Види вироків

1. Виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що:

1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;

2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;

3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для

закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 частини пер­шої статті 284 цього Кодексу.

2. Якщо обвинувачений визнається винуватим у вчиненні кримінального право­порушення, суд ухвалює обвинувальний вирок і призначає покарання, звільняє від по­карання чи від його відбування у випадках, передбачених законом України про кримі­нальну відповідальність, або застосовує інші заходи, передбачені законом України про кримінальну відповідальність.

3. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кри­мінального правопорушення.

1. Доведення вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим поклада­ється на сторону обвинувачення. Адже ніхто не зобов' язаний доводити свою неви­нуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ст. 17 КПК). При цьому сторона обвинувачення зобов'язана доводити винуватість особи поза розумним сумнівом як у вчиненні кримінального проступку, так і у вчиненні злочину. Якщо сторона обвинувачення не доведе вчинення кримінального правопо­рушення обвинуваченим - судом ухвалюється виправдувальний вирок. Тому кримі­нальний процесуальний закон розрізняє два види вироків: виправдувальний та обви­нувальний.

В одному кримінальному провадженні суд ухвалює лише один вирок. Якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох кримінальних правопорушень, і по одному з них визнається винуватою у пред' явленому обвинуваченні, а по інших - визнається неви­нуватою у пред'явленому обвинуваченні, суд ухвалює один вирок, в якому зазнача­ється рішення про визнання її винуватою у пред' явленому обвинуваченні за одне кримінальне правопорушення та про визнання її невинуватою у пред' явленому обви­нуваченні та виправдання в інших правопорушеннях. Такий вирок у кінцевому рахун­ку є обвинувальним.

Утім коли судове провадження здійснюється стосовно декількох обвинувачених та один із них визнається винуватим у пред'явленому обвинуваченні і суд засуджує його, а щодо інших - суд визнає їх невинуватими у пред'явленому обвинуваченні, рішення суду про визнання особи винуватою у пред'явленому обвинуваченні є обви­нувальним вироком, а рішення суду про визнання інших обвинувачених невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та їх виправдання - виправдувальним вироком.

Також зі змісту ч. 1 коментованої статті випливає, що виправдувальний вирок по­становляється за наявності однієї з таких підстав: не доведено, що вчинено криміналь­не правопорушення, в якому обвинувачується особа; не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдання за будь-якою з наведених під­став означає повну реабілітацію обвинуваченого та підтверджує його непричетність до кримінального правопорушення. Саме тому в разі визнання особи виправданою у резолютивній частині вироку зазначається рішення про поновлення в правах, об­межених під час кримінального провадження (ч. 4 ст. 374 КПК).

У статті 130 КПК записано, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-роз- шукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (зі змінами, внесеними ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв'язку з прийнят­тям Кримінального процесуального кодексу України»), виникає у випадках постанов- лення виправдувального вироку суду (ст. 2). Право на поновлення в правах може по­лягати, наприклад, відповідно до ст. 6 ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, за­вданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-роз- шукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у понов­ленні виправданого на колишній роботі (посаді).

Підстави виправдання обвинуваченого багато в чому визначають долю цивільно­го позову. Так, у разі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також якщо в судове засідання не прибув цивільний позивач, його представник чи законний представник, крім випадків, встановлених ст. 326 КПК, суд залишає позов без розгляду (ст. 129 КПК).

Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом таких підстав для закриття кримінального провадження, як відсутність події кримінального право­порушення та відсутність в діянні складу кримінального правопорушення. Відсутність події кримінального правопорушення є можливю у разі, наприклад, коли подія була викликана природним явищем, а не вчинком людини.

Відповідно до КК суд ухвалює виправдувальний вирок у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального проступку або злочину. Про відсутність в діянні скла­ду злочину, коли дії обвинуваченого відповідно до кримінального закону: не є зло­чином; дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11); не є злочинними в силу прямої вказівки закону (наприклад, вчинені в стані необхідної оборони (ст. 36 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК) або затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК)).

2. Різновидами обвинувальних вироків, є вироки, які ухвалені судом присяжних та якими затверджено угоду і призначено узгоджену сторонами міру покарання (ст. 475 КПК).

Серед обвинувальних вироків виходячи з вимог КК слід розрізняти: вироки з при­значанням покарання; вироки зі звільненням від покарання; вироки зі звільненням від відбування покарання; вироки із застосуванням інших заходів.

Суд ухвалює обвинувальний вирок з призначанням покарання за вчинений злочин, яке засуджений повинен відбувати, коли вважає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попереджен­ня нових злочинів (ст. 65 КК) та немає перешкод для його призначення. Суд, призна­чаючи покарання, повинен визначити вид, розмір та умови відбування покарання. При призначенні покарання слід взяти до уваги ППВСУ від 28.11.2011 р. № 5 - 19 кс11, у якій зазначається, що відповідно до положень ст. 62 Конституції при застосуванні норм кримінального закону з однорідними рівноправними видами покарань, суд має тлумачити сумнів щодо можливості призначення додаткового покарання на користь особи засудженого.

Разом з тим обвинувальний вирок із призначенням покарання та звільненням від його відбування суд ухвалює: якщо законом про амністію особа звільняється від від­бування покарання, призначеного їй судом (ст. 86 КК та ЗУ «Про застосування амніс­тії»); якщо строк попереднього ув'язнення (строки тримання особи під вартою, за­стосування тимчасового чи екстрадиційного арешту) у даному кримінальному про­вадженні з у рахуванням правил, встановлених ст. 72 КК, повністю поглинає строк покарання, призначеного засудженому; у зв'язку із закінченням строків давності ви­конання обвинувального вироку (ст. 80 КК); якщо неповнолітній звільняється від відбування покарання з випробуванням (ст. 104 КК).

Суд ухвалює обвинувальний вирок зі звільненням від покарання за вчинений зло­чин, зокрема, коли дійде висновку про можливість виправлення засудженого без від­бування покарання (ст. 75 КК) або коли неповнолітній звільняється від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

3. Обвинувальний вирок повинен ґрунтуватися лише на належних та допустимих доказах, коли у кримінальному провадженні досліджено всі версії, які мали місце, з'ясовано та оцінено всі суперечності.

Акцентуємо увагу на ст. 62 Конституції, у якій записано, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущен­нях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У наведено­му контексті відповідну актуальність має правова позиція КСУ, висловлена ним у рішенні від 20. 10 2011 р. по справі за конституційним поданням СБУ щодо офіцій­ного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції. А саме, що в аспекті конституцій­ного подання щодо суб'єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення ч. 3 ст. 62 Конституції, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні зло­чину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно- розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не упо­вноваженою на здійснення такої діяльності.