Основні ознаки держави

ЗМІСТ

1 Сутність та основні ознаки держави

1.1 Сутність держави

1.2 Основні ознаки держави

1.3 Основні концепції походження держави

1.4 Функції держави

2 Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади

2.1 Вищі органи сучасної держави

2.2 Поділ державної влади

3 Форми держави

3.1 Форми державного правління

3.2 Форми державного устрою

Висновки

Перелік посилань

СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

Сутність держави

Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об’єктивно утруднюють з’ясування та визначення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.

Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення. У цьому розумінні поряд з поняттям «держава» вживаються терміни «країна», «суспільство», «вітчизна» тощо. Політична організованість населення в межах визначеної території має незалежний від інших територіально-політичних утворень характер. З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіально організоване і політичне незалежне суспільство», а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.

Основні ознаки держави

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Територія держави може охоплювати величезні ділянки земної поверхні, наприклад територія Росії, Китаю, Канади, США, Бразилії, навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися з одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако) однак за будь-яких умов вона є необхідною для існування держави. Хоча могутність держави визначається не стільки розмірами її географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність владного контролю за якоюсь частиною території є виявом слабкості держави.

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення.

Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інтегрованість населення держави дозволяє визначати його як народ. Представники одного народу навіть за наявності етнічних відмінностей між ними мають почуття належності до однієї спільноти завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Як і територія, народ також є атрибутивною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу. Проте можуть існувати народи без власної держави, наприклад єврейський народ до утворення держави Ізраїль (1948), цигани, палестинський народ або курди, які й досі не мають своєї державності.

Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов'язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології.

Держава в політологічному розумінні — це політичний інститут, складова політичної системи суспільства. Як політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві вона характеризується наявністю системи органів — парламенту, уряду, судів тощо, які реалізують функції державної влади і складають державний апарат, що є однією з основних політичних ознак держави.

Однією з найважливіших характеристик держави є суверенітет.

Суверенітет (від франц. souverainete’ — самостійність, верховна влада) держави — це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх відносинах.

Поєднання двох начал — незалежності й верховенства — означає як право держави на незалежність і свободу від посягань іззовні і зсередини, так і право владарювати, панувати, управляти всередині країни. Універсальність суверенітету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основоположні принципи, як єдність і неподільність території недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.

Суверенітет держави, отже, має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній — у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у відносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організаціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов’язання. Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечення елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету.

Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу.

Примусовість як ознака держави полягає, зокрема, в тому, що вона є процесом свідомого, нерідко насильницького, створення та збереження державою структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо. Це знаходить свій формальний вияв у таких, наприклад, явищах, як громадянство, рабство, кріпосництво, расовий або кастовий поділ, військова повинність, стягнення податків, утвердження офіційної ідеології та ін.

Примусовість держави проявляється також у тому, що вона є політико-владним засобом об'єднання населення. У державі людей примушують існувати спільно не кровно-родинні зв'язки, як за родового устрою, а належність до певної території. Межі цієї території визнаються межами дії влади держави. Територіальні повноваження влади і кордони держави збігаються.

Примусовість полягає і у встановленні державою загальнообов'язкових правил поведінки, тобто права. Тільки держава наділена правом видання законів та інших нормативних актів, дія яких поширюється на всю її територію і які є обов'язковими для всього населення. Створена таким чином система права є атрибутивною характеристикою держави. Держава не може існувати без системи права, а право встановлюється, охороняється та забезпечується державою.

Право — це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу.

Право є одним із головних засобів організованості й порядку в суспільстві. За допомогою права держава регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов’язкового характеру.

Держава може делегувати окремі свої повноваження на видання нормативно-правових актів недержавним інститутам та організаціям. Однак ці акти не мають загальнообов’язкового характеру. Передавання правотворчих повноважень санкціонується і контролюється в кінцевому рахунку самою державою та її органами на основі раніше прийнятих правових норм. Недержавні політичні інститути та організації, окремі громадяни також можуть володіти правом законодавчої ініціативи.

Характер і ступінь монополізму держави на видання законів значною мірою визначаються формами державного устрою і правління, специфікою політичного режиму, а також міждержавними відносинами і суб’єктами, які можуть впливати на законодавство країни.

Функціонування держави, її органів, утримання зайнятих у них працівників потребують значних коштів, які отримуються за рахунок податків. Податки є головним джерелом надходжень до державного бюджету. Право на встановлення і стягнення податків є монополією держави. Як обов’язкові виплати населення і суб’єктів економічної діяльності, податки стягуються державою примусово, у певних розмірах і у фіксовані терміни. Стягнення податків зумовлюється не тільки потребами утримання державного апарату, а й необхідністю вирішення низки важливих соціальних завдань — фінансування систем освіти та охорони здоров’я, забезпечення непрацездатних тощо. Сучасна держава перерозподіляє через бюджет значну частину валового внутрішнього продукту, зокрема з метою вирівнювання доходів різних верств населення та уникнення соціальної поляризації суспільства. Правильне проведення податкової політики сприяє зростанню виробництва і піднесення добробуту населення. І навпаки, надмірні податки стримують виробництво, знижують трудову активність, породжують соціальне напруження, викликають інші негативні наслідки.