Діаграма 1. Ознаки натуралістичного роману

Поява натуралізму супроводжувалася шквалом критики. Це зрозуміло: натуралісти дедалі більше заглиблювались у непоетичну дійсність (наприклад, Е.Золя в романі «Пастка» подає читачам клінічний опис руйнації людини під впливом алкоголю і розпусти). Неодноразово натуралістські твори зазнавали утисків з боку критики та цензури, але вони викликали інтерес публіки і позначалися на розвитку світової літератури. З одного боку, натуралізм продовжив реалістичні традиції і, своєю чергою, формував стиль письменників-реалістів початку ХХ ст. З другого, він став основою для майбутніх письменників-модерністів. Зокрема, в натуралістичному романі набуває розвитку імпресіоністичний стиль. Нарешті, натуралісти змушували ще раз переглянути проблему табу (заборон) у літературі. Вони дедалі більше розширювали коло тем, які «дозволялось» описувати в книжках. Після них поява Джойса або Лоуренса з їхніми «неморальними» романами була цілком закономірною.

«Ругон-Маккари». Найвищим досягненням Е. Золя критики визнають його двадцятитомну епопею «Ругон-Маккари» – вичерпне й ретельне вивчення французького суспільства доби Другої імперії, яке здійснюється за принципам «натуралістичного роману»: спадковості, середовища, історизму, об’єктивізму й максимального зближення позиції письменника та вченого. Е. Золя ставить перед собою завдання написати «фізіологічний роман», в основу якого покладає деякі ідеї відомого французького критика Іпполіта Тена, зокрема, думки про вплив на індивіда спадковості та оточення. Він наче кидає виклик Бальзаку з його «Людською комедією».

На такий амбітний намір вказує передмова до роману «Кар’єра Ругонів», який відкриває всю серію творів. Тут письменник відверто проголошує свій намір: «Для розв’язання подвійного питання, про темперамент та середовище, я спробую відшукати та відстежити ту нитку, яка математично точно веде від людини до людини». Кінцевим результатом має стати «природна та соціальна історія однієї родини в добу Другої імперії».

Е. Золя переосмислює «техніку перехідних персонажів», запропоновану Бальзаком: крізь усі романи проходять члени однієї родини, нащадки Аделаїди Фук від двох чоловіків, – її наймита Ругона і контрабандиста та гультяя Антуана Маккара. Таким чином, всі «перехідні персонажі», покликані забезпечити єдність художнього світу творів, є родичами, що цілком відповідає натуралістським теоріям Золя. Прізвища цих двох гілок родичів і дають назву циклу. «Ругон-Маккари», та група, та родина, яку я збираюсь вивчати, вирізняється необмеженою хтивістю, потужним прагненням нашого століття, яке рветься до насолод». Представники обох ліній успадковують біологічні й психічні особливості своїх батьків. «У фізіологічному відношенні для них характерне повільне чергування нервових розладів і хвороб крові, які проявляються з роду в рід і визначають, залежно від середовища, почуття, бажання і пристрасті кожної окремої особистості – усі природні та інстинктивні прояви людської природи, наслідки яких мають умовні назви чеснот і вад». У характері П’єра нервозність Аделаїди нейтралізується впливом його батька Ругона. Діти та онуки П’єра потім зуміють заробити гроші й представлятимуть клас буржуазії. Натомість нащадки Антуана ледачі, схильні до алкоголізму люди. Це також переходитиме з покоління в покоління і визначатиме долі героїв.

Епопея «Ругон-Маккари» охоплює велике розмаїття тем, що також відповідає намірові автора створити всебічне дослідження французького суспільства періоду Другої імперії. Її основою була буржуазія (велика, середня і дрібна). Цілком зрозуміло, що життю цього класу Золя приділяє пильну увагу в романах «Кар’єра Ругонів» (1871), «Здобич» (1871), «Черево Парижа» (1873), «Гроші» (1891) та ін. Не забуває письменник і представників інших верств населення: церковників («Завоювання Плассана», 1874; «Провина абата Муре», 1875), робітників, ремісників, селян («Пастка», 1877; «Жерміналь», 1885; «Земля», 1887), декласованих елементів, зокрема повії («Нана», 1880). Відображено в епопеї і провідні теми соціально-політичного («Жерміналь» – різні варіанти соціалізму), культурного («Творчість», 1886) і приватного життя («Сторінка кохання», 1878). Таким чином, Е. Золя створив самодостатній художній світ, у якому діють понад дві тисячі персонажів.

Діаграма 2. Теорія і практика натуралізму в «Ругон-Маккарах Е. Золя

1898 р. Еміль Золя бере активну участь у так званій справі Дрейфуса, французького офіцера єврейського походження, несправедливо звинуваченого у шпигунстві. Знаменитий романіст виступає у пресі на боці ображеної беззаконням людини з листом «Я звинувачую», через який вимушений емігрувати до Лондона. Лист Золя справляє на Францію і Європу колосальне враження. Після повернення до Франції Золя друкує низку статей, у яких викладає своє бачення судового процесу.

29 вересня 1902 року романіст несподівано помирає від удушення чадним газом. Така незрозуміла смерть спричинила чутки стосовно можливого вбивства Золя його ворогами. Письменника було поховано на цвинтарі Монмартра, а 1908 року його прах було перенесено до Пантеону, де знаходяться могили найвідоміших людей Франції. Висока шана, віддана Золя по його смерті, засвідчує ту значну роль у французькому культурному і політичному житті, яку він відігравав протягом третьої третини ХІХ ст. Він був творцем оригінальної системи роману, теоретиком мистецтва і літератури, людиною з активною громадянською позицією. Золя використовував свій статус публічного інтелектуала, щоб критикувати уряд, соціальні інституції Франції і прокладати шлях новим ідеям.

Завдання і запитання.

1. Стисло схарактеризуйте життєвий і творчий шлях Е. Золя.

2. Які ознаки має натуралістичний роман. Опрацюйте діаграму 1. Чим він відрізняється від реалістичного роману?

3. Яким чином Е. Золя намагається реалізувати принципи натуралізму в циклі романів «Ругон-Маккари»? Прокоментуйте діаграму 2.

4. Що таке «справа Дрейфуса»? Як роль в ній відіграє Е. Золя.

«Кар’єра Ругонів»

Соціальна анатомія містечка. Відповідно до теорії натуралізму автор вивчає характер персонажів у щільному зв’язку з тим середовищем, яке їх формує. В романі Е. Золя «Кар’єра Ругонів» таким детермінуючим чинником постає Плассан. У перших же рядках, які характеризують його географічне положення, з’являється визначальна риса духовного образу містечка, – закритість. З погляду організації шляхів сполучення, це тупик. Дух модернізації обійшов Плассан, і тому в ньому панує святенницька атмосфера. Місто, в якому проживає близько десяти тисяч жителів, розділене видимими й невидимими стінами. Автор послідовно розвиває цей мотив. Класові розбіжності чітко зафіксовані на міському плані – три квартали відповідають трьом головним соціальним класам: є квартал шляхти, яка заховалася за мурами особняків, старий квартал, де мешкають робітники, ремісники й дрібні крамарі, і новий квартал, у якому оселилася буржуазія. Вулиці, що розділяють різні райони Плассана, нагадують кордони між державами. Кожна з соціальних груп відчужена від решти й існує за своїми правилами, неприйнятними для інших верств. Лише раз на тиждень жителі трьох кварталів мають змогу побачити один одного: після церкви вони прогулюються проспектом Совер, але навіть тоді утворюють три окремих потоки.

У Плассані немає ні промисловості, ні торгівлі. Робітники становлять лише п’яту частину населення, тобто містечко загалом потопає у неробстві. Фортечний вал, що оточує містечко, символічно підкреслює його відрізаність від широкого світу. Плассан – це точка зупинення життя, зона, віддалена від центрів комунікації. Остання обставина відіграє вирішальну роль у махінаціях Ругонів. Автор порівнює місто з «побожним буржуа, який відправляється спати і, прочитавши молитви, з насолодою завалюється на ліжко, не переживаючи за свій сундук, впевнений, що ніхто не потурбує його сон».

Характери Ругонів та інших персонажів роману значною мірою визначені просторовою організацією Плассана. Їх вирізняє закритість, ворожість до незвичного, до всього, що перевищує силу їхнього розуміння. На кожну подію різні соціальні групи реагують по-своєму, відповідно до тих правил, які встановлено в їхній частині міста. Нарешті, амбіції П’єра Ругона та його дружини Фелісіте мають однозначний просторовий вимір. Подружжю не вистачає коштів, щоб оселитися у новому кварталі, і тому вони вимушені жити на вулиці Банн, на самому кордоні між районом буржуазії і районом простих людей. Перетнути вулицю й потрапити до міста багатіїв становить їхню найдорожчу мрію.

В полоні у спадковості. Крім соціальної, в романі Е. Золя розглядається біологічна детермінованість людської поведінки. Точніше сказати, один тип детермінованості накладається на другий. Вплив спадковості на долю персонажів автор відслідковує на прикладі Аделаїди Фук та її нащадків. Сама вона становить курйозний соціально-фізіологічний тип людини, яка існує в колі огидних і дивовижних обсесивних станів, внаслідок чого її постать робиться надзвичайно мальовничою. Риси, якими автор наділяє жінку, покликані продемонструвати фізіологічну складову людського єства.

Аделаїда – остання представниця роду городників Фуків, батьки та родичі якої померли. Висока, худа і бліда, вона дивує інших своїми незвичайними манерами, що надають їй схожості з недоумкуватою. Дівчина несподівано для всіх виходить заміж за власного наймита, нерозвиненого і бідного городника Ругона, якому народжує сина на ім’я П’єр. Чоловік Аделаїди невдовзі помирає. Пробувши удовою менше ніж рік, вона, попри осуд оточення, заводить собі коханця – волоцюгу, контрабандиста і браконьєра Маккара, до якого запалюється хтивою пристрастю. Її обранцю подобається неробство, смачна їжа і пиятика. Від цього зв’язку народжуються син Антуан і дочка Урсула. Після перших пологів Аделаїда починає потерпати від нервових нападів. Свою роль матері вона виконує погано, не приділяючи дітям належної уваги. Тільки кохання до Маккара виводить її з того сонного стану, в якому вона існує. Час від часу Аделаїда з’являється з синцями і подряпинами, схожими на побої, отримані від коханця.

Цікаво, що наприкінці життя патологічні психофізіологічні риси Аделаїди спричиняють появу своєрідної відданої любові до свого онука Сільвера. Її хтивість із роками переплавляється на чисту й безкорисну прив’язаність, на яку щирий і нерозбещений увагою близьких юнак відповідає взаємністю. Сільвер дає Аделаїді змогу відчути, що означає любити і бути любимою – почуття, якого вона не мала у стосунках зі своїми дітьми. Між юнаком і старою не тільки немає звичних сцен насильства, а навпаки, Сільвер завжди намагається захистити її від грубого світу. Сільвер і Аделаїда становлять один із хрестоматійних прикладів любові між онуком і бабусею.

У домі Аделаїди кожен живе як кому хочеться, що становить ситуацію, сприятливу для розвитку інстинктів її дітей, закладених спадковістю, без жодних обмежень. Темпераменти і риси, характерні для батьків, по-різному проявляються в Антуані, Урсулі та П’єрі. Антуан успадковує насамперед вади Маккара й Аделаїди: від батька він бере схильність до бурлакування, пияцтва і спалахи тваринної злоби, від матері походить його нервовість, внаслідок якої упертість і нахабство Маккара трансформуються в «боягузливу й лицемірну підступність». «Від матері він також успадкував повну відсутність почуття гідності й сили волі, егоїзм чуттєвої жінки, яка не гребує брудним ліжком, щоб поніжитись досхочу, щоб поспати у теплі». «Фізично Антуан успадкував від матері чуттєві губи, решта рис були батьківські, але пом’якшені, розпливчасті й рухомі».

В Урсулі риси Аделаїди і Маккара комбінуються дещо в інший спосіб, ніж у брата – в ній бере гору фізична і моральна схожість з матір’ю, а батькове начало затухає. Народжена в ту мить, коли кохання Аделаїди ще було палким, а кохання Маккара прохололо, Урсула становить приклад суперечливого, і навіть взаємовиключного поєднання батьківських і материнських рис, внаслідок чого Урсула мінлива, неврівноважена, впадає в депресії або нервово сміється. Вона має несамовиті ідеї. «У неї очі, як у молодої кішки, що помирає від сухоток».

П’єр рано відкриває в собі бажання бути господарем над іншими. Селянський характер Ругона в ньому нейтралізується нервозністю Аделаїди, внаслідок чого розум П’єра стає гнучкішими і ширшим, ніж у батьків. У П’єра немає спалахів гніву «маккарівських вовчат». Він погано вихований, розбещений, як і всі діти, але має чимало здорового глузду, який його утримує від необережних вчинків. Його вади – неробство і жадоба до насолод – також більш стримані, ніж у Антуана. «В усій його товстій, кремезній фігурі й довгому безбарвному обличчі, на якому риси батька пом’якшувалися витонченістю ліній обличчя матері, проглядали підступне, приховане марнославство, жадібне прагнення задовольнити його, бездушність і заздрісна злоба селянського сина, з якого багатство і нервозність матері зробили буржуа».

Під час подій, кульмінацією яких є захоплення влади у місті Плассан, успадковані риси П’єра, Антуана та їхніх родичів наштовхуються на вже сформоване, нав’язане долею соціальне середовище і проявляються у повну силу, визначаючи логіку вчинків: кожен із членів родини Ругон-Маккарів намагається захопити якомога більше матеріальних благ і якомога краще прожити за рахунок інших. Тут факт приналежності до однієї сім’ї не грає ролі: діти не жаліють батьків, брат готовий знищити брата або сестру. П’єр прагне привласнити собі всі родинні капітали і позбутися Антуана й Урсули. Аделаїда падає першою жертвою його підступних планів: П’єр навчається впливати на недоумкувату жінку психологічно і бере під контроль весь її статок. Антуан Маккар іде служити до армії, а Урсула виходить заміж за виробника капелюхів Муре й переселяється разом із чоловіком до Марселя. Тепер, залишившись сам-на-сам із матір’ю, П’єр створює в домі таку жахливу атмосферу, що Аделаїда радо перебирається до хатинки, яку їй по смерті залишає її коханець Маккар, вбитий під час здійснення контрабандних операцій. Врешті-решт П’єр у шахрайський спосіб обкрадає матір, незаконно забираючи виручені від продажу її землі і маєтку п’ятдесят тисяч франків.

Отриманий капітал він використовує, щоб перейти до класу буржуа, одружившись із Фелісіте, спадкоємицею фірми «Пеш і Лакан», яка займалася торгівлею олією. Незважаючи на перші успіхи на діловій ниві, справи П’єра і Фелісіте не приносять того прибутку, про якій вони мріють: вони занадто обережні, обмежені, боягузливі, щоб розбагатіти. Ці риси у дещо вдосконаленому безсистемним вихованням і поганою освітою вигляді успадковують їхні сини Ежен та Аристид. Від політичних подій Ругони сподіваються отримати швидкий прибуток. Вони чекають, «мов розбійники у засідці, готові кинутись на здобич». Особистості та способи життя Аделаїди і Маккара, їхніх дітей та онуків вирізняються хворобливістю, патологічністю, а їхня поведінка суперечить моралі. Поміщені у вузький замкнений простір Плассана, вони діють лише з однією метою – перемогти конкурента, буквально пожерти його. Персонажі «Кар’єри Ругонів», інших романів серії нагадують сумнозвісних павуків у банці.

Серед нащадків Ругонів є один, який різко відрізняється від решти патологічних персонажів. Це Паскаль, середній син П’єра і Фелісіте, про якого в романі сказано, що він є типом, що «спростовує закони спадковості». У ньому проявляються «виключно творчі сили природи: лікар за фахом, Паскаль не схожий на Ругонів ні духовно, ні фізично». Його вирізняє класична фізична конституція – він високий на зріст, з сумирними й чіткими рисами обличчя». Його характеризують такі духовні якості, як відвертість, прямота, любов до знання, вміння обмежувати суто тілесні прояви свого єства. Незважаючи на свою повну протилежність батькам і братам, Паскаль продовжує спокійно підтримувати з ними стосунки, не звертаючи увагу на їхні докори, що він живе не так, як їм того хотілось би. Політичні та інші інтриги його не цікавлять, і весь свій час він присвячує науці, живучи самітником і «займаючись виключно вивченням природи».

Паскаль має чимало спільного з романістом-натуралістом, як його уявляє собі Е. Золя. Символічно, що наукова нива, обрана Паскалем, цілком збігається із захопленнями письменника: обидва приділяють значну увагу фізіології та епатують обмежених французьких буржуа демократичним способом життя. Золя та його персонаж зосереджені на природних і соціальних патологіях, їх вирізняє відсторонений об’єктивний неупереджений погляд науковця на події, адже для них головне спостерігати, вивчати, аналізувати, намагаючись відкрити глибинні причини явищ. Як і Золя, Паскаль займається «великою проблемою спадковості». До певної міри дослідницьке кредо Паскаля можна інтерпретувати як письменницький метод самого романіста, який полягає в тому, щоб порівнювати породи тварин та різноманітні типи людей.

Очевидно, Емілю Золя можна закинути звинувачення у вузькості й спрощеності підходів до розуміння людської природи, які він використовує у своєму «натуралістичному романі». Неможливо уявляти собі психологію індивіда як чистий вияв фізіології, спадковості й соціального середовища, як це намагається зробити письменник. Проте в обраному ним методі є незаперечні переваги: навмисно «спримітизувавши» своїх персонажів, автор підсилює критичний пафос творів, використовуючи їх як грізну зброю у боротьбі за гідність і свободу.

Завдання і запитання

1. Яким чином, зображуючи місто, Е. Золя намагається втілити принцип соціальної детермінованості персонажів?

2. На прикладах з тексту доведіть, що Е. Золя виводить психологічні риси своїх персонажів з їхньої спадковості?

3. Роздивіться генеалогічне дерево Ругон-Мккарів. Знайдіть всіх персонажів, які згадуються в романі. Як комбінації успадкованих рис утворюють їхні особистості?

4. Хто такий Паскаль? Чому його постать так важлива?

«Доба божевілля і ганьби». «Кар’єра Ругорів» відкриває весь цикл романів «Ругон-Маккари», тому Золя вважає за необхідне запропонувати для першого твору «наукову» назву – «Походження», що примушує читача пригадати книгу «Походження видів» Ч. Дарвіна. Проте слово «походження» стосується не тільки родини Ругон-Маккарів, але й Другої імперії, історію якої письменник намагається художньо дослідити. Політичний дебют Ругонів навмисно синхронізовано з моментом народження нового політичного режиму, який вони уособлюють.

Ругони вміло використовують ситуацію, коли один політичний режим, відомий як Друга республіка (1848 – 1852), знищується, а на зміну йде нова система влади: Луї-Наполеон Бонарпарт, племінник Наполеона І, здійснює 2 грудня 1851 р. державний переворот, для того щоб проголосити відновлення Другої імперії (1852 – 1870), а себе імператором Наполеоном ІІІ. Масові народні виступи, а також потрясіння і страхи буржуазії, священиків і шляхти, зображені в романі, є реакцією на цю подію. Серед персонажів твору згадуються представники різних політичних партій, зокрема, легітимісти – прихильники династії Бурбонів, які були відсунені від влади Наполеоном І, потім поверталися під час Реставрації, і знову були відсторонені під час Липневої революції 1830 р. На сторінках твору також діють орлеаністи, які підтримували ідею конституційної монархії. Її лідерами були герцоги Орлеанські, молодша гілка династії Бурбонів. До неї належав король Франції Луї Філіпп, що прийшов до влади внаслідок Липневої революції і був скинутий революцією 1848 р. і Другою республікою.

Е. Золя поділяв республіканські погляди і не боявся відверто критикувати режим Другої імперії ще до його падіння. Письменник звинувачує бонапартистський уряд за корумпованість, недолугість управлінських рішень, неморальність і байдужість до загострення протиріч між багатими і бідними. Відгомін цієї критики читач знаходить у передмові до «Кар’єри Ругонів», де Золя називає попередній історичний етап «надзвичайною добою божевілля і ганьби».

У романі оповідач встановлює паралелі між піднесенням Ругонів у Плассані й перебігом подій у далекому Парижі: про них читач дізнається з листів, які Ежен, син П’єра Ругона, надсилає зі столиці. Родина Ругонів, таким чином, набуває статусу збірного образу, який слугує уособленням класової основи Другої імперії. Вони також є символом буржуазності, ознаками якої є егоїзм, боягузтво, жорстокість, підступність, жадоба, заздрість, розумова і духовна обмеженість, ледачість, лицемірство. П’єру Ругону, його дружині Фелісіте, їхнім синам Ежену й Аристиду протягом попереднього політичного режиму ніяк не вдається реалізувати свою мрію про багатство і владу. Їм бракує сміливості, винахідливості, працелюбності, уяви, щоб піднестися вгору. Тільки за умов Другої імперії вони можуть проявити себе: якості нікчем несподівано спрацьовують на успіх, адже новий час потребує цілковитих нездар і виносить їх на поверхню.

Політичний режим, що його уособлює Наполеон ІІІ, на думку романіста, є результатом зради і маніпуляції суспільною свідомостю. Саме такими засобами прокладає собі шлях П’єр Ругон. У нього немає жодної ідеології або політичних переконань. Його рішення підтримати державний переворот чисто ситуативне: за порадою сина Ежена П’єр розраховує зіграти роль рятівника Плассана від повстання республіканців, в нагороду за що новий уряд обіцяє зробити його приватним збирачем, який, крім непоганого окладу, має право привласнювати високі відсотки. Рівень владних амбіцій П’єра Ругона низький, адже його не цікавить перспектива стати мером Плассана, оскільки виконання обов’язків на цій посаді пов’язане з високою відповідальністю і не передбачає платні. Заради ж прибуткового місця він згодний розв’язати криваву комедію, жертвами якої падає кілька людей.

Комбінація Ругонів вражає своєю підступністю і простотою. Повстанці проходять Плассаном, зупиняючись у ньому на короткий час. Залишаючи містечко, вони заарештовують мера та інших чиновників, у тому числі пана Перота, приватного збирача, про чию посаду мріють Ругони. Плассан залишається без влади. Таким чином, захисників республіки у Плассані майже немає, за винятком маленької купки людей, очолюваних Антуаном Маккаром. За допомогою зброї, заздалегідь схованої на випадок атаки, П’єр та його помічники захоплюють мерію, щоб взяти на себе обов’язки підтримання порядку в місті за відсутності законної влади, за що представники вищих класів оголошують його героєм. Наступного дня ставлення до П’єра швидко змінюється через чутки про повстанців, які начебто йдуть на Плассан: П’єра звинувачують у тому, що він накликав на себе гнів озброєних робітників і селян. Для того щоб утриматися на висоті громадської думки, Ругони інсценізують напад на мерію внутрішніх заколотників-республіканців, яких веде за собою той самий Антуан Маккар, підкуплений Фелісіте: він виконує роль провокатора, який спрямовує людей під кулі схованих у мерії озброєних прихильників «партії порядку». Під час перестрілки кілька людей вбито. Тепер П’єр Ругон не тільки рятівник міста, а й жертва республіканців. Його ім’я стає синонімом боротьби проти суспільного хаосу. Коли повстання жорстоко пригнічено і солдати входять до міста, П’єр здає свої повноваження й отримує посаду приватного збирача разом із Орденом Почесного легіону.

Всезнаючий автор, який веде оповідь у романі, не залишає читачеві сумніву, що на жодному з етапів афери життю і здоров’ю П’єра Ругона нічого не загрожує, хоча сам персонаж помирає від страху при найменшій загрозі для нього. Проте коли «громадська думка» підносить П’єра на вершину слави, самозакоханість і пиха перетворюють його на пафосного лицедія з огидними манерами, який безсоромно вихваляється своїми «перемогами». Різка зміна ситуації, спричинена поширенням чуток про «наближення» повстанців, а також розгубленість Ругонів через відсутність новин від Ежена, який надсилає інструкції з Парижа, примушують П’єра пережити відчай, адже така близька здобич випливає з його рук. Дізнавшись від Вюйє, що державний переворот переміг у столиці, та повернувшись до ролі «Великого громадянина», П’єр Ругон дедалі більше вірує у власну соціальну значимість – відтепер його обличчя, жести й манери набувають такої поважності, що видають крайній ступінь розумової обмеженості й марнославства. Таким чином, автор викриває підступність і ницість свідомості французького буржуа, який розквітає за часів Другої імперії.

Відтінки червоного. Важливу роль у розкритті характеру П’єра Ругона, а також усього задуму роману відіграє символіка червоного кольору, через яку автор виражає своє ставлення до персонажа, до всього класу буржуазії загалом, а також своє розуміння природи революційних подій. Насамперед у романі червоний є кольором крові. П’єр наказує не прибирати трупи з площі, щоб провчити жителів Плассана. Ідучи додому вночі, він наступає на руку одного з загиблих. «Він ледь не впав. Ця м’яка рука, що піддалася під його підбором, збудила в ньому несказанний жах і огиду. Він швидко крокував порожніми вулицями, весь час відчуваючи за спиною скривавлений кулак». Червоний колір крові в даному випадку виражає цілу низку значень. По-перше, кров – необхідний компонент, який надає розіграній Ругонами виставі вірогідності й переконливості, адже пролита кров – сильний аргумент на користь будь-якої соціальної міфології. Буржуа Плассана бажають видовища пролитої крові, і вони його отримують. По-друге, кров – важливий чинник «величі» Ругона: у нього підбор у крові, він буквально ступає по крові. Ця обставина сприяє його миттєвому піднесенню в очах Плассана. «І ось цей блазень, цей череватий буржуа, кволий і в’ялий, за одну ніч перетворився на грізну постать, з якої тепер вже ніхто не насмілився б сміятися. Він ступав по крові», – коментує автор роль крові у піднесенні Ругона.

Кров, пролита Мьєттою і Сільвером, а також учасниками нападу на мерію, виражає іншу символіку. Це кров жертви, вбитої заради ідеалів інших, але в кожному випадку самий акт жертвопринесення трактується по-різному. Мьєтта нагадує безневинну жертву. Вона втягнена в революційні події, але навряд чи розуміє їхнє значення. Дівчина приєднується до повстанців і береться нести червоний прапор під впливом кохання до Сільвера і всієї патетики ситуації. Її обранець – недосвідчений юнак, чия віра в ідеали республіки є щирою, але наївною. Не останню роль в оформленні його республіканської мрії відіграє безсистемна освіта і брак культури, цілком зрозумілі, враховуючи низьке соціальне походження героя. Гра у революцію в Сільвера і Мьєтти перетікає у гру в кохання, в якому вони врешті-решт залишаються невинними, незважаючи на всі тілесні спокуси. Потік історичних подій несе їх, і, як часто буває, такі люди, як вони, обов’язково гинуть під кулями. Кров Сільвера і Мьєтти, таким чином, символізує наївність мрійників, що дають себе втягнути в процеси, результатами яких користуються негідники.

Республіканці, вбиті під час штурму, є об’єктами маніпуляції, замисленої і реалізованої Ругонами. Поведінка Антуана Маккара нагадує епізод, з якого починається телевізійний фільм відомого польського кінорежисера А. Вайди «Пілат та інші», знятий за мотивами роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Спеціально навчений баран веде на бійню все стадо і в останню мить вистрибує у маленькі дверцята, про існування яких знає тільки він. Його паства гине, а сам проводир залишається живим. Аналогічно поводиться Антуан Маккар. Він підбурює Сільвера виступити проти П’єра Ругона, але водночас успішно домовляється зі своїм ворогом. Антуан веде на загибель республіканців, а сам зникає, отримавши від Ругонів тисячу франків. Антуан Маккар – носій люмпенської споживацької свідомості, сформованої соціальною й біологічною спадковістю: він бажає жити за рахунок інших і ні за що не хоче відповідати. Показово, що в романі індивід саме з такими цінностями стає одним із лідерів повстанського руху. На жаль, історія ХІХ і ХХ ст. неодноразово довела, що ситуації, подібні до описаних у творі, є невід’ємними від революцій. У таких людей, як Антуан Маккар, доводить Золя, від революційності до буржуазності – лише один крок. Отже, кров, пролита республіканцями під час нападу на мерію, стає символом зради й підступності людей, які хочуть нажитись за рахунок загибелі інших під час соціальних катаклізмів.

Ще один смисловий відтінок червоного кольору, також пов’язаний зі смертю, виражено в образі пана Перота, приватного збирача, вбитого повстанцями. Його загибель дуже зручна для П’єра Ругона, адже для отримання посади, про яку він мріє, тепер не доводиться нікого спеціально звільняти. Автор ставить П’єра у сприятливу ситуацію, «вбиваючи» персонажів, що можуть стати на заваді подальшій успішній кар’єрі Ругонів. Так відбувається з Сільвером, якого застрілює жандарм за те, що юнак вибив йому око: Сільвер помирає на тій самій плиті, де колись сидів із Мьєттою. Тепер П’єру Ругону не доведеться мати неприємності через те, що Сільвер – його родич, причетний до республіканців, який, до того ж, завдав тілесних ушкоджень стражу порядку. У випадку з паном Перотом автор також «читає» таємні думки Ругонів, які бажають приватному збирачеві смерті, і «кидає» його під республіканські кулі. Кривавий відблиск полум’я свічки, який П’єр і Фелісіте споглядають крізь вікно, сочиться кров’ю. Він є відповідником їхніх прихованих матеріальних бажань, заради задоволення яких вони готові переступити через смерть ближнього.

І, нарешті, червоний колір є символічним репрезентантом різних соціальних режимів, що змінюють один одного: це прапор революції та рожевий атласний клаптик у петлиці Ругона, який імітує орденську стрічку Почесного легіону. У зображенні символіки революції, частиною якої є червоний колір, Е. Золя переосмислює візуальну традицію французького живопису, зокрема, образ жінки під прапором з картини Е. Делакруа «Свобода веде народ». Спільним у підходах художника і романіста є те, що в центрі уваги перебуває жінка, оточена бідними погано озброєними людьми. У Делакруа і Золя у соціальному вибуху беруть участь діти, повстання супроводжується масовими репресіями з боку правлячих режимів. До найсуттєвіших відмінностей належить те, що у Делакруа свобода представлена зрілою жінкою з оголеним бюстом. Вона тримає в руках прапор Франції. У Золя Мьєтта – незаймана дівчина тринадцяти років. Її оголені груди з’являться тільки після її смерті, коли юнак побачить навпроти серця пробитий кулею маленький отвір із краплею крові. Вона йде під червоним прапором Республіки.

Вік, тілесні риси юнки, ентузіазм і наївність Мьєтти, які відповідають стану загальної незрілості республіканської ідеї, виражаються в тому пафосі, з яким персонажі поводяться з червоним прапором. Він нагадує Мьєтті корогву, а самі колони повстанців – хресну ходу. Вона з великою повагою бере прапор і несе його перед колоною, незважаючи на втому. На тлі морозної місячної ночі червоний прапор у руках дівчини спричиняє в оточуючих майже екстатичне піднесення. У сцені, яка передує загибелі дівчини, Сільвер бачить її обличчя на фоні червоного прапору. Під час бою вони стоять під червоним прапором, пробитим кулями, перетворившись на зручну мішень. Червоним прапором Сільвер прикриває оголені груди вбитої Мьєтти. На червоному прапорі спочиває голова дівчини після розлучення з життям. Одне слово, персонажі мають справу не з простим предметом, а з сакральною річчю, яка відображає їхні чисті наївні мрії.

Зовсім інший смисл несе рожевий атласний бант у петлиці Ругона. Це не справжня стрічка ордену, який ще тільки мають вручити, а його замінник. Сікрадо, один з учасників урочистого обіду з приводу перемоги Ругонів, знімає атласний бант з голови Фелісіте, відрізає від нього десертним ножем стрічку й урочисто чіпляє її П’єру, промовляючи: «Вас нагороджує старий наполеонівський солдат!». Колір стрічки також має значення – він рожевий, а не червоний. Жест фальшивого нагородження, як і сама рожева стрічка, виражає кілька іронічних значень: це і натяк на провідну роль Фелісіте у піднесенні її чоловіка, який без неї був не надто розумним, і погано прихована заздрість відвідувачів жовтого салону до успіхів Ругонів, і очевидне презирство автора щодо державних відзнак ненависного режиму, який намагається привласнити славу Наполеона І.

В останньому абзаці роману автор збирає всі відтінки червоного докупи. Стрічка понижується у статусі й стає простим рожевим шовковим клаптем. Увагу читача привертає черевик із кривавим підбором, що лежить у сусідній кімнаті під ліжком. Свічка над тілом пана Перота нагадує відкриту рану, з якої капає кров. На могильній плиті застигає кров Сільвера. Мотиви червоного, нагромаджені у фіналі роману, однозначно виражають ідею вбивства – насильницької підступної смерті. Появу на світ нової людської істоти теж супроводжує кров, але це кров надії і радості, які перемагають біль і страждання. Кров, з якою народжується Друга імперія, – це кров зради і підступних змов. Чорна кров ненависті.

Завдання і запитання.

1. Яким було ставлення Е. Золя до Другої імперії? Що він думав з приводу такого явища, як буржуазність? Чи відобразилася позиція письменника в романі «Кар’єра Ругонів». Доведіть вашу точку зору посиланнями на текст.

2. Порівняйте поведінку П’єра Ругона і Антуана Маккара під час повстання. Чи є такою великою різниця між персонажами?

3. Стисло перекажіть історію кохання Сільвера і Мьєтти. Яку роль в романі виконує їхня сюжетна лінія?

4. Яким чином письменник використовує символіку червоного для розкриття ідейного задуму свого твору?

5. Уважно перечитайте сторінки роману, де йдеться про смерть Мьєтти, і роздивіться картину Е. Делакруа «Свобода на барикадах». Яким чином зображення жіночої тілесності виражає символіку свободи?

Завдання і запитання до всього твору

1. Ще раз погляньте на діаграму 1. Проілюструйте кожен елемент цієї діаграми прикладами з роману «Кар’єра Ругонів».

2. Прочитайте ще один роман Е. Золя і розкажіть, з якими іншими нащадками Аделаїди Фук ви зустрілися. Що нового у застосуванні принципів натуралізму ви помітили?

3. Прочитайте критичні роботи Е. Золя, присвячені художникам-імпресіоністам. В Інтернеті знайдіть роботи, які коментує письменник. Запросіть на віртуальну виставку своїх однокласників.

4. Відвідайте веб-сайт https://expositions.bnf.fr/zola/ та інші веб-ресурси. Що нового ви дізналися про життя і добу письменника?

5. Запрошуємо вас на відео-екскурсію до маєтку Е. Золя https://www.youtube.com/watch? v=BEQwkfBrR_s