Анімаційні форми дозвілля Середньовіччя та епохи Ренесансу

Дозвілля Середньовіччя базувалося, переважно, на святковій культурі народів Європи. На протязі усієї історії людства роль свят була величезною. Святкове ствердження життя невід’ємне від самої людської природи, яка прагне до художньої творчості та ігрового самовираження. Щоб зрозуміти сутність дозвіллєвої культури Середньовіччя, треба починати з аналізу естетики свята з його ритуалами, архаїчними рисами, вже втраченими в повсякденному житті. Це дозволить проникнути в глибинні пласти свідомості народу, в його емоційний світ, відчути духовну культуру епохи. Перед обличчям усіляких негараздів і лихоліть, жорстокої боротьби за існування середньовічна людина знаходила забуття і перепочинок у святковостях і веселощах. Адже здатність відверто радіти зустрічається переважно у тих, хто знайомий з тяжкою працею і гіркою бідністю. Сувора реальність, що породжувала відчуття невпевненості і нестабільності, страх перед загробним покаранням тимчасово відступали перед нестримною стихією свята. Одноманітність повсякденності, буденні турботи і серйозні проблеми – все це забувалось в атмосфері безкорисливої та п’янкої радості. Свято знімало внутрішню напругу, переносило людину в інший, безпроблемний світ. У людях вирувало бажання жити. У найрелігійнішу з епох, коли життя сприймалося як небезпечний процес з нещастями, насильством і стихійними лихами, людина не могла задовольнятися лише безтілесною любов’ю до бога. І якщо її глибоко хвилювала велич церковної літургії, високе достоїнство церемонії, урочистість церковних співів і звуків органу, яскравість риз, сяйво дорогоцінної утварі та аромат ладану, – то і мирські свята з їх багатоголоссям, різнобарвністю і розкутістю не залишали байдужими. З одного боку серйозні, затиснуті в жорсткі рамки, церковні обряди, з іншого – галасливі карнавальні процесії ряджених, блискучі рицарські кавалькади, розраховані на масового глядача. Традиційними у Середні віки були простонародні сільські святковості, джерела яких губилися в сивій давнині. Кожне нове покоління сприймало їх як невід’ємну частину успадкованого від пращурів побуту. Свята допомагали людині орієнтуватися в часі, яке в середньовічному суспільстві регулювалось як природними аграрними циклами, так і церковним календарем. Відомий російський вчений Михайло Бахтін вважав, що святкове життя середньовіччя формувалося за двома основними напрямами: офіційно-церковному та феодально-державному; народному, сміховому. Особливо бурхливо розвивалася народно-сміхова культура Середньовіччя, яка охоплювала величезні маси простого люду і суттєво впливала на усі боки життя суспільства. Народно-сміхова культура мала свої анімаційні, обрядово-видовищні форми. До них належали святковості карнавального типу, ярмарки, різноманітні площові та сміхові дійства. Святковості карнавального типу і пов’язані з ними сміхові дійства чи обряди займали в житті середньовічної людини величезне місце. Крім карнавалів з їх багатоденними і складними площовими і вуличними дійствами й ходами, справлялись особливі „свята дурнів” або „свята віслюків”, тобто, існував особливий, освячений традицією вільний „великодній сміх”. Більше того, майже кожне церковне свято мало свій, теж освячений традицією, народно-площовий сміховий бік. Такими були, наприклад, так звані “храмові свята”, які супроводжувались ярмарками з їх багатою і різноманітною системою ігрових веселощів за участю велетнів, карликів, виродків, „вчених” звірів. Карнавальна атмосфера панувала у дні постановок містерій і соті (побутових сценок), а також на таких сільськогосподарських святах як збір винограду, що проходили в горах. Сміх супроводжував, звичайно, і громадські, і побутові церемоніали (уславлення переможців на турнірах, посвячення у рицарі та ін.). І побутові бенкети не обходилися без елементів сміхової організації, наприклад, обрання на час бенкету королів та королев „дня сміху”. Обрядово-видовищні форми народно-сміхової культури були розповсюджені в усіх державах середньовічної Європи, але найбільше у романських державах, у тому числі й у Франції. Основною обрядово-видовищною формою народної культури Середньовіччя був карнавал. За своїм наочним, конкретно-чуттєвим характером і за наявністю в ньому сильного ігрового елементу, карнавал близький до художньо-образних навіть театрально-видовищних форм. Але ця культура за своєю сутністю не входить в область мистецтва. Вона знаходиться на межі мистецтва і самого життя. Насправді, карнавал не знав розподілу на виконавців і глядачів. Карнавал не споглядали – у ньому жили, тому що за своєю ідеєю він був всенародним. Ідея карнавалу найвиразніше виявлялася у римських Сатурналіях, які замислювались як реальне і повне (але тимчасове) повернення в золотий Сатурновий вік. Для народно-сміхової культури Середньовіччя важливими носіями карнавальної філософії були блазні і дурні. Вони були головними сатириками, викривальниками недоліків існуючого стану речей. Ще одна важлива особливість карнавалу – це відміна ієрархічних відносин. На час карнавалу усі ставали рівними між собою і рівними перед блазневими королем і королевою карнавалу. Карнавальні дійства були ще й амбівалентними, тобто такими, що заперечували, але, одночасно, і стверджували; ховали і відразу ж відроджували. Голе заперечення взагалі було чуже народній культурі. Люди в умовах карнавалу висміювали не лише владу і церкву, але й самих себе. Найбільшими карнавалами Європи були Венеціанський, Римський, Валенсійський, Авіньйонський, Ліонський, карнавали Кьольна і Нюрнберга. Кожен карнавал поряд із загальноприйнятими мав і притаманні лише йому риси і форми. Так, Венеціанський карнавал носив яскраво виражене маскарадне забарвлення. Його учасники не лише перевдягалися у спеціальні костюми, а й ховали свої обличчя під маскою. Маска уособлювала в собі радість змін і перевтілень, відміну ієрархій і будь-яких норм і заборон. Найяскравішими дійствами Римського карнавалу були битви з використанням конфетті, диспути між маскарадними героями і „свічкові ходи”. Ліонський карнавал об’єднувався навколо веселого ненажерливого страховиська, яке намагалося все і всіх з’їсти. У деяких карнавальних дійствах головною дійовою особою був символ майбутнього – хлопчик, що грає, на ім’я Геракліт. В інших – блазневий єпископ, архієпископ і навіть папа. Інколи в авангард карнавалу виходили тварини. Але найчастіше епіцентром карнавалу ставали карнавальні королі і королеви. Крім карнавалів існувало багато свят, які носили нібито релігійний характер, а насправді відображували той же сміховий, гротесковий позацерковний прояв життя. Так, осінні свята на честь покровителів виноробства Святих Мартіна і Михайла носили яскраво виражене вакхічне забарвлення. Під час святкування дня Святого Лазаря у Марселі орієнтувалися на цикл легенд про пекло, що повинно було застерігати від гріховного життя. Але крім церковної процесії з домашніми тваринами – кіньми, мулами, коровами, биками – проходила й інша, суто карнавальна процесія, що закінчувалася масовими веселощами і “великими танцями” на центральній площі міста. У цій ситуації будь-які застереження забувались. Свято Тіла Господня теж носило напівцерковний - напівкарнавальний характер. В одній процесії йшли як священослужителі з причастям, так і карнавальні герої: чудовиська, вавілонська блудниця, велетні, маври, негри, молодь з чуттєвими танцями. У кінці процесії рухались розмальовані вози з мандруючими акторами. Найрозкутіші свята дурнів і віслюків теж мали подвійний стандарт. Свята дурнів справлялися у день Святого Стефана, на новий рік, у день невинних немовлят, Богоявлення, але були суто сміховими, народними святами вседозволеності. Свято віслюка відмічали на честь біблейської події – утікання Марії з немовлям Ісусом в Єгипет. Щоправда, мало воно яскраво виражений матеріально-тілесний характер. Єдиним, що його поєднувало з релігією, була так звана „меса віслюка”, що проходила у церкві. Але й вона була сміховою і за змістом, і за формою. На яскраві свята Середньовіччя часто-густо перетворювалися і ярмарки. Такими були ярмарки в Ніорі, в Апрасі, в Нюрберзі та в багатьох інших містах Європи. На ярмарках люди не лише торгували, а й розважались. Ярмаркова площа, особливо у вечірні години, ставала ігровим і сценічним майданчиком. Постійними носіями святкового начала в середньовічному суспільстві були професійні розважальники (аніматори) – мандруючі актори. Людей цього ремесла в письмових пам’ятках називали по-різному. Церковні автори застосовували традиційні давньоримські імена: мім (mimus), пантомім (pantomimus), гістріон (histrio). Загальноприйнятий латинський термін – йокулятор (joculator – жартівник, забавник, балагур). У народі їх називали танцівниками, блазнями, музикантами. Останніх розрізняли за родами інструментів – гітаристи, волинщики, віолісти, лютнярі, цимбалісти (symbalista) та ін. Розповсюдження отримала французька назва жонглер (jongler); в Іспанії їй відповідала назва хуглар; в Німеччині – шпільман, на Русі – скоморох, у Сербії – іграч, у Чехії – герец. Мандрівними акторами також були ваганти (школярі), менестрелі (співаки і музиканти), трубадури (провансальські поети-співці), трувери (поети-співці Північної Франції), міннезінгери (поети-співці Німеччини). Всіх їх можна назвати аніматорами дозвілля Середньовіччя. Діяльність представників саме цих професій створила фундамент для появи сучасних розважальників – аніматорів дозвілля. Творчість жонглерів розквітла в ХІ-ХІІ ст. разом з розвитком міської і придворної культури. ХІІІ-XV ст. – золотий вік жонглерії. У великих містах жонглери об’єднувались в корпорації зі своїми статутами. У Парижі та Кьольні на „вулицях жонглерів” і „вулицях музикантів” мешкали „комедіанти”, „фідельщики”, „скрипалі”. Розкішні святковості вимагали великої кількості „веселих людей” і розмаїття розваг, забав і видовищ. Зазвичай жонглери були універсальними акторами. В ідеальному варіанті вони уособлювали в собі поета-співака, розмовника, міма, акробата, танцюриста, музиканта, дресирувальника, фокусника, лялькаря. Артист мандруючого театру не знав обмежень у засобах виразності. Він міг ковтати вогонь, імітувати голоси тварин і співи птахів. Він уособлював синтез видовищних мистецтв і задовольняв усі бажання святкуючого люду. Щоправда всередині цеху розважальників існувала своя ієрархія. Ось яку систематизацію менестрелів запропонував „останній трубадур” Гіраут Рік’єр: „доктори поетичного мистецтва” – кращі із трубадурів. Вони “показують шлях суспільству, створюючи зразкові вірші і кансони, граціозні новели і дидактичні твори” розмовною мовою; трубадури, які пишуть пісні і музику до них, створюють танцювальні мелодії, балади, альби і сирвенти; жонглери, які догоджають смаку багатіїв: вони грають на різних інструментах, розповідають повісті і казки, співають чужі вірші і кансони; буффони (блазні) „своє низьке мистецтво на вулицях і площах показують і ведуть спосіб життя недостойний”. Серед „докторів” були і представники збіднілого рицарства і міщанства. Вони вважали неможливим змішувати високе мистецтво з еквілібром чи акробатикою. З іншого боку, більшість жонглерів намагалися підвищити свою кваліфікацію за рахунок універсалізації навичок і вмінь. Скажімо, багато жонглерів були розпорядниками свят, організаторами площових ігор, своєрідними сценаристами і режисерами анімаційних заходів, причому не лише на площі, а й у замку і навіть у королівському палаці. Відомо, що багато талановитих акторів працювало на барона, інколи за пристойну грошову винагороду, а інколи і за скромний харч. Стилю середньовічного життя відповідала пристрасть до різноманітних рухливих ігор як просто неба, так і під дахом. Ці веселощі були пов’язані з святковою площовою атмосферою, приносили радість учасникам і часто не потребували глядачів. „Людина, що грає”, намагалась виявити усі сторони своєї натури: силу і витривалість, швидкість реакції і кмітливість, винахідливість і багатство фантазії. Ярмарково-балаганні розваги простого люду мали багато спільного із забавками при феодальних дворах. Разом з тим ігри сприймалися як життя в мініатюрі (шахові битви асоціювались зі справжніми), відображали практичні заняття суспільства: так, військовий спорт і турніри притаманні рицарському побуту. Ігри Середньовіччя не лише мали об’єднуючу і тренувальну роль, але й зберігали світоглядне значення. „В образах гри бачили стислу, універсальну формулу життя та історичного процесу: щастя – нещастя, підвищення – падіння, надбання – втрата, увінчання – розвінчання… Це стосується не лише карт, кісток і шахів, але й інших ігор, у тому числі спортивних (гра в кеглі, гра в м’яч) і дитячих ігор”. За даними художника Брейгеля Старшого, у період пізнього Середньовіччя існувало 80 дитячих ігор. Багато розваг дорослих наближалися до дитячих забав. Франсуа Рабле наводить 217 карточних, кімнатних, настільних ігор та ігор на повітрі. Серед конкурсно-ігрових дійств Середньовіччя можна виділити змагання в силі і спритності (боротьба, перетягування, кидання каміння, ходулі, гойдалки, балансування та ін.); змагання у влучності (стрільба з луку, гра „страта півня”); військові ігри (квінтана (мішень), поєдинки, турніри); ігри з м’ячем і кульками (нелота (лапта), „хокей”, кидання дерев’яних куль, кеглі, волан, кидання кілець, кубарі та ін.). Серед молоді були популярні піжмурки або „жучок” (відгадати, хто вдарив з-за спини). Однією з наймодніших куртуазних розваг у ХІІІ-XIV ст. була гра „Жаба посередині”. Головний персонаж – „жаба” – сідає, схрестивши ноги, на землю і намагається впіймати когось з гравців, які стрибають навколо, штовхають „жабу”, смикають її за волосся. Розповсюдженими майже по всій Європі були бійки півнів, а в країні басків, Тіролі і Вірменії – ще й бійки баранів. Взимку, коли замерзали водоймища, любили змагатися на ковзанах і санках, застосовуючи навіть парус. Найпопулярнішими розвагами еліти були полювання і турніри. Рицарські турніри стали ще й масовим видовищем. Для них відводились спеціальні майдани за містом або біля замку. Дослідник К. Іванов вважає, що турнірами називали лише масові змагання. Турнір складався із багатьох поєдинків, що відбувалися одночасно і в одному місці. Коли ж з’ясовували відносини лише двоє рицарів – це дійство називалось поєдинком. Турніри виникли у Франції на початку ХІ ст., а потім розповсюдились на всі західноєвропейські країни. Рицарі, які з’їжджалися на турнір з усіх усюд, розташовувалися в заїжджих дворах міст, у приватних помешканнях. Якщо ж у провінційному місті не вистачало місця для ночівлі, неподалік від турнірного поля ставилися намети. До місця події підтягувалися різного роду ремісники, а також розважальники – жонглери і блазні. Турнірне поле являло собою великий подовжений майдан, з одного боку якого влаштовувались трибуни для дам, почесних глядачів і суддів, а також естрад для музикантів. З іншого боку майдану ставилися огорожі, за якими збиралися всі інші глядачі. Усі околиці турнірного поля пістрявіли гербами, що свідчили про давність того чи іншого рицарського роду. Церква намагалася боротися з турнірами. Папські булли загрожували відлученням від церкви учасникам турнірів, лякали позбавленням християнського поховання „тих, хто буде вбитий на них”. Але ніщо не могло втримати справжніх рицарів від бажання продемонструвати усім, і в першу чергу прекрасним дамам, свою силу, сміливість і завзяття. Турніри стали невід’ємною частиною дозвіллєвої культури Середньовіччя. Незважаючи на зусилля церкви і на жорстокість інквізиції, Середні віки увійшли в історію дозвілля як епоха світлої поезії трубадурів і міннезингерів, гротескових вистав жонглерів і менестрелів, яскравих карнавальних дійств і мужніх рицарських поєдинків. Більшість вулично - площових форм середньовічного дозвілля і тепер використовуються в культурно - дозвіллєвій діяльності в європейських країнах, а такі форми як карнавали, ярмарки, рицарські турніри стали невід’ємною частиною туристичного бізнесу та індустрії розваг.