![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
На розвиток правової думки в Україні
Середньовічна правосвідомість була тісно пов'язана зі становою приналеж- ністю людини: не існувало загальних для всього населення законів, їх замінни- ком служили окремі для кожної соціальної групи норми, що визначали ха- рактер та обсяг правоздатності, тип підсудності, різновиди покарань за правопо- рушення тощо. Як проголошувало «Саксонське Зерцало», один із найавтори- тетніших правових кодексів зрілого середньовіччя, «ніхто не може привласни- ти собі іншого права, окрім того, яке йому властиве від народження». На цих засадах функціонували й правові норми, що фіксували права та обов'язки мешканців Великого князівства Литовського. Крім згаданої со- ціальної строкатості, їм був властивий ще й регіональний партикуляризм. Це проявлялося у тому, що ті чи ті землі Великого князівства отримували від володаря так звані уставні грамоти — з підтвердженням специфічних особли- востей внутрішнього устрою й судочинства під традиційним гаслом урядової політики Вільна: «Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо». Зокрема, за власними законами, що закріплювалися в уставних грамотах, жили землі, роз- ташовані на околицях держави: Жемайтійська, Полоцька, Вітебська, Смолен- ська, Дорогичинська, Київська, Волинська. Вважають, що оскільки їхнє геогра- фічне положення створювало умови для потенційного виходу зі складу князів- ства, це змушувало центральну владу рахуватися з традиційними порядками та звичаями, аби уникнути невдоволення місцевих еліт. У першій третині XVI ст. стало ясно, що форма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: шляхетська спільнота потребувала не привілеїв, надаваних від випадку до випадку «з щодробливої ласки» великого князя, а регулярного зводу законів, який би закріпив норми юридичного побуту. Підсу- мок поступовому об'єднанню у єдиний правовий простір усіх земель Великого князівства Литовського підбив Перший Литовський Статут 1529 р. — юридич- ний кодекс, що унормував як засади державного устрою, так і положення ци- вільного та карного права. Дослідники справедливо вважають Статут 1529 р. унікальною пам'яткою правничої думки свого часу. Його кодифікаторам (Статут опрацьовувала спеціальна комісія фахівців-правників під керівництвом канц- лера Ольбрахта Ґаштольда) внаслідок цілеспрямованого добору й осмислення вдалося виробити юридичну систему, котра стала однаково прийнятною для всіх регіонів величезної і в правничому сенсі строкатої держави. Статут орга- нічно поєднав строгі юридичні поняття римського права, елементи Руської Правди, деякі норми звичаєвого «руського» (тобто білоруського та українсько- го) і литовського права, низку приписів чеських, польських та німецьких су- дебників, зокрема «Саксонського Зерцала», котре мало особливий вплив на формування правничих систем у країнах Центрально-Східної Європи. © В. І. Саленко, 2009 79 Актуальні проблеми держави і права Як відносно пізня пам'ятка правничої думки тогочасної Європи, Статут увібрав у себе й дещо з ренесансних політико-правових ідей, як-от: поняття однакової відповідальності перед законом володаря, підданих та уряду; інсти- тут присяги всіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя; законодавче регламентовану охорону інтересів приватної особи через запро- вадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної для неімущих; принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопо- рушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання май- нових і особистих прав жінки; недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп. Вирізняється Статут із-поміж інших прав- ничих пам'яток свого часу і тим, що він уперше, на відміну від партикулярних привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові су- спільства, а всьому загалові, визначивши тим самим поняття «усього посполь- ства», себто народу. У вступі до Статуту, зокрема, проголошувалося, що він надається «прелатом, князем, паном, шляхті й всему поспольству й іх подда- ним, а тубилцьом земль Великого Князства нашого Литовского, которого би колве стадла й стану билі». Аналогічний пасаж міститься і в першому розділі (артикул 9): «Теж хочем й вставляєм й вічними часи маєт бити ховано, іж всі подданне наши, так убогіє яко й богатиє, которого роду колве або стану билі би, ровно а одностайним тим писаним правом мают сужони бити». Ці декларації закріплювалися кодифі- кацією: численні приписи Статуту стосуються нарівно як привілейованих, так і непривілейованих груп населення: шляхти, міщан, селян, навіть невільників. Розмірковуючи над причинами, завдяки яким Велике князівство Литовське — країна, що не могла похвалитися інтелектуальними досягненнями Ренесансу, спромоглася на кодифікацію права на такому рівні, котрий випередив євро- пейську юридично-правову думку, знавець русько-литовського права Юліуш Бардах зазначає, що в основі цього феномена лежала внутрішня нестабільність князівства і потреба адекватної реакції на її коливання. Конгломерат литовсь- ких, білоруських, українських, а частково і російських земель, що входили до складу держави, міг бути приведений у взаємодію і політичну єдність лише завдяки гнучкій спільній системі права, яку запропонував Статут 1529 р. Проте одне з найдражливіших питань внутрішнього життя шляхетської спільноти — взаємини рядових бояр-шляхти з магнатсько-князівською верхі- вкою — цей кодекс залишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не зліквідував різниці в правах політично всевладних магнатів та їхньої «молодшої братії», позбавленої доступу до владних важелів. Влада й надалі зосереджувалася в ру- ках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які «з обичаю стародавнього й старожитнього дому своєго», тобто з діда-прадіда були члена- ми ради великого князя. Ті й другі по-різному судилися: спори магнатів роз- глядав особисто великий князь, а шляхта підлягала юрисдикції його намісників. Ті й другі по-різному ходили на війну: магнати на чолі власних загонів, а шляхта — в повітових ополченнях під проводом великокняжих намісників. Нерозвинутість корпоративних прав русько-литовської шляхти особливо не- 80 Актуальні проблеми держави і права вигідно відтінювалася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму та самоврядування у Польському королівстві, про що згадувалося вище. Тож із 1540-х рр. починається вперта боротьба рядової шляхти Великого князівства зі своєю «старшою братією», яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 рр. «Поправа Статуту» виступала тут головним пунктом шляхетських вимог, охоп- люючи різноманітні сюжети, за якими простежується спільна мета — домогти- ся емансипації від магнатів. Ця «тиха війна» скінчилася перемогою шляхти: у 1564-1565 рр. було проведено серію так званих «земських реформ», а з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, що містив законодавче забезпечення цих реформ. Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкри- ває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше мо- ральне, ніж юридичне значення). Наступний крок — це Нільський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи по- чаті реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловній- ших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земсь- ких судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територі- ального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське — з двома судовими (Київ- ським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) по- вітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Кременецьким судовими повітами; Брацлавське — з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєт- ком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Дру- гий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської дер- жави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королів- ством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литов- ського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивілла Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»). У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламен- тувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність Нового Литовського статуту, одного з найви- 81 Актуальні проблеми держави і права значніших джерел права феодальної Європи, поширювалася не тільки на ук- раїнські землі, а й на Корону. В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема, формування кріпацького прошарку населення. Кримінальні норми спрямовані на захват рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти. Цей статут в протилежність акту Люблінської унії 1569 р. закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського. Велике значення проведеної тоді роботи знайшло відображення в тому, що кодифіковане право на століття пережило саме Велике князівство Литовське. Воно ще в 1819 р. друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чин- ним мало не до середини XIX ст. Такого б довголіття законодавству, що прий- мається зараз. Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з писаним правом. Перший Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суд- дям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая ста- родавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі старо- давні зберегти і ні в чому не порушувати». Розглядаючи право, що діяло на українських землях, слід враховувати перед- усім рівень суспільно-політичного розвитку цих територій, особливості та своєрідність становища самої України. В умовах своєрідного політичного ста- новища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел. Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел пра- ва в Україні відіграла Руська Правда, що мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель. У кінцевому підсумку на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місце- вого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сей- мових постанов, привілеїв та інших нормативно-правових актів Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Поль- ському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої. Література 1. Грушевський М. Історія України-Руси. — Л., 1905. — Т. 5. 2. Лащенко Р. Лит. Статут, яко памятник укр. права. Наук. 36.Укр. Ун-ту в Празі, т. І. — Прага, 1923. 3. Василенко М. Як скасовано Лит. Статута / / Записки соц.-екон. відділу Укр. Академії наук. — К., 1924-1925. — Т. ІІ-ІП. 82 Актуальні проблеми держави і права 4. Kutrzeba S. Historja zrodel dawnego prawa polskiego. T. II. Litwa. — Л., 1926. 5. Барысёнак С. Нацыянальны характар Літоускага Статуту 1529 г. Полымя 6-7. — Менськ, 1927. 6. Лаппо И. Литовский Статут 1588 года: В 2 т. — Кавнас, 1934-1938. 7. Чубатий М. Огляд історії українського права: Історія джерел та держ. права. Ч. II. — 3-тє вид. — Мюнхен, 1947. 8. Юшков С. История государства и права СССР. Ч. І. — 3-е изд. — М., 1950. 9. Okinshevich L. The Law of the Grand Duchy of Lithuania: Background and Bibliography. — Нью- Йорк, 1953. 10. Кульчицький В. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. — Л., 1958. 11. Статут Великого Княжества Литовского 1529 года / під ред. К. Яблонскиса. — Мєнськ, 1960. Анотація
|