Місяця березоля в 15 день

Три сини княгині Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна — Гано, Горват й Огнян — їхали густим сосновим лісом у повному зоружінні. Гано довершував своє двадцяте літо, брати ж його були кожен двома літами молодший один від одного. Старший прокладав дорогу крізь част і завали, вслід йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на півпоприща від братів. Коли їхні коні зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.

Поряд із Горватом їхав верхи ще один юнак. Він був сином лужицького жупана, давно зігнаного з вітчини готами, звався Сікуром і мав стільки ж років, як і Горват. У бору було видно, крізь верховіття світило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зіллям і гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живиці повітрі вже витала весна.

— Гано-о-о!.. Де сте?..

Передніх не стало помітно, й Горват приклав долоні до вуст і знову гукнув:

— Гано-о!..

— Ту смо-о... — почулось у відповідь зовсім близько, й Горват підострожив коня.

— Як мислиш, Сікуре, коли сонце стане тако — приїдемо?

Сікур стенув плечима.

— Гано ліпше відає. Він ходив у тоті краї.

— Будемо, будемо, — сам себе запевнив Горват. Незабаром ліс почав рідшати, й четверо хлопців почулися вільніше. Горват із Сікуром наздогнали передніх. Гано стояв, зіп'явшись у стременах, і вдивлявсь у бік призахіднього сонця. На обрії синів інший ліс, не можна було тільки розібрати, чи то теж бір, чи діброва, чи, може, букач.

— Тамо єсть, — показав на синю смужку лісу Гано. — Доскочимо, чи ставати тут на ніч?

— Доскочимо! — впевнено відповів середульший брат Горват, його напарник Сікур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тільки по вісімнадцятому літі.

— Ано! — смикнув свого воронця Гано, й усі четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лісу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнідій кобилиці мчав Огнян, а далі, не відстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват і Сікур.

Ліс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали під перші дерева взлісся, почало смеркатись.

— Не треба до лясу, — почав благати шістнадцятилітній Огнян. Решті хлопів теж ставало моторошно від однієї думки про нічний таємничий ліс у чужій землі, й вони охоче пристали на його благання.

— Страшишся? — зверхньо всміхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. — Hex буде по-твому.

Вони стриножили потомлених коней і пустили пастися, тоді розіклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Ніч виходила з близької діброви й щохвилі дужче сповивала їх темною плащаницею. Після вечері вони напоїли коней у мілкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сірячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокійно форкали скакуни. Від жаріні пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопців. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли відпочити й набратися сил.

Ся пригода заполонила Гана вже давно — ще з минулої осені. Відтоді він не мав собі ні дня спокою й тільки думав про сю далеку землю. Місяця сніжня він навіть підбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою — може, кумири не хотіли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сією самою дібровою товариша роздер ведмідь, і Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все...

Півтора літа тому Гано зазнав неабиякого вдару. Він разом із лужицькими пересельцями спробував ще раз посісти давно засиджені руські городи, але Великий князь витичівський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарікалися не чіпати ні землі Руські, ні Сіврські, ні Деревські, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобиті валки лужичів довго блукали між Вислою й Одрою, хтось осідав у ляхах, дехто пішов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбільша частина, боячись мести, подалася під руку готів.

Серед сих останніх був і Гано зі своїми молодшими братами. Візіготський конунг Теодорік дав лужанам-утікачам смужку землі, й за те вони мусили стерегти його границю.

Велося лужанам на тій землі не дуже добре, готські графи їх утискали, примучували до своєї віри й збирали всілякі побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далі вірили не юдейським кумирам готів, а своїм власним. Вони повставали проти графів, тоді графи вбивали їхніх жупанів і самі перебирали владу над лужанами.

Так велося, й ніхто з пересельців не бачив виходу — куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тоді, в давні роки, не піддаватися готській навалі й боронити вітчинну землю, та то були порожні балачки, бо минуло багато часу, готські графи, й маркграфи, й герцоги вже міцно сиділи на завойованих землях, і вибити їх такими нужденними силами не можна було.

Саме тоді й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгільду. Заїжджі гості розповідали, що в графа інших дітей нема й він буцімто пообіцяв разом із рукою доньки віддати майбутньому зятеві й свою волость.

Але свавільна Брунгільда висунула батькові й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; і чи то вона була така дужа й управна, чи молоді графи виявлялися надто слабкими й недосвідченими, проте Брунгільда, як розповідали, й досі лишалася дівкою, хоч їй минало вже двадцяте літо.

Перша спроба Ганова закінчилась невдало. Він повернувся додому сам, без товариша, та цілу зиму вправлявсь у поєдинках копієм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгільдою.

Вона навіть снилася йому останнім часом, і сон повторювався вже третю ніч. Гано безліч разів сходивсь у герці з Брунгільдою, й щоразу вона втікала, маючи на вітрі довгими русявими косами.

Спершу Гана непокоїв сей сон, але він розповів його іншим, і Горват, подумавши, сказав:

— Утікає — значить, боїться тебе. То єсть добра полічба.

Й Гано врешті переконався, що знак і справді гарний. Поснідавши й осідлавши коні, хлопці рушили дібровою навпростець і незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бік, куди вказував і Гано, й молоді комонники підострожили.

— Ан-но!.. Ано!..

За якусь годину діброва кінчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою річечкою чорнів чималий двір, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом із міцними ворітьми, за гостроколом виднілося кілька довгих будівель, критих соломою й дранню.

— Се й єсть? — трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, і Гано вагливо проказав:

— Мабути, се... Инчих тут городів не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхній.

Він уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслід йому. Стали тільки коло замкнених воріт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубові колоди ратищем сулиці. Ніхто не обзивався. Він загрюкав ще дужче — й знову ніякого згуку. Тоді під'їхали всі четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарешті над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою:

— Кого там принесла нечиста? З-поміж усіх чотирьох прибульців тільки Горват умів трохи по-готському. Він одповів рудоголовому:

— Князь лужицький Гано з братами! Відчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку!

Над заборолом почувся зневажливий регіт:

— Де він є, той ваш князь?

— Я єсмь! — випнувся Гано, коли Горват переклав йому ті слова. — Відчиняй!

— Ти — князь? Та Брунгільда тебе ратищем із сідла виб'є!

— Відчиняй! — утратив терпець Горват. — Відчиняй, а тоді побачимо!

Руда Голова зник, і настала тиша, й скільки гукали хлопці, ніхто більше не відповідав. Тоді несподівано ворота рипнули й відчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.

Двір виявився більшим, ніж думали хлопці, з усіх боків стояли довгі присадкуваті будівлі, й не можна було розібрати, де кліть, і де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворі не видно було жодної людини.

Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цікавих очей, стежили в прочинені двері, визирали з-поза хлівів і клітей, пантрували крізь вузенькі щілини віконечок. Коли гості завели до показаної їм стайні коней і вийшли звідти, людей був уже повний двір.

— Ото там, мабути, й княжна їхня, — кивнув старшому братові Горват на купку дівчат у довжелезних, по самі п'яти спідницях і в сорочках із бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгільду, та всі вони були вбрані в однакове й мерехтіли в очах.

Руда Голова йшов і йшов, і, коли привів гостей до якоїсь хижі, яка, певно, була теремом, дівчата розступилися й пропустили їх у двері.

— Сюди, — буркнув рудоголовий, і всі четверо ввійшли з сіней у світлицю з низеньким одвірком. Світлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне світло насилу продиралося крізь вищілини віконечок, і Гано потер очі долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмерків, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помітив у кутку, під причілковою стіною, носатого сивого старця в довгій овечій милоті.

Гано до землі вклонився старцеві й попхнув уперед Горвата.

— Хто єсте? — прорипів дідуган, і Горват відповів йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелічуючи всі достойні й усі примарні багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв і себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сі четверо юнаків. Лише коли Горват нагадав йому:

— Прибули смо сватати доньку твою.

Граф одказав:

— Завтра.

Й більше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тоді Горват сягнув рукою дощатої неструганої підлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повідомив людям, бо всі загомоніли й тісним колом оточили сватівників, а діви, й дівки, й дівчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгільда, котра Брунгільда?

Та діви були звичайні собі діви, як і скрізь, в усіх землях, може, тільки рудіші за інших, і серед них не було якоїсь особливої, котра б вирізнялася чи то зростом, чи ж чимось іншим, і Гано поступово заспокоївсь.

Їх поселили в сусідній хижі, ще темнішій і похмурішій за першу, тут попід стінами тяглися довгі важкі ослони, між ними височів дубовий стіл, який займав майже всю світлицю, в кутку на потемнілих колодах висів помащений у біле півсаженний хрест, а під ним блимало тьмяним полум'ячком горільце.

— Хрест! — показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:

— Всі готи — хрестаті.

— Не всі, — заперечив Сікур. — Видів єсмь і нехрестатих.

Гано лише мовчав — йому належало мовчати й думати, й не тільки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирішитися його доля. Та той хрест на чорній стіні й його збентежив, і він почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовій світлиці чи не було. Але пам'ять малювала в уяві лише сиву постать у кутку й нічого більше.

— Тут і спати-ймемо? — запитав Огнян, але йому ніхто не відповів. Як на думку старших, вони б воліли переночувати десь у полі чи навіть у лісі, се похмуре городище гнітило їх, але коли вже впіймались, то мусять покладатися на своїх кумирів і терпіти до ранку.

В обід їм принесли до темної світлиці печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гіркого пива. На вечерю було те саме, хлопці попоїли, тоді наважилися вийти до своїх коней. Коні, всі четверо вкупі, сумирно хрупали сіно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вівса, та конюх буркнув:

— Завтра. — Й нічого на те не можна було сказати. Завтра — то й завтра, коли прийшов у гості, будь радий і з того, що дають, і не проси понад міру.

Хлопці повернулися до своєї хижі. Там уже горіла груба соснова скалка й освітлювала помешкання жовтим кіптявим язиком. Скалку було встромлено навкіс у зумисне для того провірчену дірочку в стіні, й ся стіна, й шмат підлоги коло неї були яскраві й незвичні проти всієї темної хати.

— Лягаймо? — спитав Огнян.

Але Гано пішов у куток, де лежали їхні речі, й сказав:

— Оружжя...

Оружжя й справді належало передивитися й перевірити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тоді, як догоріла боровиця.

Збудив їх той-таки рудочубий. Він підійшов і кожного поштрикав ратищем сулиці.

— Ей! Ауф!

Лужичі похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого від них хочуть. Першим очумався Гано — й відразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.

— Вчетверте-м гнав тоту Брунгільду, — стурбовано мовив по хвилі він, коли Руда Голова нарешті вийшов. — Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лічити?

— К добру, к добру єсть! — поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сікур пошкріб закуйовджену від спання потилицю й тільки проказав:

— Учетверте...

На його думку, к добру було б тільки тоді, коли б Гано гнався за нею тричі, але він не хотів урочити товаришеві й змовчав. Незабаром Руда Голова приніс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зітхнув, подивившись на сніданок:

— Сі люди, мабути, не потрафлять нічого инчого — одне й те саме...

Але взявся натягати цупке м'ясиво і запивав гіркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попід ложечкою, й він знав, що то не від голоду — їсти зовсім не хотілось, але мусив братися й собі до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтіли зі слабості.

У віконця, затягнені непрозорою плівкою рожевих кабанячих міхурів, линула говірка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось інше, а про наступний герць їхньої Брунгільди з нікому не відомим вандальським княжичем. Він зітхнув і тайкома поглянув на хлопців. Брати стурбовано дивилися на нього, Сікур же вдавав, ніби його ніщо не обходить, окрім холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..

Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навіть допоміг Огнянові сідлати. Що сталося з похмурим готом — було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.

— Де зратимося? — спитав він у середнього брата, який уже встиг кудись ізбігати й повернутись. — У двірці-таки?

— На лузі! — збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: — Бери готський шолом.

— Видів-си її? — схаменувся старший брат.

Горват бадьористо заторохтів:

— Стоїть, стоїть у сінях. Бери, тобі речу, готський шолом!

Сікур поліз у припасований до Гайового сідла шкіряний міх і дістав звідти важкий чорний шолом із широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський і натяг сей. Тепер межи круглим козирком і заборолом видніли тільки його сині вічі. Він поправив на грудях цупку шкіряну луску різниці, взяв сулицю й руський червлений щит і вийшов, зі стайні. Молодший брат вів йому вороного коня, віддавши повід свого Сікурові. Гано хвацьке вихопився в сідло й підняв воронця дибки — просто так, для сміливості, щоб розігрітись. Усі графові челядники й домочадці зирили тепер тільки на нього, й се вже було щось. Коло воріт стояла на білому жеребці Брунгільда, тримаючи в правиці довге ратище, а в шуйці — зелений щит. Обличчя її ховалося під заборолом, і Гано, під'їхавши, спробував розгледіти його в щілину. Звідти блиснули на нього допитливі й холодні очі. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час від стаєнь привели гнідого спокійного коня й коло ґанку всадили на нього графа.

Старий під'їхав і махнув рукою. Всі посунули з воріт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгільда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бік дівчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вічі, Ганові здалося, що повіки в Брунгільди зневажливо примружені. Його взяло на шал, він би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, і доводилося стримуватись.

У лузі біля річечки граф став і показав Ганові рукою: їдь туди. Гано смикнув повіддя й погнав у бік недалекого лісу. Брати з Сікуром теж незабаром прискакали.

— Де вона єсть? — поспитав Гано, бо дівчини на білому жеребці коло графа не було.

— В тамтому гайку, — відповів Горват. — Маєте розганятись і сходитись коло дідугана. Так він мовить.

Гано придивився. Між деревами напроти забілів кінь. Отже, коло річечки. Хлопець поправив щит на лівому лікті, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, він уп'явсь острогами коневі під ребра й стрімголов помчав.

Там, навпроти, замигтіла біла пляма Брунгільдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцеві в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком річечка ближчала й ближчала, білий кінь теж, і серце Ганові заходилося від передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної миті.

Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом — того ні він, ні хтось із поміж спостерігачів пояснити не міг, але він таки пручнувся, й жива біла блискавка Брунгільдиного жеребця просто жухнула повз нього.

Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звідки щойно вихопилася Брунгільда, він се добре знав і попустив повіддя. Серце калатало — мало не вискакувало з грудей. Коли б дівчина вцілила йому в щит, хто й зна, чим би все скінчилося, бо ж удар був просто шалений.

Вихопившись до взлісся, Гано повернув коня й глянув у бік річки. Старий граф уже підняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:

— Ан-но-о!

Й зострожив свого вороного. Й знову замигтіла земля під коневими ногами, й кінь Брунгільди так само швидко наближався й ріс, а Гано штрикав і штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову відчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зіткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, — і враз озирнувсь. Та дівчина вже віддалялася до гаю. Хлопець осадив коня біля своїх братів та Сікура. Вони були бліді й схвильовані, неначе самі билися з тією впертою дівчиною.

— Стережи коліно! — гукнув йому Сікур, і Гано знову понісся назустріч білому жеребцеві.

Третє зіткнення не дало нічого, дівчина, як і ті рази, наполегливо цілилася йому в широку верхню частину щита, й не коліно, а голову треба було пильнувати. Гано розігнався ще дужче, хоч кінь починав томитися й форкати. Комонник разів зо три вдарив його по крупі ратищем, кінь мов ошалів, і вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав і нісся наче вогняний змій, а там навпроти й насупротиву мчавсь інший звір, теж ошалілий від острогів і небезпечної гонитви.

Гано тепер ясно бачив, як Брунгільда виважує в руці своє довге коп'є й приміряється вниз, таки вниз, до його коліна. Хлопець устиг подумати, що Сікур таки правду каже, й непомітно зсунув щит униз. Коли Брунгільда прицілиться в голову, то їй іншого виходу не лишиться та й часу теж, він скористається з того, скористається, скористається... Її коп'є з гострим овершям і справді піднялося вгору, цілячи йому відкриту шию. Гано якось хижо зрадів, устиг зрадіти — й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зірвало з сідла й кидонуло об землю, він тільки квакнув, але болю не відчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побіг навздогін коневі, який гнав, озираючись, до діброви. В Гана тремтіли ноги й тремтіли губи, сталося невиправне, хоч він ще не міг усього збагнути.

Збагнув лише тоді, як добіг на край лісу, де стояли його брати. Він розгублено глянув на них, по тому на Сікура й упав навколішки. 3-од річки чулися захоплені вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кінчено, все пішло прахом, і надії, й сподівання, лишався тільки біль у попереку та незмивна ганьба.

— Мовив єсмь: стережи коліно, — проказав Сікур.

— Коліно, — безтямно повторив услід йому Гано.

— Перехитрила тебе...

Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сікур обізвався:

— Дай мені твій обладунок.

Вони стояли за густими кущами, й коні тупцювались неподалік, немов пройняті хвилюванням людей.

— Дай, мовлю!

Гано й досі чипів навколішках, і Сікур підійшов і заходився розстібати його шкіряну лускату різницю. Тоді грубо стяг її, роздягся сам і кинув свою вдяганку Ганові під ніс, а перебравшись, узяв готський шолом і всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавиці, але вони були до суті такі самі, як і в Гана.

— Лови вороного.

Найменший з трьох братів ухопив Гайового коня й привів ближче, Сікур скочив у сідло й безоружний погнав до річки, де й досі галасували, раді перемогою Брунгільди, готи. Коло річки Сікур, не зсідаючи, підібрав Гановий щит і коп'є й ударив ними раз, і в друге, й утретє. Всіма мовами світу се означало одне: бій не закінчено, супротивник вимагає герцю.

В юрмі запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Він навіть сердито махнув на нього рукою, щоб відчепивсь і забирався під три чорти, але Сікур повторив свій виклик.

І се вивело Брунгільду з себе. Вона раптом ускочила в сідло й подалася до того місця коло гаю, звідки починала сьогоднішній герць, а Сікур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Він навіть не блимнув у той бік, де за кущами й досі чипів навколішки переможений Гано й тупцювалися його молодші брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його політок Горват просто спопеляв Сікура очима. Сікур звівся в стременах, прикипів головою до конячої мокрої холки й понісся назустріч білому коневі та його вершниці, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лівому боці, й вороний Ганів жеребець знову жахно кричав, і Сікур теж кричав, сам того не помічаючи, й коли до білого коня й низько припалої на луку Брунгільди лишалося кроків із двадцять, він почав здіймати свого щита під саму бороду, під широке забороло, куди цілилась Брунгільда, й сам стискав коп'є, майже прирісши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи підступний порух Брунгільди, сіпнув щитом униз, прикривши ним усю ліву ногу й усе сідло. Брунгільдине коп'є ковзнуло по щиті, й діва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оці допомогти важкому ратищу всією вагою свого тіла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замір і скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попід щит і попід ліву ногу, захищену цупкою шкіряною латою, ковзнуло по лискучому сідлі, розпанахало білому жеребцеві ввесь мокрий клуб і просто зняло вершницю. Брунгільда перекинулася в повітрі, й коп'є випало теж, та ліва рука якийсь час тримала кінський повід, і зошалілий од несподіванки й раптового болю жеребець тяг її по землі ще кроків із двадцять, потому став дибки, вирвав повіддя й майнув просто лугу й просто річки, й червона кров з його рани горіла на яскраво-білій шерсті.

То було вже по той бік людського юрмища, де стояв на сумирному коні старий граф. Сікур осадив Гайового воронця, з ніздрів якого летіла рожева піна, й скочив додолу.

Графова донька лежала навзнак, та коли Сікур схилився над нею, вона підвелась на лікоть, а вільною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув і покотився вниз. Волосся Брунгільди сипонуло, й розпливлося по плечах, і сягнуло березільної трави, а Сікура мов бичем стьобнули холодні, повні зненависті Брунгільдині очі.

Переможець, насилу здолавши в собі той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкіряну різницю, розпанахав її, тоді схопив за складчасту сорочку й теж сіпонув, бо так належало робити переможцеві, й Брунгільда не пручалась, міцно підперши себе ззаду обома ліктями. Білі перса з рожевими вершечками випорснули й затріпотіли під поглядом Сікура, й він дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нічого такого, дивився й не міг одвести погляду, й досі схилений над розголеною до пояса дівою, й вона не боронилася, лише заглядала в щілину між заборолом і козирком шолома.

Тоді Сікур, і досі несилий одвести віч, позадкував — і задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мідний щит Брунгільди, й се вивело його з нетями, він побіг до Гайового коня й просто злетів у сідло й.уп'явся в змилені боки п'ятами.

Брати Вогняничі й досі стояли за кущем на взліссі, стояли всі троє, й Гано теж, і дивилися то на Сікура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгільдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтіли сльози від люті й безсилі, Горват, міцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, і тільки наймолодший, Огнян, зорив на Сікура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сікур того не бачив і не хотів бачити. Він притулився за кущем і почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату різницю й лишився в самій сорочці та ногавицях, тоді підійшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речі.

— Пощо? — мовив Гано.

Сікур відповів:

— Ти женитися маєш із нею.

— Пощо? — вперто повторив Гано.- — Ти роздяг єси Брунгільду.

— Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовірою й підняв руки догори, даючи Сікурові роздягти й себе.

— Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати різницю, й коли натяг, Сікур подав йому й шолома.

— Забороло пусти, — нагадав він Ганові, тоді вбрався й зліз уже на свого коня. — Йди попереду.

Гано сів на сивого від піни її поту жеребця, й усі четверо почали сходити в долину. Коли підійшли до того місця, де щойно відбулася сутичка, Брунгільда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розірвану латницю в руках. Далі, аж по той бік річки, двоє готів ганялися за здурілим од болю й крові білим жеребцем.

Четверо гостей підійшло й стало навпроти дівчини з синіми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:

— Устань і підійди.

Гано скочив додолу, і підійшов, але граф удруге сказав щось.

— Мовить, аби-с шолома зняв.

Найстарший з Вогняничів повагавсь і таки зняв шолома. В натовпі зачувся схвальний шепіт, а Брунгільда тихо скрикнула:

— А-а!..

Гано рясно спітнів, на нього дивилося десятки пар очей, і він потупив зір, відчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й ніс, і вуха, хотів одігнати від себе ту напасть, але не міг і далі стояв, не дивлячись ні на братів та Сікура, ні на Брунгільду, ні на цікаве маснооке юрмисько графських челядників і домочадців.

Але не сталося нічого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгільда взяла спашілого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, і всі посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графів двір. Лише Брунгільда кілька разів потай зирнула на супутників свого нареченого.

А вже ввечері, сидячи в тій самій хижі, де ночували, трохи підпилий Гано розчулено сказав Сікурові:

— Я тобі сього ніколи не забуду. Дам тобі жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русі, коло матері нашої. Має чотирнадцять літ. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.

Й подивився на товариша, тоді перевів погляд на русяву наречену. Брунгільда сиділа опліч, рожева й щасна, й віддано всміхалася до свого богом посланого жониха.

В ЛІТО 435^-Е

Прийшли на Русь у стольний Витичів сли вірменські й просили о поміч супротиву перського царя, бо забрав собі землю їхню Гурарту ще в літо 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.

В те ж літо пішов Великий князь Рогволод на чудинів, і побігли чудини, й узяв князь дань велику.

В ЛІТО 436^-Е

Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многі, й готи, й ілліри, й словіни вендські. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, і не мав раті з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.

В ЛІТО 437^-Е

Повстали словіни вендські в Галії, й пішов супротиву їм Флавій Ецій, полководець римський, і примучив їх у дань.

Того ж літа зусобив Ецій супротиву словінам вендським в Іспанії візіготів Теодоріка, й пішов Теодорік, і став перед горами Піренейськими, й убоявся йти далі, хоч Ецій та імператор Валентиніан обіцяли йому землю Іспанську за те.

В ЛІТО 438^-Е