Класика та модернізм у театрі. Музичне мистецтво. Становлення кінематографу.

Театр

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, " Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910, " Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький (1840— 1904, " За двома зайцями", " Сорочинський ярмарок", " Різдв´ яна ніч"), Іван Карпенко-Карий (1845-1907´, " Наймичка", " Безталанна", " Сто тисяч", " Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П. Мирного (" Лимерівна", " Повія"), І. Франка (" Украдене щастя", " Учитель", " Кам´ яна душа"), Б. Грінченка (" Степовий гість", " Ясні зорі"), Л. Українки (" Лісова пісня", " Бояриня").

Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торувати нові шляхи сценічного мистецтва.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв´ язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: " Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і не вважаючи на убогість репертуару і не високі прикмети більшості п´ єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам´ ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності".

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та водевільно-розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільше російські театри, як, наприклад, театр М. Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880-1951, " Дисгармонія", " Закон", " Великий молох" та ін.) з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов´ язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся (1878-1944), за висловом Д. Антоновича, " не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам". Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики - так було в трупі М. Старицького і в театрі М. Садовського. Молоді ж театральні сили, що об´ єдналися в " Молодому театрі" (пізніше " Березіль") навколо Леся Курбаса (1881-1937) та Миколи Куліша (1892-1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження.

З 1907 p., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула " Запорожця за Дунаєм", " Різдвяну ніч", " Енеїду", " Наталку Полтавку", " Катерину" та інші українські опери.

Музика

Музичне життя України в 20-30-х роках XX ст. зосереджувалось передусім у Києві та Харкові. Першим організаційним центром, довкола якого почали скупчуватися молоді представники нової генерації композиторів, було, засноване в 1923 p., Т-во ім. Леонтовича Його членами і визначними постатями музичних кіл Києва були Левко Ревуцький (автор симфоній та багатьох фортепіанових творів) і Борис Лятошинський (один з головних представників модерну в українській музиці). Лятошинський створив «Золотий обруч» — першу сучасну, в європейському стилі, оперу, а крім неї ще три симфонії, два концерти для фортепіано з оркестром і багато інших творів. Він також скомпонував приблизно 50 пісень на слова Шевченка, Франка, Рильського.

Серед інших визначних композиторів, творців модерної української музичної культури, треба назвати Віктора Косенка, професора Київського музично-драматичного інституту, композитора і піаніста; Михайла Вериківського, композитора, диригента, що скомпонував симфонічні і хорові твори, балетну музику; Валентина Костенка, композитора і музичного критика, професора Музичного інституту в Харкові, автора опери «Кармелюк», «Кочубеївна», «1917», «Карпати» і автора монографії про українську музику. В ці ж роки творили свої композиції Гнат Хоткевич, К. Богуславський і М. Фоменко.

Т-во ім. Леонтовича протривало п’ять років і в 1928 р. перетворилось у Всеукраїнське Т-во Революційних Музик (ВУТУРМ), яке, не дивлячись на кілька інших подібних асоціацій, зуміло згрупувати в своїх рядах найкращі сили з цієї ділянки.

В цілому, період 1920-30 pp. був одним з найбільш інтенсивних періодів розвитку української музики, яка змагала до високого професіоналізму і проявила себе у різних жанрах.

В парі з цим, у цих роках розвивається музично-театральне і концертове життя, розгортається музична освіта, відроджується зацікавлення до національного інструменту — бандури.

Після 1930 р. музику, як і інші ділянки мистецтва, починають трактувати як засіб партійної пропаганди і ставлять до неї вимоги соціалістичного реалізму, тобто догми радянської естетики. Композитори мусять компонувати свої твори на замовлення, посередньо чи безпосередньо пов’язані з комуністичним будівництвом або з героями революції («Щорс» Лятошинського, «Перекоп» Мейтуса, «Невідомі солдати» Козицького). Вони теж змушені компонувати урочисті восхвальні композиції — пісні в честь радянської батьківщини, партії, вождів комунізму. Вільний вияв музичної творчості міг бути скасований тільки у творах на тексти української класики (Шевченка, Франка

чи Л. Українки).

Музичне життя України проявилось теж у розвитку оперових театрів у більших і менших центрах, як от у Харкові, Одесі, Вінниці, Дніпропетровську, де відзначився своїми талантами цілий ряд співаків і співачок (М. Голинський, Ю. Кипоренко-Доманський, М. Донець, І. Паторжинський, а з жінок Марія Сокіл, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко). Здебільшого це був репертуар італійської чи німецької опери, але українською мовою.