Життя і творчість

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т.Г.Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України, за свою літературно-громадську працю нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак пошани”, Дружби народів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами „соцреалізму” та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією „визволення” й „щасливого сьогодення”.

Народилася Дарина Дмитрівна Полотнюк (справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. в Чернівцях, у сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Яковича Макогона, який в роки першої світової війни був січовим стрільцем і, як багато стрільців, поетом. Мати, Адольфіна Янішевська, жінка сильна і мужня, - німкеня за походженням. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Дитинство і юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веренчанці (Заставнівський район).

Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія.

Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім’я перебралася в Галичину.

Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, яку закінчила в 1927 році. Серед її однокласниць була Дарина Цвек, знаменита завдяки її кулінарним книгам.

Потім вступає до Львівського університету, де навчалася з 1928 по 1933 рік.

Двадцятитрьохрічна студентка пише свій перший прозовий твір під назвою „Повість життя” („Поема життя”), в якому чітко проступають дві суперечливі тенденції: гуманно-демократична і снобістська, набута в університетському середовищі.

„Поема життя” штучна і героїня її штучна. Галицька преса не помітила новели, не зауважила й нового імені.

Уже цю першу новелку (а потім і всі інші твори) юна авторка підписує екзотичним – як для Галичини – псевдонімом: Ірина Вільде, уникаючи відомого в літературних колах татового прізвища.

Слово wilde в перекладі з німецької означає „дика”, а в сприйманні авторки самої себе – інакша, специфічна на тлі тогочасного розвою галицької прози. Такою їй хотілося бути, такою вона й була до історичного 1939 року.

У 1932 році друкується її оповідання „Щастя”. Це був уже зовсім інший твір, написаний не епігоном, а людиною спостережливою і серйозною, пройнятою співчуттям до знедолених. В оповіданні проступає щось невиразне, але відчутне, те „щось”, яке потім буде назване „невловимим стилем Ірини Вільде”.

Коли через матеріальні нестатки Дарина Макогон мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк.

Оповідання „Кар’єра” знаменує собою крутий поворот у літературному житті письменниці.

Поступово зароджується задум найкращої з „ренесансних” новел Ірини Вільде „Наші батьки розлучились” - ота сама життєва тема родинного неблагополуччя, розколу, пошук винуватця і розлучення, тема, майже неможлива для Галичини.

У цей час письменниця читає оповідання А.Чехова „Слабка істотка”. У ньому сильні і слабкі персонажі міняються місцями. Вона повторює цей прийом, і старий зміст невпізнанно оновлюється.

Замислившись над безглуздям безглуздих, авторка примусила замислитися читача. Оповідання лишає щемкий біль і досаду в серці: життя і без того коротке, часто й гірке, а тут ще люди такі нерозумні й непоступливі. не маючи заслуг один перед одним і суспільством, вони вимагають собі виняткових прав, привілеїв і пільг коштом інших людей!.. Відомо ж – хочеш бути любимим і шанованим, поводься по-людському!.. Любов і шану треба заслужити…

Ранню прозу Ірини Вільде можна вважати „феміністичною”, у центрі якої доля жінки і її складний внутрішній світ. Письменниця „підхопила тему, розгорнуту О.Кобилянською і продовжила її творче осмислення”. ЇЇ героїні (новели „Марічка”, „Щастя”, „Дух часу”, „Пуста жінка”, „Лист”) так само внутрішньо багаті особистості, надзвичайно емоційні та горді жінки, але вони шукають своє щастя, насамперед, у родині та коханні, вони бунтують проти зміління власної душі, проти приниження своєї людської гідності („Годі! ”, „Крадіж”, „Не можу”).

Ірина Вільде писала в одній із своїх статей, що боротьба за жіночу рівноправність уже позаду, а тепер має бути „боротьба за природне щастя жінки”.

Влаштувавшись на роботу в часопис „Жіноча доля” у Коломиї, Ірина Вільде працює там до 1939 року, а потім переселяється до Львова.

Одним з обов’язків письменниці було ведення так званих „жіночих куточків” в місцевій пресі. Згодом, не раз, Ірина Вільде пояснювала як важко вести таку рубрику і скільки відомостей вона там почерпнула, які згодом перекочували на сторінки її головного роману-епопеї „Сестри Річинські”.

У 1934 році Дарина одружується з Євгеном Полотнюком.А познайомились вони, напевно, в „Пласті” (скаутській організації), активними членами якої були обоє. Її чоловік отримує міжнародний диплом лісного інженера, роботу за спеціальністю у Сам борі, поблизу Дрогобича, що на Львівщині.