Модерна українська література. І. Франко. Неоромантики. Український літературний експресіонізм.

Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм (" мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося " більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів.

Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери.

Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що " від часу шевченкового " Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...! "

На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство " Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували " нове мистецтво", свої естетичні принципи " нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. " Українська муза" видавала свій журнал " Світ". В 1909 р. товариство " Молода муза" припинило існування.

Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну " Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал.

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента (" Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події (" Залізниця" В. Сосюри, " Повстання" В. Еллана-Блакитного, " Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб (" Тарас Трясило" В. Сосюри, " Галілей" Є. Плужника, " На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, " Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями (" Дев'ята симфонія" О. Влизька, " Нічний рейс" М. Бажана, " Деспотам" Т. Осьмачки, " Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди (" Місто" В. Сосюри, " Сліпці" М. Бажана). Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, " великого чину". Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового " Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів " празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).