Професійні принципи роботи з інформацією

1. Оперативність. Інформація є одним із найдорожчих товарів у сучасному світі, однак вона має характерну особливість швидко “псуватися”, втрачати свою цінність. Крім того, вчасно “озвучена” інформація може змінити складні суспільні ситуації, врятувати комусь життя, вплинути на розвиток на розвиток подій загалом. Оперативність – не скільки своєчасне відображення реальних фактів, скільки негайна постановка і розв’язання нового питання. Проявляється в умінні швидко й чітко написати матеріал, з найрізноманітніших прикладів відібрати тільки суспільно вагому інформацію, що відповідає вимогам сучасного зрізу суспільно-політичного життя.

2. Об’єктивність (безпристрасність, неупередженість). Для того щоб бути об’єктивним, журналіст має відмежуватися від особистих переконань чи уподобань, бути матеріально незалежним, і пам’ятати про свою соціальну відповідальність перед суспільством.

3. Правдивість (точність). Правдивість забезпечують такі фактори: 1) надання матеріалу з великою кількістю подробиць; 2) оцінка журналіста має базуватися на достовірності, бути науково обґрунтованою; 3) матеріал має бути точним і достовірним – дати, цифри, імена.

Правдивість і точність – не абсолютні речі, а відносні суспільні категорії і залежать від соціального та політичного контексту. Правда лежить не в площині об’єктивної реальності, а в площині суб’єктивного відображення дійсності. Тому, журналісти прагнуть знайти нові способи, технології більш об’єктивного, правдивого інформування − серед яких досить популярний принцип збалансованої подачі інформації.

4. Актуальність (бажаність, цінність). Актуальність журналістських повідомлень залежить від злободенності тих проблем, що там підіймаються. Цінність журналістського продукту в першу чергу вимірюється ступенем його соціальної вартості. Бажаність інформації вимірюється рівнем сприйняття чи емоційний опору з боку споживачів інформацією.

5. Аргументованість. Поширеними засобами аргументації є посилання на авторитетні джерела, статистичні таблиці, виступи, літературні образи, свідчення очевидців, суспільно-політичні, історико-економічні екскурси.

6. Коректність. Журналіст має пам’ятати, що його матеріали дивиться, слухає, або читає велика аудиторія − тисячі, а то й сотні тисяч людей, які мають різні смаки, політичні уподобання, рівень матеріального статку, різне походження, національність, віросповідання. Тому дуже важливо бути максимально коректним у своїх виступах, вони не повинні ображати гідність людини.

7. Плюралізм. Журналіст не повинен трактувати подію або проблему однобоко, він завжди має залишати право для іншої точки зору. Плюралізм базується на співставленні різних позицій, поглядів, інтересів, на об’єктивній багатоваріантності і необхідності вибору найбільш оптимального шляху вирішення поставленої проблеми.

Принципи професійної моралі:

- правильна оцінка ситуації;

- відповідальність;

- дія у межах закону і кодексу професійної етики;

- сумлінність;

- надання достовірної інформації;

- підтвердження думки документами.

Професійними рисами та умовами журналістської діяльності є:

- творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорстокої регламентації редакційного та технічного циклу підготовки та випуску видань і програм;

- суспільно впливове, за наслідками, значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати;

- постійне значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов’язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;

- систематичне перебування у відрядженнях та роз’їздах, у тому числі й перебування на місці надзвичайних подій;

- наявність об’єктивних і суб’єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;

- прояви морально-психологічного тиску, погрози та загрозливі дії проти журналіста у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків.

Визначити функції журналістики – означає визначити ролі, які вона відіграє в суспільстві по відношенню до масової аудиторії. Різні етапи суспільного розвитку визначають і різні функції журналістики – це ніщо інше, ніж її призначення в суспільстві на даному історичному відрізку.

Функції журналістики – це сукупність обов’язків і завдань, які вона виконує, результат поєднання мети та засобів її досягнення. “Під функцією в журналістиці, − пише академік А.Москаленко, − ми розуміємо цілеспрямовану діяльність, що має неперехідний і невипадковий, а загальний закономірний характер. Функція включає в себе і мету, і засоби, вона виражає сутність, суспільне призначення журналістики, визначає її роль як суспільного інструменту”.

1) Інформаційна − одна із головних функцій сучасних засобів масової інформації. Кожна людина й суспільство загалом мають право на отримання інформації, що їх цікавить без будь-яких обмежень (виключенням є питання пов’язані з державною таємницею та питання, що стосуються приватного життя). Це загальне право визначено Декларацією прав людини і записано в конституціях всіх демократичних держав. Важливо підкреслити, що мова йде про об’єктивну, достовірну, не інтерпретовану в угоду певних інтересів інформацію. Це не означає, що журналістська інформація завжди і у всіх випадках, має бути позбавлена тональності, яка є результатом власних думок журналіста з приводу окремих фактів, що повідомляються. Все залежить від того, яке завдання стоїть перед журналістом і яку інформаційну функцію виконує засіб масової інформації. Отже, ЗМІ одночасно можуть виконувати як репродуктивну (відтворюють суспільні процеси), так і продуктивну (формують через громадську думку) функцію.

2) Комунікативна − спілкування, налагодження контакту. Ефективно реалізується лише при ясному змістовому наповненні (тобто контакт + певна позиція, своя “модель світу”).

3) Контролююча − регулятивна діяльність ЗМІ, реалізація функції “четвертої влади”.

4) Ідеологічна (пропаганди і контрпропаганди) – зумовлена постійною потребою роз’яснювати аудиторії практичні і теоретичні проблеми суспільства. В Україні у зв’язку з проблемами національного відродження, нової економічної і політичної ситуації – прищеплювати принципи демократичного суспільства, національної ідеї, нові філософські і соціальні погляди, викривати інсинуації проти держави. Ідеологічна функція має виконуватися аргументовано, на фактах і доказами.

5) Управлінська (або соціально-педадогічна) – обов’язок засобів масової до кожного громадянина держави загальнообов’язкові нормативні акти, роз’яснити існуючі закони, мобілізувати населення до їх виконання, а у випадку невідповідності діючих законів міжнародним нормам чи неефективності певних статей – звернути на них увагу громадськості й законодавчих органів. Виконання функції соціального управління передбачає пропаганду образу життя, що відповідає правовим нормам суспільства.

6) Організаторська – виявляється у своєчасному інформуванні громадськості про надзвичайні події, суспільні катаклізми, природні катастрофи тощо. Таким чином, оперативність повідомлення через ЗМІ, допомагає додатково проінформувати й мобілізувати до дій відповідні служби. Інколи журналіст стає першоджерелом, і за допомогою налагодженого інформаційного каналу першим повідомляє про надзвичайні події чи ситуації. Безпосередньо-організаційна функція ЗМІ виявляється при виконанні суто журналістських завдань: проведенню “круглих столів”, радіомітингах, телевізійних програмах із залученням масової аудиторії (від телемостів до ток-шоу).

7) Соціологічна – дослідження громадської думки з використанням методів соціологічного дослідження і прийомами соціологічного аналізу. Вивчення і формування правильної соціальної орієнтації аудиторії, надання інформації про різні сфери людської діяльності (духовна, економічна, громадсько-політична, соціальна інформація тощо). Вона з особливою силою проявилася після проголошення незалежності України, коли на сторінках газет і журналів розгорнулося масове обговорення питань громадянських свобод, соціальної справедливості, впровадження ринкових відносин, проблем національного відродження, входження України у європейський дім, налагодження її зовнішніх зв’язків на міжнародній арені.

8) Суспільного виховання − пов’язана з ідеологічною й соціологічною функцією, основна мета − виховання моральних цінностей у суспільстві. Сьогодні суть виховної функції полягає у формуванні високої політичної культури і сучасного економічного мислення людей. Необхідність подальшого поліпшення інформування громадськості, висвітлення діяльності господарських органів, громадських організацій і рухів має велике значення у політичному вихованні мас, підвищенні їх політичної культури, залучення до свідомої політичної творчості.

9) Культурно-просвітня – сприйняття інформації залежить не тільки від вчасного її одержання, а перш за все, від усієї суми фундаментальних знань про найважливіші явища суспільства, і від суми знань, норм, цінностей і ідеалів, які виробило суспільство. Це передача знань, культурної спадщини. Ця функція ставить перед журналістикою завдання формування політичної, економічної освіти, етичного і естетичного виховання, пропаганди медичних знань, культури дозвілля тощо. Знаходиться в прямому зв’язку з ідеологічною функцією.

10) Освітня – регулярні публікації і цикли передач з дидактичним матеріалом.

11) Рекреативна (лат. recreatio – відновлення) або розважальна (вона ж − функція психічної регуляції, емоційного контакту, гедоністична, релаксаційна) – формування позитивних емоцій в суспільстві. Ефективного впливу решти функцій можна досягнути тільки якщо матеріали сприймаються із задоволенням. Крім того до рекреативної функції відносять розважальний бік журналістики, який за нинішніх умов розвитку ЗМІ набув домінантного статусу, і багатьом органам масової інформації приніс досить високі рейтинги. Колишній головний редактор “Санді експрес” Джон Гордон наголошував на тому, що 80 відсотків газетної площі варто приділяти саме розважальним матеріалам і лише 20 відсотків − новинам.

12) Рекламно - довідкова – задовольняє утилітарні запити.

Дієвість – це особлива форма результативності, яка визначається як конкретна участь журналістики у вирішенні соціально-економічних, господарських, культурних та інших завдань і вимірюється сукупністю прийнятих органами влади рішень й проведених заходів за матеріалами журналістів.

Ефективність – це форма результативності журналістики при її зверненні до масової аудиторії, виконання журналістикою її організаційної, ідеологічної, культурної, розважальної та ін. функцій; це міра задоволення аудиторного попиту в масовій інформації.

Результативність ЗМІ реалізується через морально-виховну функцію, її етичне навантаження. Для реалізації цього завдання важливим є знання і врахування очікувань аудиторії, інтереси людини як індивідуальної особистості, з одного боку, і елемента суспільного механізму – з іншого. Тільки демократичні, високоморальні засоби масової інформації можуть здійснювати захист прав громадян, виконуючи одну із своїх головних функції.

Питання до практичного заняття:

1. Суспільні принципи журналістської діяльності.

2. Основні засади роботи з інформацією.

3. Інформаційна й комунікативна функція журналістики.

4. Агітація і пропаганда у журналістиці.

5. Освітньо-виховний характер журналістської діяльності.

6. Рекреативна функція журналістики.

7. Результативність ЗМІ.

Практичні завдання:

1. На прикладі місцевих ЗМІ (публікацій в друкованих виданнях, програм радіо і телебачення) продемонструйте реалізацію основних функцій журналістики.

2. Напишіть невеликий матеріал, в якому, на Вашу думку продемонстровано реалізацію пропагандистської чи ідеологічної функції журналістики.

3. Напишіть есе або нарис на тему “Портрет сучасного журналіста”.

Практичні вправи до заняття:

1. Вправа “Відбір новин для своєї аудиторії” (інструкція Додаток 12). Ця вправа дозволяє розвинути навички відбору в інформаційному потоці новин, які представляють інтерес для аудиторії конкретного видання, навчити мислити з позиції читача.

2. Вправа “Фокус новин” (інструкція Додаток 12). Ця вправа дозволяє розвинути уявлення про те, що одна і та ж новина може бути по-різному викладена для різних читацьких аудиторій.

Література до теми:

1. Грищенко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. – К., 2002. – С. 73-83; 141-154; 289-296.

2. Корконосенко С. Основы журналистики. – М., 2001. – С. 73-278.

3. Мельник Г., Тепляшина А. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2004. – 272 с.

4. Михайлин И. Основы журналистики: Учебник. Авторский перевод с украинского языка. Издание четвертое, исправленное и дополненное. – Харьков: ХИФО, 2004. – 350 с.

5. Москаленко А. Сучасний журналіст: і професіоналізм, і освіченість // Вісник Київського університету. Сер. Журналістика. – К., 1997. – Вип. 4. – С. 3-15.

6. Місьо М., Петрова Н. Правничі засади діяльності журналістів в Україні. – К., 2002. – 42 с.

7. Різун В. Основи журналістики у відповідях та заувагах / Київський нац. університет ім. Т. Шевченка. – К., 2004. – 80 с.

8. Справочник для журналистов стран Центральной и Восточной Европи. Пер. с англ. – М.: “Права человека”, 1998. – 152 с.

Тема 5

Журналістика як галузь творчої діяльності

План лекційного заняття:

1. Журналістика як форма творчої діяльності.

2. Індивідуальний стиль і творчий метод.

3. Текст як продукт журналістської творчості.

4. Методи журналістської творчості.

5. Вимоги до журналістського твору.

6. Журналістська майстерність і журналістська творчість.

7. Поняття про жанрові різновиди у журналістиці.

Журналістська творчість поєднує репродуктивні й продуктивні форми діяльності. Репродуктивна діяльність − це уявлення про вже існуючі об’єкти дійсності, створені попередниками. Творча діяльність абсолютних аналогів не має. Мета творчості не задається існуючими зразками, а створюється самим творцем, коли для автора наступає насиченість необхідною інформацією, яка є продуктом діяльності для переробки. Специфіка виникає як наслідок особливостей самого предмету (основи, на якій формується мета і яка є уявленням про видові й типові риси майбутнього твору). В теорії журналістики це має назву “породжуюча модель творчості”, яка безпосередньо впливає на формування способу творчості.

Рівень творчості визначає співвідношення “складових”, в яких і виявляється характер творчих здібностей, вмінь і навичок журналіста. Творчі пошуки вимагають повного використання в конкретній творчій ситуації напрацьованих прийомів, а також максимум включення особистісно-унікального компонента. При чому унікальні якості виникають на базі впевненого володіння накопиченим в кожній сфері творчості “технологічним” знанням в різних галузях журналістської діяльності.

На всіх рівнях журналістської роботи знаходять застосування репродуктивні − звичні, рутинні форми праці, збагачені оригінальними рішеннями, унікальними прийомами і результатами діяльності.

В журналістській діяльності особливе значення має стиль. Це поняття вживається в різних значеннях – в широкому і вузькому. В першому випадку йдеться про стиль визначеної епохи; в другому – це слово відображає особливості різних творчих методів і літературних напрямків, або особливостей творчості одного автора чи окремого твору.

Стиль нерозривно пов’язаний з тематичною й композиційною єдністю. В останній час у зв’язку з демократичними реформами відбувається індивідуалізація стилю; перегрупування жанрів, дифузія й виникнення нових авторських форм текстів.

Стиль і метод – різні поняття. Якщо в сучасній науці перше з двох понять належить до індивідуальної й неповторної авторської манери, то інше, навпаки, головним чином передбачає те загальне й спільне, що властиве матеріалам багатьох авторів.

Найважливіше творче завдання – пошук стиля. А це перш за все пошук індивідуальності. Найбільш суттєво стиль виявляється в мовних особливостях автора. Індивідуальність створюється певним набором виражальних засобів.

У своїй діяльності журналіст використовує методи соціальних наук і загальну методологію журналістського пізнання й осмислення дійсності. Є декілька рівнів узагальнення методів пізнання:

· Філософський рівень, система цінностей конкретного журналіста, складова його світобачення, система цінностей того суспільства, в якому він живе і для якого пише (ці поняття в силу комерціалізації журналістики не завжди співпадають), орієнтація на психолого-філософський досвід минулого, принципи виховання і психологічні параметри становлення творчої особистості.

· Загальнонаукові, логічні методи пізнання і творчості, що особливо активно використовувалися в журналістиці минулих років у зв’язку з її високим рівнем соціалізації, протягом минулого десятиліття трансформувалися до філософського рівня. До таких методів належать спостереження, експеримент, аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення, аналогія, порівняння та ін.

аналіз – сприяє мисленнєвому розчленуванню предмета дослідження на частини, що виявляє структуру, побудову, його окремі властивості і відносини між ними; аналіз як відтворення сприяє руху думки, є основою для синтезу, аргументації головної думки автора. Є кілька видів аналізу: структурний – мисленнєве розчленування цілого на частини, що виявляє побудову, структуру, відносини між частинами; якісний – ідентифікація окремих частин досліджуваного предмета і відносин між ними; кількісний – передбачає точне виявлення і характеристику змісту окремих частин досліджуваного предмета.

аналогія – встановлення подібностей між різними фактами, подіями, явищами.

дедукція – тлумачення загальних положень конкретними фактами.

індукція – це перехід від одиничних фактів до загальних положень.

· Соціально-психологічні, соціологічні, соціально-економічні, набули найбільшого розповсюдження за останні роки, що пов’язано з розвитком високих технологій і необхідності оперативного дослідження соціально-психологічної реакції споживача. До таких методів належать: соціологічні опитування, контент-аналіз, маркетингові дослідження ринку мас-медіа, консалтингові послуги.

· Міждисциплінарні і міжгалузеві методи, синтез наукових праць і способів художнього відображення дійсності, поєднання психолого-творчих мислиннєвих операцій з досягненнями високих технологій (при створенні веб-сторінок).

Методи журналістської творчості озброюють журналіста засобами аналізу дійсності, засобами агітаційного та організаційного впливу на аудиторію, які забезпечують необхідний рівень ефективності журналістської діяльності.

Основним продуктом журналістської діяльності є текст. Текст друкується в газетах, текст пишеться до телевізійних і радіо сюжетів. Вправність журналіста у підготовці тексту залежить від двох основних чинників − змісту і форми. Основною категорією тексту є інформація. Журналістська інформація являє собою соціальну інформацію, оброблену особливим способом з метою швидкої подачі споживачу, облегшення її сприйняття і впливу на нього. Журналістська інформація має подвійну природу: з одного боку, це продукт духовного виробництва, а з іншого, інформація – це товар.

Починаючи роботу над текстом, автор уявляє, в якому вигляді він буде реалізований, на яку аудиторію орієнтований, яку роль відіграє в подальшому суспільному житті. Це складна ситуація, оскільки аудиторія не буває повністю однорідним середовищем. Журналістський текст має відображати реальне явище, “продовжуватись” у майбутнє, втілюватися в завтрашню реальну дію і тим самим формулювати майбутнє об’єктивне явище.

Ефективність журналістського тексту напряму залежить від його реалізації в практичній сфері. Отже сутність журналістського тексту визначається його документальністю. Власне документальна природа журналістського повідомлення дозволяє зробити висновок про об’єктивність як головну характеристику журналістського тексту.

У журналістиці розрізняють два різновиди текстів – індивідуальні й колективні (монтаж текстів різних авторів).

Вимоги до журналістського твору: першою і вирішальною особливістю журналістського тексту є його соціальна гострота та цілеспрямованість, вона випливає з особливостей журналістики як виду суспільно-політичної діяльності. Головна мета журналістського твору впливати на суспільну свідомість, зміну, утвердження чи посилення соціальних установок. На відміну від наукових та художніх творів журналістський виступ відзначається актуальністю і оперативністю. Актуальність передбачає своєчасність подання інформації, звідси витікає необхідність оперативної подачі матеріалу. Друга особливість твору журналіста – його документалізм. Журналістський твір – від інформації на три рядки до великого за розміром нарису – будується на справжніх, достовірних фактах. Третя особливість – постійна повторюваність тем. Ця особливість пов’язана з календарним повторенням суспільних подій, які відбуваються, щороку, але зміст їх змінюється відповідно до суспільних коливань та інших супроводжувальних чинників. Отже, повторюваність тем, не є повторністю життя та життєвих ситуацій.

Журналістська майстерність − це вміння оперативно відгукуватись на актуальні питання, глибоко і компетентно проникати в суть суспільних явищ, правдиво узагальнювати їх із загальнолюдських позицій, сміливою аргументовано, цікаво і переконливо втілювати думки, факти у стислу і досконалу літературну форму, конкретні практичні результати виступів. Журналістська майстерність – поняття складне і багатокомпонентне, воно пов’язано з персональною журналістською творчістю. Журналістська творчість має такі етапи творчого процесу:

- виникнення задуму (шляхи і джерела виникнення задуму найрізноманітніші – відповідні державні, урядові, президентські документи, постанови; до постійних джерел належать редакційні листи);

- процес збирання і систематизації матеріалу. Його, у свою чергу, можна умовно поділити на:

1) формування теми,

2) створення концепції,

3) попереднє знайомство з життєвим явищем,

4) зустріч із героями твору тощо;

- реалізація творчого задуму.

Журналістська практика за сотні літ виробила великий арсенал різноманітних жанрів масової інформації. Поділ між ними досить умовний, чіткої межі немає, елементи одного жанру можна знайти в зовсім іншому жанрі. Однак кожен жанр має свої прикметні риси й особливості, несе властиве саме йому змістове й формальне навантаження. Але всів жанри є головними комунікативними формами журналістики.

У журналістиці під жанром прийнято розуміти “усталений тип твору”, який склався історично і відзначаються особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури. Кожен жанр відзначається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною композиційною організацією матеріалу.

Який же критерій поділу творів журналістики на жанри? В науці про журналістику давно утвердилася думка, що об’єктивно існує не один, а декілька таких критеріїв. Першим з них є об’єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який полягає в основу журналістського твору. Другий критерій є чи не найважливішим критерієм поділу творів журналістики на жанри і характеризується призначенням виступу. Третій критерій тісно пов’язаний із призначенням твору – масштаб охоплення події. Четвертим критерієм поділу творів журналістики на жанри є особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму (одні мовностилістичні засоби використовуються у подієвій інформації, інші – в есе чи нарисі).

Різні жанри журналістики прийнято групувати відповідно в інформаційні, аналітичні і художньо-публіцистичні. Традиційно до інформаційних жанрів відносять замітку в усіх її різновидах, звіт, інтерв’ю, репортаж, інформаційну кореспонденцію, тобто матеріали, головне завдання яких повідомити, відтворити, описати факт, подію, явище, а також передати думки людей з актуальних питань життя. Вони покликані інформувати читача про те, що відбулося чи відбувається та називати, не коментуючи, факти з реального життя. Матеріали цих жанру відповідають на запитання: хто-що? коли-де? як-чому? Як правило, це стисла інформація, невелика за обсягом, за винятком таких жанрів, як репортаж, звіт, інтерв’ю. Без інформаційних жанрів, а простіше - без інформації, не обходиться жодний часопис, а в щоденній пресі вона займає більшу половину площі.

До аналітичної групи жанрів відносять коментар, аналітичну кореспонденцію, всі різновиди статті, рецензію, лист, огляд, огляд преси. Це твори, головне призначення яких аналізувати, осмислювати події, факти, явища, зокрема і готові тексти – виступи політиків, учених, наукові та художні твори, публікації преси. Саме у цих жанрах може домінувати критичний підхід, а також полеміка. У специфічний спосіб аналітико-критичну та полемічну функцію виконують і твори художньо-публіцистичної групи, тобто різні види нарису, есе, памфлет, фейлетон, інші модифікації художньої публіцистики й документалістики.

Художньо-публіцистичні жанри стоять ніби посередині між жанрами літературними і журналістськими. В них поєднуються та взаємодіють художнє й документальне начала. Твори цих жанрів пишуться за законами літератури з використанням художніх зображувально-виражальних засобів.

Поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи досить умовний. Живу творчість досить важко укласти в рамки теоретичних схем і конфігурацій. Найяскравіше проілюструвати внутрішню суперечність жанрової структури журналістики можна на прикладі інтерв’ю. Знову ж таки, у поточній періодиці й особливо на радіо й телебаченні маємо зливу оперативних виступів, побудованих на інформації, яка йде від тієї чи іншої особи, коли журналіст запитує, а співрозмовник відповідає, інформуючи аудиторію про ті чи інші факти, події. Але ми є свідками того, як інформаційний за своєю основою жанр набуває аналітичності. Можна навіть без перебільшення сказати, що інтерв’ю, діалог журналіста з відомою, мислячою людиною стає найпомітнішою формою проблемного, комплексного мислення, мислення повчального і цікаво.

Питання до практичного заняття:

1. Творча складова журналістської діяльності. Журналістика – ремесло чи творчість?

2. Індивідуальний стиль журналіста, правила журналістської творчості. Методи журналістської творчості

3. Особливості роботи з журналістським текстом (його складові).

4. Етапи творчого процесу журналіста. Журналістська майстерність.

5. Концепція у творчому процесі.

6. Жанри сучасної журналістики.

Практичні завдання:

1. Проаналізуйте тексти двох-трьох авторів газети з точки зору індивідуального стиля.

2. Назвіть методи соціології, психології, літературознавства, що використовуються в журналістиці.

Практичні вправи до заняття:

1. Проаналізуйте запропонований журналістський матеріал за схемою наведеною у Додатку 5.

2. Складіть план майбутньої публікації використовуючи схему наведену у Додатку 6.

Література до теми:

1. Журналистское расследование / Под общ. Ред. А. Д. Константинова. – СПб, 2001.

2. Корконосенко С. Основы журналистики. – М., 2001. – С. 73-278.

3. Лазутина Г. Основы творческой деятельности журналиста. – М., 2001. – С. 61.

4. Лазутина Г.В. Технология и методика журналистского творчества. – М.: МГУ, 1988. – 287 с.

5. Мельник Г., Тепляшина А. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2004. – 272 с.

6. Нерух О. Першооснови журналістської творчості: Навчальний посібник для студентів філологічного факультету, спеціальність “журналістика” / Мін-во освіти України, ХНУ ім. В.Н.Карабіна. – Х.: Світ дитинства, 2000. – 108.

Тема 6

Професійна етика українського журналіста

План лекційного заняття:

1. Ціннісні орієнтири в професійній журналістській діяльності.

2. Поняття моралі та етики. Професійна мораль журналіста.

3. Етичні норми журналістської діяльності.

4. Кодекс професійної етики українського журналіста.

5. Проблеми саморегулювання ЗМІ.

6. Суспільна мораль і засоби масової інформації. Висвітлення моральної проблематики у ЗМІ.

На перехідному етапі розбудови незалежної демократичної держави в умовах переходу від тоталітарного способу мислення відбувається певна трансформація ціннісних орієнтацій, що призводить до зміни всієї духовної свідомості. Але залишаються етичні цінності, притаманні журналістиці: загальнолюдські (людина, світ, життя, справедливість тощо), національні (нація, національна культура, національна політика, національна держава), етнічні (етнос, етнічна культура, історія етносу), професійні (свобода слова, правдивість, справедливість, неупередженість, відповідальність тощо), індивідуальні (самовдосконалення, шляхетність, доброта, любов до ближнього, щирість, пошана, сміливість тощо).

Непростий шлях України до незалежності, проблеми пов’язані з її становленням поглибили процес розвитку суспільної свідомості й моральних цінностей. Все це поклало на журналістів особливий суспільний обов’язок: не тільки самим не втратити загальнолюдські та професійні орієнтири, а й допомогти суспільству подолати моральну кризу, вибудувати нові та відновити частину старих життєвих та світоглядних цінностей.

Побутує думка, що етика має регламентувати поведінку, виробити норми прийнятного та неприйнятного. Проте завдання та функції моралі значно ширші – вони стосуються цінностей та ідеалів. Це можна вважати ідеологічною стороною моралі. Мораль – це не тільки поведінкові, а й світоглядні норми. Мораль дає людині орієнтири не лише в повсякденній поведінці, а й у виборі поведінки стратегічної – яким ми прагнемо побудувати власне життя та життя всього суспільства. Отже, етика – це інструмент як регулювання, так і орієнтування.

Кожен журналіст несе відповідальність перед суспільством, перед своєю аудиторією за повну й адекватну інформацію про суспільство загалом та його окремі групи, про події, що відбуваються. У журналістській професії моральний вибір є постійним супутником творчої праці, а головні методи діяльності журналіста набувають характеру морального вчинку. Вплив засобів масової інформації на людей і здійснення функцій інформування, регулювання, інтеграції, виховання, навчання, відпочинку й насолоди, популяризації та реклами, на думку української дослідниці О.Кузнецової, постійно зобов’язують журналіста робити моральний вибір, від якого залежить доля людей, колективів, установ, фірм і навіть держав.

Моральні проблеми з’являються в журналістів тоді, коли завдання професійної діяльності вступають у конфлікт із загальними, національними, особистими нормами моралі, з використанням нових засобів фіксації й передачі інформації, що потребують нових норм регулювання моралі.

Професійна мораль журналіста − це не тільки форма свідомості, а й моральна поведінка, її мотиви, підстава моральних оцінок у вигляді суджень у журналістських матеріалах, моральні стосунки з людьми у фаховій діяльності, моральний вплив на людей у міжособовому й опосередкованому ЗМІ спілкуванні. Професійна мораль журналіста складається з таких основних компонентів:

· моральна професійна свідомість;

· моральна професійна поведінка;

· моральний вплив на реципієнтів;

· моральна журналістська оцінка у матеріалах.

Етичні й моральні принципи реалізуються в роботі журналіста на індивідуальному, груповому, колективному та суспільному рівнях.

Захист суспільної моралі в українських ЗМІ реалізується в багатьох законодавчих актах, нормативних документах, які діють в Україні: це Закон України “Про захист суспільної моралі”, Конституція України, Указ “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”, Постанова “Про Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі”, Положення “Про громадську експертну раду з питань захисту суспільної моралі”, Закон “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про рекламу”, “Про інформаційні агентства”, “Про телебачення і радіомовлення”.

Професійна журналістська мораль, дотримання загальнолюдських цінностей, законність – все це базові поняття журналістської етики.

Журналістську етику можна охарактеризувати як набір правил і норм поведінки, яких мають дотримуватися всі, хто збирає, опрацьовує та поширює масову інформацію. Доктор Рушворд Киддер, засновник Інституту світової етики писав: “Етика – дотримання неписаних законів. Журналісти мають слідувати своїм власним правилам, слідкувати за чесністю своїх репортажів і не покладатися на державу або будь-які закони чи органи, що вказують їм на, як треба робити те, що вони роблять”.

Журналістська етика – це самостійна, професійна, прикладна наука, що вивчає особливості закономірності, етичні цінності, норми та правила їх застосування у фаховій діяльності, а також етикетні вимоги під час праці та у неформальних умовах збирання інформації (О.Кузнецова), інший дослідник В.Іванов доповнює це визначення наступною тезою “певна система вимог до збору інформації та підготовки матеріалу”.

Увага до професійної відповідальності журналістів і етики журналістської професії в усьому світі, а останнім часом і в Україні, пов’язана з постійною зростаючою комунікативною роллю засобів масової інформації в політичному, економічному, культурному і взагалі у повсякденному житті держави, суспільства і окремого громадянина. Роль особистості журналіста в сучасному світі і соціальна відповідальність ЗМІ поєднуються з низкою інших проблем, зумовлених реаліями життя, в яких дедалі більше зростає значення ЗМІ.

Незалежно від рівня розвитку законодавства в тій чи іншій державі, журналістська професія, як і професія лікаря або юриста, потребує обов’язкового виконання писаного або не писаного кодексу професійної честі як роботи, що несе внутрішній потенціал соціальної відповідальності перед суспільством загалом і перед окремою особистістю. Ці та чимало інших етичних норм покладені в основу кодексів професійної етики журналістів багатьох країн світу, у тому числі й України. Характерною особливістю цих документів є те, що дотримання журналістами викладених у них положень має суто добровільний характер. Процеси демократизації в нашій державі обумовлюють, в першу чергу відстоювання інтересів пересічних громадян, які не повинні бути пасивними споживачами інформаційної продукції, а рівноправними партнерами у справі висвітлення суспільно значущих подій політичного й соціального життя суспільства. В цьому сенсі професійна журналістика повинна осмислити як власні проблеми, так і особливості своїх взаємовідносин із громадськістю; перебороти детермінуючий тиск організаційних структур ЗМІ на творчий потенціал і рівень моральності окремого журналіста; навчитись заходити консенсус у конфліктах між ЗМІ і урядовими організаціями; домагатися вирішення проблеми підвищення ступеня довіри громадськості до засобів масової інформації й окремих журналістів; перебороти скептицизм щодо професійної етики журналістів.

Вже не перший рік українські журналісти обговорюють питання ухвалення Хартії українського журналіста. Та окрім кодексу професійної етики українського журналіста, прийнятого в 1996 році, в Україні не ухвалено жодного документу, який би регулював етичний бік діяльності українського журналіста. Однак, це не говорить, що в Україні мало місця приділяється питанням журналістської етики – навпаки, будь-яка солідна редакція намагається укласти свій етичний кодекс, відповідно до правил і вимог, що забезпечують українські і міжнародні (ратифіковані в Україні) документи з питань професійної етики, зокрема журналістської.

Етичні кодекси − це важливий механізм регулювання професійної діяльності. Письмове закріплення норм і правил допомагає і журналістам, і редакторам − одні знають, до чого прагнути у своїй роботі і якими принципами керуватися, інші − що вимагати з підлеглих.

Етичні кодекси є важливою ланкою складного процесу саморегулювання ЗМІ. Органи саморегулювання ЗМІ є запорукою функціонування окремих редакцій в суворих рамках професійних етичних норм. До механізмів саморегулювання ЗМІ входять такі як кодифікація професійної етики журналістів, інститут омбудсменів, ради з питань преси, прес-комітети, спілки журналістів, видавців та редакторів.

Саморегулювання ЗМІ − набір правил і виконавчих органів, які було засновано самими ЗМІ, створення процедур з вирішення неминучих конфліктів, прописаний механізм виявлення, визнання і виправлення можливих помилок журналістської діяльності, зокрема по відношенню до споживачів інформації.

Розвинені системи саморегуляції сприяють розвитку більшої свободи преси, тим самим підвищуючи довіру читачів до інформації, що подається у мас-медіа. Системи саморегулювання значно підвищують рівень відповідальності журналістів перед населенням, зобов’язуючи працівників преси слідувати у роботі принципам етики. Саморегуляція лояльно спонукає журналістів до виконання ними їх прямих обов’язків, спираючись на те, що об’єктом, на який направлена журналістська діяльність, є безпосередньо людська свідомість. Доведена відмінність і очевидна перевага корпоративного саморегулювання над примусовим, тобто державним, саморегулюванням у сфері мас-медіа.

Встановлення етичних стандартів у галузі ЗМІ може здійснюватись лише самими професіоналами у цій галузі. Не можна нав’язувати або, навіть, сприяти ухваленню саморегуляційних норм або заснуванню саморегуляційних органів. Можна навести кілька прикладів штучних або “нав’язаних” систем саморегулювання, коли на ЗМІ покладалася відповідальність за ухвалення етичних норм, а їх виконання покладалося на державний орган. Можна дискутувати також про так зване “законодавче” саморегулювання, коли закон встановлює обов’язковість створення саморегуляційних органів. Саморегулювання ЗМІ іноді порівнюють з колективною клятвою Гіппократа, де головний принцип “Не нашкодь” викладений докладно, з перерахуванням небезпечних зон, де може бути нанесена шкода. З іншого боку, саморегулювання - це створення процедур з вирішення неминучих конфліктів, прописаний механізм виявлення, визнання і виправлення можливих помилок.

Загалом саморегулювання є ефективним і цінним інструментом для досягнення якості ЗМІ, проте не єдиним. Саморегулювання має межі застосування. Певне коло проблем ЗМІ врешті-решт повинно регулюватись законодавством. Наприклад, такі проблеми як захист дітей, захист репутації не можуть бути вирішені без законодавчої бази.

Сьогодні, досить популярною формою реалізації своєї суспільної функції, чому безперечно сприяє і демократизація усіх сфер життя, ЗМІ обрали лобіювання й відстоювання окремих аспектів морального життя суспільства. З’явилась така собі “спеціалізація” видань на окремих темах, що безперечно створює додаткові характеристики “обличчю видання”.

Висвітлення моральної проблематики в друкованих ЗМІ:

“Дзеркало тижня” звертає увагу на вирішення проблем порнографії на законодавчому рівні, активно засуджує прояви антисемітизму, расизму, націоналізму. Це практично єдине видання, в одному номері якого можна зустріти до трьох серйозних матеріалів з проблеми суспільної моралі.

“День” зосереджується на проблемі моралі ЗМІ та журналістів, питанні засудження аморальності “жовтої преси” та необхідності обмеження свободи слова у випадках, які суперечать нормам суспільної моралі. Серед багатоманіття жанрово-тематичного висвітлення згаданої проблеми у газеті, уваги заслуговує кваліфікаційний огляд телемедійного простору в морально-етичному аспекті.

“2000” наголошує на проблемі виховання у молоді відчуття патріотизму, поваги до історичного минулого, засуджує наркоманію, алкоголізм, будь-які прояви агресії, жорстокості насильства серед молоді. З приводу обговорення питання експлуатації теми сексу, негативного впливу на молодь газета лишається пасивною.

“Молодь України” спеціалізується на тематиці утвердження культу сімейних цінностей, поваги до батьків, до інституту шлюбу, родинних відносин, морального виховання дітей, утвердження шанування історичних постатей і подій, а разом з тим – засудження порнографії, наркоманії, алкоголізму, паління, дитячої проституції серед підлітків. Зрідка газета приділяє увагу проблемі засилля інформаційного простору агресією, жорстокістю, насильством.

“Кіевскій телеграф” має спеціальну вкладку “Православній Міръ”. Публікації вкладки відзначаються особливим духовно-емоційним, морально-насиченим змістом релігійної публіцистики. Видання не виокремлює для себе єдиної тематичної тенденції в утвердженні суспільної моралі та намагається висвітлювати всі аспекти цієї сфери.

Питання до практичного заняття:

1. Моральні орієнтири в сучасному українському суспільстві.

2. Значення суспільних цінностей і моральних принципів для журналіста.

3. Проблема маралі ЗМІ в Україні.

4. Журналістська етика.

5. Кодекс професійної етики українського журналіста.

6. Проблема саморегулювання ЗМІ в Україні.

7. Західний досвід етичних засад діяльності журналістів.

Практичні завдання:

1. Дайте власне (авторське) розуміння статей Кодексу професійної етики українського журналіста.

2. Підготуйте письмові відповіді до теми “Доступ до інформації та правила її збору”:

- як належить оформляти офіційний запит для одержання інформації від державної установи України;

- як отримати постійну акредитацію в державній установі;

- які права на отримання інформації від недержавних структур мають журналісти.

3. Проведіть моніторинг місцевих ЗМІ з питань висвітлення моральної проблематики.

4. Підготувати доповідь на тему “Інститут омбудсменства − одна із систем саморегулювання ”.

Практичні вправи до заняття:

1. Вправа “Етичні дилеми” (інструкція Додаток 12).

2. Вправа “Складання списку джерел інформації” (інструкція Додаток 12).

Література до теми:

1. Грищенко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. – К., 2002. – С. 73-83; 141-154; 289-296.

2. Корконосенко С. Основы журналистики. – М., 2001. – С. 73-278.

3. Кузнєцова О. Журналістська етика та етикет: основи теорії, методики, дослідження трансформації незалежних видань України, регулювання моральних порушень. – Львів, 1998. – 411 с.

4. Місьо М., Петрова Н. Правничі засади діяльності журналістів в Україні. – К., 2002. – 42 с.

5. Максимова С. Правове забезпечення професійної діяльності журналістів в Україні. – К., 1999. – 65 с.

6. Москаленко А., Губернський Л., Іванов В. Основи масово-інформаційної діяльності. – К., 1998. – С. 259-416.

Тема 7

Свобода слова і журналістська творчість

План лекційного заняття:

1. Свобода слова як гарант демократичного суспільства.

2. Загальне розуміння свободи. Свобода і пізнавальна діяльність людини.

3. Поняття про свободу друку і свободу творчості.

4. Поняття про цензуру.

5. Правові гарантії свободи слова і свободи творчості для журналіста.

Свобода слова – одна з демократичних свобод, визначених Конституцією України. Гарантоване право на свободу слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань створює міцне підґрунтя для цивілізованого входження українського суспільства до спільноти держав з усталеним правовим статусом, які пишаються, насамперед, високим рівнем забезпечення прав і свобод своїх громадян.

Свободу слова, а разом із нею й свободу ЗМІ, вважають основою демократичного ладу та запорукою існування демократії. Але свобода – настільки абстрактне й широке поняття, що його треба пояснювати докладніше, доповнюючи іншими характеристиками і поясненнями. Інакше свобода слова, як зрештою будь-яка свобода, може стати небезпечною.

Свобода діяльності в будь-якій сфері (в журналістиці зокрема) виявляється в можливості визначати мету і боротися за її здійснення на основі свідомого вибору і творчого рішення. При цьому слід чітко усвідомлювати, що абсолютна свобода людської діяльності неможлива. Людина завжди обмежена законами природи й суспільства, а також мірою власного суб’єктивного пізнання цих законів.

Свобода: 1) обумовлена рівнем оволодіння законами природи і суспільства; 2) неможлива без бажання і волі; 3) досягається тоді, коли суб’єкт діє на основі загальнолюдських принципів, прагне слугувати суспільству; 4) керується почуттям громадської відповідальності.

Розрізняють два основних типа свободи:

1) економічна, тобто свобода праці, яка дозволяє людині вільно обирати сферу прикладання своїх сил і здібностей; максимально реалізовувати себе в суспільно-корисній роботі; втілювати в життя своє право на власність над продуктами своєї діяльності;

2) політична, тобто свобода духовних пошуків, що реалізується у праві мати, висловлювати і розповсюджувати свої погляди, думки, судження і переконання.

В сучасному світі вироблені такі основи ліберальної теорії свободи слова:

1. Люди прагнуть знати істину, для того щоб керуватися нею.

2. Єдиний метод досягнення істини – вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині може бути надано право висловлювати свою точку зору за умови, якщо вона визнає таке право за іншими людьми.

4. В результаті зіткнення протилежних поглядів суспільне визнання дістане те, що буде найбільш раціональним і доцільним.

На основі цих принципів один із провідних дослідників журналістики професор Вальтер Хагеманн сформулював наступні умови здійснення свободи друку:

- неупереджена, всебічна інформація;

- коментування, незалежне від напрямків суспільної думки і партійних поглядів;

- видання масових органів (і функціонування ефірних ЗМІ);

- духовна незалежність;

- вивільнення друку від необхідності враховувати урядові інтереси й сміливість відстоювати істину;

- високий професійний рівень.

Для журналістики свобода слова розглядається як мінімум з двох аспектів: як свобода друку і свобода творчості.

Свобода творчості – це визнання за автором права у відповідності до своїх поглядів і смаків, відображати, відтворювати й тлумачити об’єктивну дійсність. Свободу творчості слід розглядати з двох аспектів: гносеологічно-естетичному й соціальному. В гносеологічно-естетичному аспекті свобода творчості залежить від широти й глибини світобачення автора, його вміння проникати в сутність речей, від його таланту й майстерності. Соціальний аспект свободи творчості є залежним від поглядів автора, прагнень і цілей соціальних груп (класів, прошарків населення) і органів їх узагальнення й вираження – партій або громадських організацій.

У такому розумінні свобода друку є однією із форм безпосередньої участі громадян у політиці, а поняття “займатися політикою” Іван Франко, наприклад, розумів саме як “свобідний обсуд ділань і розпоряджень уряду, свобідну критику державного устрою та публічного життя”. Свобода означає для індивіда можливість свідомо робити свій вибір, а свідомий вибір можна зробити тільки тоді, коли йому передує достатній обсяг різноманітної оперативної й об’єктивної інформації.

Свобода друку та шляхи її досягнення − це давня, якщо не сказати, вічна тема, яка активно обговорюється у багатьох країнах світу. Питання про свободу друку є найбільш фундаментальним у будь-якій системі ЗМІ. Свобода − це політичний кисень преси, без якого вона не може нормально існувати й належно виконувати свою громадську функцію. Щоправда, у теорії журналістики проблема повної свободи ще й досі є одним з найбільш дискусійних питань. Проте більшість авторів висловлюються за повну свободу преси, переконливо стверджуючи, що цензурні обмеження є більш небезпечні, ніж найбільша воля вислову.

Свобода друку як одна з політичних свобод здійснюється в площині громадянин − держава через інститут вільних ЗМІ і насамперед включає в себе: 1) свободу доступу до інформації; 2) свободу поширення інформації; 3) свободу обробки інформації.

Питання про структуру свободи преси є актуальним і надзвичайно важливим. Називаючи свободу синонімом незалежності та аналізуючи структуру поняття “свобода преси”, один із теоретиків вітчизняної преси В.Владимиров виділяє такі основні компоненти свободи: 1) економічна самостійність ЗМІ; 2) правовий захист свободи журналістської діяльності; 3) політична незаангажованість редакцій, їх орієнтація на загальнолюдські цінності; 4) творча свобода журналістів.

У Великобританії існує реальний вимір свободи преси, незважаючи на те, що у цій країні немає в конституції окремої статті, де була б зафіксована свобода преси, а судова влада функціонує на засадах наявності прецедентів (аналогій у минулому). Але там уже протягом кількох десятиліть існує Кодекс журналістської практики. В основі цього Кодексу не заборонені заходи, а принципи високої відповідальності журналіста перед суспільством і читачами.

Аналізуючи британський досвід українські теоретики дійшов таких висновків:

1) Теоретично свобода преси утвердилась у Великобританії як норма, що є невід’ємною частиною всіх інших прав і свобод людини;

2) Юридично − це свобода в межах загального законодавства та окремих обмежень щодо преси для запобігання зловживанням цією свободою на шкоду суспільству чи окремим людям;

3) У матеріальному плані переважну можливість у використанні цієї свободи мають великі підприємства газетної індустрії та утворені ними монополістичні об’єднання.

Протягом декількох століть найбільшим “ворогом” ЗМІ залишалася цензура. Під цензурою слід розуміти систематичний контроль над діяльністю журналістики і книговидання шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або суто фізичних заходів, які здійснюються владою або за її рекомендацією.

Цензура в Україні має глибоке коріння, починаючи від діяльності “Цензурного комітету” за часів царизму і закінчуючи тоталітарними декретами комуністичного режиму. Офіційно, з проголошенням демократії і свободи слова, в Україні немає цензури як такої, що контролюється окремими комітетами. Однак, з’явилися інші форми цензури, що пов’язані зі специфікою розвитку політичної й економічної системи держави, зокрема сьогодні цензура тримається на страху журналіста − страху втратити роботу й отримати клеймо “неблагонадійного”, що рівнозначне відсутності шансів знову знайти роботу, на страху репресій із боку влади, кримінального “свавілля”.

Свобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак, кожна свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на свавілля. Конструктивне регулювання свободи слова в журналістиці забезпечують нормативні документи, законодавчі акти, а також редакційні устави та кодекси професійної етики.

У світлі викладеного правові гарантії свободи слова і свободи творчості для українського журналіста набувають виняткового значення. Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови Кабміну, Закони, зокрема, свободу слова в Україні гарантує стаття 34 Конституції України Базовим документом, що закріплює свободу слова (вираження), є Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., стаття 10 якої (Свобода вираження поглядів) встановлює: “1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.”

Сучасний стан свободи слова в Україні слід розглядати з точки зору двох аспектів. По-перше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на безперешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і друге. Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш усе гаразд, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від конкретного політика, державного діяча або власника ЗМІ.

Незважаючи на такий стан речей, відповідно до соціологічних опитувань, які щорічно проводять Фонд “Демократичні ініціативи” і центр “Социс”, рейтинг довіри українців до ЗМІ на четвертому місці (після церкви, армії та СБУ).

Питання до практичного заняття:

1. Етапи становлення свободи слова в Україні: боротьба із цензурою.

2. Свобода слова як демократичний вимір.

3. Свобода слова і свобода ЗМІ.

4. Нинішній стан свободи слова в Україні.

5. Міжнародні документи й організації, що контролюють й захищають свободу слова в Україні.

Практичні завдання:

1. Свобода слова в законодавствах різних країн і в міжнародних правових документах. Наведіть приклади й зробіть порівняльний аналіз.

2. Проведіть моніторинг порушень свободи слова в Запорізькому регіоні, для прикладу використовуючи Додаток 10.

Практичні вправи до заняття:

1. Проаналізуйте запропоновані викладачем матеріали різних ЗМІ відповідно до критеріїв визначення рівня журналістських матеріалів наведених у Додатку 11.

2. Вправа “Роль ЗМІ у виборах” (інструкція Додаток 12).

Література до теми:

1. Мельник Г., Тепляшина А. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2004. – 272 с.

2. Москаленко А. З., Губернський Л. В., Іванов В. Ф. Основи масово-інформаційної системи: Підручник. – К., 1999. – 625 с.

3. Різун В. Основи журналістики у відповідях та заувагах / Київський нац. університет ім. Т. Шевченка. – К., 2004. – 80 с.

Тема 8

Законодавче регулювання журналістської діяльності в Україні

План лекційного заняття:

1. Основні горизонти розвитку пострадянської журналістики.

2. Конституційно-правовий статус українських ЗМІ.

3. Недосконалість української законодавчої бази у галузі ЗМІ.

Із проголошенням незалежності в Україні розпочалася нова сторінка нашої історії, розбудова нової, демократичної держави. Розбудовуючи нове, правове суспільство, Україна конституційно забезпечує своїм громадянам свободу слова, друку та інформації, узгоджуючи власну політику в цій сфері з європейськими та світовими стандартами. За роки незалежності в Україні прийнято близько десяти законів, що регламентують діяльність об’єктів інформаційних відносин.

Питання правової регламентації журналістської діяльності в Україні на сьогодні є дуже важливим. Створено правові основи, встановлено державні гарантії й свободи згідно з Конституцією України і відповідно до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992), “Про інформацію” (1992 р), “Про телебачення і радіомовлення” (1993), “Про інформаційні агентства” (1995), “Про рекламу ” (1996). Основні положення документів полягають у регламентації діяльності ЗМІ; відносин між редакціями ЗМІ, громадянами та організаціями; міжнародної діяльності; відповідальності за порушення свободи діяльності ЗМІ. Закон України “Про видавничу справу” (1997), регламентує сприяння законодавства у сфері видавничої справи, національно-культурного розвитку українського народу, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виробників, розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” (1993), охороняє особисті (немайнові) і майнові права авторів та правонаступників, пов’язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). Відповідно до цього документа об’єктами авторського права є текстові та аудіовізуальні твори. Під дію авторського права підпадають твори, випущені у світ чи не випущені у світ, але виражені в будь-якій об’єктивній формі, що дає можливість відтворювати результати творчої діяльності автора. Авторське право охороняє драматичні, музично-драматичні, музичні твори, твори скульптури, архітектури, живопису та ін. мистецтва, креслення, ілюстрації. Звичайно, всі ці твори знаходять своє відображення в журналістиці, в засобах масової інформації.

До засобів масової інформації мають відношення й такі закони, як Закон “Про державну таємницю” (1994), опубліковані проекти законів “Про розвиток і захист національного інформаційного простору України та державну підтримку засобів масової інформації та книжково-журнальних видавництв” (1996), “Про порядок висвітлення діяльності державних органів в Україні засобами масової інформації ” (1998). Окремі правові норми щодо ЗМІ містять Цивільний та Кримінальний кодекси.

Важливим з точки зору планомірного розвитку ринку ЗМІ, інформаційного простору держави є закон “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Цей закон важливий тим, що він входить у податкове, митне та бюджетне правове поле. У Законі значно ширше визначене поняття терміну “журналіст”, уперше сформульовано і викладено с специфіку журналістської діяльності, які значною мірою випливають із сукупності прав та обов’язків журналіста, завдань та призначення преси.

Загалом українське законодавство в галузі ЗМІ відповідає загальноприйнятим міжнародним правовим стандартам, конвенціям з прав людини. Утім, це ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо отримання вільної та неупередженої інформації. Чинне законодавство, наприклад, залишило відкритим легальні шляхи до необмеженої концентрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб друкованих ЗМІ, усіх різновидів електронних ЗМІ. Воно без будь-яких обмежень дозволяє засновувати ЗМІ в нашій державі особам без громадянства та громадянам інших країн.

Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального обсягу друкованих ЗМІ. Інформаційний простір завдяки недосконалій законодавчій базі виявився перенасиченим неукраїнськими інформаційними потоками, ідеями і символами інших культур. Результатом цього є намагання витіснити вітчизняні мас-медіа з внутрішнього ринку і нездатність їх вийти у світовий інформаційний простір.

Подальшого вирішення вимагає питання економічної свободи ЗМІ, зокрема щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та розповсюджувачів інформаційної продукції. Це одна з найболючіших проблем усіх ЗМІ, видавничої сфери, в якій функціонують тисячі видавництв і видавничих організацій. Та нині держава не має змоги підтримати фінансово 11 тис. 416 періодичних видань (за станом на 01.01.2007 р.), які зареєстровані в Україні – така стаття витрат Держбюджетом на 2007 рік не закладена.

Ситуація погіршується для вітчизняних ЗМІ ще й тим, що зарубіжні ЗМІ мають кращі умови для функціонування в Україні, аніж власне українські. Вони виробляють в Україні свою продукцію й ухиляються від сплати мита та податків, проводять демпінгову політику, відбираючи у покупців і передплатників рекламу. Внаслідок цього Держбюджет недоотримує значні кошти, порушується чинне законодавство України, ігноруються інтереси національного виробника, а співвідношення українськомовних і російськомовних видань змінюється на користь останніх, тобто наших 20