Тема 15.

Музиканти посміхаються...

Як-то раз Клод Дебюссі відправився разом з друзями молодості в Паризьку „Гранд-опера” на прем’єру опери Р. Вагнера „Трістан та Ізольда”. Треба сказати, що в юнацькі роки К. Дебюссі обожнював Р. Вагнера до самозабуття. Один зі шкільних товаришів підчепив Клода:
„Дивно, що при всій твоїй відданій любові до Вагнера ти не став його наслідувачем...”

– Ах, облиш, – посміхнувся К. Дебюссі. – Скільки разів тобі доводилося з задоволенням ласувати куркою, проте я не чув, щоб ти почав кудкудакати...

Якось Джузеппе Верді сказав:

– Оплески є невід’ємною частиною деяких видів музики, їх слід вписувати в партитуру.

Сергій Рахманінов часто повторював, що у нього вісімдесят п’ять відсотків музиканта...

– А на що доводяться інші п’ятнадцять? – запитували його.

– Ну, бачте, я ще трішки і людина...

Одного разу Ж. Бізе був присутнім на якомусь черговому представленні „Кармен”. У сцені, де Хозе повинен убити героїню ударом стілєта, актор, що грав Хозе, раптом виявив, що не має при собі знаряддя вбивства – забув в гримерній кімнаті... Настала довга невміла пауза, публіка не розуміла, чого Хозе чекає? Нарешті із залу пролунав голос Бізе, що здогадався в чому справа:

– Та задуши ти її та й ділу кінець!

Хозе так і поступив під бурхливі оплески і регіт в залі.

Жорж Бізе не занадто дорожив своєю славою, розуміючи її ефемерність.

– Популярність приходить і йде, а невідомість залишається... – артував він.

Тільки що закінчивши новий твір, М. Равель із захопленням розповідав про нього друзям.

– Абсолютно очевидно, що ви їм задоволені і вважаєте його дуже вдалим, – помітив хтось із слухачів.

– Стверджувати не беруся, але все-таки дуже сподіваюся, що це так, – відповідав Равель. – В усякому разі, моїй куховарці воно дуже подобається, а це хороша ознака.

Ж. Рамо досить часто докоряли в тому, що, створюючи прекрасну музику для своїх опер, він абсолютно не приділяє уваги лібретто і наймає для цієї роботи людей у кращому разі посередніх, а то і зовсім безталанних. Тому тексти його опер просто потворні.

– Чи варто говорити про такі дрібниці? – усміхнувся композитор. – Погане лібретто – та хіба в опері це має хоч яке-небудь значення? Дайте мені що завгодно, хоч офіційний протокол, я і з нього зроблю відмінну оперу!

Н. Паганіні був не просто розсіяним, він був абсолютно байдужим до подій власного життя. Він не пам’ятав навіть року свого народження і писав, що „народився в лютому 1784 року в Генуї і у своїх батьків був другим сином”. На справі Н. Паганіні народився на два роки раніше і був не другим, а третім сином в сім’ї. До подібних пропусків в пам’яті маестро ставився досить байдуже: „Моя пам’ять знаходиться не в голові, а в руках, коли вони тримають скрипку”.

Одного разу Мстіслав Ростропович приїхав в сибірське село і виявив, що виконати в клубі концерт для віолончелі і фортепіано неможливо – піаніно було безнадійно фальшивим. Вихід знайшовся: після невеликої репетиції М. Ростропович заграв перед колгоспниками під акомпанемент баяна. Несподівано на сцену вийшов мужик, підійшов до М. Ростроповича і попросив:

– Друже, помовч трохи, дай баян послухати!..

РОЗДІЛ 3

САМОСТІЙНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА