Рунічне письмо

Оулфилас Глаголиця – священне письмо брахманів

01.09.2012

У слов’ян паралельно існували дві абетки: для священних справ використовувалася тільки глаголиця, а для світських – протокирилиця. Аріанські тексти писалися саме глаголицею, тому що вона була добре знайома слов’янам і вважалася священним, брахманським письмом.

Глаголиця – священне письмо брахманів

Попередні статті:

Аріянство у скіфів-готів-слов’ян
Вульфила – великий брахман аріянства

Як ми вже знаємо, готи були знайомими з хрестиянством ще з 1 століття, тож Вульфила не був місіонером-першопроходцем, як його часто представляють. Не був він і творцем готської абетки, тому що скіфи вже мали, окрім архаїчної рунічної абетки, ще принаймні дві абетки – т. зв. протокирилицю і глаголицю, які існували задовго до Вульфили (4 ст.) і, тим більше, Кирила та Мефодія (9 ст.). Для того, щоб зрозуміти подальшу історію, дуже корисно хоча б коротко розглянути ці три абетки.

РУНІЧНЕ ПИСЬМО

Перші проторунічні написи відносяться до палеоліту і датуються 17–16 тис. до н. е. Це руноподібні символи, написані на кістках мамонта, знайдених на Межиріцькій стоянці в Україні (Канівський район), знаки, вирізьблені на кам’яних брилах у тому чи іншому регіоні Західної Європи, чи “сонячні колеса”, вирізані з кістки і виявлені на Сунгирській стоянці неподалік Володимира у Росії. Безсумнівно, що ці найперші знаки, написані людською рукою чи вирізані з кістки або дерева, мали сакрально-магічний характер. Імовірно, поступово ці символи, одержувані в одкровеннях чи іншими шляхами, збиралися і накопичувалися, піддавалися класифікації і змінам.

Проторунічні знаки на кістці мамонта. Межиріч, верхній палеоліт, 13 тис. до н. е.

Приблизно з середини 6 тис. до н. е. у Європі відбулося небачене доти піднесення культури, яке супроводжувалося могутнім розвитком ремесел і мистецтв, у тому числі – і мистецтв магічних. Найдинамічніший розвиток відбувався на території України в рамках Трипільської цивілізації. Від того часу до нас дійшли глиняні фігурки божеств, чудова кераміка, залишки святилищ, храмів і поселень. Кераміка цієї культури, виявлена на території Східної і Центральної Європи, багата на магічні зображення, чимало яких, імовірно, слід вважати прямими попередниками як рунічного алфавіту, так і неалфавітних європейських магічних символів (Платов Антон. Славянские руны — история).

Найдавніші рунічні символи зафіксовані у гротах святилища Кам’яна Могила (Запоріжчина, поблизу Мелітополя). Їхні зо-браження, у т. ч. протошумерські письмена, сусідять із верхньопалеолітич-ними зображеннями мамонтів і бізонів, виконаними в районі 16–14 тис. до н. е. (Михайлов Борис Дмитриевич. Петроглифы Каменной Могилы. — Запоріжжя: «Дике поле», 1999.— 239 с., с. 84.)

Найдавніші протописемні знаки Кам’яної Могили шумеролог Анатолій Кифішин відносить до 12–10 тис. до н. е., а найпізніші – до 3 тис. до н. е. «Поки немає інших джерел, Кам’яну Могилу апріорі можна вважати найдавнішим архівом найдавнішого у світі письма» (Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила: Опыт дешифровки протошумерского архива XII—III тыс. до н. э. Том I. — Київ: Аратта, 2001. — 872 с., с. 558).

Рунічні символи Кам’яної Могили. З книги директора державного Історико-археологічного музею-заповідника “Кам’яна Могила” Бориса Михайлова “Петрогліфи Кам’яної Могили” (Запоріжжя, 1999).

Згаданий культурний і технологічний вибух у Європі супроводжувався раптовою появою високих знань невідомого походження, для позначення яких вживається термін Гіперборí йська традиція. Ініційований цими «неземними» знаннями цивілізаційний стрибок відбувся відразу ж після подій, викликаних затопленням прісноводного Понтійського озера солоними середземноморськими водами у 55 ст. до н. е. і перетворенням його на сучасне Чорне (Руське) море. Частина людності, яка врятувалася від вод Великого потопу і відійшла на північ (територія сучасної України, стародавня назва – Вища Бó рія, Упербó рія, пізніше – Гіпербó рія, Hyper Borea, Upperborea), заснувала нову цивілізацію, відому нині як Трипільська або Арійська. Після адаптації до нових природно-кліматичних умов і демографічного вибуху арійські (індоєвропейські) народи розселилися по всій Євразії, розносячи з собою вищу культуру і вищі знання, в тому числі й письмо (див.: Ной, вара і Великий Потоп).

Характер зображення букв визначається інформаційним носієм. Первинним носієм була вирівняна дерев’яна поверхня – на ній найзручніше було витискати зображення поперек волокон. Тому в первинній рунічній абетці не було горизонтальних ліній. Пізніше, коли наносили руни на камінь чи метал, за звичкою використовували тільки прямі вертикальні чи похилі лінії.

«Ці слова складені зі справжніх (не стилізованих) літер, викарбуваних у гротах Кам’яної Могили. Вік літер – до 8 тисячоліть» – з книги Бориса Михайлова «Кам’яна Могила». – Київ: Такі справи, 2003.

Натомість при нанесенні букв пензликом, пером чи олівцем значно легше зображати колоподібні фігури. Особливо це стосується скоропису, при якому переважають округлені форми.

У давнину люди намагалися тримати знання в пам’яті, тому могли запам’ятовувати величезні масиви інформації. Записи використовували в основному для нагадування, а також в магічничних цілях – для концентрації уваги.

Для структурування і запам’ятовування розгалуженої системи знань використовували абетки. Всі вони були наслідуванням первинної сакральної абетки. Букви цих абеток розташовувалися у чіткому порядку, і кожна з них володіла особливим змістом. Аналіз стародавніх абеток дозволяє побачити головні особливості їх сакрального прототипу.

1. Кожна буква позначала певний звук і мала свою назву (акрофонічне звучання), напр.: A – аз, Б – буки, В – віди. Акрофонія забезпечує зручність запам’ятовування абетки і, тим самим, максимально швидке її поширення. Цей спосіб використовується в сучасних абетках для навчання дітей, де кожна буква має відповідне виразне слово, наприклад: А – ангелик, Б – бобри, З – зайчик, У – учитель тощо.

2. Сакральна абетка являла собою Послання: при читанні по порядку прочитувався зв’язний текст з повчальним змістом. Тут ми маємо справу з першим у людській історії застосуванням мнемотехніки – технології прискореного запам’ятовування інформації. Цей прийом суттєво прискорював засвоєння абетки і всієї нанизаної на неї системи знань (див: Згадай себе!).

3. Кожна буква позначала певне число. Щоб відрізняти цифру від букви, над нею ставили риску або букви розділяли крапками.

4. Кожній букві відповідала певна рослина (дерево, квітка, зілля), тварина (птах, комаха, змія), сузір’я чи планета, метал чи коштовне каміння, можливо, ритуальна страва.

5. Кожній букві відповідав певний архетип реальності: типова ситуація, процес, сила, аспект буття. Тому букви використовували для медитацій і ворожіння.

6. Абетка являла собою календар, до якого прив’язувався весь сільськогосподарський цикл. Одні букви відповідали місяцям, інші – рівноденням і сонцестоянням. Причому рослина, яка відповідала даній букві, була рослиною цього місяця і брала участь в ритуалах і обрядах даної точки календаря. «Як показав англійський дослідник Р. Грейвс, саме ці рослини фігурували на відповідних святах усіх давньоарійських народів від Палестини до Ірландії» (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. — М.: Алетейа, 1999. — 448 с., с. 134).

Відгомін цієї традиції зберігає і український народний календар, згідно з яким березню відповідає береза, червню – верба, липню – липа, серпню – мак, вересню – верес, грудню – коноплі і т. д. Календар був прив’язаний до циклічних змін природної енергетики і фізіології людського організму протягом року, тому він організовував не лише ефективну сільськогоспо-дарську діяльність, але й здоровий спосіб життя (харчування, пости, купання у водоймищах, загартовування, профілактику хвороб, лікування, чергування інтелектуальної і фізичної діяльності тощо).

Таким чином, первинна сакральна абетка була організуючим каркасом для всієї цілісної системи знань, потрібних для ефективного ведення господарства, здорового способу життя, інтелектуального і духовного розвитку. Прив’язана до абетки система знань легко запам’ятовувалася і передавалася нащадкам з мінімальними перекручуваннями.

Первинна абетка була рунічною, букви витискалися, видряпувалися або вирізалися на дереві. Тому руни називалися «чертами» і «резами». Написи робилися поперек волокон, тому руни складалися тільки з вертикальних і похилих відрізків, адже горизонтальні лінії зливалися з волокнами і були невиразними. Тобто форму знаків диктувала технологія їх нанесення.

Вендські руни. Венди, венеди, венети, вандали – великий слов’янський етнос, що жив на території від Чорного до Балтійського моря. Слово «венди» означає «славні» (Наливайко Степан. Етноніми-синоніми слов’яни-венеди-ставани і санскрит).

Органічний зв’язок між деревом і первинними буквами зберігся у давньослов’янській і, відповідно, українській мові. У давнину поняття «буква», «запис» позначалося словом «боуки», яке також мало значення «бук», «дерево». Відповідно слово «книжник» писалося як «боукарь» (Біленька-Свистович Л. В., Рибак Н. Р. Церковнослов’янська мова: Підручник зі словником: Понад 3500 слів. — К.: Криниця, 2000. — 336 с.).

З цієї самої причини слово «книга» в англійській мові пишеться book, читається «бук». В українській мові слово «бук» досі вживається у значенні назви породи дерева, а також як «палиця», «ціпок», «кий». Найдавніші книги робилися у вигляді дощечок, що скріплювалися шнурком. Характерним прикладом може бути «Велесова книга».

У слов’ян письмо з’явилося ще тоді, коли вони були єдиним етносом. На це вказує те, що слова «читати», «писати», «письмо», «книга» спільні для всіх слов’янських мов. Писання і читання сприймалося як священодійство, тому слова «читати» і «почитати» (шанувати) мають спільний корінь.

Поява нових інформаційних носіїв автоматично змінює характер письма. Так, з 3 тис. до н.е. почали використовувати папірус, а в 1 тис. до н.е. вже активно застосовували пергамент. Писати стало легше, що дозволило зробити букви виразнішими. Якщо зображення рун визначалися головним чином технологією їх нанесення, то нові інформаційні носії дозволяли використовувати стилізовані образи навколишнього світу. Нові можливості привели до появи нових абеток, побудованих на ідеограмах, тобто знаках, які нагадують про вже відомі поняття. В цій якості використовувалися: 1) знаки, основані на вже відомих рунах, 2) візуальні образи з навколишньої реальності.

У слов’ян набули поширення дві абетки – глаголиця і протокирилиця. До нашого часу вони дійшли у різних модифікованих, частково спотворених варіантах, за якими, проте, можна побачити первинні першозразки.

Першою була створена глаголиця, а відразу ж після неї – основана на ній кирилиця. Тому обидві абетки повністю збігаються за кількістю літер та їх порядком в абетці. Також не важко побачити, що букви глаголиці виразніші, вишуканіші, складніші. У порівнянні з ними букви кирилиці виглядають значно прозаїчніше.

Глаголиця і кирилиця. Пари букв з подібним написанням.

А все тому, що ці дві абетки були створені для різних сфер застосування. Глаголиця була призначена для справ священних, а протокирилиця – земних.

В цьому є великий сенс, подібно до святкового і буденного одягу. Як кажуть, не вживай ім’я Боже всує. На переконання наших предків, застосування священної абетки для низьких речей «розмагнічує» її, робить слабкішою, втрачається її магічна сила і яскравість. Спеціальна «робоча абетка» дозволяла підтримувати належний контраст між святковим і буденним, священним і мирським, ідеальним і реальним. Оце й стало причиною паралельного існування двох абеток – вишуканої глаголиці і утилітарної протокирилиці. Можна сказати, що протокирилиця – це спрощена глаголиця.

Окрім того, глаголиця виконувала функцію тайнопису. За часів первинного, рунічного письма знання передавалися з уст в уста, що дозволяло запобігати їх потраплянню до чужих. Проте як тільки почалося тиражування знань на папірусі та пергаменті, виникла потреба у спеціальному письмі «тільки для своїх».