Місяця серпня ж

Кілька день Рогволод не знав, ні що робити, ні як повестися. Він уникав Ждана, не хотів бачити й улюбленого скомороха, тоді послав по великого болярина сина Єутихія, й беззубий княжич повернувся ні з чим.

— Рече, нездужаю.

— І що він чинить?

— Сидить

— Нездужає... — промовив Рогволод. — Усі тепер нездужають, усі... Й ти нездужаєш на коня всісти. Баба.

— Христос рече: будьте смиренні, — завважив гладкий княжич.

— Глупавий єси й ти, й твій Христос.

— Пощо глупавий, отче! Він є бог.

— Усякі боги бувають.

Син тільки шморгнув носом і нічого не відповів, бо, може, й справді всякі боги бувають.

Рогволод відмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихій пішов з красної світлиці. Великий же князь посидів ще з годину й теж вийшов. Княжий двір був порожній, усі роби й челядники подалися на тік, за стіни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання ціпів долинало аж сюди. Князь подибуляв до воріт свого двору, а звідти за городські ворота на тік. Гупання дедалі дужчало й дужчало. Токів було кілька: княжий, болярський і городський, на якому верекли своє збіжжя витичівські можі, котрі мешкали не по селах, а тут, і всякий стольний народ — кожум'яки, горнчарі, боднарі та інші ремісники. Князь подався до свого току, біля самої засіки над кручею. В одному кінці пара сивих круторогих волів тягла кам'яний вал по крузі, встеленому товстим шаром порозв'язуваного сніп'я, молоденька ж роба погейкувала на волів, махаючи жердиною. В трьох інших місцях дев'ятеро робів і челядників верекли пшеницю в три ціпи, — гуп-гуп-гуп! — і в усі боки стріляло колюче велике зерня. Ще душ із двадцять подавали снопи з височенної скирти, відгрібали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, інші ж віяли над кручею, бо з-од Дніпра тягло гарним вітерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочувані снопи в кулі — для околоту стріх. Півскирти було вже зверечено, й роби та челядники під наглядом тивуна працювали не розгинаючись.

Великий князь пішов у той бік, де провіяне зерно зсипали в рядняні міхи та мішки. Колись він найдужче любив сі дні, любив дивитися на свої скирти й на своє збіжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого міха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього відчуття втіхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемірюванням навереченого жита, й пшениці, й проса та вівса.

— Піди до Ждана.

— Мені? А тут?

— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сів у холодку під засікою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки іншому, потрюхикав до городу. Князь і сього разу не сподівався на Ждана, та велій болярин прийшов, хоч і нешвидко, але таки прийшов.

Певно, образа вже вивітрилася з його серця й сивої голови, й він торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князеві теж личило підвестися й відповісти на привітання, але він сидів і мовчав, дивлячись у той бік, де молоденька дівчина-роба гейкала на круторогих волів.

— Пощо кликав єси?

Ждан був у білій полотняній сорочці й таких самих ногавицях, підперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стріхою докруж голови.

— Піди до... нього.

Велій болярин знав, про кого мовить князь, і не перепитував.

— Що ради?

Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно відвів погляд на свої воли.

— Хай прийде.

— Пощо?

— Так...

— Посли нарочитого.

Рогволод уперше подививсь боляринові в обличчя пильне й ніби аж ніяково.

— Не прийде з нарочитим.

— А не прийде, — погодився Ждан.

— Піди ти, болярине.

В голосі старого князя бриніло благання, якого Ждан уже давно не чув.

— Не маю хоті.

— Пощо?

— Бо й сам не відаєш, що маєш ректи Гатилові. Великий князь важко зітхнув. То була суща правда, він таки не знав, що скаже братовому онукові, коли той прийде до городу стольного.

— Сідь, — мовив князь. — У ногах правди не є. Велій болярин урешті сів, але був і далі невблаганний, і Рогволод більше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусідньому току, вереклося Жданове збіжжя, й вони просиділи під засікою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.

А вранці наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавій ягнячій гуньці й довгому доріжному корзні.

— Що ректи йому?

— Підеш?

— Що йому ректи маю?

— Хай приїде в двір мій.

Ждан хотів був іти, тоді роздумав і сказав:

— Позаутра старці кличуть на віче.

— Віче? Я-м не чув...

— Кажу, аби-с відав.

І пішов. Коло ґанку вже стояв осідланий кінь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, і зострожив од самого терема. Разом із ним до городу Києвого поїхав і між Стоїмен.

Повернувся Ждан до Витичева ледве на третій день, стомлений і ввесь у куряві. Коли зліз із коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумів, що болярин повернувся ні з чим.

— Пощо-с такий укурений?

Ждан сердито блимнув на князя — князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Він хотів сказати йому щось різке, аби зігнати на чім-небудь оскому, натомість мовив про те-таки глупаве корзно:

— За вітром їхали смо. Вся курява в вічі лізе.

— 3-од самого Кий-городу вітер сюди дме?

Ждан віддав коня можеві Стоїменові й підступив до Великого князя впритул:

— Не приїде.

— Не приїде? Я-м так і знав, — обізвався князь і раптом зірвався на крикливці: — То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вірно, Ждане? — Його навіть порадував такий оберт справи. Хвала Богові й Дажбогові, що напоумили того невігласа не їхати — так ще й ліпше.

Та Ждан сказав:

— Київський князь кличе тебе в гості.

— Ме-не-е? Пощо? Мені й тут добре ведеться. — Він чисто по-старечому захихикав і закашлявся. — Й що-с рік йому ти?

— Княже, — сказав Ждан. — Узаутра буде віче.

Рогволод перестав хихикати. За те віче він уже багато думав і передумав — сподіватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про віче.

— Взаутра по сонці. Рікли суть старці, аби-с нікуди не сходив.

Тепер Великий князь не мав уже ні найменшого сумніву, що старці намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодові підламувались од хвилювання, ліва рука мимовільно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими літами. Князь не відповів на стриманий уклін Ждана, просто не помітив, а мусив бо помітити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старці намислили проти нього зле, й він не бачив ніякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?

Він знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука — й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тоді витяг лезо з піхов, і замахнувсь, і щосили рубонув по стовбурі яблуні. Й сумно посміхнувсь. Меч увійшов у деревину на палець, не більше, а колись же одним махом геть ізрубав би й не таке дерево. Колись, і в сьому теж було головне...

Рогволодові спала на думку дідова Смілова притча про стару яблуню та молоде черенце — й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є він. Великий князь витичівський... Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, і Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже відміряв ту стегу, що нею йде Рогволод, відміряв двома пакільчиками й тепер чекає, коли й сей путник дійде своєї міти.,

— Оружжя не лже, — сам до себе мовив князь і вирішив узавтра не чинити опору.

Та коли по сході сонця віче зібралось на городському току, по той бік засіки над кручею, Рогволод не здобувся на силі піти туди. Якби віче було хоч коло його.терема, він таки здолав би себе й вийшов, але старці обрали своїм місцем тік — щоб кожен почувавсь однаково рівним з усіма.

Рогволод лежав на критій кожушком лаві доти, поки по нього прислали вдруге.

— Мусиш іти, княже, бо віче порішить усе без тебе, — сказав один з двох нарочитих од віча старців.

І Рогволод поплентав їм услід, нещасний і геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старців і можів, чи вічем в останню мить покерували якісь інші почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зійдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тільки про сина Рогволодового віче мовби забуло, неначе княжича Єутихія й на світі не існувало. Зате того ж дня, з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонників.

Один з них напередодні вже долав сю саму путь туди й узворіт: витичівський велій болярин Ждан. А товаришем йому виділили міцного й високого дідугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визміювалася з-під поруділого на сонці смушевого клобука. Очі дідугана дивилися пильно з-під кущу і ватих чорних брів, а рука міцно тримала повід.

Се був сотенний готаман лугарів-косаків, якого всі звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребці, він ані на хвилину не замовкав — або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав під ніс лише йому відомої пісні:

Ой гуп та й гуп,

Та й ще раз,

Та й ще раз...

Те гупання не мало кінця, й Ждан сміявся — його теж брало на пісню, бо сталося так, як він хотів, і він би, може, теж заспівав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли відчинені, та двоє кремезних можів спинили їх, махнувши сулицями перед кінські морди:

— Хто єсте?

— Велій болярин витичівський і сотецький з Лугу, — відповів за обох Ждан.

— До кого їдете? До київського князя?

— Бери вище! — втрутивсь у розмову косак. — До Великого князя.

— Великий князь у Витичеві сидить, — нагадав старому один з можів.

— А так є, так, — погодився Шумило. — Той у Витичеві, а сей ще тут.

Він умисне підкреслив останні слова, й можі з сулицями розступилися. В Києвому городі теж чули про віче й теж посилали туди своїх нарочитців, але що там говорили й про що домовились — тут було невідомо.

Коли Ждан із Шумилом, пов'язавши коней біля хорому, ввійшли до світлиці, куди провів їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:

— Шумиле... ти єси?

— Я єсмь, Великий княже.

Й уклонився Богданові рукою до землі. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв і дивився на них, тоді схаменувсь і собі опустив праву руку.

— Будьте в моєму домі.

Так велів звичай, і Ждан відповів:

— Спаси Біг.

Шумило дивився на Богдана й з одного, й з іншого боку, навіть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не зміг стерпіти й розсміявся б, але сього дні стояв урочитий і схвильований і намагавсь приховати ту схвильованість докупи зведеними брівми.

— Не признаю, — сказав нарешті Шумило. — Не признаю. Тоді-с був такий отрокуватий, о довгім волоссі, пикатенький, а...

— Я-м признав тебе відразу, — мовив Богдан і не відав, що далі робити: чи стати, чи підійти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обійми. Й доки вагався, Шумило сам підійшов:

— А нумо ж!

І вони обнялися. Косак був міцний, наче дубовий пнисько. Він сказав:

— І не питаєш, чого ради смо прийшли?

— І не питаю, — відповів Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кінчитись. У хаті запала тиша, Ждан із Шумилом не наважувались порушити її й собі повідверталися до вікон, але нарешті велій болярин, і голови не повертаючи, сказав:

— Тоді сідлай коня.

Київський князь переступив з ноги на ногу й відповів:

— По перших півнях.

— Що ради — по перших? — здивувався Ждан.

— Так...

— А так — то й так, — сказав Шумило. — Сіно скосив єси, княже?

Богдан усміхнувся:

— За оборою стоги мої стоять.

— То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хліба та по різеню сала. — Й кинув Жданові: — Годишся, болярине?

— Годжусь.

Вони вийшли з хати надвір і подалися за обору. Коней уже завели до стайні. Богдан же сів коло відчиненого віконечка й сидів так, аж доки над городом пролунали задерикуваті голоси київських півнів. Тоді пішов до стайні й заходився сам сідлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.

Нарочиті від Витичева вже не спали.

— Чув єсмь тебе, — сказав Шумило, й у темряві було знати, що хитро всміхається. — Але хтів єсмь, аби мені хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.

Богдан пропустив його слова повз вуха, й усі троє посідали на коней.

До столиці вони прибули, як сонце піднялося за Дніпром на дві п'яді, й Ждан із Шумилом зрозуміли, чому він учора наполіг рушити з першими півнями. Старці, й можі, й усі, хто прибув на віче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, і коли троє комонників, позсідавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило — позлазити з коней.

— Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видів, як давали Великому князеві меч.

Коли до перших старців лишалося кроків із двадцять, Богдан став і торкнувся вільною рукою землі.

— Ходь ближчій, — махнув до нього маленький старчик у довгій непідперезаній сорочці.

— То є Пошогод, — шепнув Богданові Ждан. — Наш старійший старець.

Київський князь підійшов і поцілував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрідного діда. Рогволод стояв теж у самій сорочці, довгій, як і в Пошогода, лише підперезаній широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богданові пригадалася їхня остання зустріч отут, у сьому стольному городі, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипіт, і він густо зашарівся.

— Речи вже, — промовив до Рогволода старець Пошогод і потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сіпнувся:

— Зараз.

Але стояв, і дивився на браточадового сина, й мовчав. Після вчорашнього сходу в душі його зажевріла нова надія, він сподівався на гірше, вийшло ж не зовсім так, як побоювавсь, і тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихій од напруження й цікавості роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кінчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирічного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й він сказав:

— Нарікаю тебе в себе місто.

Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помітив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу:

— Речи ще.

— Нарікаю тебе в себе місто.

— Й утретє речи!

— Нарікаю тебе в себе містої — вже сердито мовив Рогволод.

— А тепер клянися.

Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцілував його біля вруччя.

— Й на землі клянися, — врочистим голосом проказав старець.

Рогволод завпирався:

— Єсмь Великий князь, і на мечі клялися мій брат і мій отець Велімир!

— Забув єси, — не підвищуючи голосу, мовив Пошогод. — Землі ще ніхто не переступав. То є наша мати. Клянися.

Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-під ніг, біля самих поробошень, малесеньку грудочку землі й поклав собі в рот. І доки жував землю й доки ковтав її, сіпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув і блякнув; Рогволод помітно згорблювався й нижчав, і те всі бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усіма клявся найстрашнішою клятвою, переступити яку ще ніхто не наважувавсь. І коли нарешті проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зітхання. Великий князь і собі відітхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучі думки, й вагання.

— Тепер ти, — звернувся Пошогод до Богдана Гатила. — Речи: “Покладу голову за Руську україну, й за Сіврську, й за Деревську, й за Луганську”.

Богдан сказав:

— Покладу!

— Й за Руську україну, — нагадав Пошогод.

— І за Руську україну, — повторив київський князь.

— І за Сіврську.

— Й за Сіврську.

— Й за Деревську.

— Й за Деревську, й за Луганську, — мовив Богдан.

— Речи: “Й хай скарає мене Бог, і Перун своїми стрілами пронозить, і хай Морана ввірве мені життє, коли переступлю клятву сю”. Речи.

— Нехай покарає мене Бог Соварог, і Перун молоннями своїми пронозить, і Морана втне мені життє, якщо переступлю сю клятву.

— “Й мене, й чада мої”. Речи.

— Й мене, й чада мої, — проказав низьким гучним голосом київський князь, і по всьому тілі йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синів, а чомусь тільки меншого, Юрка, й князь навіть не задумався про потаємну причину сього.

— Тепер на мечі клянися.

Богдан поклявся на мечі, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тоді, перш ніж старійший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, він узяв з долу грудочку сухої землі, висмикнув з неї ниточку цупкого корінця, що заплутавсь у грудочці, й поклав у рот.

— Їж, — сказав старець, коли Богдан уже жував, жував і думав про те, що від сьогодні його життя пішло зовсім іншою стегою, й зовсім іншим буде й світ, і люди, й думки його та подуми, й він сам, хоч усе ніби лишатиметься таким, як було досі, до сієї миті, коли він стояв перед вічем і в усіх на очах їв рідну землю.

Богдан болісно ковтав суху потерть, що обліпила йому ввесь рот, і зуби, й язик, і горло, ковтав, і всі, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот, а коли врешті ковтнув і лизнув губи, пересохлі й спраглі, сухим чорним язиком, усе віче закричало, неголосно й недружно:

— Слава! Сла-сла-слав-в-ва-а!..

Й Богданові вдруге за сьогоднішній ранок продерло спину морозом.

Од сієї миті він ставав Великим князем, таким, як його дід, і його прадід. І як Рогволод.

Се, останнє, трохи зняло з Богдана врочитості, й немовби якийсь черв'ячок заворушився в його серці.

В ЛІТО 431^-Е

Була паки смута велія й у царі-городі Константиновому, й в Олександрії єюпетській, і в Сірії, й в інших землях грецьких. Ставленець Несторія-патріарха Дорофій проголосив у церкві анафему всім тим, хто рече на діву Марію Богородиця, і сказав:

— Речіть Христородиця!

Й сполчилися всі супротиву Несторія-патріарха — й Пульхерія, й Хрисафій, і Кирило, архієпископ олександрійський, якому скорявся ввесь Єюпет, і давав Кирило хабарі велії, називаючи їх благословенням. І прилучилися до котори тієї чернці многі, й люд простий, і місяця червня в сьомий день мусив скликати імператор Теодосій собор Третій вселенський, і Несторія віддано анафемі, хоч на боці його стояв сам імператор.

Але Несторій зібрав своїх сторонців окремо й одлучив Кирила від церкви. Тоді Кирило вирядив потайного сла до городу царського Константинополя, й повстав народ проти Несторія та свого імператора. Й найшов голод великий на Константинополь, бо не слав Єюпет хліба свого морем, і паки повстали городяни, й кидали каміння в імператора Теодосія Другого.

Й мусив імператор зламати волю свою, й заточити Несторія в Єюпет, і віддати його, й книги його, й сторонців його анафемі, й оголосити несторіанство єрессю. Й тільки Сірія не зреклася Несторія, й було гоніння велике, й утікали несторіани в Персію, й Монголію, й Китай, і сіяли там смуту супротиву царя-городу Константинового.

В ЛІТО 432^-Е

Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, і просили замир'я готи всхідні, й учинив ряд Великий князь із їхніми князями Ардариком, і Видимиром, і Велімиром, і Тодомиром.

У те ж літо місяця костричника знялися сірби луганські з Лугів, і повів їх жупан Сватоплук. І гнався їм услід Рогволод, і не здогнав. І заратилися лужани, й січа була велика, й знову не зміг воротити їх Рогволод.

В ЛІТО 433^-Е