Тема 16. 1 страница

Музична міні-енціклопедія

А КАПЕЛЛА (італ. a cappella) – хоровий спів без інструментального супроводу, дуже поширений в народній творчості та професійній хоровій музиці, зокрема, прибалтійській, російській та українській. У стилі a cappella написано велику кількість творів вокальної багатоголосної музики для хорів і ансамблів без супроводу.

АБЕТКА МУЗИЧНА (алфавіт музичний) – буквенна система позначення звуків різної висоти, яка виникла в Давній Греції не пізніше Ш ст. до н.е. В період початку Середньовіччя поряд з давньогрецькою буквеною нотацією застосовувалися літери латинської абетки. Після введення у практику лінійної системи запису нот музична абетка втратила своє значення і використовується як додатковий засіб позначення окремих звуків, акордів і тональностей.

АКОРД (італ. accordo – узгодженість, злагода) – сукупність кількох (не менше трьох) різних за висотою звуків, що звучать одночасно. Найбільш поширеним є акорд терцевої побудови, складові звуки якого розташовані (або можуть бути розташованими) за терціями. Акорд терцевої побудови, який складається з трьох звуків, зветься тризвук (1), з чотирьох – септакорд (2), з п’яти – нонакорд (3), з шести – ундецимакорд (4).

АРІЯ (італ. aria – „повітря”) – 1. Завершений сольний номер з опери, кантати тощо, який відрізняється виразністю мелодії і досконалістю форми. 2. Концертна п’єса для співака-соліста („Арія” для сопрано Л. Бетховена). 3. Наспівна інструментальна п’єса.

БАЛЕТ (фран. ballet, лат. ballo – „танцюю”) – 1. Музично-хореографічна вистава, де художній зміст, думки та почуття дійових осіб розкриваються засобами музики, танцю і пантоміми. 2. Музичний художній твір, призначений для розкриття змісту засобами хореографії та пантоміми. 3. Творчий колектив митців, який здійснює постановку балетів та балетних сцен.

БАНДУРА – український народний щипковий інструмент, корпус якого має овальну форму, гриф з кілками для 10 – 14 басових струн та великої кількості (до 50) приструнків. Бандура набула надзвичайної популярності в Україні, де застосовується як сольний, ансамблевий, оркестровий та акомпануючий інструмент, а також основа капели бандуристів. Над удосконаленням її конструкції плідно працювали В. Герасименко, В. Кабачок, М. Лисенко, В. Тузиченко, Г. Хоткевич та ін.

БАРІТОН (грец. barytonos – „грубоголосий”, „грубозвучний”) – 1. Чоловічий голос, проміжний між тенором та басом. Існують ліричні, лірико-драматичні та драматичні барітони, які відрізняються за силою звучання і тембровими якостями. 2. Мідний духовий інструмент зі звуком насиченого, мужньoго, благородно-наспівного тембру. 3. Струнний смичковий інструмент XVII – XVII ст. з родини віол.

БАРКАРОЛА (італ. barka – „човен”) – пісня човняра, надзвичайно поширена у Венеції наспівна вокальна або інструментальна п’єса. Характерний ритмічний малюнок в супроводі створює відчуття колисання на воді. Баркоролу широко застосовували в своїх операх Ф.Обер, Дж. Россіні, Ж. Офенбах, Д. Паізієло та ін.; як жанр вокальної музики – М. Глінка, С. Людкевич, Ф. Мендельсон-Бартольді, Ф. Шуберт; як інструментальні п’єси – Б. Барток, С. Рахманінов, Г. Форе, П. Чайковський та ін.

БАСОВИЙ КЛЮЧ – ключ з групи фа (F); один з основних ключів сучасного нотопису. Означає, що нота „фа” малої октави розташована на четвертій лінійці нотного стану.

БЕКАР (фран. beccare) – знак альтерації, що відміняє дію попередніх знаків альтерації – бемоля і діеза та їх подвоєнь, незалежно від того, де вони знаходяться – біля ключа чи в межах такту. Вимовляється після назви ноти, перед якою він стоїть, наприклад, фа-бекар.

БЕМОЛЬ (фран. bemol) – знак альтерації, який означає зниження ступеня звукоряду на півтон. Вимовляють після назви ноти, перед якою він стоїть, наприклад, сі-бемоль.

БЛЮЗ (англ. blues – „сум”) – лірична пісня американських негрів, для якої властиві синкопований ритм, поліритмія, ковзаючi, не фіксовані пониження ступенів (на III і IV ступенях мажору), що утворюють 9-тоновий „блюзовий” лад, імпровізаційність виконання. Значною мірою блюз суттєво вплинув на формування джазу та джазової музики, де існують як вокальна, так і інструментальна форма. Жанрові особливості блюзу використовували Дж. Гершвін („Рапсодія в стилі блюз”), М. Равель (Соната для скрипки та фортепіано), Д. Мійо та ін.

ВАЛЬС (фран. – valse, нім. – walzer – „кружляти в танці”) – парний бальний танець, який виник на основі народних танців Австрії, Німеччини та Чехії. Одним із попередників вальса був австрійський танець лендлер. Вальс набув загального поширення та європейської популярності завдяки творчості композиторів В.-Й. Ланнера, Р. Штрауса, Е. Вальдтейфеля. Ритмічну основу вальса композитори використовували для створення масштабних художніх творів („Вальс-фантазія” М. Глінки, „Пушкінські вальси” С. Прокоф’єва, „Сумний вальс” Я. Сибеліуса, численні вальси Ф. Шопена тощо). Вальс поширений також в музичному театрі (опера, оперета), драматичних спектаклях, кінофільмах, пісенній та романсовій творчості.

ВАРІАЦІЇ (лат. variatio – „зміна”, „різноманітність”) – 1. Музичний твір, де основна тема піддається різноманітним змінам (мелодичним, ладовим, ритмічним, гармонічним). Варіації зустрічаються і як самостійні твори („Танці смерті” Ф. Ліста, „Дон Кіхот” Р. Штрауса, „Варіації на тему Й.Гайдна” Й.Брамса, „Варіації на тему „Солов’я” О. Аляб’єва М. Глінки та ін.), і як частини циклічних форм („Арагонська хота” М. Глінки, „Свята” К. Дебюсі, „Шехерезада” М. Римського-Корсакова та ін.). 2. Видозмінювання музичної теми, мелодії або її супроводу. 3. В класичному балеті – невеликий сольний, технічно складний (віртуозний) танець у швидкому темпі.

ВИСОТА ЗВУКУ – одна з основних акустичних якостей звуку. Людина сприймає висоту звука в межах від 16 гц до 16-18 тисяч гц, а інтервальний компонент висоти звука становить від 16 гц до 4, 5 тисяч гц. В нотопису позначається нотними, буквеними та цифровими позначеннями.

ВІРТУОЗ (італ. virtuoso – „мужній”, „доблесний”) – артист-музикант, який досконало володіє виконавською технікою свого мистецтва.

ВОКАЛЬНА МУЗИКА – музика, призначена для виконання голосом (соло, ансамблем або хором). Головне художнє значення має голос, вокальна музика тісно пов’язана з словом і тому розглядається як синтетичне музично- поетичне мистецтво.

ВОКАЛЬНА ПЕДАГОГІКА – система індивідуального навчання співу, яка спирається на виконавські традиції, досвід видатних педагогів та майстрів вокального мистецтва. Дослідження співацького голосу, здійснені Л. Дмитрієвим, В. Морозовим, Р. Юссоном та ін., дають підстави для того, щоб вокальна педагогіка ґрунтувалася на науковій основі, використовуючи досягнення акустики, біофізики, психології, педагогіки, фоніатрії тощо з метою підвищення ефективності навчання.

ВОКАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО – вид музичного виконавського мистецтва, який ґрунтується на майстерному володінні співацьким голосом. Вокальне мистецтво може бути сольним, ансамблевим та хоровим. У вокальному мистецтві різних народів віддзеркалюються інтонаційні, ладові, ритмічні та інші риси народної музики, а також менталітет і національні особливості фонетичного складу мови та голосоутворення.

ГАРМОНІЯ (грец. harmonia – „співзвучність”) – один з провідних виражальних засобів музики. Основу гармонії складають музичні інтервали, на використання яких спирається розвиток музичного мистецтва. Поняття гармонії за своїм змістом охоплює такі сфери: закономірне поєднання тонів в одночасному звучанні; наука про акорди, їх зв’язки та послідовність, що забезпечують утворення найрізноманітніших музичних побудов; назва окремих акордів або співзвуків як образне визначення їх виразності; характерна для творчості певного композитора послідовність акордів та співзвуків, специфічне використання ними гармонічних функцій (напр., гармонія С. Прокоф’єва, Л. Ревуцького та ін.); навчальна дисципліна в системі спеціальної освіти.

ГІГІЄНА ГОЛОСУ – дотримання правил співацької поведінки та голосового режиму. Порушення норм гігієни голосу може викликати гострі або хронічні захворювання голосового апарату і навіть призвести до повної втрати співацької перспективи.

ГУЧНІСТЬ – слухове уявлення про силу звука, яке виникає в свідомості людини під час сприйняття звука і залежить від амплітуди коливань вібратора, відстані від джерела звука, частоти коливань. Рівень гучності в нотописі позначається термінами: fortissimo, forte, mezzo-forte, piano, mezzo-piano, pianissimo і т.д., які показують не абсолютне значення рівнів сили звуку, що вимірюється в децибелах (дб), а умовне співвідношення їх градації, для суб’єктивних відчуттів – фон.

ДВОЧАСТИННА ФОРМА (проста двочастинна форма) – така побудова музичного твору, яка зіставляє два однорідних або контрастних за характером періоди. Розділи двочастинної форми, як правило, теж контрастні, кожна частина може повторюватись.

ДЕРЕВ’ЯНІ ДУХОВІ ІНСТРУМЕНТИ – 1. Група духових інструментів симфонічного оркестру, до якої входять флейти, гобої, кларнети, фаготи (та їх різновиди). Назва „дерев’яні” застаріла і є дещо умовною, оскільки тепер вони виготовляються не лише з дерева, але й з срібла, золота, пластмас, порцеляни, скла.

ДЖАЗ (англ. – jazz) – 1. Жанр професійної музики, який виник на початку ХХ ст. в Південних штатах США внаслідок взаємодії африканської та європейської танцювальної музики. Витоки джазу походять з імпровізаційних форм негритянської народної музики, зокрема, спірічуелс, блюзу, регтайму, а також танцювально-побутової музики білих переселенців. Джаз вирізняє імпровізаційність, підвищена емоційність, витончена ритмічність (синкопування, поліритмія), специфічний склад виконавців та інструментарію, використання різноманітних тембрових барв, звуконаслідування тощо. Відомі численні стилі джазу: диксиленд, ритм-енд-блюз, соул, рок-н-рол, свінг, бі-боп, биг-біт, кул, прогресив тощо, а також такі напрями джазу як „гарячий” та „холодний”; новоорлеанський, чиказький та ін.

ДИКЦІЯ (лат. dictio – „вимова”) – уміння чітко й виразно вимовляти текст під час співу та мовлення. Дикція формується під час спеціальних занять з вокалу та сценічного мовлення. Недоліки дикції піддаються виправленню в процесі логопедичних занять.

ДИЛЕТАНТ (італ. dilettante – „аматор”, „любитель”) – людина, яка займається мистецтвом, наукою тощо, не маючи необхідної професійної підготовки.

ДИНАМІКА (грец. dynamikos – „силовий”) – одна з сторін організації музики, тісно пов’язана з силою звучання музики, дією різних акустичних компонентів. Основні позначення динаміки: f (forte) – голосно. сильно; p (piano) – тихо, слабо; а також проміжні градації динаміки: mf (mezzo-forte) – помірно голосно; mp (mezzo-piano) – помірно тихо і т. д. Поступове зростання сили звучання – crescendo; поступове послаблення – diminuendo. Динаміка є важливим виражальним засобом, здатним впливати на сприймання музики, викликати у слухачів різноманітні асоціації. Використання динаміки зумовлюється змістом і характером музики, особливостями її структури та стилю.

ДИРИГУВАННЯ – мистецтво керування музичним колективом (оркестром, хором тощо) під час вивчення, підготовки та виконання музичного твору.

ДІЄЗ (грец. diesis – „півтон”) – знак, який вказує на підвищення ступеня звукоряду на півтон.

ДІАПАЗОН (грец. diapason – „через всі струни”) – 1. Звуковий обсяг співацького голосу, музичного інструменту, мелодії, звукоряду, який визначається відстанню (інтервалом) між найнижчим і найвищим звуками. 2. Загальний музичний діапазон – обсяг звукоряду, який використовується в музичній практиці. 3. Стара назва інтервалу октави. 4. Англійська назва регістрів органу.

ДОЛЯ – одиниця музичного метру, ритму та розміру, частина тривалості такту, де рівномірно чергуються сильні (акцентовані) і слабкі (неакцентовані).

ДОШКІЛЬНЕ МУЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ – система колективного виховання музичних здібностей дітей в дошкільних державних і приватних дошкільних дитячих установах.

ДРАМА МУЗИЧНА – 1. Назва опери на межі XVI – XVII ст. 2. Поняття другої половини ХІХ ст., пов’язане з використанням в опері засад драматичного театру. Теоретичну розробку принципів музичної драми здійснив Р. Вагнер. 3. Драматичний твір, де значну роль відіграє вокальна та інструментальна музика. 4. Оперний твір, в якому домінує драматичний зміст, виникають драматичні колізії.

ДРАМАТУРГІЯ МУЗИЧНА – система виражальних засобів та прийомів втілення драматичної дії в творах музично-сценічного жанру (опері, балеті, опереті, мюзиклі тощо).

ДУХОВІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ – 1. Різні за формою, розмірами та матеріалом трубки, в яких внаслідок коливання стовпа повітря, вміщеного в них, утворюється звук, що визначає їх належність до класу аерофонів. Духові музичні інструменти умовно поділяються на дерев’яні та мідні, хоча зараз їх виготовляють з різноманітних матеріалів: від порцеляни до золота.

ДУХОВНА МУЗИКА – вокальні або вокально-інструментальні (інколи інструментальні) твори на канонічні, релігійні за змістом тексти або сюжети. Духовна музика виконується не тільки під час богослужінь, але й в побутових умовах. Незважаючи на суто релігійне спрямування, кращі зразки духовної музики є глибокими, філософськими за змістом творами найвищого художнього рівня („Реквієм” В. Моцарта, „Реквієм” Дж. Верді, „Аvе Маria” І. Баха-Гуно, ораторія „Дитинство Христа” Г. Берліоза, духовні твори Ж. Бізе, Й. Гайдна, О. Гречанінова, С. Рахманінова та ін.). Класичні зразки української духовної музики створили М. Березовський, Д. Бортнянський, А.Ведель, С. Воробкевич, М. Леонтович, К. Стеценко та ін. Твір М. Лисенка „Боже великий, єдиний” став духовним гімном українців всього світу.

ЕКСПРЕСІОНІЗМ (лат. expressio – „вираз”) – напрям європейського мистецтва першої чверті ХХ ст., який зосереджувався на хворобливому стані душі, негативних сторонах дійсності, співчуванні приниженим та ображеним, жаху та відчаї. В музиці риси експресіонізму властиві творчості Г. Малера, Р. Штрауса, А. Берга, А. Шонберга, характеризуючись відмовою від мажору і мінору, максимальною дисонансністю, напівспівом-напівмовленням, загостренням контрастних настроїв, хворобливістю психіки і т. д.

ЕКСПРОМТ (лат. expromtus – готовий до вжитку) – 1. Музичний твір, створений без попередньої підготовки, імпровізація. 2. Назва імпровізаційного за характером музичного твору („Експромт” Ф. Ліста, О. Скрябіна, Ф. Шопена, Ф. Шуберта).

ЕЛЕГІЯ (грец. elegos – „жалоба”, „журба”) – п’єса сумного, журливого характеру. Зразки елегії створили Г. Персел, Л. Бетховен, М. Глінка, Ф. Ліст, М. Лисенко, І. Стравінський, П. Чайковський та ін.

ЕЛЕМЕНТАРНА ТЕОРІЯ МУЗИКИ – навчальний предмет, в якому подаються загальні відомості про нотний запис, основні елементи музики (звук, звукоряд, лади, тональності, співзвуччя, гами, інтервали, акорди, ритм, метр, розмір, темп, динаміка і т. д.).

ЕМОЦІЇ (лат. emoveo – „хвилюю”, „збуджую”) – реакції людини на дію подразників, у яких реалізуються ситуативні переживання. Завдяки емоції людина не лише переживає зміст музичного твору, але й відчуває, сприймає, уявляє та розуміє його.

ЕПІЗОД (грец. epeisodion – вставка) – 1. В рондо – кожний розділ, який чергується з основним розділом – рефреном. 2. Нова музична думка у вигляді теми або цілого розділу, безпосередньо не пов’язана з основним матеріалом.

ЕРУДИЦІЯ (лат. eruditio – „освіченість”) – глибока обізнаність в знаннях з певної галузі музичної науки або мистецтва, яка є важливою рисою особистості митця будь-якого спрямування.

ЕСТЕТИКА МУЗИЧНА – розділ естетики, що вивчає музику як вид мистецтва з огляду на загальні закони чуттєво-образного пізнання і освоєння дійсності, особливі закони художньої творчості та його конкретні закономірності, цінності та оцінки музичного мистецтва.

ЕСТРАДНА МУЗИКА – різні форми „розважально” або „легкої” музики. Поняття естрадної музики має дуже широке трактування: від популярних симфонічних творів, уривків з опер, оперет, пісень, романсів до кантрі-, поп-, рок-, реп та іншої естрадної музики.

ЕТЮД (фран. etude – вивчення) – 1. Інструктивна вправа для розвитку виконавської (переважно інструментальної) техніки. (М. Клементі, Р. Крейцера, К. Черні та ін.). 2. Високохудожні концертні п’єси (Етюди для фортепіано Б. Бартока, Й. Брамса, М. Лисенка, Ф. Ліста, Н. Паганіні, О. Скрябіна, Ф. Шопена та ін., „Етюди-картини” С. Рахманінова, „Симфонічні Етюди” Р. Шумана та ін.).

ЖАНР МУЗИЧНИЙ (фран. genre – „рід”, „вид”, „тип”, „манера”) – багатозначне поняття, яке характеризує класифікацію музичної творчості за родами і видами, виходячи з їх походження, умов виконання, сприймання та інших ознак (зміст, структура, засоби виразності, склад виконавців тощо). Поняття жанр використовується в різних аспектах: оперний жанр, симфонічний жанр, камерний жанр і т.д.; вузькому: велика опера, комічна опера, лірична опера, музична драма і т.д.; симфонія, камерна симфонія, сюїта; увертюра; симфонічна поема; соната, квартет і т.д.; арія, аріозо, каватина, романс, пісня і т.д.).

ЖЕСТИ (лат. gesta – „діяння”) – виражальні рухи рук, пальців, якими надається додаткова виразність виконанню музичного твору. Система жестів складає основу диригентської майстерності, а також є невід’ємним складником мистецтва балету.

ЗАСПІВ – 1. Початок хорового твору або пісні, яке виконує один співак (або група), після якого вступає весь склад хору. 2. Початок билини, безпосередньо не зв’язане з її основним змістом. 3. В творах куплетної форми – частина куплета з текстом, що оновлюється.

ЗАТАКТ – неповний такт, з якого починається мелодія, музична фраза або твір.

ЗАХОПЛЕННЯ – психічний стан поглинення навчанням і творчістю, яка забезпечує досить чітку і усталену установку на музичну діяльність, що є запорукою її успішності.

ЗВУК – 1. Найменший структурний елемент музики. 2. Фізичне явище, що виникає внаслідок механічних коливань пружного тіла – вібратора (струни, натягнутої шкіри, повітряного стовпа тощо) з діапазоном частот від 16 до 20 тис. коливань на секунду (гц), що сприймає слух людини.

ЗВУКОУТВОРЕННЯ – виникнення музичних звукових хвиль за допомогою різноманітних вібраторів – механічних, електронних та ін.

ЗДАТНІСТЬ – властивість індивіда, яка визначає його можливості, нахили, спроможності щодо музично-виконавської діяльності та зумовлюється рівнем задатків, здібностей, умінь, навичок, темпераментом, емоційно-вольовою сферою тощо. Здатність розвивається й поглиблюється в процесі навчально-практичної діяльності.

ЗДІБНОСТІ – індивідуальні психофізіологічні властивості людини, які необхідні для успішної музичної діяльності: набуття спеціальної музичної (диригентської, співацької, інструментальної, хорової та ін.) діяльності. Для викладацької роботи з музики необхідні відповідні музично-педагогічні здібності, крім суто музичних, – комунікативність, перцептивність, емоційна стійкість, креативність, прогностичність, зосередженість тощо.

ІМПРЕСІОНІЗМ (фран. impression – „враження”) – напрям в музиці, який характеризується яскравістю, втіленням скороминущих вражень, одухотвореною пейзажністю, колоритними жанровими зображеннями, музичними портретами. До представників імпресіонізму в музиці належать К. Дебюссі, М. Равель, М. де Фалья, О. Респігі, К. Шимановський та ін.

ІМПРОВІЗАЦІЯ (лат. improvisus – „непередбачений”) – 1. Створення музики без попередньої підготовки, експромт. Імпровізації належить вагоме місце в народній музичній творчості, де інструменталісти та співаки розвивають наспіви під час виконання. Імпровізація також була поширена в концертній практиці XVIII ст. у вигляді сольних каденцій, фантазій, хоральних обробок тощо. 2. Обов’язковий компонент мистецтва джазу, коли музика створюється безпосередньо в процесі виконання. 3. Музичний твір, написаний у довільній формі. 4. Імпровізація педагогічна (в навчанні музики) – об’єктивний складник навчально-виховного процесу, який виступає засобом інтуїтивного пошуку оперативного розв’язання суперечностей стереотипних та імпровізаційних елементів в безпосередньому спілкуванні вчителя і учнів.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ (лат. іndividuum – „неподільний”) – сукупність своєрідних рис, які визначають неповторну самобутність людини та її відмінність від інших людей. Індивідуальність у музичному мистецтві зумовлюється особливостями психіки та емоційно-чуттєвої сфери індивіда, його темпераменту, характеру, якостями інтелекту, потреб і здібностей та визначальним способом впливає на перебіг навчання і музично-професійної діяльності людини, суттєво впливаючи на її мистецькі та музично-педагогічні наслідки.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНА МУЗИКА – музика, призначена для виконання на музичних інструментах. Інструментальна музика буває сольною (без супроводу та з ним), камерно-ансамблевою і оркестровою.

ІНТЕГРАЦІЯ (лат. integralis – „цілісний”, „єдиний”, „неподільний”) – 1. Спосіб пізнання, коли спочатку вивчають окремі елементи і на цій основі виробляють цілісний (інтегральний) погляд на складне полікомпонентне мистецьке явище або процес музичної творчості. 2. В навчанні – відновлення цілісності глибоких і сталих зв’язків звукової та візуальної сфер в споріднених видах мистецтва (хореографії, сценографії, архітектурі, мультиплікації тощо) навколо домінуючого компонента для включення у зміст навчального предмету з метою досягнення ефективного результату з найменшими витратами часу і сил учнів і педагогів. 3. Поєднання ідей, прагнень, знань, умінь та виконавських навичок в цілісну єдність художнього образу. 4. Відновлення єдності форми і змісту художнього образу музичного твору.

ІНТЕЛЕКТ (лат. intellectus – „пізнання”, „розуміння”, „розум”) – мислительні здібності людини, здатність орієнтуватись, аналізувати та адекватно відображати й перетворювати навколишній світ, навчатися та пізнавати його, засвоювати попередній досвід і прогнозувати розвиток особистості. Структура інтелекту стосовно музичного мистецтва включає сприйняття і сприймання, мислення, мовлення, обсягом та глибиною пам’яті, стійкістю уваги та іншими психічними процесами.

ІНТЕРВАЛ (лат. intervallum – „відстань”) – висотне співвідношення двох звуків. Звуки, що звучать послідовно, утворюють мелодичний інтервал; ті, що звучать одночасно – гармонічний. За акустичними ознаками інтервали поділяються на консонанси і дисонанси.

ІНТЕРЕС (лат. interest – „має значення”) – емоційно забарвлена форма прояву потреби у музичній діяльності, яка скеровує людину на досягнення мети навчальної та концертної роботи, стійкому зосередженню уваги на музичній творчості. З погляду музичної психології інтерес тісно пов’язаний з установкою.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ (лат. interpretatio – „тлумачення”) – художньо-звукова реалізація музичного тексту в процесі виконання, яка залежить від задуму автора та його індивідуальних особливостей, принципів школи або напрямку, до яких належить виконавець. Теорія музичної інтерпретації складається з другої половини ХІХ ст. як галузь музикознавства.

ІНТОНАЦІЯ (лат. intono – „вимовляти наспівно”, „співати перші слова”) – 1. Звукове втілення музичної думки як вияву історично детермінованої людської свідомості. В мовленні смислове навантаження несе слово, мовленнєва інтонація відіграє допоміжну роль, а в музиці інтонація є основним носієм змісту. 2. Комплекс характерних особливостей музичної форми (висотних, ритмічних, тембрових та ін.), які зумовлюють її емоційне та смислове значення для сприймання. 3. Мелодичний зворот, найменша частина мелодії, яка має виражальне значення. 4. Музично і акустично точне відтворення висоти і характеру звуків голосом, на інструментах з вільним строєм.

ІНТУЇЦІЯ (лат. intueor – „уважно дивлюся”) – безпосереднє відображення дійсності, засноване на здогаді, чутті, раптовому осяянні з підсвідомості. Почуттєва інтуїція має велике значення як у навчанні музики, так і в концертно-виконавській діяльності.

ІСТОРІЯ МУЗИКИ – 1. Наука, що вивчає розвиток музичного мистецтва як історичного процесу: від зародження до сучасності, включаючи як загальну історію музики, так і розвиток музичного мистецтва окремих країн і народів. До сфери іторії музики належать явища, пов’язані з народною і професійною музичною культурою, історією музичного виконавства, музично-суспільним життям, музичним побутом тощо. 2. Навчальна дисципліна, яка вивчається в спеціальних вищих навчальних закладах.

КАМЕРНА МУЗИКА (італ. camera – „кімната”) – вид музичного мистецтва: вокальна, інструментальна, вокально-інструментальна музика, створена для виконання невеликим складом музикантів в невеликих приміщеннях для домашнього музикування. До камерної музики належать: старовинний мотет, мадригал, романс, дует, тріо, квартет, квінтет, вокальний або вокально-інструментальний цикл, соната, тріо соната і т.д.

КАМЕРНИЙ СПІВ – вид вокального виконавства, пов’язаний з художньою інтерпретацією романсів, пісень, ансамблів тощо в умовах невеликого концертного приміщення.

КАНОН (грец. kanon – „лінійка”, „правило”, „зразок”) – 1. Багатоголосний твір, де всі голоси виконують мелодію провідного, вступаючи за чергою. 2. Вірменський народний щипковий інструмент, подібний до цитри. 3. В Давній Греції – монохорд, який піфагорійці використовували для демонстрації системи тонів та інтервалів. 4. Жанр візантійської церковної музики, відомий з VIII ст., і підпорядкований системі осмогласія. 5. Одна з частин римської меси.

КАНТАБІЛЕ (італ. cantabile – „наспівно”) – 1. Наспівність мелодики, важливий естетичний критерій вокальної та інструментальної музики кінця XVII – XVIII ст. 2. Наспівний характер виконання музики. 3. Самостійний музичний твір або частина твору наспівного характеру (напр., „Аndante саntabile” з квартету П. Чайковського).

КАНТІЛЕНА (італ. cantilena – „спів”, „розспівування”) – 1. Здатність вокаліста до злитого звукоутворення та фонації на широкому диханні, найважливіший компонент співацької майстерності. 2. Мелодійність музики та її виконання, здатність музиканта до зв’язано-наспівного звучання. 3. Наспівні розділи григоріанського хоралу. 4. В ІХ – Х ст. – літургійні співи, викладені у вигляді органуму. 5. В країнах Західної Європи ХІІІ – ХV ст. – невеликий світський одноголосний або багатоголосний вокальний твір, в XVI – XVII ст. – будь-який вокальний багатоголосний твір, з кінця XVII ст. – пісня або інструментальний твір з наспівною мелодією.

КАНТРІ (англ. country – „сільський”) – народна музика британських переселенців у США, яка продовжувала традиції епічної кельтської балади і народних танцювальних форм. Кантрі виконувалась характерним носовим звуком переважно в супроводі струнних інструментів, зберігаючи свою природність серед білого населення Південного Заходу США. З часом музика кантрі втратила свою автентичність, набувши комерційного характеру.

КВАРТЕТ (лат. quartus – „четвертий”) – 1. Ансамбль з чотирьох музикантів: співаків або інструменталістів. За складом квартет може бути однорідним (жіночий, чоловічий, струнний смичковий, дерев’яний духовий, мідний духовий тощо) і мішаним. 2. Музичний твір для чотирьох виконавців з окремою партією у кожного. До зразків квартету належать твори Й. Гайдна, О. Бородіна, Й. Брамса, Дж. Верді, Ф. Шуберта, Е. Гріга, Б. Бартока, К. Дебюссі, М. Равеля, С. Танеєва, Б. Лятошинського, Д. Шостаковича та ін.

КВІНТЕТ (лат. quintus – „п’ятий”) – 1. Ансамбль з п’яти виконавців: співаків або інструменталістів. 2. Музичний твір для п’яти виконавців. До зразків належать квінтети Й. Гайдна, В. Моцарта, Й. Брамса, С. Танеєва, Ф. Шуберта, Д. Шостаковича, Р. Шумана та ін.

КЛАВІР (нім. кlavier) – 1. Спільна назва групи клавішних струнних музичних інструментів (клавікорд, клавесин, фортепіано тощо). 2. Перекладення партитури вокально-симфонічного твору (опера, ораторія, кантата), а також балету, симфонії, концерту тощо для з фортепіано. 3. Мануальна клавіатура