіпав більшу частину шотландського дворянства та спричинив масове невдоволення. Однак король відмовився розглядати петицію шотландців проти ревокації. Того самого року парламент Шотландії під тиском короля санкціонував обкладання податком на чотири роки вперед. Це невдовзі призвело до того, що оподаткування земель і прибутків у країні стало постійним, а така практика не відповідала традиційним для Шотландії уявленням про джерела фінансування короля.

Практично з самого початку свого правління Карл I почав активно залучати на вищі державні посади єпископів. Першою особою королівської адміністрації Шотландії став Джон Споттісвуд, архієпископ Сент-Ендрюський, лорд-канцлер з 1635 року. Більшість у королівській раді перейшла до єпископів на збиток для шотландських аристократів, єпископи також фактично стали визначати склад Комітету статей і кандидатури на посади мирових суддів. Значна частина представників шотландського єпископату того часу не мала авторитету у своєї пастви й не мала зв'язків із дворянством. Аристократія ж, відтіснена від управління, не мала доступу до короля, двір якого практично постійно перебував у Лондоні.

Опозиція, передусім дворянська, правлінню Карла I виникла практично одразу після його вступу на престол. Прагнучи не допустити її посилення, король після 1626 року відмовлявся скликати парламент Шотландії тагенеральну асамблею шотландської церкви. Тільки у 1633 році, під час першого приїзду короля в Шотландію, було скликано парламент, який під тиском Карла I затвердив акт про супрематію короля у питаннях релігії. Одночасно Карл I впровадив до шотландського богослужіння низку англіканських канонів та створив нове єпископство — Единбурзьке, на чолі якого встав Вільям Форбс, палкий прибічник англіканських реформ. Це спричинило вибух обурення в Шотландії, однак Карл I знову відмовився розглядати петицію шотландських дворян проти церковних нововведень та маніпулювання королем виборами до парламенту. Один з авторів петиції, лорд Балмеріно був у 1634 році заарештований і засуджений до смерті за звинуваченням у зраді.

Незважаючи на зростання опозиції королівським реформам у галузі богослужіння, Карл I продовжив політику зближення шотландського пресвітеріанства з англіканством. У 1636 році за підписом короля було видано реформовані канони шотландської церкви, в яких не згадувались пресвітерії та парафіяльні збори, а у 1637 році введено нову літургію, яка передбачала цілу низку англіканських елементів, культ святих, багате церковне убранство. Ці реформи були сприйняті у шотландському суспільстві як спроба реставрації католицьких обрядів і спричинили консолідацію всіх станів в опозиції католицизму, єпископату й авторитаризму короля.