Моделювання міжнародних відносин

Міжнародні відносини як сфера людського співіснування охоплюють політичні, економічні, правові, дипломатичні, соціально-психологічні, культурні, науково-технічні, торгові, військові та інші зв'язки і взаємовідносини між державами, народами, соціальними групами й організаціями, які діють на міжнародній арені. Через наявність такої великої кількості суб'єктів та важливість їх взаємовідносин виникає необхідність прогнозування цієї сфери з метою визначення тенденцій їх розвитку та впливу на кожного суб'єкта.

Останнім часом міжнародні відносини як науковий напрям стають дедалі чутливішими до майбутнього. В межах цього напряму починають розроблятись уточнені уявлення про світ, що відкриває шлях до нових ідей, дає змогу відійти від спрощеного уявлення про майбутнє як просте продовжене в часі сьогодення. Враховуючи максимальну, порівняно з іншими об'єктами соціального прогнозування, невизначеність багатьох складових у міжнародних справах, у разі прогнозування міжнародних відносин вимагається підвищена увага до основних факторів зовнішньополітичних дій та умов, що їх детермінують.

Значну роль у формуванні сучасних уявлень про характер міжнародних ситуацій та процесів відіграють прикладні проекти. Мається на увазі, що дедалі більше дослідників міжнародних відносин, починаючи з 60-70-х років, впроваджують у дослідницьку практику прийоми та засоби, запозичені із суспільних і точних дисциплін, що зводяться до збирання аналітичної інформації, кількісних методів її оброблення та підготовки аналітичних висновків у формі прогнозних припущень. Отже, можна запропонувати такий варіант класифікації сучасних аналітичних засобів, що застосовуються в прикладних дослідженнях міжнародних відносин: 1) базові аналітичні методики (контент-аналіз, івент-аналіз, когнітивне картирування); 2) комплексне аналітичне моделювання (емпіричне, нормативне, динамічне) міжнародних ситуацій та процесів.

На особливу увагу заслуговує метод моделювання, що останнім часом став одним з основних у прикладних дослідженнях міжнародних відносин. Нагадаємо, що моделювання є засобом вивчення об'єкта дослідження шляхом створення формально тотожного йому образу (моделі), який відображає певні його властивості. Методологічною основою є системний підхід, який дає можливість впорядкувати хід думок дослідника, допомагає врахувати та виявити найбільшу кількість різноманітних факторів, зв'язків, побачити нові перспективи та зекономити час. Із враху-ванням багатосторонності можна сформулювати три основні принципи моделювання:

1) принцип об'єктивної відповідності моделі оригіналу. Побудова моделі не довільна, вона обумовлена об'єктивною структурою самого об'єкта, що моделюється, та існує незалежно від суб'єкта, який моделює;

2) принцип екстраполяційності модельної інформації. Полягає в тому, що після побудови моделі та її дослідження отримана інформація екстраполюється на сам оригінал;

3) принцип верифікації моделі. Передбачає можливість зіставлення отриманої моделі інформації з різними реальними властивостями реально існуючої системи. Чим складнішою є модель, тим важчою буде її перевірка.

У процесі моделювання в сфері міжнародних відносин дослідник вирішує два типи завдань:

· оціночні (виявляється специфіка об'єкта моделювання — політичні ситуації, політичні процеси — і рівень інформаційної забезпеченості дослідження);

· операційні (виявляються характер і форми моделі, які залежать від ступеня схожості з об'єктом моделювання (основні ознаки або узагальнюються, або максимально конкретизуються). Здебільшого виділяють такі основні етапи моделювання:

1) попередня орієнтація та аналіз системи, формулювання основних припущень та гіпотез, розроблення попередніх сценаріїв і нормативних установок;

2) формалізація гіпотез (умовно це можна назвати перекладом з математичної мови на вербальну);

3) відбір і формалізація необхідної інформації;

4) дослідження моделі (перевірка її чутливості, адекватності, стійкості результатів);

5) побудова альтернативних сценаріїв та експерименти з моделлю;

6) якісний аналіз та інтерпретація результатів моделювання.

Останнім часом вчені-міжнародники дедалі частіше звертаються до математичних методів при здійсненні політичних досліджень, що дає їм змогу розширити традиційні методи якісного аналізу і тим самим підвищити точність прогнозних оцінок. Використання кількісних методів виправдане в практиці досліджень міжнародних ситуацій та процесів, оскільки вони, по-перше, дають можливість виокремити раніше непомічені взаємозв'язки між суб'єктами міжнародних відносин; по-друге, виключно важливі при виявленні прихованих ресурсів та можливостей взаємодії на міжнародній арені; по-третє, необхідні для уточнення альтернатив можливих сценаріїв розвитку умов та способів дії. Проте існують і певні труднощі: часто доводиться враховувати багато суб'єктивних моментів, об'єктів, що не піддаються розчленуванню; іноді буває складно здійснити формалізацію або недостатньою є кількість інформації.

До найпоширеніших математичних засобів, що застосовуються у сфері прикладного аналізу міжнародних відносин, належать факторний та кластерний аналізи.

Факторний аналіз застосовується за наявності причин для обмеження кількості змінних. Основна ідея методу полягає в тому, що змінні, щільно скорельовані між собою, вказують на одну й ту ж са-му причину. Використовуючи факторний аналіз, можна згрупувати твердження, навівши їх у стислішому вигляді. Тут трапляються випадки, коли з-поміж багатопараметричних об'єктів спостереження потрібно вилучити частину параметрів або замінити меншою кількість певних функцій так, щоб це не позначилося на повноті інформації. Вирішення такого завдання має сенс у межах певної моделі, найбільше наближеної до багатьох реальних ситуацій. Прикладом є модель факторного аналізу. Поняття " факторний аналіз" не слід змішувати (що часто трапляється) з широким поняттям аналізу причинно-наслідкових зв'язків, коли вивчається вплив різних факторів (їх поєднань, комбінацій) на результативну ознаку. Сутність методу факторного аналізу полягає у вилученні опису множини характеристик, що вивчається, і заміні його меншою кількістю інфор-маційно ємніших змінних. Останні виконують роль своєрідних функцій вихідних ознак.

Вивчення спеціальної літератури вітчизняних і зарубіжних вчених дає підстави стверджувати, що статистична природа факторного аналізу має такі методичні властивості:

· метод спирається переважно на спостереження над природним варіюванням змінних;

· досліджувана сукупність не вибирається довільно, отже, метод дає змогу виявляти основні фактори;

· факторний аналіз не потребує попередніх гіпотез, навпаки, він сам може служити методом висунення гіпотез, а також виступати критерієм гіпотез, що базуються наданих, одержаних іншими методами;

· факторний аналіз не вимагає апріорних здогадок (залежними чи незалежними є змінні), він не гіпертрофує причинні зв'язки і вирішує питання про їх ступінь у процесі подальших досліджень.

Кластерный аналіз застосовується для розподілу багатьох об'єктів на задану або невідому кількість класів на основі певного математичного критерію якості класифікації. Cluster (англ. — пучок) — скупчення, група елементів, що характеризуються спільною якістю, властивістю. Критерій якості кластеризації відображає такі неформальні вимоги:

· у групі об'єкти повинні бути щільно пов'язані між собою;

· об'єкти різних груп мають бути далекими один від одного;

· за будь-яких рівних умов розподіл об'єктів на групи повинен бути рівномірним.

Сутність кластерного аналізу зводиться до групування (кластеризації) сукупності з різноманітними ознаками з метою одержання однорідних груп-кластерів. Перевага цього аналізу полягає в тому, що його математичний апарат дає змогу знайти і виділити реально існуюче в ознаковому просторі нагромадження об'єктів (точок) на підставі одночасного групування за великою кількістю ознак. Більше того, метод дає можливість виявити й описати структурні закономірності, забезпечивши формування однорідних класів об'єктів.

Основою формування ознакових просторів кластер-аналізу є вибір змінних. Цей важливий етап здійснюється у дві стадії. В основу першої з них покладено формування первинної гіпотези про набір ознак, які впливають на досліджуване явище; в основу другої — уточнення гіпотези за результатами фахових консультацій (опитувань) спеціалістів. Завершеною стадією вважається постановка завдання за умови її узгодженості з вимогами математичного апарату і можливостями обчислювальної техніки.

Отже, математичні підходи в аналізі міжнародних відносин використовуються для вирішення тактичних (локальних) питань і для аналізу стратегічних (глобальних) проблем. Математика тут виступає корисним інструментом для побудови моделей міжнародних відносин різного рівня складності. Як правило, такі моделі застосовуються не для отримання числових результатів, а для визначення наявності відповідей якоїсь властивості, наприклад стійкості, усталеності певної політичної ситуації

Глобальне моделювання пройшло значний шлях і є одним з основних напрямів прикладних системних досліджень, важливим інструментом пізнання. Визначною особливістю глобального моделювання, що надає йому особливої актуальності, є необхідність системного синтезу глобальних процесів в усій їх складності та взаємопов'яза-ності, багатоманітності та наявності суперечностей. При побудові глобальних моделей враховуються соціальні, політичні, культурні, екологічні та інші фактори. Такий підхід сприяє виявленню і передбаченню можливих тенденцій подальшого розвитку.

Всесвітньовідомі вчені С Хантінггон, Г. Кіссінджер і 3. Бжезінсь-кий спробували викласти свої глобальні моделі взаємовідносин держав, у яких врахували майже всі зазначені вище фактори. Особливістю цих моделей є те, що вони дійсно мають певний вплив на політику США, тобто не залишились ідеєю на папері.

Значний інтерес становлять праці Хантінгтона Самюеля Філіпса — знаного американського політолога, директора Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету, автора шести книг, серед яких: " Політичний лад в суспільствах, що змінюються" (1968), " Американська політика: майбутня дисгармонія" (1981), " Третя хвиля: демократизація наприкінці XX століття" (1991), " Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку" (1996) та великої кількості статей і доповідей.

В останній своїй книзі Хантінгтон спробував визначити та обґрунтувати головний рушійний конфлікт майбутньої світової політики та стан, в якому, на його думку, опиняться Захід і Америка в нових умовах. Використовуючи цивілізаційний підхід, автор виходить з того, що в сучасну епоху світова політика вступає у нову фазу. " Дер-жави-нації залишаться найбільш могутніми діючими особами в міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти в глобальній політиці відбуватимуться між націями та групами країн різних цивілізацій". Формування та структурування міжнародних відносин перестає бути справою виключно західного світу. На сьогодні не-західні цивілізації стають також активними акторами на світовій арені.

Відповідно Хантінгтон робить припущення, що фундаментальним джерелом конфлікту в цьому новому світі буде не ідеологія чи економіка, а передусім суперечності у сфері культури: головні конфлікти в глобальній політиці відбуватимуться між націями і групами країн різних цивілізацій, що сповідують різну релігію, різні цінності. Хантінгтон пропонує свою номенклатуру головних цивілізацій сучасності: західна, конфуціанська, японська, ісламська, хінді, слов'яно-православна, латиноамериканська (умовно додається африканська). Цивілізація, на думку автора, — це передусім культурна цілісність та спільність, причому спільність вищого мега-етнічного типу; широке угруповання людей за культурними ознаками та культурною ідентичністю, ширшим за яке є лише саме людство з його відмінностями від інших живих істот.

Різні цивілізації від самого початку дотримуються різних філософських переконань, основних цінностей, соціальних зв'язків, звичаїв, світогляду в цілому. Ці культурні відмінності поглиблюються внаслідок відродження релігії в багатьох регіонах світу. Тому культури піддаються змінам і характер їх впливу на політику та економіку в певні періоди часу стає неоднаковим, але основні відмінності між цивілізаціями у сфері політичного та економічного розвитку мають своїм корінням відмінні одна від одної культури.

Серед причин через які відбуватиметься зіткнення цивілізацій, він називає такі:

· цивілізації не схожі за своєю історією, мовою, культурою, традиціями і релігією; люди, які належать до різних цивілізацій, мають різні уявлення про взаємовідносини Бога і людини, громадя-нина і держави; неоднакові їх уявлення про права та обов'язки людей, про рівність і нерівність;

· світ стає все тіснішим, розширяються контакти між народами, які належать до різних цивілізацій;

· процеси економічної модернізації та соціальних змін розмивають в усьому світі звичні для людей локальні відносини. Водночас послаблюється роль національної держави як джерела ідентифікації людини;

· загострене усвідомлення належності людей до різних цивілізацій, зумовлене роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід перебуває в зеніті своєї могутності; з іншого (і, можливо, саме через це), незахідні цивілізації повертаються до своїх джерел;

· цивілізаційні ознаки, які належать до сфери культури, не так легко поєднуються, як політичні та економічні. Міжцивілізаційний конфлікт може мати дві форми: мікрорівень — між сусідніми державами, які представляють різні цивілізації; між групами від різних цивілізацій або, як в Югославії і в СРСР, в межах однієї держави; макрорівень — між провідними державами світу.

Слід підкреслити, що, яким би чином не відбувався і не розвивався конфлікт цивілізацій, універсальна цивілізація ніколи не виникне, але можна сподіватися, що представники різних цивілізацій зможуть мирно співіснувати. У своїй праці Хантінгтон підкреслює, що його метою було не обґрунтування природи та генезису майбутніх конфліктів, а висунення гіпотези про те, на що буде схоже майбутнє.

Великим досягненням міжнародно-стратегічної думки після припинення " холодної війни" вважається відома праця Генрі Кіссінджера — колишнього держсекретаря США — " Дипломатія" (1994). Особливо цікаві перший та останній розділи книги, в яких розглянуто новий світовий порядок.

На думку Кіссінджера, міжнародна система XXI століття характеризуватиметься певними суперечностями. З одного боку, це фрагментація, з іншого — дедалі зростаюча глобалізація. Зрозуміло одне, вже не буде чогось, схожого на порядок, що існував за часів " холодної війни". На міжнародній арені наймогутнішими, на його думку, будуть Сполучені Штати Америки, Європа, Китай, Японія і Росія, а, можливо, також Індія та деякі держави середні за розміром. Проте в умовах нового світового порядку може спостерігатися і певне безладдя, яке спричинятимуть держави, що не мають історичних атрибутів " держав-націй".

Такі проблемні складові можна поділити на три групи:

1) колишні уламки дезінтегрованих імперій (складові Югославії або Радянського Союзу);

2) деякі постколоніальні держави, для яких реальністю є альтернатива: втрата територіальної цілісності або нескінченний громадянський конфлікт;

3) держави континентального типу, які не є державами-націями в європейському розумінні (Індія, Китай, певною мірою США і Росія).

Ця остання група, як вважає Кіссінджер, можливо, становить основу нового світового порядку. Автор дає таку характеристику цих можливих головних акторів: Сполучені Штати є наймогутнішою державою; Китай — потенційно великий носій могутності, має величезний висхідний потенціал; Росія, хоча і гігантська, проте дуже нестабільна; Європі не вистачає єдності; Японія надзвичайно багата, але досить квола країна.

Основною ідеєю нового світового порядку є підтримка глобального балансу сил. Така політика, на думку автора, повинна бути основною в зовнішній політиці США. Вона є методом і засобом всієї світової політики Америки на перспективу. Одним із інструментів такого балансу Кіссінджер вважає підтримку та заохочення економічних реформ. Але цього недостатньо. Найбільш корисним є створення структур на основі взаємодоповнення. Одні структури спираються на спільні політичні та економічні принципи за зразком міждержавних об'єднань західної півкулі. Інші структури функціонують, виходячи з принципів та інтересів безпеки, як це відбувається в регіонах Атлантики та Північно-Східної Азії.

Отже, Кіссінджер пропонує цілісну геостратегічну концепцію, яку можна визначити як концепцію постбіполярного глобального балансу сил.

Великий внесок у розроблення питань міжнародних відносин зробив Збігнєв Бжезінський (н. 1928) — американський державний та політичний діяч, доктор філософії Гарвардського університету. У 1962-1977 — керівник Дослідницького інституту міжнародних змін, був помічником президента Д. Картера з питань національної безпеки (1977-1981), після роботи в адміністрації президента — консультант Центру стратегічних міжнародних досліджень при Колумбійському університеті. З 1989 р. є професором американської зовнішньої політики Нітуської школи передових міжнародних досліджень університету Дж. Гопкінса. Член Ради з міжнародних відносин. Основні праці: " Тоталітарна диктатура і автократія" (1956, у співавторстві з К. Фрідріхом), " Безперервна чистка: політика за радянського тоталітаризму", " Радянський блок: єдність та суперечності" (1960), " Політична влада: США/СРСР" (1964, у співавторстві з С. Хантінгтоном), " Великий провал: народження та смерть комунізму в XX столітті" (1989), " Поза контролем" (1993), " Велика шахівниця" (1995).

На особливу увагу з точки зору моделювання та прогнозування розвитку міжнародних відносин заслуговує книга " Велика шахівниця", що була рекомендована самим автором як настанова у " стратегічному управлінні геополітичними процесами для тих, хто є виразником волі глобальної супердержави, прагнучи до встановлення у світі гегемонії нового типу".

Зрозуміло, що в даному випадку цією супердержавою є США, оскільки її вплив, на думку автора, підкріплюється складною системою союзів та коаліцій, що охоплюють весь світ. Таким чином вини-кає і відповідний міжнародний порядок, який несе на собі відбитки американської системи. Америка посідає домінуюче місце в чотирьох вирішальних позиціях світової влади: 1) воєнні можливості дуже великі; 2) в економіці вона залишається рушійною силою світового розвитку, незважаючи на конкуренцію з боку Німеччини та Японії; 3) в галузі технологій — абсолютне лідерство; 4) незважаючи на певну примітивність, американська культура є дуже привабливою, особливо для молоді.

Отже, для Америки вкрай важливо зберегти свої позиції та вільно реалізовувати свої політичні інтереси. Як зазначає сам автор, " кінцева мета американської політики повинна бути доброю та високою: створити дійсно готове до співробітництва світове співтовариство згідно з довгостроковими тенденціями та фундаментальними інтересами людства". При цьому для Америки життєво необхідним є те, щоб на політичній арені не з'явився суперник, здатний кинути їй виклик. Для Бжезінського цим суперником може стати та країна, яка володарюватиме в Євразії.

Таким чином, стає зрозумілим, чому Євразія стає тією самою шахівницею, на якій відбувається боротьба за світове володарювання. Що ж так цікавить Америку в Євразії? Тут проживає 75% світового населення, зосереджено більшість світового фізичного багатства. На Євразію припадає 60 % ВНП, значна частина світових енергетичних запасів. Той, хто контролює Євразію, автоматично отримує контроль над Африкою. Отже, в сукупності, євразійська міць перевершує американську. Але, на щастя для Америки, Євразія не єдина в політичному відношенні. Причина цього, насамперед, у великих географічних розмірах.

Проте, яким би значним не був вплив Сполучених Штатів, Євразія, що простягається від Лісабона до Владивостока, зберігає своє геополітичне значення, і саме від стану справ на цьому материку залежить політичне майбутнє Америки.

Отже, для реалізації своєї геостратегії в Євразії Сполучені Штати, на думку 3. Бжезінського, повинні зробити такі кроки:

· виявити динамічні з геостратегічного погляду євразійські держави, які можуть впливати на міжнародний розподіл сил та розгадати зовнішньополітичні інтереси їхніх політичних еліт; вказати точно ті євразійські держави, які можуть внаслідок свого існування стати державами-каталізаторами для створення певної ситуації в регіоні;

· сформулювати конкретну політику США для того, щоб впроваджувати та зберігати життєві інтереси, а також створити концепцію геостратегії, яка б встановила взаємозв'язок між конкретними політичними курсами США у глобальних масштабах.

Таким чином, євразійська геостратегія Сполучених Штатів передбачає цілеспрямоване керівництво державами-каталізаторами і при цьому враховує два основних інтереси Америки: збереження глобальної влади, а в далекій перспективі — її трансформацію на більш інституціалізоване співробітництво.

Варто зауважити, що, якою б далекоглядною не була геостратегія США (у варіанті Г. Кіссінджера або у варіанті 3. Бжезінського), обидва ці автори вважають, що американське володарювання — явище тимчасове, оскільки світовій політиці через певний час вже буде невластивою концентрація влади в руках однієї держави. Але, з їх точки зору, це станеться лише після того, як Америка виконає свою роль єдиної супердержави. Проте слід пам'ятати, що світ — це все ж таки не шахівниця з обмеженою кількістю фігур та їх можливостей. В нашому сучасному світі завжди знайдеться місце для непередбачу-ваних, форс-мажорних ситуацій, появу і наслідки яких іноді спрог-нозувати надто складно.