Контрольна робота

З ДИСЦИПЛІНИ: ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ЕКОНОМІЦІ

НА ТЕМУ:

«ІНСТРУМЕНТИ ТА МЕХАНІЗМИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ»

Виконала: студентка 215 групи ФЕП

Артамонова Аліна

Київ 2013

Зміст

Вступ………………………………………………………….……………….3 - 4

Інституційний та організаційний механізм ЄС……………………………5 - 15

Глобалізація і регіоналізація як форми соціально-економічної інтернаціоналізації…………………………………………………………........16 - 20

Список використаних джерел………………………………………………….21

Вступ

Характерною рисою сучасних міжнародних відносин є активізація інтеграційних процесів, що розвиваються в різних регіонах світу і охоплюють різноманітні сфери співробітництва країн. Практика міжнародних відносин свідчить про появу і утвердження міждержавних інтеграційних обєднань, яким притаманні абсолютно нові ознаки і властивості. Вони змінюють усталені уявлення про традиційні міжнародні організації, включаючи відносини з країнами-членами. Передусім це стосується Європейського Союзу (ЄС) – найбільш впливового інтеграційного об єднання сучасності. Важливу роль в його організаційно-правовому механізмі відіграють виконавчі органи: Європейська Комісія – Рада ЄС, які демонструють виникнення у міжнародному співтоваристві принципово нового за правовою природою та змістом типу інституціоналізації інтеграційних процесів. Останні у межах ЄС розширюються та поглиблюються, набуваючи все більш визначених форм і способів самореалізації. Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднанням наднаціонального характеру, котре поєднує риси міжнародної організації з рисами країноподібного утворення та еволюціонує в бік здійснення його компетенції на федеративній основі, що підтверджується змістом Проекту Договору про встановлення Конституції для Європи 2003 р. До складу ЄС нині входять Європейське Співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії (Європейське об єднання з вугілля та сталі припинило існування в 2002 р.), котрі доповнені новими формами міждержавного співробітництва – спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки, а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. В ЄС діє єдиний інституційний механізм, ключову роль в якому відіграє тандем виконавчих органів: Європейська Комісія – Рада ЄС.

Одним з ключових процесів розвитку світової економіки на межі ХХ-ХХІ століть є прогресуюча глобалізація, тобто якісно новий етап у розвитку інтернаціоналізації господарського життя.

Ставлення до глобалізації у світовій економіці, як фахівців, так і всіх жителів нашої планети дуже неоднозначно, а часом і діаметрально протилежно. Це пов'язано з різними точками зору на наслідки глобалізаційних процесів, в яких одні вбачають серйозну загрозу світовій економічній системі, а інші бачать засіб подальшого прогресу економіки. Це пов'язано з тим, що переваги глобалізації розподіляються нерівномірно. Глобалізаційні процеси найчастіше вітаються в розвинених країнах і викликають серйозні побоювання в світі, що розвивається. Безсумнівно, наслідки глобалізації можуть носити як позитивний, так і негативний характер, однак альтернативи їй немає, у зв'язку, з чим особливу увагу в цій роботі приділено дослідженню небезпек (загроз), які несуть ці процеси, і можливостей і вигод, що виникають у процесі глобалізації.

Сучасні глобалізаційні процеси розгортаються, перш за все, між промислово розвиненими країнами і лише в другу чергу охоплюють країни, що розвиваються. Глобалізація зміцнює позиції першої групи країн, дає їм додаткові переваги. У той же час розгортання процесів глобалізації в рамках сучасного міжнародного поділу праці загрожує заморозити нинішнє становище менш розвинених країн так званої світової периферії, які стають швидше об'єктами ніж суб'єктами глобалізації.

З економічною глобалізацією паралельно йде регіоналізація міжнародних економічних відносин. Це наочно проявляється на прикладах Західної Європи та Східної Азії.

Регіоналізація призводить до випереджаючого зростання внутрішньорегіональних економічних потоків (торгівля, прямі інвестиції) в порівнянні з їх загальною динамікою. На частку внутрішньорегіональної торгівлі в трьох головних регіонах (Західна Європа, Північна Америка, Азіатсько-Тихоокеанський регіон) припадає приблизно половина світового експорту. А в Західній Європі, питома вага внутрішньорегіональної торгівлі (експорт) в загальному експорті західноєвропейських країн перевищує 70%.

Та ж тенденція виявляється у вигляді значної і в більшості випадків зростаючої частки внутрішньорегіональних прямих інвестицій. Це видно на прикладі тієї ж Західної Європи та Європейського союзу, а також Японії та Південно-Східної Азії.

Інституційний механізм ЄС

В українській науці міжнародного права дослідженню інституційного механізму ЄС, зокрема його виконавчих органів, до останнього часу не приділялося належної уваги. Висвітлювалися лише окремі питання з цієї проблематики, а саме в працях: В.Н. Денисова, М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, О.Ф. Висоцького, В.І. Євінтова, О.В. Задорожнього, Ю.В. Зайчука, Ю.М.К апіци, та ін., в яких аналізуються правова природа ЄС, особливості взаємодії права ЄС з внутрішнім правом країн-членів та міжнародним правом, формування єдиного правового простору в сфері діяльності банків та інвестиційних фірм, правові засоби вирішення спорів у межах ЄС тощо. В цих працях питання організації та діяльності виконавчих органів ЄС розглядалися, здебільшого, опосередковано. Мета дослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у комплексному аналізі організаційно-правових засад діяльності виконавчих органів ЄС, особливостей становлення та розвитку виконавчих органів ЄС з виявленням їхньої специфічної природи й особливого призначення в інституційному механізмі ЄС.

Зазначена мета визначила необхідність зосередження уваги на виконанні таких основних завдань:

– дослідити компетенцію ЄС як новітню форму інституціоналізації інтеграційних процесів у Європі та дати правову характеристику співвідношення виключної компетенції ЄС і компетенції країн-членів;

– показати особливості правової природи ЄС, зумовлені його наднаціональним характером, що позначається на структурі та діяльності інституційного механізму цього міждержавного інтеграційного об єднання;

– дати характеристику основних принципів діяльності виконавчих органів ЄС, передусім Європейської Комісії, що є наднаціональним органом ЄС;

– проаналізувати практику діяльності виконавчих органів ЄС, що впливає на розвиток інтеграційних процесів у межах ЄС;

– охарактеризувати правову природу і порядок прийняття Радою ЄС та Європейською Комісією правових актів – регламентів, директив, рішень і визначити особливості їх застосування;

Об’єктом дослідження є інституційний механізм Європейського Союзу, а предметом – правові аспекти організації та діяльності його виконавчих органів у процесі еволюційного розвитку цього міждержавного об єднання. Становлення та розвиток інституційного права ЄС

Передумови виникнення

Економічні передумови утворення Європейського Союзу полягають у процесі інтернаціоналізації господарських зв'язків, у результаті якого відбувається формування міжнародного ринку і його головних складових: транснаціональних корпорацій і банків, міжнародної кооперації й поділу праці, закордонних інвестицій капіталу й валютних операцій; міграції робочої сили й ін.Однак рух убік економічної єдності, об'єктивний за своїм характером, вступив в протиріччя з політичною роздробленістю, що дісталася від минулого, Європи - з " Європою, суверенних держав", відділених друг віддруга границями, митами, візами й іншими бар'єрами, що стискують

стискують господарські зв'язки між народами різних країн.Дане протиріччя не є чимсь зовсім новим для європейських народів. Багато в чому воно повторює ситуацію, що вже існувала на рубежі кінця середньовіччя й нового часу, але на іншому рівні. У той період ринкове господарство, що прийшло на зміну натуральному, не змогло ужитися з феодальною роздробленістю й в остаточному підсумку перемогло її. Економічною основою виниклих тоді централізованих держав став національний ринок.

Вихід господарських зв'язків за межі державних кордонів порушив питання про формування ще більш великої політичної організації народів Європи. Нею й стали Європейські співтовариства, першим великим починанням яких послужило створення саме загального ринку (за допомогою скасування всіх національних бар'єрів на рух товарів, робочої сили, інших факторів і результатів виробництва). Такого роду взаємозв'язок у західній доктрині звичайно називають " ефектом переливу" або " ефектом зубчастої передачі". При цьому не підлягає сумніву, що її провідною ланкою, що дає імпульс іншим, виступає саме економіка як найбільш відкрита, найбільше " стимулююча" і найменш скована національними забобонами область діяльності людей. Закономірне питання: чому описані вище тенденції одержали найбільший розвиток саме в Західній Європі? Адже міжнародний, а нині – світовий ринок охоплює й інші регіони планети. Тут, імовірно, головну роль зіграли фактори історичного й географічного характеру. По-перше, саме в Західній Європі раніше, ніж в інших частинах земної кулі, склалася капіталістична система господарювання.

Стали налагоджуватися ринкові зв'язки. Процеси економічної інтеграції, таким чином, тут мали більше часу для розвитку. По-друге, відносно невеликі розміри території західноєвропейських держав набагато значніше, ніж у Росії або США, підкреслюють вузькість національних границь і внутрішнього ринку, підсилюють потребу в створенні " відкритого" суспільства.

Економічні передумови - головна, але не єдина причина процесу політичної централізації в рамках Європейського Союзу й зокрема європейського акціонерного права, оскільки економічний інтерес зачіпає саме діяльність великих гравців ринку. Причини цього явища лежать також в особливостях самої політичної системи Західної Європи, у тому числі в сфері геополітики.

На відміну від господарських, політичні передумови інтеграційного процесу сформувалися ще в середньовіччя. Залежно від територіальної сфери дії їх можна підрозділити на дві групи: внутрішні й зовнішні, хоча терміни в цьому випадку є чисто умовними.

Внутрішні політичні передумови характеризують особливості взаємин європейських країн одна з одною, зовнішні - визначають ставлення Європи, насамперед західної її частини, до інших (неєвропейських) країн і регіонів планети.

І ті, і інші можна легко побачити, оглянувши поглядом політичну карту Європи й світу в цілому Перше, що впадає в око - наявність на відносно невеликій території значного числа держав, кожне зі своїми границями, законодавством, армією, поліцією й т.д. давством, армією, поліцією й т.д.

Співіснування на вузькій площі безлічі країн створює сприятливий ґрунт для територіальних конфліктів між ними, у тому числі військових, які протягом попередніх століть (особливо, двадцятого) віднесли життя мільйонів європейців, не кажучі вже про збиток господарству, культурі, добробуту й психіці людей.

Мирні договори, пакти про ненапад або про " вічний світ", що укладалися між окремими країнами, неодноразово в минулому порушувалися, і немає стовідсоткової гарантії, що вони будуть строго дотримуватися в майбутньому.

Необхідність припинити розбрати між державами - не єдиний фактор політичного порядку, що підштовхує народи Європи до об'єднання й створення загальних органів керування. На всьому протязі європейської історії більшу роль грали також зовнішні фактори, а саме об'єднання перед лицем можливого агресора, загального супротивника.

У наступний час, особливо після Жовтневої революції, в очах багатьох ідеологів інтеграції метою майбутнього Європейського Союзу бачилося об'єднання сил проти можливої агресії з боку іншої країни: Російської Імперії, а потім СРСР. " Кожний європеєць повинен усвідомлювати небезпеку Росії", - затверджував в 1924 р. один з найбільш впливових прихильників цієї позиції, засновник і лідер Пан'європейского союзу граф Куденхов-Калергі.

На сучасному етапі роль головного конкурента Об'єднаної Європи переходить до Сполученим Штатам Америки, а посилення Європейського Союзу рівносильне зміцненню самостійності й незалежності Європи стосовно заокеанської держави.

Хоча військове протистояння між Росією, США і ЄС у цей час, на щастя, малоймовірно, зміцнення наднаціональних рис Європейського співтовариства й Союзу служить у чималому ступені засобом забезпечити реальну вагу Західної Європи в міжнародній системі, особливо стосовно наддержав. Цієї мети західноєвропейським країнам важко було б досягти, діючи поодинці. У сфері економічної політики - результати вже в наявності: створення загального ринку дозволило ЄС на рівні звістки " торговельні війни" зі США і Японією з 1970- х рр., а єдина валюта Співтовариства - євро – має потенціал, здатний послабити панування долара в міжнародних валютних відносинах. Все це пояснюється потребами в розвитку саме акціонерного права, оскільки найбільші компанії європейського простору були зацікавлені в співробітництві при мінімізації витрат. Властиво, у військовій сфері головним кроком у даному напрямку служить створення Сил швидкого реагування Європейського Союзу, що заплановане на 2003 р. У цьому зв'язку один з вищих чинів французької армії помітив недавно стосовно США: " Вони могутні. Ми визнаємо, що існують речі, без яких сьогодні неможливо обійтися. Пізніше ми будемо здатні діяти самостійно. Європа - величезна економічна влада, але поки що вона не має діючий військової влади". Суспільні перетворення - результат дії не тільки об'єктивних причин, що лежать у сфері реального життя (суспільне буття). Важливою, а часом необхідною умовою служить також підготовка необхідного " стану розумів" людей, " настроювання" суспільної свідомості на позитивне сприйняття майбутніх реформ.

Етапи створення

Історично першим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу й у результаті побудова єдиної системи акціонерного права, послужила заява (декларація), з яким в 1950 р. виступив у Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман.

Реальним автором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а інший політичний діяч - Жан Монне (1888-1979), у той час - комісар по плануванню Французької Республіки, потім - перший Голова Верховного органа ЄОВС (1952- 1955 р.), засновник і керівник Комітету боротьби за Сполучені Штати Європи (1955-1975 р.).

План Монне-Шумана не обмежувався, однак, поточними ініціативами. У ньому була закладена програма наступного розвитку, поглиблення інтеграції в Європі, що визначає подальший розвиток Європейських співтовариств і Союзу. Ця програма відома зараз за назвою " комунитарний метод" – на відміну від " міжурядового методу", прийнятого в міжнародних (міжурядових) організаціях і заснованого на традиційних формах дипломатії й співробітництва держав-учасників без якого б те не було обмеження їхньої самостійності, суверенітету.

" Комунитарний метод", розроблений Ж. Монне, містить у собі чотири основних положення.

Федеративна мета. " Шляхом об'єднання основних виробництв і створення нового Верховного органа. справжня пропозиція [план Шумана] забезпечить створення первинних реальних підвалин Європейської федерації, необхідної для збереження миру".

Як і передбачалося в плані Шумана, Договір про ЄОВС охоплював всі три найважливіші сфери громадського життя, які відтепер ставали також сферами інтеграційного процесу.

В економічній сфері передбачалося злиття національних господарств у загальний ринок, що з урахуванням предмета Договору про ЄОВС повинен був поширюватися тільки на вуглевидобуток і сталеливарне виробництво, тобто виступав як загальний ринок вугілля й сталі.

Договір про ЄОВС не тільки проголошував створення загального ринку й установлював його гарантії (наприклад, заборона мит і кількісних обмежень на рух товарів). Правовий режим загального ринку одночасно містив у собі також однакове регулювання ключових аспектів економічної діяльності: інвестицій і фінансової допомоги підприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV), цінової політики (гл. V), охорону конкуренції (гл. VІ й VІІ) і ін.

Договір про ЄЕС переніс принципи, установлені в ЄОВС, на всю сферу економічних відносин.В економічній сфері створювався загальний ринок, що тепер охоплював всі галузі й сектори господарства (крім вугілля й сталі, які продовжували регулюватися Договором про ЄОВС). З урахуванням більших масштабів перетворень був установлений перехідний період - 12 років, протягом якого принципи загального ринку поступово повинні були вводитися в дію.

Поряд із загальним ринком у ведення нового Співтовариства перейшли розробка й здійснення загальної політики в різних сферах економічного й соціального життя: загальної аграрної, транспортної політики й т.д.

У юридичній сфері ще більшою мірою, чим Паризький договір 1951 р., Договір про ЄЕС відкрив шлях для наднаціональноі правотворчості інститутів за допомогою нормативних актів, судових прецедентів і міжнародних договорів Співтовариства з іноземними державами й міжнародними організаціями.

При цьому норми права, створювані в рамках ЄЕС, мали своїм предметом набагато більше широке коло суспільних відносин (вся господарська сфера й багато питань соціального характеру).

ЄЕС - не єдине Співтовариство, що з'явилося в 1957 р. Одночасно з ним на підставі окремого договору була створена ще одна організація, за допомогою якої країни-учасниці (ті ж, що в ЄЕС і ЄОВС) сподівалися спільно, на основі " комунитарного методу" освоїти нову в той час і досить перспективну наукову й промислову сферу - ядерну енергію й, можливо, скласти конкуренцію двом ядерним наддержавам - СРСР і США.

Створені в 1950- ті рр. три Європейських співтовариства являють собою організації, що включають ті самі країни Європи (тоді, нагадаємо, їх було шість), що ставлять перед собою однакові цілі й діючі, у принципі, в одній і тій же сфері громадського життя (соціально-економічні відносини).

В 1965 р. був підписаний, а в 1967 р. набув чинності Договір про установу єдиної Комісії і єдиної Ради Європейських співтовариств, більше ариств, більше

відомий за назвою (неофіційною) " Договір про злиття".

Зміст цього документа зрозумілий вже з його заголовка: замість двохКомісій (ЄЕС і Євратому) і Верховного органа ЄОВС створена Комісія Європейських співтовариств, точно таким же способом була заснована єдина Рада. Після " Договору про злиття" три Співтовариства де-факто являють собою єдину організацію, керовану загальними інститутами, а виходить, тими самими людьми. Залежно від предмета й категорії питання Рада, Комісія, Асамблея й Суд керуються нормами Договору про ЄОВС (якщо предмет - сфера вугілля й сталі), Договору про Євратом (для рішень із питань атомної енергетики) або, найчастіше, Договору про ЄЕС (для всіх інших питань).

Процес формування " європейської" зовнішньої політики почався ще в 1960-ті рр. Маючи міжнародну правосуб'єктність, ЄЕС, а також два інших Співтовариства одержали можливість виступати єдиними представниками всіх своїх країн і народів у міжнародних відносинах.

Економічною основою для єдиного зовнішньополітичного курсу ЄЕС стало

дострокове створення в 1968 р. митного союзу, у результаті чого весь простір Співтовариств перетворилося в єдину митну територію, на границях якої діє єдиний митний тариф.

Предметом зовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі й інші, здебільшого економічні відносини. У той же час інші, чисто " політичні" питання міжнародного життя як і раніше вирішувалися державами-членами самостійно.

Європейське політичне співробітництво (ЕПС) було створено як спеціальний

організаційний механізм координації дій держав - членів Європейських співтовариств на міжнародній арені з метою поступового формування " європейської" зовнішньої політики (термін " політичне" у цьому випадку

ставився лише до питань зовнішньополітичної спрямованості).

У результаті в 1970- ті рр. процес західноєвропейської інтеграції розділився на дві окремі " галузі", " організаційні структури": з одного боку, Європейські співтовариства, що де-факто представляють собою єдину наддержавну організацію в соціально-економічній сфері, з іншого боку - Європейське політичне співробітництво, що займалося питаннями зовнішньої політики. При цьому й Співтовариства, і ЕПС мали той самий склад держав-членів. В 1985 р. Рада Європейських співтовариств прийняв рішення (всупереч опору представників Греції, Великобританії й Данії) скликати спеціальну конференцію урядів держав-членів. За підсумками конференції в 1986 р. був підписаний Єдиний європейський акт, що вступив у силу після ратифікації державами-членами 1 липня 1987 р.

Єдиний європейський акт (ЄЄА) - це перша велика реформа правових підвалин Співтовариств (головним чином, ЄЕС). Найбільше число його норм містять виправлення в установчі договори Європейських співтовариств (розділ ІІ " Положення, що змінюють договори про установу Європейських співтовариств"):

· по-перше, Єдиний європейський акт закріпив остаточну дату (31 грудня 1992 р.) побудови єдиного для всіх країн ЄЕС внутрішнього ринку, тобто " простору без внутрішніх границь, у якому відповідно до положень даного простору без внутрішніх границь, у якому відповідно до положень даного Договору забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталів"

· по-друге, Єдиний європейський акт розширив предметну компетенцію ЄЕС.

Відтепер до ведення Співтовариства в особі його інститутів були віднесені нові сфери загальної політики: регіональна, науково-технічна, екологічна;

· по-третє, істотній реформі була піддана система інститутів Європейських співтовариств. Вона сприяла, з одного боку, зміцненню демократичних початків у процесі прийняття рішень, з іншого боку - посиленню наднаціональних рис, подальшої федералізації Співтовариств.

Зокрема, Асамблея, яка була раніше перейменована ЄЄА в Європейський парламент, одержала нові повноваження в законодавчому процесі (процедура співробітництва, у якій Рада може перебороти вето Європарламенту на законопроект тільки одноголосно). Парламент придбав також право вирішального голосу при рішенні питань про вступ нових держав-членів у Співтовариства, а нині в Союз.

Після підписання й набрання чинності Єдиного європейського акту плани створення Європейського Союзу перейшли в практичну площину. В 1990 р. приступили до роботи дві конференції (по розробці відповідно економічного й політичного союзу). Загальним їхнім результатом став Договір про Європейський Союз, підписаний 7 лютого 1992 р. У нідерландському місті Маастрихте (звідси інше розповсюджене, хоча й неофіційна назва документа - Маастрихтський договір).

Оскільки Договір про Європейський Союз спричинив нові серйозні обмеження державного суверенітету країн-учасниць, що зажадало в багатьох з них

провести конституційні реформи й референдуми, ратифікація цього документа зайняла досить тривалий період часу. Даний процес тривав понад півтора року, і 1 листопада 1993 р. Договір про Європейський Союз набув чинності. Якої ж зміни привніс в " інтеграційну конструкцію" Маастрихтський договір?

1. Насамперед була створена нова інтеграційна організація - ЄвропейськийСоюз - діяльність, що охоплює всі основні сфери громадського життя. До них відносяться не тільки економічна інтеграція (уже проведена з 1950- х рр. у рамках Співтовариств) і загальна зовнішня політика й політика безпеки Союзу (колишнє ЕПС), але також здійснення правоохоронної функції за допомогою координації відповідних дій держав-членів – співробітництво в області правосуддя й внутрішніх справ. Одночасно керівні органи (інститути) Європейських співтовариств були перетворені в інститути Союзу в цілому, яких стало п'ять (до вже існуючих чотирьох інститутів Договір про Європейський Союз додав Рахункову палату). Громадяни держав-членів відтепер поряд з національним громадянством одержали також громадянство Європейського Союзу. З іншого боку, як ми вже відзначали, організація Європейського Союзу не привела до ліквідації Європейських співтовариств. Вони продовжують функціонувати й понині, виступаючи в якості одного з підрозділів (першої " опори") нової організації.

2. Договір про Європейський Союз не тільки з'єднав і синтезував у рамках єдиної організаційної " структури" різні сфери інтеграційного процесу. Ціль цього документа - позначити " новий етап у створенні як можна більше тісного союзу народів Європи" - обумовила нові обмеження державного суверенітету й розширення предметів ведення вже існуючих Європейськихспівтовариств.

Зміни головним чином стосувалися ЄЄС, що Маастрихтським договором перейменовано в Європейське співтовариство (ЄС). Європейське співтовариство, що більше не є економічним (вірніше не тільки економічним), було вповноважено за допомогою доповнень у Римський договір 1957 р. (Договір про ЄЕС, нині Договір про ЄС) здійснювати діяльність у таких сферах, як культура, освіта, молодіжна політика, " транс'європейські мережі", охорона здоров'я, захист прав споживачів іін.

Маастрихтський договір уперше на рівні установчих документів визнав обов'язок Союзу в цілому дотримувати основних прав і волі людини й громадянина, насамперед ті, які закріплені в Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 р. Одночасно із введенням інституту громадянства Союзу в " конституції" ЄС був закріплений перелік основних прав громадянина: воля пересування, виборчі права, право петицій і ін.

Підписання й набрання чинності Договором про Європейський Союз 1992 р. не тільки не сповільнило, а, навпроти, прискорило процес реформування правових основ цієї інтеграційної організації, збільшило його масштаби й частоту.

Безпосередньо в самому Маастрихтському договорі передбачалося, що в 1996 р. буде скликана нова " конференція урядів держав-членів" для внесеннявиправлень в установчі документи Союзу (Договір про Європейський Союз, а також у Паризький і Римський договори про Європейські співтовариства, що зберегли силу).

Результатом цієї конференції став підписаний 2 жовтня 1997 р. В Амстердамі й вступив у силу 1 травня 1999 р. документ за назвою " Амстердамський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз, договори про установу Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти" (коротке найменування - Амстердамський договір).

Як видно вже з назви, Амстердамський договір не засновує нових організацій. Його призначення - внести зміни й доповнення у вже діючі установчі документи, які після набрання ним чинності були інкорпоровані, відповідно, у Договір про ЄС (колишнє ЄЕС), Договір про ЄОВС, Договір про Євратом і Договір про Європейський Союз. На квітень 2002 р.установчі документи Союзу діють у редакції Амстердамського договору.

Основні зміни й доповнення, внесені ним, полягають у наступному.

По-перше, був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства й Союзу в цілому. До ведення ЄС тепер стали відноситися візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості й ін. Європейський Союз був наділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань карного права й процесу.

По-друге, була продовжена інституційна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках, зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова ліквідація права вето представників держав- членів при голосуванні питань у Раді Європейського Союзу.

По-третє, Амстердамський договір уперше на рівні Союзу закріпив загальні принципи конституційного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) і встановив санкції до держав-членам за їхнє порушення.

По-четверте, за допомогою спеціального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС і Договір про Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включені Шенгенські угоди, прийняті на їхній основі нормативні акти й інші джерела. Шенгенське право відтепер перетворилося в один зі складених компонентів у системі права Європейського Союзу.

Нарешті, в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчих документів (частина друга " Спрощення"). Під " спрощенням" у цьому випадку мається на увазі насамперед усунення з тексту Договору про Європейське співтовариство (як головного установчого документа) застарілих положень, які втратили своє значення на сучасному етапі, наприклад про порядок створення загального ринку.

Крім того, була змінена нумерація статей Договору про Європейський Союз і Договору про Європейське співтовариство. У першому документі літерні позначення були замінені на цифрові: ст. А стала ст. 1, ст. В - ст. 2, ст..7.1 - ст. 11 і т.д. У Договорі про Європейське співтовариство зміна нумерації мала на меті усунути з тексту номера статей, внесених за минулі 40 років як виправлення й тому мали змішане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у і т.п.). Після перерахування перша з них стала ст.251, друга - ст. 124, третя - ст. 181 і т.д.

Джерелами " первинного права", як видно з назви, повинні виступати документи основного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змісті) виступає його конституція, прийнята сувереном, якої нині майже у всіх країнах проголошується народ. ЗасновникамиЄвропейського Сою зу виступають держави-члени, тому його " конституція" оформлена не як нормативний акт, а як міжнародний договір. При цьому в силу особливостей історії формування Союзу в його основі лежить кілька установчих договорів, відповідно, про три Співтовариства й про самий Союз.

Отже, установчі документи - це договори, на підставі яких створені й функціонують організації Європейського співтовариства і Європейський Союз.

До числа установчих документів відносяться наступні договори:

- Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі 1951

р. (Договір про ЄОВС, Паризький договір);

- Договір про заснування Європейського співтовариства по атомній енергії

1957 р. (Договір про Євратом);

- Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. (Договір

про ЄС, ДЕС, Римський договір);

- Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір).

Найбільш важливими серед них є два останніх документи; договори про ЄОВС і Євратом у цей час великого значення не мають, і сфера їхнього застосування досить обмежена. В 1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейське співтовариство в якості його " основної конституційної хартії" Загальна характеристика інституцій Євросоюзу

Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, що право Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до національного й міжнародного публічного права).

Внутрішня будова права також прийнято позначати поняттям система - " система права". Тут мова йде вже про ті зв'язки, які складаються " зсередини", між окремими елементами, що входять у зміст права, тобто юридичними нормами. Очевидно, що ці зв'язки повинні носити стійкий, упорядкований характер, що забезпечує існування права як цілісної системи.

Отже, система права Європейського Союзу - це впорядкована й структурована сукупність елементів, що виражається в стійкості різноманітних зв'язків між вхідними в її змістом юридичними нормами й групами норм.

Прагнення до системності права - об'єктивна ознака, що характеризує явища правового життя всіх країн і цивілізацій. Однак систематизацію права можна здійснювати по-різному, відштовхуючись від різних критеріїв.

Найпоширеніший спосіб побудови системи права й у нашій країні, і за рубежем виходить, насамперед, з того факту, що регульовані правом суспільні відносини носять неоднорідний, різноманітний характер.

Залежно від того, що регулює право (предмет правового регулювання), а також від того, як воно це робить (методи правового регулювання), юридичні норми групуються в галузі, що підрозділяються, у свою чергу, на підгалузі, інститути, субінститути.

Даний підхід повною мірою може бути застосований і до права Європейського Союзу. У цей час у його системі можна виділити норми, що належать по своєму предмету до різних галузей і інститутів:

· публічного права: конституційних, адміністративних, фінансового, галузей процесуального права й ін.;

· приватного права й суміжних галузей: цивільного, трудового, міжнародного приватного права й ін.;

· комплексних галузей і міжгалузевих інститутів: аграрного, екологічного, підприємницького, банківського, права соціального забезпечення й ін." Питома вага" норм різних галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичного розвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми, що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.

Однак в останні роки з урахуванням розширення предметів ведення європейських співтовариств і Союзу їхнє право починає охоплювати своїм урегулюванням всі нові сфери громадського життя. Так, в 2000 р. Був виданий перший нормативний акт у сфері кримінального права, прийняті кілька регламентів з питань цивільного процесу. У цьому зв'язку в західноєвропейських наукових дослідженнях і університетських курсах крім загальних робіт в області права Європейського Союзу видаються численні праці по окремих його галузях: конституційному праву, адміністративному, аграрному, й т.д.

У західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення.

Відповідно в системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або " інституціональне") право й право " матеріальне" (або " змістовне")До " інституційного права" відносять норми, покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз, статус її інститутів і інших органів.Інші норми, за допомогою яких Європейський Союз здійснює регулювання

різних сторін (" матерію", " зміст") громадського життя, утворять його" матеріальне право". Останній термін у даній класифікації використовується в іншому значенні, чим при протиставленні матеріального права процесуальному. Наприклад, регламент " Про процедури банкрутства" - джерело " матеріального" права Союзу, хоча містить в основному норми цивільного процесу. З іншого боку, " Процесуальний регламент" Суду Європейських співтовариств – теж процесуальний акт - ставиться до джерел " інституційного" права Союзу. " Матеріальне право" Союзу по своєму змісті носить досить різноманітний характер, тому що його предмет утворять різнорідні суспільні відносини.У цьому зв'язку всередині нього в західній доктрині виділяють окремі угруповання норм (іноді теж називані " галузями"), по яких видаються наукові праці й читаються учбові курси: право загального ринку, право економічного й валютного союзу, зовнішньоекономічне право ЄС і т.д. Відповідно до логіки пізнання вивчення правової системи Європейського Союзу традиційно починається з розгляду основ інституційного права.Спочатку необхідно зрозуміти, як улаштований. Союз і його органи, яка їхня компетенція. Інституційне право утворить той базис, на основі якого можна далі вивчати окремі напрямки й сфери регулювання права Союзу, тобто його " матеріальне право".Організація Європейський Союз, як відомо, має складну, унікальну структуру, що включає три опори, з яких перша (Європейські співтовариства) охоплює теж три юридично відособлені організації. Структура організації Європейський Союз накладає відбиток і на систему його права. Тут, насамперед, варто згадати такий парадоксальний факт: Європейський Союз від свого ім'я не видасть правових актів. Регламенти, директиви, рамкові рішення й т.д. хоча й приймаються єдиними інститутами Союзу, але " від імені" Європейських співтовариств або інших опор, що й вказується на офіційному номері відповідного документа.Як і будь-яка організація, кожне з Європейських співтовариств і Союз у цілому здійснюють свою компетенцію через власні органи.

Глобалізація і регіоналізація як форми соціально-економічної інтернаціоналізації

Глобалізація економіки пов'язана і з необхідністю вирішення ряду виявилися в останній третині XX ст. загальносвітових політичних, соціально-економічних і науково-технічних проблем - глобальних проблем сучасності, у тому числі проблем війни і миру, екологічної, паливно-сировинної та енергетичної, демографічної, продовольчої (проблеми убогості). Взяті разом процеси наростання масштабності зв'язків, реалізованих міжнародними економічними відносинами, посилення системності міжнародних економічних відносин і взаємозалежності їх основних суб'єктів у взаємозумовленості з вирішенням глобальних проблем людства утворюють явище, яке можна визначити як глобалізацію економіки. Можна вважати, що до початку XXI ст. вже сформувалися певні елементи глобальної економіки (хоча різні регіони, країни і різні сегменти світової економіки «залучені» в неї у різному ступені).

В принципі, поняття «глобалізація» носить широкий і багато в чому універсальний характер, що відображає універсальність самого процесу глобалізації. Насамперед, глобалізація універсальна за самим своїм визначенням (від англ. Universe - всесвіт). Крім того, універсальність полягає в тому, що процеси глобалізації протікають одночасно в різних сферах життя світового співтовариства (економічної, науково-технічної, соціальної, культурної, політичної та ін), «стикаючись» і взаємно проникаючи одне в одного.

У цьому сенсі глобалізація в цілому являє собою складний комплекс пов'язаних між собою глобалізаційних процесів, що розвиваються у зазначених областях. Тому її різні аспекти є об'єктом вивчення багатьох наук, а глобалізація в широкому розумінні являє собою міждисциплінарний об'єкт дослідження. Наприклад, представники технічних наук розглядають таке поняття, як «техноглобалізм», що виявляється у злитті виникають в окремих країнах нововведень і нових технологій в єдиний загальносвітовий комплекс технічних знань. Вони аналізують виникнення, по суті, глобальних «технологічних макросістем» у сферах енергетики, зв'язку, телекомунікацій, транспорту, ряду галузей промислового виробництва і т.д. Соціологи і філософи пов'язують поняття глобалізації з тенденціями зближення способу життя людей різних країн і регіонів у результаті універсалізації культури і людських цінностей (що вельми неоднозначно оцінюється в різних країнах - наприклад, в багатьох країнах процес глобалізації пов'язують зі зростаючою «американізацією» суспільного життя). Процеси глобалізації протікають і в галузі політики (у тому числі і у військово-політичній області), що по-новому ставить питання про місце і роль найбільш авторитетних міжнародних інститутів (насамперед ООН) у врегулюванні виникають у ході глобалізації проблем.

Але найбільш динамічно процес глобалізації протікає в економічній області. При цьому виділяються об'єктивний і суб'єктивний аспекти глобалізації економіки. Дійсно, з одного боку, глобалізація економіки являє собою закономірний, об'єктивно обумовлений процес руху до єдиної світової економічної цілісності, якісно нову, найбільш високу стадію інтернаціоналізації економічного життя (і в цьому проявляється об'єктивний аспект глобалізації). З іншого боку, глобалізація світової економіки виступає як форма цілком певної економічної політики, здійснюваної провідними країнами світу (насамперед США), найбільшими ТНК і транснаціональними банками, світовими фінансовими центрами у своїх власних інтересах (суб'єктивний аспект глобалізації). Не випадково деякими дослідниками проблем глобалізації в даний час використовується термін не «глобалізується», а «глобалізіруемой» світова економіка. Як пише з цього приводу Нобелівський лауреат з економіки, колишній голова Ради економічних консультантів при президентові США У. Клінтоні і колишній віце-президент Світового банку Дж. Стігліц, «на жаль, у нас немає світового уряду, відповідального за народи всіх країн, щоб контролювати процес глобалізації способами, порівнянними з тими, якими національні уряди направляли процеси утворення націй. Замість цього у нас є система, яку можна назвати глобальним управлінням без глобального уряду, така, в якій купка інститутів - Світовий банк, МВФ, СОТ - і купка гравців - міністерства фінансів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, тісно пов'язані з фінансовими та комерційними інтересами, - домінують на сцені, але при цьому величезна більшість, постраждале їх рішеннями, залишається майже безмовним».

Зрозуміло, в рамках процесу глобалізації економіки хотіли б реалізувати свої інтереси і інші суб'єкти міжнародних економічних відносин (менш сильні в економічному відношенні країни та їх спілки, корпоративний бізнес і т.д.). Тому процес глобалізації економіки неминуче супроводжується гострими протиріччями.

1.2 Суперечності процесу глобалізації економіки

Розвиток глобалізації економіки як закономірного, об'єктивно обумовленого, але внутрішньо суперечливого процесу, в якому бере участь безліч різноманітних суб'єктів зі своїми власними економічними інтересами, знаходить свій прояв у широкому колі протиріч власне глобалізації економіки. До їх числа можна віднести наступні протиріччя.

1. Суперечності між країнами та / або групами країн. Перш за все це відноситься до суперечностей між групою провідних розвинених країн з ринковою економікою (країни так званого «золотого мільярда»), які отримують максимальний економічний ефект від глобалізації («глобальний виграш»), і рештою країн, насамперед найменш розвиненими. Слід разом з тим відзначити, що поглиблення розриву в рівнях соціально-економічного розвитку між «багатою Північчю» (групою провідних розвинених країн з ринковою економікою) і «бідним Півднем» (основна маса країн, що розвиваються) почалося ще до переходу до етапу глобалізації світової економіки. За наявними оцінками з 1820 по 2000 р. середній обсяг ВВП на душу населення в країнах сучасного «багатого Півночі» зріс більш ніж у 19 разів, а в інших регіонах світу - лише в 5, 5 рази.

Глобалізація в широкому сенсі (в тому вигляді, в якому вона здійснюється в даний час) зберігає і відтворює кардинальні відмінності в рівнях соціально-економічного та політичного розвитку (доповнюються відмінностями у способі життя, у ставленні до основних проблем буття, в системі життєвих цінностей). На початок XXI ст. провідні індустріально розвинені країни світу, на які припадало 15% населення Землі, контролювали більше 70% світових ресурсів, виробництва, торгівлі, споживання. При цьому деякі з них відкрито ігнорують інтереси інших країн і людства в цілому - як, наприклад, США, які споживають левову частку світових паливно-сировинних і енергетичних ресурсів і вийшли при цьому з Кіотського угоди про співробітництво в охороні навколишнього середовища. Події в Іраку в 2003 р. показали, що в боротьбі за світові ресурси США вважають цілком можливим використовувати і військову силу.

Фактично розвиненими країнами з ринковою економікою в рамках процесу глобалізації реалізується політика так званих «подвійних стандартів», коли ці країни, взявши на себе роль «флагманів глобалізації» і відповідальність за розвиток світового співтовариства в цілому, прагнуть проводити політику глобалізації в своїх власних інтересах, ущемляючи при цьому національні інтереси основної маси країн, що розвиваються і значною мірою - країн з перехідною економікою. Крайнім проявом такого роду політики служить політика «однополярного світу», активно проведена США після розпаду СРСР як антипод політики «багатополярного світу». Таким чином, реалізація глобалізації в її сучасній моделі може призвести до формування «нового світового порядку», заснованого на «асиметричної взаємозалежності», коли основними суб'єктами цього процесу є провідні країни світу, а об'єктами (значною мірою) - всі інші країни світу.

До цієї ж групи протиріч належать і протиріччя всередині самої групи провідних країн світу, можлива поява в перспективі в ній нових держав (наприклад, Китаю, Індії, частка яких у світовому ВВП, промисловому виробництві, інвестиціях, міжнародній торгівлі товарами і послугами і т.д. неухильно зростає).

2. Суперечності між країнами (або групами країн) і відповідними міжнародними інститутами (наприклад, МВФ, Світовим банком, СОТ). Діяльність цих міжнародних інститутів з координації політики провідних країн світу надає певний позитивний вплив на світовий економічний розвиток, і, в принципі, реалізована в результаті їх діяльності велика свобода транскордонного руху факторів виробництва, товарів, послуг, прав інтелектуальної власності може оцінюватися позитивно. Проте виникають нові загрози дестабілізації світової економіки у зв'язку з лібералізацією зовнішньоекономічних зв'язків, зняттям бар'єрів для транскордонного руху товарів, послуг, робочої сили і капіталів, які вимагають прийняття відповідних узгоджених країнами світу (а не тільки вузькою групою провідних країн) рішень. Особливої ​ ​ гостроти (як показали кризові явища другої половини 90-х рр.. XX в. У Південно-Східній Азії, Бразилії, Аргентині) набувають протиріччя, пов'язані з великомасштабними неконтрольованими потоками спекулятивних капіталів.

3. Суперечності між окремими країнами, з одного боку, і ТНК, банками (ТІБ) і світовими фінансовими центрами (МФЦ) - з іншого. Однією з характерних тенденцій у розвитку сучасної теорії глобалізації (так зване «гіпергло-балістское» напрям) є приниження ролі держави і відповідно національно-державних інтересів. Прихильники «гіперглобалізма» в сучасній економічній теорії вважають, що карта сучасного світу - це більшою мірою «карта ТНК», ніж традиційна політична карта світу, представлена ​ ​ державами. Дійсно, ТНК і ТНБ в даний час перетворилися на головні рушійні сили процесу глобалізації економіки, потіснили в деяких регіонах світу національні держави і деформованих соціально-економічні системи цих країн. Суперечності між ТНК, ТНБ, МФЦ, з одного боку, і державами сучасного світу - з іншого, складають одне з головних протиріч процесу глобалізації світової економіки.

4. Суперечності між найбільшими ТНК, ТНБ і МФЦ. Ці суперечності виявляються практично у всіх формах міжнародних економічних відносин - від міжнародної торгівлі товарами і послугами до міжнародного інформаційного обміну. У багатьох випадках вони виступають як протиріччя, пов'язані з монополістичної і олігополістичної глобальною конкуренцією.

Таким чином, конкурентна боротьба виходить на якісно новий - глобальний рівень. «Правила гри» у цій формується глобальної економіці визначаються в результаті взаємодії трьох основних сил:

- Глобалізованого капіталу (ТНК і МФЦ);

- Провідних країн сучасного світу та їх угруповань (ЄС, НАФТА, АТЕС);

- Найбільш авторитетних міжнародних економічних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ та ін.

Прихильники неоліберальної глобалізації, здавалося б, в кінці XX ст. вже побачили контури всесвітньої економічної гармонії, досягнутої завдяки дотриманню прав людини і високої ефективності ринкових відносин. Проте фінансова криза в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні показав, що ще рано говорити про інтегровану економіці, коли одні країни програють, а інші завдяки кризі відчувають економічний бум. У результаті азіатської кризи відбувся масовий відтік капіталу з АТР у Сполучені Штати.

Світовий економічний порядок, заснований на принципах дотримання прав людини і ліберальної економіки, поки не відбувся. Глобальна десинхронізація призвела до пошуків противаг і спробам створення геополітичної рівноваги за допомогою регіональних угруповань. Проявляються реальні тенденції соціальної та економічної маргіналізації в різних регіонах Землі. Сучасний світ не обмежується реальним географічним простором, він став багатовимірним.

Регіоналізацію міжнародних відносин необхідно розглядати в контексті глобалізації. У підходах до аналізу цих двох процесів немає єдності. Одні вважають регіоналізацію складовою частиною глобалізації, інші сприймають її як альтернативу. Наприкінці XX в. спроби універсалізації глобального співтовариства в неоднорідному соціальному часі стали супроводжуватися посиленням тенденцій регіоналізації. Це викликало підвищений інтерес до геополітичних (геоекономічним) концепціям «великих просторів». Для багатьох стало очевидним, що успішний поетапний перехід країни до ринкових відносин і відкритої економіки можливий на основі державного контролю реформ, створення регіональних митних та інших спілок. Все більше усвідомлюється той факт, що лише створення наддержавних «великих просторів» є оптимальною моделлю, здатною ефективно реагувати на зовнішні та внутрішні виклики. У минулому такими утвореннями були імперії, тепер їх називають «держави-цивілізації».

Актуальність регіоналізації зумовлена ​ ​ сучасними тенденціями глобалізації суспільного розвитку, включаючи політику, економіку і культуру. У процесі глобалізації трансформуються інститути державної влади. Частина державних функцій переходить на більш високий ієрархічний рівень до всесвітніх та міжнародно-регіональним організаціям, а також до ТНК. Одночасно спостерігається тенденція до розширення прав субнаціональних територіальних громад - регіональних, муніципальних і провінційних. Таким чином, у міжнародних відносинах в якості самостійних суб'єктів виступають регіони. По цьому шляху йде Об'єднана Європа, можливо, в майбутньому ця модель поширитися ширше, і замість національних держав у міжнародних відносинах будуть домінувати регіони. У правових державах з розвиненим громадянським суспільством субнаціональні громади вже стали самостійними гравцями у світовій конкуренції, а їх економічний потенціал зіставимо з великими державами, наприклад Каліфорнія в США або Баварія в Німеччині.

Сучасний регіоналізм обумовлений зростанням ролі функцій місця і соціального часу. Вироблення геостратегії або технології реалізації пріоритетів регіонального розвитку в багатовимірному комунікаційному просторі особливо актуальна в умовах лібералізації міжнародних економічних відносин (спільне підприємництво, зовнішньоекономічні зв'язки, вільні економічні зони, прикордонна співпраця, трансмодальние коридори та ін.)

Для східно-європейських країн з перехідною економікою з ряду причин особливо актуальна проблема використання європейського досвіду регіоналізму та місцевого самоврядування. По-перше, в країнах Східної Європи збереглося політико-адміністративний устрій вже неіснуючої держави, з необмеженою владою партії і надцентралізованою економікою, а районування грунтувалося на партійному і виробничому принципах. Жорстко централізовані планування і управління приводили до диспропорцій у регіональному розвитку, особливо у вирішенні місцевих соціально-економічних проблем. По-друге, в умовах сучасної кризи ці диспропорції ще більше поглибилися, а спроби некритичного використання зарубіжного досвіду не дають позитивних результатів. По-третє, регіональна стратегія економічного розвитку як і раніше визначається переважно за рахунок внутрішніх чинників.

Інтегральний підхід до вироблення регіональної стратегії розвитку дозволяє отримати позитивний ефект за рахунок поєднання різних форм світогосподарської інтеграції та місцевих соціокультурних та природно-екологічних умов.

Список використаних джерел

Экология и глобализация: Н. А. Пискулова — Санкт-Петербург, МГИМО-Университет, 2010 г.- 210 с.

Глобализация и развивающиеся страны: А. К. Эйфари, В. В. Манцев — Санкт-Петербург, Российский университет дружбы народов, 2007 г.- 64 с.

Мингалева Ж., Ткачева С. Кластеры и формирование структуры региона // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. - № 5. – С. 97-101.

https://www.info-works.com.ua/kursovi/regionalna_ekonomika_RPS/2827.html