Донкіхотство Малахія

Хоча у п’єсі не міститься прямих або непрямих посилань на роман М. Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» (окрім, хіба однієї алюзії – репліки Любуні в четвертій дії: «Мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?»), однак критики (Ю. Лавріненко, Ю. Шевельов) однозначно впізнають у протагоністі Дон Кіхота. Підставою для цього можна вважати вже хоча б те, що і Малахій, і Дон Кіхот збожеволіли, читаючи книжки, їх спонукає до дії бажання змінити людей на краще і вони не розуміють зовнішнього світу, оцінюючи його за мірками власного ілюзорного світу.

У трактуванні М. Куліша донкіхотство – це безумство як душевна хвороба, спричинена зіткненням ідеальних уявлень про сутність революції з бюрократичною «радянщиною». У Малахія Стаканчика цей конфлікт розгортається всередині його свідомості. Божевілля персонажа можна охарактеризувати як епістемологічне, тобто таке, що є наслідком одночасного існування в одному й тому самому культурному просторі (у випадку Малахія – в одній голові) взаємозаперечних систем цінностей і знакових стратегій їхнього поширення. Життя Стаканчика, як і його репліки-проповіді є сумішшю ціннісних рядів, що заперечують одне одного – християнства та комунізму. До них домішуються уламки інших культурних епох: давньоіндійської (Риґведи), давньогрецької (герой прирівнює РНК до Олімпу), – в які М. Куліш майстерно вплітає елементи народницької та націоналістичної риторики й образності (голова РНК повинен торкатися голови представника народу гетьманською булавою). Найвищий вияв «епістемологічного безумства» Малахія – сцена проголошення себе народним наркомом, яка нагадує самочинне перейменування Алонсо Кіхани на Дон Кіхота в романі Сервантеса. Як і ламанчський гідальго, український мрійник змінює своє ім’я, тепер він – Нармахнар. А перед цим у промові Малахія привертає увагу поєднання концептуальних рядів: «Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць». Саме нове ім’я персонажа, поняття «анкета» і «стаж» запозичені з радянського канцелярського мовлення; «ціпок», «торбина сухарів», ходіння «пішки», вода «у ста семи криницях» – складові традиційного українського космосу; згадка про зречення від родинного стану – алюзія на Євангеліє, де говориться, що людина, яка вірує у Христа, забуває батька, матір і близьких.

Проте зберігається і зовнішній конфлікт між Дон Кіхотом-мрійником і радянським побутом, який набуває у п’єсі трагікомічних рис. Малахій потрапляє до Харкова, де намагається викласти свої божевільні ідеї комуністичному керівництву нової України. І трагедійність тут поглиблюється завдяки тому, що він не Стаканчик не просто створює незграбну ситуацію у щирому пориві до змін на краще, а й у тому, що він звертається до людей, які, так само, як і він, не здатні сприйняти чужу думку. Радянські чиновники постають не лише як породження більшовизму, а і як бюрократи взагалі – люди, які живуть за власними законами, індиферентними до долі інших.

П'єса «Народний Малахій» написана 1927 року — глибоко новаторський твір. У ньому автор відходить від конкретних фактів, намагаючись таким чином зосередити увагу на сутності явища.

Основною проблемою, на якій грунтується твір, є проблема фальшивого пророка. Автор розвінчує утопічні ідеї, які не базуються на реальній дійсності.
П'єса «Народний Малахій» розкриває життєвий шлях листоноші Малахія Стаканчика, що проживає на вулиці Міщанській, дотримуючись звичайного патріархального способу життя. Але під впливом революції, вражений змінами в суспільстві, Малахій повірив у свою особливу місію: він вирішив, що необхідно негайно провести реформу людства.
Слід зазначити, що ім'я Малахій означає «вісник мій; пророк». Отже, назвавши себе народним пророком, Малахій прямує до Харкова, до Раднаркому, вимагаючи негайно запровадити реформу людини. Герой вірив у свою мрію, натомість його відправили на обстеження до психіатричної лікарні. Але Малахій утікає з божевільні, і йому вдається потрапити через мур до заводу «Серп і молот», на якому працювали пролетарі. Пролетарі не повірили в реформу Малахія, вони відкинули цю ідею, вважаючи, що головне — не особистісне начало, а індустріальний прогрес.
Трагізм постаті Малахія полягає в тому, що в його утопічну ідею не вірив ніхто, крім нього самого та божевільних з лікарні. Він зрікається своєї сім'ї, приносячи родинні цінності в жертву утопічній ідеї зміни людства. Малахій втрачає дочку Любоню, яка кінчає життя самогубством.
Символічним є момент, коли Малахій після всіх своїх блукань та поневірянь, розчарований суспільством, яке не сприйняло його ідею реформи людини, приходить до будинку терпимості та грає на золотій сурмі «голубу світову симфонію». Цей момент вказує на безперспективність, занепад малахіанства.
Через образ Малахія Микола Куліш розвінчує малахіанство як утопічне, безперспективне мислення, яке не відповідає реальності. Автор показав нам людину, затяту на одній думці, в її стосунках з оточуючим світом, який живе за своїми, іноді жорстокими, законами.
Дослідники творчості М. Куліша неодноразово порівнювали його твір «Народний Малахій» з «Дон Кіхотом» Сервантеса. Дійсно, головні герої мають багато спільного: трагізм постаті, поєднаний з комізмом, зацикленість на своїй утопічній ідеї, віра в свою виключність, небажання сприймати оточуючий світ таким, яким він є.
Драма «Народний Малахій» несе в собі велику кількість новаторських рис, вона поєднує трагічне з комічним, гумор з патетикою, має велику кількість психологічних і символічних моментів та образів.

2.Сюжет твору М. Куліша «97». Сюжет твору являє собою фрагменти побутового життя українського села під час голоду в Україні 1921 — 1922 років. У п’єсі немає визначної глобальної дії. Перед читачем проходять картини «в сіреньких рамцях злиденного, вбогого, та ще й поруйнованого голодом життя. Немає тут пафосу, блискучих бойових лозунгів… Ворожа сила — куркулі і голод — давить людей, валяє на смерть». Так написав у своєму листі до друзів М. Куліш. У трагедії «97» відтворено боротьбу незаможників з голодом, їх всього 97, але вони ідуть до кінця. Тема твору. Показано реалістичне відтворення героїчної боротьби найбіднішого українського селянства за життя в умовах голоду і розрухи після закінчення громадянської війни.

Композиційно-сюжетна побудова твору. Твір вражає суворою і глибокою правдивістю, події розгортаються кількома сюжетними лініями. Стрижнем сюжету є протистояння двох антагоністичних таборів — незаможників і куркулів.

Образна система п’єси «97». Центральний персонаж твору — Мусій Копистка — простий трудівник, розумна, обачна людина, тверда, як криця. Колишній наймит, він пройшов нелегку життєву школу, хоч був неписьменний, але умів мислити просто і мудро: «Не помрем, братухо, а коли й помрем, то не всі». Активна роль у розвитку подій твору відведена Серьозі Смику, який викриває зрадництво і продажність секретаря сільради Панька, їде в місто з проханням надіслати комісію, привозить обмінений на коштовності хліб, однак помирає, не побачивши нового врожаю. Цікаво виписана династія Стоножок: дід Юхим — Іван — Вася, образи, що набувають символічного звучання (минуле, сучасне, майбутнє). З цілої родини Стоножок живим залишається лише Вася, стає секретарем ревкому, уникає разом з Мусієм Кописткою смерті завдяки приїзду продармійця з хлібом. Окремо автор виводить образи Рибальчанських куркулів Гирі та Годованого, які намагаються провокаціями та підкупами підірвати авторитет місцевої влади.

Жанрові особливості твору. За жанром п’єса «97 соціально-побутова драма, в якій рушійною силою суспільних подій виступає знедолений, але не скорений народ. Мова персонажів ніби вихоплена з уст простого люду, яскраво індивідуалізована.

Новаторство п'єси М. Куліша «97»

Відомий літературознавець Н. Кузякіна відзначала, що М. Куліш розумів побудову соціалізму «як здійснення мрії про справедливе сус-пільство, в якому особистість розкривається в кращих своїх якостях». Отже, розкриття найкращих рис особистості — сенс будь-яких історич-них перетворень. На жаль, життя іноді спростовує цю думку.
У п'єсі «97» М. Куліш звертається до трагічних подій років голоду в Україні. Драматичний твір є художньою панорамою років голокосту в Україні. Це твір глибоко правдивий. У ньому розповідається про події жорстокої післяреволюційної дійсності — голод, людоїдство, самосуд. Це і є новаторством письменника, який віддзеркалив напруженість ситуацій, що виникали між двома групами дійових осіб — сільською біднотою (Мусій Копистка, Іван Стоножка, Орина, Ларивон та ін.) та заможниками-глитаями (Гиря, Годований). У центрі твору — реалізація рішення обміняти церковні цінності на хліб для голодуючих. Пред-ставники сільради та комнезаму вирішили не скликати зборів, а під-писати ухвалу, обійшовши хати голодуючих. 97 зі 189 незаможників підписало документ. Це і стало зав'язкою твору. Наступні події поси-люють напруженість ситуації, загострюється основний конфлікт твору. Перед читачем постають страшні картини страти збожеволілої старчи-хи Орини, глухонімого Ларивона. Письменник майстерно відтворює шаленіючу від крові юрбу, що є найнебезпечнішою силою, бо панує над нею звіриний інстинкт. Увесь твір пронизує трагічне світобачення і світосприймання. Це теж є новаторським підходом до зображуваних подій. В авторській концепції того часу село зображено без прикрас, без спрощення, в складній ситуації голоду.
Варті уваги й колоритні образи п'єси. Якщо представників народ-них мас автор змальовує відданими справі революції, здатними на са-мопожертву, то глитаї вражають байдужістю, відвертим презирством до трудящого люду. За допомогою показу персонажів М. Куліш передає складність боротьби. Секретар сільради Панько не зміг до кінця вистояти у боротьбі та продався за шматок хліба; незаможник Іван Стоножка в голодному розпачі зраджує своїх товаришів. А от глухоні-мий наймит Гирі Ларивон вчасно підтримує незаможників, винісши скарби з церкви. Дід Юхим вписав своє ім'я у протокол замість зрад-ника сина, внаслідок цього рішення набуло ваги. Автор із винятковою точністю описує психологічний стан героїв через влучні вислови, де-талі, ремарки.
Відомо, що М. Куліш хотів трагедійною кінцівкою підкреслити складність і жорстокість боротьби, що точилася на селі, намагався по-дати таку розв'язку, «щоб глядачі, прийшовши додому, не лускали на-сіння і не пили чайок... Щоб вони якнайглибше відчули сувору, гостру боротьбу революції з голодом». Але кінцівка п'єси виявилася досить благополучною: було привезено 97 пудів хліба, Копистка врятований. Це, звичайно, не задовольняло М. Куліша як справжнього реаліс-тичного художника слова. Незважаючи на дещо спрощений підхід до розв'язання конфлікту, п'єса «97» є новаторською за змістом і психоло-гічно переконливою. Перед глядачами — віковічні питання: «Чи завж-ди історичні колізії розкривають найкращі риси особистості?» Драма-тичний твір М. Куліша залишає це питання без позитивної відповіді.