Громадянська війна в Таджикістані (1992 – 1997 р.) й проблема збереження його територіальної цілісності.

Громадянська війна в Таджикистані - конфлікт у Таджикистані між прихильниками центральної влади і Об'єднаною таджицькою опозицією,, що пішов за проголошенням незалежності країни в результаті розпаду СРСР (1992-1997). Найбільш запекле протистояння відбувалося з кінця серпня 1992 по липень 1993, коли країна була фактично розділена на дві частини. Далі інтенсивність конфлікту пішла на спад, до примирення протиборчих сторін 27 червня 1997.

Передумовами до громадянської війни в Таджикистані послужив ряд причин:
По-перше, після розпаду СРСР у Таджикістані, як і в інших республіках, склалося важке економічне становище. По-друге, протистояння між колишньою комуністичною елітою і опозицією, кістяк якої склали Партія ісламського відродження, Демократична партія Таджикистану та ряд інших рухів. Цей конфлікт перейшов з політичної сфери в етнічно-кланову.

Прелюдією до майбутньої війни стали масові заворушення в Душанбе в лютому 1990 з вимогою відставки Першого Секретаря ЦК Компартії Таджицької РСР Кахара Махкамова, який у листопаді того ж року був обраний першим президентом Таджикистану. Опозиція організувала численні мітинги з вимогами розпуску комуністичної партії і скасування закону про заборону Ісламської партії відродження. Через деякий час Махкамов подав у відставку з поста президента республіки. 24 листопада 1991 в Таджицької РСР пройшли президентські вибори, перемогу на яких здобув Рахмон Набієв. Його головним суперником був Давлат Худоназаров, ставленик опозиції, яка звинуватила владу у фальсифікації виборів. У перші кілька місяців після виборів у країні підтримувалася рівновага сил.

На початку березня 1992 року був заарештований ряд опозиційних демократів, і перед Президентським палацом на площі Шахідон почалися багатоденні мітинги з висуненням вимог про відставку Сафаралі Кенжаева (Голови уряду). Через три дні 26 березня по республіканському ТБ пройшла пряма трансляція засідання Президії Верховної Ради, на якому Кенжаев звинуватив міністра внутрішніх справ в перевищенні повноважень і зажадав його відставки.Протягом двох тижнів число мітингувальників на площі Шахідон досягло 50-60 тисяч осіб. 21 квітня прихильники опозиції взяли в якості заручників близько 20 осіб, серед яких опинилися 16 депутатів Верховної Ради та 2 заступники прем'єр-міністра. Заручників доставили на площу Шахідон, пригрозивши розправитися з ними, якщо влада не піде на поступки. Вже на наступний день Сафаралі Кенжаев покинув пост голови Верховної Ради. У відповідь на це прихильники уряду організували 26 квітня перед будівлею Верховної Ради на площі мітинг на підтримку Кенжаева. Ці події продемонстрували розкол в суспільстві.

На площі Шахідон мітингувала опозиція, в основному підтримувана вихідцями з Гарма, Бадахшана і Матчинського району Ленінабадської області, а на Озоді прихильники уряду з Ленінабада, Гіссара і Куляба. 29 квітня гвардійці опозиції блокували президентський палац. У відповідь на це, наступного дня надзвичайна сесія Верховної Ради оголосила про введення на невизначений термін прямого президентського правління на всій території республіки.

1 травня президент Набієв видав указ про формування особливого батальйону Національної гвардії і санкціонував роздачу своїм прихильникам на площі Озоді 1800 автоматів. 5 травня в одному з кишлаків на яванской дорозі на південь від Душанбе відбулося кровопролиття. Місцеві жителі перешкодили проїзду в місто прихильників уряду з Куляба для участі в проурядових демонстраціях. На місце подій прибули Національна гвардія та озброєні люди з площі Озоді, в результаті чого сталося збройне зіткнення.

Через кілька годин після цього групи молодих людей, що об'єднуються терміном " молодь Душанбе", захопили телецентр і передали його під контроль опозиції. Збройні зіткнення за оволодіння ключовими урядовими будівлями в Душанбе тривали весь наступний день. Прихильники опозиції блокували транспортні магістралі, а також встановили контроль над аеропортом і вокзалом. На їхній бік перейшли місцева міліція, ОМОН і радник президента з військових питань генерал-майор Бахром Рахмонов. 7 травня президент підписав з силами опозиції угоду, за якою їм було надано контроль над 8 міністерствами та передбачався розпуск гвардії, а повноваження президента істотно обмежувалися.

Однак ситуація в країні після цього не стабілізувалася. 10 травня прихильники опозиції рушили до будівлі Комітету національної безпеки, де ймовірно перебував президент, вимагаючи, щоб він виступив перед ними. В той момент, коли люди підійшли до будівлі КНБ і почали розбирати загородження з колючого дроту, силами безпеки по ним був відкритий вогонь, внаслідок чого загинули 14 осіб. Після цього на площі Шахідон розпочався новий мітинг. На наступний день після цих подій було сформовано Уряд національного примирення, в якому опозиція отримала вісім постів, у тому числі кілька ключових. 16 травня остання колона автобусів відвезла учасників мітингу з площі Шахідон в рідні кишлаки.

27 червня в південних районах Таджикистану спалахнули збройні зіткнення, що почалося через конфлікт місцевого населення Вахшській району з переселенцями із сусідніх регіонів. Скориставшись цим, озброєні прихильники Набієва з Куляба захопили місцеву радіостанцію і повідомили про напад на Вахш тритисячного загону демократів-ісламістів, закликавши жителів Куляба, Ленінабада і узбецьке населення в Курган-Тюбе почати збройну боротьбу з ісламськими демократами. В ході п'ятигодинного бою, в якому з обох сторін згідно з даними республіканського МВС брало участь близько 400 осіб і два БТР, загинули 35 і були поранені 56 осіб.

29 червня в Курган-Тюбе за посередництва Давлат Худоназарова було досягнуто згоди про припинення ворогуючими сторонами бойових дій. За відомостями Кулябського обласного виконавчого комітету, число біженців в результаті зіткнень в червні-липні склало 132 000 чоловік.

27 липня протиборчі сторони підписали в Хорозі угоду про припинення вогню з 10.00 28 липня. Однак, через кілька годин після цього, в Бохтарском районі Курган-Тюбінской області відбулося чергове збройне зіткнення.

24 серпня ісламськими бойовиками був убитий генпрокурор Таджикистану, що викликало на батьківщині загиблого масові мітинги, на яких різко засуджувався уряд національного примирення.

7 вересня Рахмон Набієв спробував таємно відбути в рідній Ходжент, який, як і Куляб, не контролювався ісламістами, але його перехопили по дорозі в аеропорт. З метою не допустити розправи над президентом до аеропорту прибула військова техніка. Увечері того ж дня Набієв підписав заяву про відставку. Після цього політична криза в Таджикистані остаточно придбав характер громадянської війни.

До жовтня 1992 року загальні жертви склали 15-20 тисяч убитими і кілька десятків тисяч пораненими, сотні тисяч жителів стали біженцями. З півдня виїхало практично всі переселенці з Узбекистану і Північного Таджикистану. З Таджикистану виїхали близько 90 000 російськомовних жителів.

10 листопада в республіканських газетах було опубліковано Заяву Президії Верховної Ради та Уряду республіки до народу про складання своїх повноважень, щоб дати можливість народним депутатам обрати новий склад Президії Верховної Ради.

З 16 листопада по 2 грудня в Худжанді пройшла 16-я " примирлива" сесія Верховної Ради Таджикистану, яка прийняла відставку Рахмона Набієва, обрало головою Верховної Ради вихідця з Куляба Емомалі Рахмонова, а також звернулися до Казахстану, Киргизстану, Узбекистану та Росії із закликом ввести в Таджикистан миротворчі сили. Через десять днів 26 листопада польові командири " Народно-демократичної армії" і Кулябської збройних формувань підписали в Худжанді угоду про мир.

Однак, Сафаралі Кенжаев, незадоволений тим, що йому в новому керівництві, сформованому Верховною Радою, не дали ніякого поста, організував новий наступ своїх прихильників на Душанбе. Базована на захід від міста Гиссарськая угруповання також почав наступати на столицю. В кінці листопада і на початку грудня околиці Душанбе піддавалися обстрілу. 4 грудня представники " Народно-демократичної армії Таджикистану", що контролює столицю, заявили по республіканському радіо, що вважають нове керівництво країни на чолі з Емомалі Рахмоновим " віроломним і комуністично одіозним".

Воєнізовані угрупування прихильників Народного фронту почали витісняти загони опозиції з Душанбе. З грудня в столицю з боку Гіссара з боями увійшов спеціальний батальйон міністра внутрішніх справ Якуба Салимова. Після взяття міста сили Народного фронту розгорнули наступ на оплот опозиції і вузол шосейних доріг - Кофарніхон і 20 грудня Кулябської збройні формування вибили противника з цього населеного пункту.

Після взяття Душанбе силами Народного фронту там почався терор проти жили в Душанбе памирцев і каратегінцев, тривав в місті кримінальний беспредел. У січні-лютому 1993 силами Народного фронту були заарештовані практично всі діячі опозиційних партій і рухів в Ленінабадська області, в тому числі і займали найбільш помірні позиції.

21 червня 1993 судова колегія у цивільних справах Верховного суду Таджикистану заборонила діяльність опозиційних партій, які організували військово-політичний блок - Об'єднану таджицьку опозицію, який виступив проти офіційної політики влади.

В 1994 опозиція намагалася активізуватися, але не досягла відчутних успіхів. Загострилися відносини між кулябцамі і гіссарцев, що користувалися підтримкою Узбекистану. У квітні 1995 опозиція почала контрнаступ з території Афганістану, яке однак знову не принесло їм успіхів. В кінці квітня в Москві пройшли переговори уряду і опозиції на вищому рівні, результатом чого стала угода про продовження припинення вогню ще на місяць. У травні в Кабулі пройшла зустріч Рахмонова і Саїда Абдулло Нурі, де вони домовилися продовжити припинення вогню ще на три місяці.

З квітня 1994 року по травень 1997 під егідою ООН пройшло вісім раундів переговорів між ворогуючими сторонами, але самі їхні лідери не мали чіткої позиції. Тоді ж Демократична партія розпалася на кілька блоків-" платформ", одна з яких стояла за збройне протистояння, а інша за врегулювання конфлікту дипломатичними засобами. В результаті опозицію стали представляти розрізнені групи польових командирів - " каратегінскій", " комсомолабадскій", " таджікабадскій", " Гармського". 23 грудня 1996 в Москві підписано угоду, під яким поставили підписи Емомалі Рахмонов і Саїд Абдулло Нурі, яке передбачало включення опозиції до уряду. 4498 бійців було вирішено інтегрувати в офіційні силові структури, 5377 членів опозиції підлягали безумовній амністії.