Основні риси класичної німецької філософії

Наприкінці XVIII і початку XIX в. Німеччина, переборюючи економічну і політичну відсталість, наближалася до буржуазної революції, і «подібно тому як у Франції в XVIII столітті, у Німеччині в XIX столітті філософська революція передувала політичному переворотові» - так говорили у своїх працях К.Маркс і Ф. Энгельс. Маркс розглядав німецьку класичну філософію як німецьку теорію французької революції.

Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося уперед вивчення органічної природи. Відкриття в області математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному вираженні, навчання Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства – усе це з усією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

Одним з найбільших розумів людства, основоположником класичного німецького ідеалізму, що возродили ідеї діалектики, був І.Кант (1724-1804). Саме з Канта займалася ранкова зоря філософії новітнього часу. Але не тільки у філософії, а й у науці Кант був глибоким, проникливим мислителем.

Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблема буття, моралі і релігії, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання.

Німецька класична філософія після Канта розроблялася такими видатними філософами, як И. Г. Фихте (1762-1854) і Ф. Шелінг (1775-1854). Обоє прагнули перебороти кантівське протиставлення феномена і ноумена, обґрунтувавши пізнавальну активність у деякому єдиному принципі – в абсолютному Я (Фіхте) і в абсолютній тотожності буття і мислення (Шелінг). Останній дав тонкий аналіз категорій діалектики, зокрема волі і необхідності, тотожності, єдиного і багато чого й ін., послуживши предтечею гегелівської об'єктивно-ідеалістичної діалектики.

Вищим досягненням німецької класичної філософії з'явилася діалектика Гегеля (1770-1831). На об'єктивно-ідеалістичній основі він розвив навчання про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому виді розробив основні принципи діалектичної логіки і покритикував метафізичний метод мислення, що панує як в ідеалістичних, так і в матеріалістичних навчаннях того часу.

Іншим напрямком у розвитку німецької філософії з'явилося навчання Л. Фейєрбаха (1804 – 1872) – найбільшого матеріаліста домарксистської епохи, останнього представника німецької класичної філософії. Критикуючи об'єктивний ідеалізм Гегеля, Фейєрбах відстоював матеріалістичний погляд на природу. Матеріалізм так само старий і такий же повсюдний, як і саме людство; він так само ясний, як світло, так само необхідне, як хліб і вода, так само неминуча, незапропонований, неминучий, як повітря. Однак критика їм Гегеля носила однобічний характер: за запереченням ідеалізму він недооцінив гегелівську діалектику.