Література і театр в умовах радянського мистецького життя.

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців " Молодої України" та художніх шукань " молодомузівців" і " хатян" в Україні після 1917 року з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов'язане і з проблемою " вростання" інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання — " Літературно-критичний альманах" (до 1918 р.) і журнал " Музагет" (єдиний номер його вийшов 1919 p.), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні " Русь", " Родная земля", " Объединение.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних " громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник " Плуг" — спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників " Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

Активними членами " Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До " Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі " Плуг" (у 1925—1927 pp. виходив під назвою " Плужан"), альманахах " Плуг" і " Гарт" тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки — в Одесі, Дніпропетровську, Харкові — і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося " Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. " Плуг", наприклад, плодив надмірний " масовізм" — залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом " Гарті" поступово виявлялося прагнення до " монополізму" в літературі. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. Які конкретні літературні авторитети і які естетичні програми стояли за цими назвами? Адже кожна з них декларувала свої творчі устремління і власні позиції в літературному та загальнокультурному житті.

Деякі з названих течій і груп зародилися ще в 10-ті роки і після 1917 р., в умовах соціальної і національної розкутості перших років радянської влади, значно активізувалися. Так, український символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917—1919 pp., мав свою групу (" Біла студія") і мистецькі трибуни (вже згадувані " Літературно-критичний альманах", журнал " Музагет"), чільних представників — Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, згодом частина з них (Д. Загул, В. Кобилянський) відійшли до революційно-романтичної течії, інші стали футуристами (О. Слісаренко). Щодо символізму, який виявився недовгим захопленням українських митців, поет В. Бобинський писав 1922 p.: " Ніхто із творців символізму в українській ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанувавши його, пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови".

Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе " українським лівим фронтом". " Лівизна" чи навіть " ультралівизна" футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги. Скептицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теоретичних деклараціях талановитий поет М. Семенко, а критик В. Коряк у ранніх статтях твердить, що нова література — це " цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій". Тому футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми " Тов. Сонце", " Весна", " Степ" (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника " Гроно", проповідувала " спіритуалізм — динамізм" як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом " Авангарді" обстоювала конструктивістські принципи творчості.

За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка " Калина"), М. Рильського (збірка " На білих островах"), М. Йогансена (збірка " Революція"). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропонована українській культурі програма була такою: " засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість". Звичайно, захист " позачасових" класичних традицій сприймався як аполітизм, який пізніше дав привід для їх політичних переслідувань. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій (" Стилет і стилос", " Гербарій", " Земна Мадонна") до 90-х років на Україні не друкувалися, так само, як і його наукові розвідки в галузі історії нашої культури.

Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання теж у різних напрямках. Пишеться " велика" проза — соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико-революційні, " виробничі", пригодницькі, науково-фантастичні тощо.

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ — письменницької організації, що об'єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х років. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло " Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на " психологічну Європу". Еволюція багатьох художників цього часу відбиває суперечливість шляху діячів українського культурного ренесансу, коли від віри у світлі ідеали революції вони прийшли до скепсису щодо їх здійснення, від сміливого художнього експериментаторства до заангажованого " соціалістичного реалізму" або — як це трапилося і з Хвильовим — від надмірної політизації суто художніх явищ у власних деклараціях — до перетворення себе на жертву офіційної " придворної" критики, а після — і політичних гонінь.

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — " Звенигород", " Арсенал", " Земля". В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру — Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об'єднання " Березіль" — дітища Л. Курбаса — одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.

Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік " естетичного театру" — від шаблонів акторського виконання, від гри " нутром". З цієї студії швидко виріс " Молодий театр" (1916), який виголосив у своєму " маніфесті" про " поворот до Європи", характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон; новий актор не буде імітатором, в ньому інтелект сполучатиметься з високою акторською технікою й досконалим фізичним тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі, як його розумів філософ Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в царині мистецького осягнення світу. Курбасівці прагнули утворити " рефлексологічний театр" — театр негайного впливу.

З ряду інших експериментальних вистав дуже цікава постановка " Гайдамаків" за Т. Шевченком. Особливої уваги тут заслуговує знову хор, який складали дівчата у стилізованому під старовинні свитки легкому полотняному одязі, у скромних віночках на розпущеному волоссі. Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом (" десять слів поета"). Він ставав думкою і виразником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів, декорацією або живими стінами, що відокремлювали інтер'єри корчми чи оселі титаря. Дівчата були стрункими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдувалося на лану. У кінці, оповівши глядачам текст " Посіяли гайдамаки в Україні жито", вони органічно переходили до пісні, похитуючись у її такт, немов хвилі, що пробігають житом.

Масові сцени часом підносяться до алегорії. Пантоміму було передано через світло-промені прожекторів, які на мить вихоплювали з темряви сутичку поміж селянами-гайдамаками і конфедератами. Спалахи червоного світла зображали пожежі, зелене світло супроводжувало ліричні сцени, синє — тривожну атмосферу таємничих зібрань. Загалом, світло було активним чинником вистави.

Геніальний український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв — театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії. Це його ідея — створення театру, оновленого революцією через студійність.

Новий український репертуар в театрі " Березіль" пов'язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава " Народний Малахій". Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у " Народному Малахії", було близьке Курбасові. Він бачив головну небезпеку для молодої української культури в традиціях філістерської самозаспокоєності та провінційної некультурності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя.