Фассбіндер і класика: адаптація до сучасності

Фассбіндер на початку театральної діяльності велику увагу приділяв саме поставам за класичними сюжетами й творами. Це – і «Іфігенія у Тавриді» Гьоте, «Аякс» Софокла, «Опера злидарів» Джона Гея, неонатуралістичні «Сапери з Інгольштадту» Марії Луїзи Фляйсер, чи навіть «Король Убу» Альфреда Жаррі. Один із зразків Фассбіндерівської інтерпретації класики на сцені дійшов до нас – це вистава «Кав’ярня» за Карло Гольдоні [8, 21], котра з усіх попередніх вистав мала чи не найбільший успіх. Публікація п’єси з’явилася якраз у 1969 році в журналі «Театер гойте», де її високо оцінив тоді ще початківець – німецький театральний критик Бото Штраус. За словами перекладача сценічного Фассбіндерового варіанту п’єси, Володимира Колязіна, довжелезну п’єсу Гольдоні Фассбіндер перетворює у ефектну, стрімку за розвитком феєричну комедію без розділу на яви і майже без ремарок.[12] Комедію інтриги, написану Гольдоні у 1750 році, де ключовою темою є грошові махінації, жадоба до грошей й людська продажність, Фассбіндер робить актуальною для Німеччини ХХ століття, й спрямовує її в ключі неонатуралістичної західнонімецької драми 60-х років, інші представники якої (Мартін Шперр, Франц Ксавер Кройц), теж вихідці з Мюнхену, гостро критикували капіталістичний режим, що змушує людей деградувати. Фассбіндер поставив сценічну версію у 1969 році разом з Пеером Рабеном на сцені Бременського театру. Стосовно його вистави критик Петер Іден відгукувався так: «Усе в цій адаптації – гра, зіткана з інших ігор, спектакль, створений з інших спектаклів». Мабуть, він мав на увазі те, що грали не лише актори, а й їхні персонажі, за сенсом і сюжетом дії п’єси, котра, до речі, і досі залишається у репертуарах багатьох німецьких театрів.

Отож, вартує краще придивитися до п’єси класика, вірніше, до її інсценівки. Драматургія хоча й у поетичній формі, але гостра, жорстка на рівні сатири, її герої – чоловіки й жінки, торгують честю, собою, коханням, і по правді кажучи, постійно займаються лише однією справою – гендлюванням. Дещо брехтівське закладене і в лаконічних дотепних діалогах, і вже пізніше – в стильовому вирішенні вистави.

У п’єсі місце дії – це Венеція. На одній вулиці одне навпроти одного стоять кав’ярня й ігорний дім (казино), власник першої – Рідольфо, другої – Пандольфо. У ремарці на початку – музикальний автомат і віддалений шум біржі. Рідольфо розмовляє зі своїм слугою, Трапполою, той чистить йому взуття й згадує про свою поїздку в Америку, в Арізону, де він колись спіймав велику удачу. В упущеному для вистави шматку говорять про нового ігрока, графа Леандро, котрий шалено захопився грою в казино навпроти. До чоловіків приєднується Дон Марціо, міський пліткар. Він розповідає про важливу для зав’язки інтриги річ – про те, що він дав ще одному гравцю, синьйору Евдженіо, в заставу за сережки його жінки «53 долари 80 центів, 21 фунт 12 шилінгів 6 пенсів і 215 марок». Саме таке транспонування валюти, повторення, озвучення кожним героєм, котрий згадує про якусь суму грошей, перевід в інші умовні одиниці – однин з символічно-сатиричних прийомів у п’єсі, щоправда, для вистави Фассбіндер скорочує ряд переліку до долару й марок. Власне, ця подія поза сценою, позика – мабуть і є зав’язкою у п’єсі.

З наступної розмови ми дізнаємося, що у геть погрузлого в боргах Евдженіо є любляча дружина Вітторія, а прибулий, за чутками з Туріну, граф Леандро зв’язався із танцівницею і розпусницею Лізаурою, котра ще недавно була служницею у пліткаря Дона Марціо. Окрім того, цей граф підозріло постійно виграє, Марціо припускає, що це – через змову з власником казино, Пандольфо.

До кав’ярні заходить Евдженіо, він, схоже, знов геть усе програв. Він трагікомічно, манірно жаліється на свою долю. Пандольфо, власник казино, нагадує йому про борги. Ще одна важлива для ходу подій річ – Пандольфо розповідає про свій намір залишити свій ігорний бізнес комусь молодшому, і робить таку пропозицію Евдженіо, з умовою, аби і його жінка Вітторія теж стала помічницею у цьому казино. Евдженіо спочатку гнівно відмовляється, обурюється такій «непристойній» пропозиції. Пандольфо ж у відповідь погрожує борговою в’язницею. Евдженіо лицемірно, по-ханжеськи намагається відмовитися, але Пандольфо пропонує йому з дружиною заманливу велику місячну оплату.

Наступна важлива подія – слузі Трапполі здається, ніби Евдженіо схожий на нього в молодості, й він у приступі щедрості віддає гравцю всі свої заощадження й золото, зароблені в Америці, за що той палко обіцяє стати доброчесним і більше не грати.

Лізаура у діалозі з Марціо, з яким мала любовні зв’язки, розповідає, як сильно закохана у графа Леандро. З’являється Леандро і намагається викликати Дона Марціо на дуель. В результаті встряє Евдженіо і рятує тим самим боягузливого Марціо, таки віддає Леандро борг. Леандро примушує, нібито з ревнощів, стати на коліна Лізауру, і говорить їй про те, яка вона гниль і нікчема.

Тим часом на місце дії Плачіда. Одразу вона зустрічає Марціо, розпитує, чи не бачили у цих місцях кого-небудь новоприбулого. Окрім Леандро – нікого, відповідає Марціо. Входить Евдженіо, знову з Леандро, немов півні, хапаються у дусі дуелі за пістолети. Евдженіо пропонує Рідольфо 10 цехінів, щоб той найшов його жінку Вітторію. Леандро виголошує характерну для теми п’єси фразу «Гроші є гроші, не важливо, від кого вони отримані». Тим часом Маціо намагається продати сережки Лізаурі, проте марно – вона ж бо спочатку гадає, що він їй їх збирається подарувати. Траппола хоче викупити сережки, дізнається, що Евдженіо зрадив обіцянці і далі грає в казино.

За грою графа з Евдженіо Плачіда впізнає свого загубленого чоловіка в графові. І відкриває те, що він зовсім не граф, а справжнє його ім’я – Фламініо Арденті. Плачіда сперечається за чоловіка з суперницею Лізаурою. Пандольфо і далі наполегливо пропонує великому боржникові Евдженіо працювати на його казино. З’являється Вітторія і остаточно погоджується на пропозицію власника казино.

Лізаура приводить до Леандро-Арденті його дружину, замасковану під чоловіка. Траппола повертає сережки Вітторії. замаскована Плачіда викликає обурення у решти героїв своїм виглядом і поведінкою і врешті «у ритмі стриптизу», як зазначено у ремарці, перетворюється в жінку, та починає співати пісню, про те, що любить свого мужчину через те, що він – мужчина. У ремарці після впізнання Плачіди бачаться авторові персонажі, що дивно ходять і всі одночасно дивно рухаються. Вочевидь, це один з кульмінаційних кроків розв’язки п’єси.

Дон Марціо підводить підсумки: «Все владналось? Одна повернула чоловіка, інша – свідомість, один жінку, інший – свої грошики». Лже-граф просить Лізауру сховати його від дружини, проте тій він вже непотрібен: «Я кохала сильного чоловіка, владику. Що зараз залишилося, про те й казати не варто». (Така теза про те, що жінка любить саме сильного чоловіка, власника, пізніше не одноразово звучить у творчості Фассбіндера.) Виявляється, Марціо ще й узяв для спекуляцій у Трапполи його доларові збереження, фактично обікрав його, але цього не визнає. Евдженіо з Вітторією вже спілкуються душа в душу і мають надію отримати казино собі, через чутки про те, що власник в боргах перед містом. Леандро повертається до своєї жінки, врешті решт просить пробачення, а та, пафосно описуючи, наскільки їй потрібен «прекрасний» чоловік, і кажучи про те, як вона без нього не може жити, приймає Леандро до себе. Це і є фіналом п’єси, при тому вельми кульмінаційним, гротесковим за інтонацією.

Відеоверсія спектаклю в точності відтворює живу театральну поставу, як сценографічно, так і максимально у плані лаконічності, відсутності особливих ефектів у зйомках. Колористика – строга, чорно-біла. Початок вистави – тонка іронія над старовинністю самої п’єси: актори з’являються на сцену парами у ритмі вальсу під вальсову ж мелодію (композитор – Пеер Рабен), кавалери садять дам на стільці, розставлені по всій сцені. Власне, стільці у «Кав’ярні» Фассбіндера – єдиний елемент мінімалістичної сценографії (художник – Вілфрід Мінкс) на голій сцені (якщо, звичайно, не враховувати костюми героїв). Рідольфо (Вільгельм Рабенбауер, або, за своїм псевдонімом – Пеер Рабен) і Траппола (Ганс Хіршмюллер) разом виходять плавним кроком ближче до авансцени, стають у анфас до глядача і з доволі перебільшеними, розмірено-пафосними інтонаціями виголошують свій діалог (не рухаючись і не входячи у прямий контакт один з одним). Такий ефект відстороненого, холодного і антипобутового акторського існування у даній виставі – один з головних художніх засобів. Після наказу Рідольфо почистити його черевики слуга Траппола так само флегматично, повільно опускається і просто сідає на підлогу, і у цій позі говорить про те, як був у Арізоні. Супровід – легка, розслаблююча мелодія, імовірно з музичного автомата, зазначеного режисером у ремарках. Мелодія підкреслює ліричність, мрійливість спогадів Трапполи, у яких він згадує, що тоді, у Арізоні, ніхто не смів би примушувати його чистити черевики. Фассбіндер також акуратно і тонко промальовує задній план, себто контрапунктову, або паралельну дію: пара чоловіків з правого боку жартома борються, за ними жінка й чоловік пританцьовують в ритмі вальсу, інша пара сидячи невимушено розмовляє. Раптово Рідольфо нібито сердито кричить на Трапполу, вони обертаються і йдуть назад, до центру сцени, де їх спиняє герой Дон Марціо (Курт Рааб). На відміну від Рідольфо і Трапполи, одягнених у звичайний сучасний одяг, він – у стилізованій старовинній сорочці з довгими пишним манжетами й чорному плащі. Опускаючи довгу суперечку між власником кав’ярні і слугою, режисер одразу переводить все до діалогу із «пліткарем», як зазначено у ремарці героя, Доном Марціо. Марціо-Рааб входить у контраст з монотонною стилістикою попередніх персонажів: він варіює театрально-поетичною інтонацією, робить акцент на голосі й погляді. Затамоване напруження разом із дещо манірною зверхністю одразу роблять його образ виразнішим за інші. Перед тим, як розповісти плітку про Евдженіо, Марціо сідає фронтально до глядача на стілець, і говорить вже спиною до Рідольфо. Дещо медитативне присутнє в тихій, вкрадливій розповіді Марціо, котрий сидить з опущеними додолу очима. У різких за сенсом репліках Рідольфо-Рабен майже не робить якихось агресивних акцентів. Загальна антинатуралістична застиглість, окам’янілість поз, відсутність рухів і навіть якоїсь дуже жвавої міміки створюють враження довколишнього вакууму цього сценічного середовища. Акцент на текст, проте, легко здатен втримувати увагу і зачіпати інтригою. Марціо, при словах про взяті сережки, повільно дістає їх з кишені і з насолодою чіпляє собі на вуха. Ця дія влучно відтіняє хворобливу пристрасть його персонажа-спекулянта до коштовних цінностей і грошей. Знову прийом неочікуваного різкого контрасту: Марціо раптом підіймається, обертається до Рідольфо і агресивно кричить до нього про те, що він «добрий чоловік», немов переконуючи в цьому і самого себе. Контраст слідує за контрастом: Марціо говорить тихо і лірично, підходить то Рідольфо і кладе йому голову на плече, інтимно сповідаючись в тому, що в дитинстві зазнавав образ, і хотів, щоб люди його поважали. На задньому плані – фон із двох жіночих профілів. Рідольфо відповідає Марціо без жодного натяку на драматургічний підтекст чи іронію, з доволі безбарвною інтонацією. Наступний діалог актори грають, розмірено крокуючи, немов у задумі. Згадуючи про танець повії Лізаури, Марціо злегка ритмічно похитує стілець, у цьому бачиться певна інтровертальна зацикленість, маніакальність героя. Ззаду підбігає неохайно зачесаний, в розхристаній сорочці Траппола, вигукуючи фразу про Леандро, і дістає швидкого стусана від раптом знервованого Рідольфо, котрий йде геть. Подальші інтонації прислужливо зігнутого Трапполи показують, що він слуга за натурою, покладистий і простуватий. Марціо ледве стримує поривчасті рухи, що видають його ревниве занепокоєння стосовно повії Лізаури.

Наступний етап вистави – абсолютна зміна мізансцени: четверо героїв, включаючи Марціо, сідають фронтально у ряд на стільці і, всі крім нього, схрещують руки на грудях, немов сплять. У застиглому кадрі під музику флегматичний Евдженіо (Гаррі Бер) занудженим, відстороненим тоном виголошує пафосний монолог про те, як жахливо, що він програв. На запитання Марціо, чи може він вставити слівце, Евдженіо підіймається, підходить до нього, ставить перед собою й грубо б’є, від чого той падає на землю. Потім гравець спокійно сідає на свій стілець, і промовляє фразу, про те, що ліпше Марціо займатися власними справами, а не чужими. Сцена знову абсолютно застигає. Після кількох фраз під діалог з Пандольфо (Рудольф Вальдемар Брем) Евдженіо згрібає з підлоги Марціо і садовить назад на стілець. Розмова про жінку Евдженіо – немов поєдинок «очі в очі» з Пандольфо, коли два героя стають впритул одне до одного. З далекого лівого кута сцени Рідольфо пропонує Марціо кави, на що той, підрахувавши безбарвним тоном її собівартість, відмовляється. Падольфо-Брем, сівши зліва у позі «мислителя», у лірично інтонованому монолозі робить ділову пропозицію Евдженіо. Стримано-розгніваним тоном Евдженіо, нахилившись низько над власником казино, каже про те, що «шакал» не сміє робити з його дружини повію. Коли Евдженіо в розмислах доходить до того, що його жінка отримуватиме більшу платню, камера віддаляється. Під ліричну музику Траппола з замилуванням показує Евдженіо портрет, де він дуже схожий на нього в молодості. З меланхолійно-зневажливою байдужістю Евдженіо слухає, але врешті бере гроші. На задньому плані – незворушні фігури решти героїв. Віддавши гроші, Траппола приймає позу, наче засинає.

Дон Марціо ж підходить до одягнутої у вечірню білу сукню Лізаури, галантно цілує їй руку й веде під руку. Лізаура (Ханна Шигулла) знаходиться у стані афекту-закоханості, у якому, мрійливо дивлячись вдаль (у напрямку камери) патетично твердить про Леандро: «Я люблю його». Натякаючи на розпусність своєї героїні, наступні тези про своє нове кохання Лізаура вже говорить, звабливо притуляючись до Марціо. Як і вся вистава, сцена пронизана контрастом між діями й текстом, коли справжній сенс закладений у візуальний ряд і відокремлюється, створюючи численні підтексти. Залишаючи героїв у томній позі (невідповідній змістові останніх фраз), камера віддаляється знову. Абсолютно буденним, неагресивним тоном Леандро (Гюнтер Кауфман), ліниво вставши з правого боку сцени, викликає Марціо на дуель, кидаючи йому пояс з пістолетом, котрий той собі повязує. Своїм незмінно флегматичним тоном Евдженіо перериває «дуель». Екзальтована Лізарура потому на колінах, плазує внизу, слухає принизливі для неї слова, котрі холоднокровно кидає одягнений у фрак Леандро, що, суворо склавши руки, гордо дивиться поперед себе.

Суворо-стримана з твердою поставою Плачіда (Інгрід Кавен), в чорній сукні під шию, склавши на грудях руки нібито спокійно, але з внутрішнім нервом, також екзальтована, неначе у трансі, починає діалог з Марціо, ходячи повільно по горизонталі сцени (камера йде за нею). Марціо все ще згадує з образою в голосі про Лізауру, невідривно дивлячись на револьвер.

Контрапунктом вистрілює відчайдушний і пронизливий крик Вітторії (Маргіт Карстенсен), котра до цього завмерши сділа на стільці на задньому плані. Її істеричний монолог про блудного чоловіка знаходить відповідь у врівноважених, спокійних словах Марціо, котрий підійшов і став за спиною у тривожної героїні. Вкрадлива й чарівлива, кокетлива й пластична спокусниця Лізаура приємним, м’яким голосом веде корисливі монологи з нахмуреним, злегка понурим Леандро. Далі ми чуємо лише діалоги, у кадрі вся сцена, тому за мімікою персонажів слідкувати неможливо. У крупний пан нарешті входять Евдженіо й Леандро: у дивних позах, перший – сидячи й схрестивши руки притулився до другого, що склавши руки, незворушно стоїть, позаду них, в елегантній позі слідкує за розмовою Лізаура. Паралельно на цей монолог Фассбіндер цікавим прийомом накладає звучання іншого: під одержиме монотонне рахування доларів, центів, цехінів і марок у виконанні Марціо звучить те ж рахування Евдженіо. Напруження зростає.

Під романтичну бесіду ліричній Лізаурі, котра чарівливо посміхається, Марціо намагається продати їй сережки, на які вона спочатку дивиться з неприхованим захопленням. Таким же лагідним тоном Лізаура обурюються й відмовляється купляти їх. Втомлений, виснажений Траппола луною повторює ціну й розкладає на долари й марки, вайлувато сівши на стільці. Почувши, що слуга хоче викупити сережки від імені Евдженіо, Марціо збуджено й неровов підходить ближче до Трапполи. Траппола драматично, з трагічним виразом обличчя, затуливши з розпачу рот руками, сприймає звістку, що невдячний Евдженіо далі грає в казино. З обуренням Траппола знов згадує, як тяжко заробляв гроші в Арізоні, з відчаю б’є в груди Марціо. Паралельно долинає розмова з ігорного дому. Траппола, цілуючи руку Марціо, розповідає, скільки грошей всього він має в збереженнях. Марціо, обернувшись від Трапполи, заманливим голосом пропонує йому довірити кошти для спекуляцій.

Кадр переноситься до Плачіди, що тримає праву руку на серці й мімічно зображає печаль. Між тим Вітторія проголошує свій монолог, напруженим підвищеним тоном, дивно акцентуючи на кожному слові: її лице – картина відчаю. Контрасно до звичних станів цих героїнь відбувається їхній діалог: вони штучно веселі, з перебільшено-жіночими інтонаціями, мов дві кокотки – входить у силу гротеск у манері гри. Діалог дам разом з Лізаурою, в котрому вони дізнаються, що Леандро – не граф, показується звіддалі. Вітторія з Плачідо синхронно кроком під слова немов наступають на Лізауру, котра задкує. Гротескна міміка, перебільшено фальшиві інтонації забарвлюють суперечку жінок за своїх мужчин, проте такі фарби зовсім не змінюють загального помірного вакуумічного темпоритму вистави. Трохи поображавши одна одну, вони манірно люб’язно розціловуються й, шумно перемовляючись, йдуть геть.

В кадр влітає, падаючи, Траппола, якого вдарив Евдженіо. Слуга на колінах емоційно мовить до чоловіка про те, що той обіцяв йому більше не грати, той же, фраза за фразою, відштовхує й агресивно кидає його на землю.

Пандольфо повідомляє ділову пропозицію Вітторії, мізансцена натякає на його небайдуже ставлення до неї. Евдженіо ж символічно повертається до них спиною. Зрештою Пандольфо бере її за руки й веде геть. Евдженіо схиляється на руки Леандро, проте той відходить. Траппола тим часом пересуває стільці – для «святкування». Актори сідають на них півколом. Дами міняються кавалерами й утворюють пари. На слова Лізаури про кузена Ферранте, що має до неї приїхати, Леандро дає їй ляпаса. Всі хаотично ходять й пересідають. Камера фіксується на віддалі. Візуальна картинка надовго заморожується. Вся сцена з розпізнанням Плачіди та її піснею теж відбувається з таким бідним відеорядом. Все повертається у звичні зйомки: Леандро вже лине до Лізаури, проте, її міміка вже холодна й непроникна.

Леандро просить допомоги у тепер поважного дона Марціо, опускається перед ним на коліна. Коли Траппола згадує про гроші, котрі віддав для спекуляцій Марціо, Лізаура схоплює його в обійми, починає гладити. Марціо стоїть зверху над ними. У кожного – чіткий, експресивний вираз обличчя. Траппола застигає у напівзігнутій позі після того, як розуміє, що Марціо привласнив його гроші. Лізаура відходить вбік. Марціо стоїть обличчям до неї, відвернутий від Трапполи. Тим часом ідилічно щаслива Вітторія сидить на руках в Евдженіо, а Рідольфо намагається видворити їх з своєї кав’ярні. Наступна фронтальна мізансцена з печально-застиглим Трапполою, Марціо що розказує наступну чутку, і Ріодльфо позаду них. Плачіда істерично вривається й кричить до Марціо, чи той не бачив її чоловіка, повисає на ньому. Фінальна сцена і кульмінація: Плачіда-Кавен і Леандро-Кауфман лягають вальтом, і по черзі, проголошують свій діалог, голосним криком зізнаючись, як сильно кохають одне одного. Інтонація сцени вкрай провокаційна і звучить на фоні вистави, як завмерле фортіссімо.

У підсумку варто зазначити, що Фассбіндер створив модерну виставу, побудувавши її на контрастах. Середини тонів не існує: це або п’яно, або форте, або застиглість форм, сцен, часопростору, або раптовий удар, крик, різкий рух, падіння. Це і контрасти емоційно-етичних відображень: тихе, вкрадливе лицемірство й корисливість, екзальтована жага сексуального кохання, груба агресія і так само різкі, пунктиром вкраплені акти/дії насильства. Ця кав’ярня – жорстока боротьба за виживання, у якій чоловіки боряться за гроші, жінки за чоловіків, а в людському вимірі – одна людина за тотальну владу над іншою. Поставу не можна назвати цілком розважальною через жорстокий емоційний та ідейний посил. Жорстокість Арто, відчуження Брехта, вакуум кіно Нової хвилі – ці прийоми бере Фассбіндер на озброєння для створення вистави «Кав’ярня» за комедією Карло Гольдоні.