Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Місяця того-таки






Відколи зустрів у Києвому городі земляків своїх, Адаміс перебував у якомусь піднесеному святковому настрої. З пам'яті виринали давно забуті події далекого дитинства та нещасливих юнацьких років, що принесли йому полон і робство. Переходячи з рук до рук, він урешті потрапив у двір малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скаредністю й був можем вельми грубим і жорстоким. І хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б він того далекого морозовитого дня листопада літа 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тоді Богдан купив його в свого болярчна за великі гроші й одпустив на волю. Адаміс не знав, що з нею робити, з тією волею. То була для нього цілковита несподіванка,, й він ходив кілька день мов приголомшений. Здійснилася його давня болюча мрія. Тепер він міг нарешті повернутись у рідну землю. Та непевні сили тримали його тут, мов на припоні.

Так він, зібравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречників і мав намір із ними разом дістатися рідних країв. Але по тижні часу раптом знову з'явивсь у Києвому городі. Й не тільки чуття вдячності до дивакуватого князя київського привели його назад. За кільканадцять верст у чепурненькому Вишгородці жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сієї землі.

Раніше він не міг і мислити собі про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамісові, лишалося ще багато літ неволі. За сей час Божану видали б заміж і, звичайно, не робові в руки, такому, як він. Але тепер усе змінилось. Адамісові прийшла несподівана воля, й він ставав рівноправним чоловіком, незгірш за батька Божаниного.

Діва теж наполягла на своєму, й її не довелось навіть умикати проти вітцевого веління. Адаміс із молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току під заборолом городу Києвого, де вже стояло кілька хиж, і зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й він би й далі жив отак, але Борислав, кому належав Тік із діда й прадіда, вирішив зігнати посадців зі своєї землі й оселити їх під Ворожіллю.

Адаміс пішов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чільником, тоді тивуном, а по п'яти роках і домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адаміс ізвів собі власний терем під заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щоліта дарувала йому сина чи доньку. Адаміс був задоволений життям своїм, і тільки туга за далекою вітчиною труїла йому дні. Часом серце Адамісове заливалося слізьми, й він ладен був пішки йти в ті краї, де народився й звідки привели його сюди в кайданах. Але щоденні клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адаміс нікуди не йшов і лишався в своєму привітному теремі коло княжого двірця. Він перейняв і мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нічим не відрізнявсь од русинів-киян, хіба що був трохи смаглявіший.

Але зустріч із Пріском та іншими земляками розвередила стару його рану. Він не проминав нагоди, щоб побути з Пріском бодай трохи, бо Максиміна, поважного й непривітного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кількома словами перекинутися з молодим одноплемінцем своєю рідною й вже трохи призабутою мовою. Й із тривогою та щемом у серці думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привітним і щирим земляком. І ладен був садовити на воза й жону, й дрібних дітей і їхати світ за очі, туди, де народився й виріс і де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, — туди, де жили греки.

Він і вблагав княгиню запросити слів уже не до неї, як перш, а до нього, Адаміса. Й вітав гостей, як і чим тільки був спроможний.

По тому дні серце ще дужче млоїлося в грудях, і він ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. І не відав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урешті мав-таки настати, бо єдине, що не повертається ніколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обід, Адаміс прийшов до свого нового друга з подарунками.

— Се для тебе, друже, — сказав він, даючи йому великого срібного келиха з широкими золотими вінцями. — Згадуй мене на нашій землі. А се для хорому божого. Нехай слуги Христові помоляться за грішну душу раба божого Адаміса, — й подав Пріскові кубок зі щирого золота. — Се ж... — Адаміс одвернувся, бо раптові сльози стиснули йому горлянку. — Се ж... Се відвези вітцеві моєму й мамі рідній моїй... Якщо вони в животі й здоров'ї...

Пріск, теж розчулений до сліз, підставив пригорщі, й Адаміс висипав у них кілька разків перлового намиста, огірлиць і золотих та срібних перснів.

У сей час до полотки ввійшов Максимін, й Адаміс квапливо попрощався.

— Се що є? — спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовності. Пріск пояснив.

— Ладно чинить... ладно, — мовив старий грек, думаючи своє.

Пріска такі слова з вуст Максиміна просто вразили, бо консул уже давно, класне, від самого Дунаю, не говорив із ним прихильно. Максимін спитав:

— Як його кличуть?

— Адаміс, — відповів Пріск.

— Адаміс... Адаміс... Гарно кличуть. А як шанує його їхній Аттіла?

— Добре, кіріє консуле,

— Добре... Добре…

Більше консул нічого не сказав, і Пріск думав — той і забув про співвітчизника, що служить скіфському цареві. Та вийшло на інше. Ввечері, коли Пріск зібрався сісти за свої пергаменти, консул раптом згадав:

— Як, речеш, кличуть того грека?

— Адаміс, кіріє консуле.

— Адаміс, речеш? Адаміс... А чи не зміг би покликати його ще сюди?

— Коли?

— Зараз.

— Проти ночі?

— Дарма. Збігай кликни.

Пріск помулявсь, але мусив іти.

— Якщо кірос консул так рече...

В Адаміса в теремі ще не спали, й незабаром Пріск привів його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимін був дуже балакучий і незвично привітний, і київського грека се страшенно здивувало. Спочатку він сидів, мов на голках, але коли Максимін наказав Пріскові витягти зі скрині срібну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адаміс аж розчулився. Максимін довго розпитував його, звідки він родом, чи є християнином, чи має на батьківщині кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттіла за ту службу. Адаміс розповідав докладно й охоче.

— А хто прислужує Аттілі коло столу?

— Хто в хоромі є, той і прислужує, кіріє консуле.

— Хто частує його вином?

— Кравчі, кіріє консуле.

— Кравчі... А тобі довіри Аттіла не має. Так?

— Пощо ж! Як маю хіть, то й я частую.

— І ти?

Консул більше не розпитував. Лише розстебнув золоту фібулу свого хітона й почав собі махати руками:

— Задушно...

В полотці й справді було парко, тим більш по якійсь чарці вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скіфськи — не розведеним водою.

— Ходім, Адамісе, трохи надвір, бо тут немає чим дихати, — по довгій паузі обізвався Максимін. — Та й Пріскові треба писати, й ми вадимо йому.

Вони повставали й вийшли, й Пріск довго дивився вслід їм. Такої щирої гостинності він ще не бачив з боку свого чільника. В голову бгалися різні думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалі, й Пріск знову й знов умочав його в каламар із чорною рідиною, але так і не написав ані рядка, поки Максимін і повернувся.

Консул сів на своєму ложу й утупив погляд в отвір полотки. Руки йому неспокійно терлись одна об одну, й він жодного разу навіть не блимнув у бік свого ритора.

Так спливло два дні, й уранці третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Пріск допомагав ючити й запрягати коні в віз із царськими дарами й час від часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимін, гладкий і неповороткий Максимін, хапливо бігав між челядниками й теж позирав у бік хорому та до воріт. І нарешті не втримався й поманив Пріска.

— Піди кликни... Адаміса.

Пріск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:

— Маю хіть попрощатися з Адамісом. Тут йому самотньо, а він же грек. Мабути, й він хтів би попрощатись, а не сміє. То й речи йому: йди до кіроса консула, бо, речи, має хіть попрощатися з тутешнім греком...

Пріск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось і се доручення, й уся поведінка консула. Він молився Богородиці, щоб Адаміса не виявилось удома, бо, коли Адаміс прийде з ним до Максиміна, станеться неодмінно щось таке, чого не мусить статись. Пріск зумисне повільно йшов до воріт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокіл і сів на траву. Кожної миті міг прибігти сюди й сам консул, не діждавшись його з Адамісом, але Пріск сидів і сидів і не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, він устав і поплентав назад.

— Адаміса нема вдома, — сказав він, витримуючи пильний погляд Максиміна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядників. Коні вже були запряжені й посідлані, й погоничі, а також руські можі, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих воріт, а дітлашня, штанна й голопупа, бігла обабіч поїзда до самого Соляного шляху. Максимін сердито зиркав на малечу, тоді, кивнувши Пріскові, сказав:

— Дістань з возу жменю родзинок. Пріск дістав і подав консулові. Старий узяв і кинув поза себе дітлахам просто в пилюку:

— Нате!

Діти й справді відчепились, але ласощів з долу не брали. Тільки один замурзаний малюк підняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший підійшов і ляснув його по губах.

— Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимін, який спостерігав ту сценку, все зрозумів без тлумача й лише буркнув:

— Варвари були завше варварами, хоч і малі.

Тоді вперше глянув у бік городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попід ребра...

Пріск випадково вгадав. Адаміса й справді не було вдома. Власне, він не був у своєму теремі вже два дні — від того вечора, коли консул Максимін запросив його до своєї полотки, а потім гукнув прогулятися надворі. Адаміс не міг заснути тієї ночі, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамісових зітхань і глухих стогонів. Але вдавала, що спить. Уранці, сподівалася, між сам розповість їй про все, що його так хвилювало. Та вранці Адаміс раптом запріг коня в двокілку й нарікся буцімто їде на княжі бортниці.

Повернувсь аж на третій день під полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? — не зрозуміла тілиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. І глянула на свого чоловіка. Він був марний і чорний, як діл. Божані спершу майнула в голові неприємна думка. До Бортничів, де була пасіка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адаміс... Але чоловік був такий марний, що Божана відкинула свої дурні побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та він тільки полегшено відітхнув і подався з хати. Адаміс добре знав свій норов, знав і те, що розповість про все Гатилові, та не думав, що се станеться так швидко. Він уникав зустрічатися з Великим князем і ходив такими стежками й такими дверима, кудою той і не подумав би ходити. Й у найнесподіванішому місці раптом почув собі в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунічний, га?

— Хто єси? — сіпнувсь Адаміс і зопалу впустив додолу дзбан із бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долівку медуші й розлізся.

Гатило стояв у прочинених дверях і реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адаміс і справді перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у світлій рамі дверей медуші чорним привидом. Рука домажирича сама полізла під широке червоне опоясо й дістала звідтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому річ і подивився:

— Що то є? Звідкуду маєш?

То був товстий золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда.

— На дорозі-м його зналіз, — глухим голосом відповів Адаміс і нахилив очі додолу.

— На дорозі? — перепитав Гатило. — В поросі? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлі виднівся тільки темний обрис, і годі було вловити вираз Гатилових очей.

— Розгріб єси порох, коли дивишся — перстень із каменем. Такс є?

Адаміс і досі мовчав. Князь підійшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вічі:

— Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грекові хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобі. Колись я-м урятував тобі живота. Я зараз повідаю тобі все, лишень заклянися, що не зробиш нічого лиховажного.

— Може, й землю примучиш мене їсти? — просичав Гатило, та грек заперечив:

— Ні, землю не треба. Дай лише слово.

— Добре.

Гатило відпустив Адаміса. Сивий оселедець на лискучій простоволосій голові впав князеві межи очі, та Богдан не помічав того.

— Все відаю, можеш і не казати.

Адаміс перелякано скинув на князя очі.

— Сей перстень дав тобі гість мій. І в сьому персні є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

— Мовчиш. Зри тоді...

Гатило натиснув перстень указівним пальцем з одного боку, камінчик одтуливсь, і на долоню висипалася пучечка білого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

— Вельми мало для такого можа, як я, — сказав він.

Адаміс глухо промовив:

— Я-м дав трохи Шаркові.

— Якому? Хто є то?

— Пес…

Князь пристояв, тоді повернувся й вийшов, й Адаміс поплентав услід йому, знаючи напевно, куди той іде. Гатило спинився тільки біля терему домажиричевого.

— Клич.

Адаміс подививсь докруж. Пса в дворищі не було ніде, й він подався до низенької кліті, де стояла собача буда. Коло буди, відкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес із обрубаними для лютості вухами. Адаміс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч і не встигла ще заклякнути.

— Коли дав йому-с отрови?

— Тому два дні, — прохрипів грек. — Сього дні рано ще бігав...

Адаміс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимін того вечора запевняв, що Аттіла не вмре від порошку в персні, лише по якомусь часі заслабне й стане згідливіший у переговорах, а се так необхідно для Греції...

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який і досі тримав на долоні, але порох прилип у спітнілій жмені. Князь обернувся й пішов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамісового двору. За півгодини в супроводі Борислава, Вишати та п'ятьох комонників о коп'ях він проминув Полудневі ворота й одразу погнав коня вскач. Адаміс усе те бачив, і серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.

Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж підве-чір — мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночівлю, коли ззаду залопотіли копитами коні. Між Воротило, який виступав попереду, враз упізнав Великого князя та його вельможів і напинив поїзд. Богдан осадив коня біля самого консула.

Старий Максимін сидів на вороному інохідцеві блідий і впрілий. Спина йому згорбилася, мов неповний міх. Він не дививсь на Гатила, хоч бачив і відчував кожен його рух і порух. Сталося те, чого всі ці дні найдужче боявся консул. Він ще вчора підозрював, що той продажний одноплемінець зрадив його, а вранці остаточно пересвідчивсь у тому, хоч несмілива надія, мов притрушена попелом жаринка, й досі не згасала в його переляканому серці, старому й стомленому роками серці. Тепер же й та жаринка згасла. Скіфський володар сидів перед ним на сірому яблукатому коні живий і незвереджений, і зараз станеться те, чого й слід було сподіватися. В усьому винний той хрещений варварин Вікілла, й найбільше — голощокий Хрисафій, євнух, вічний лис і холодний отруйник...

Гатило потяг коневі вуди — аж той торкнувся собі мордою грудей, і крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:

— Речи володареві своєму, робе: “Теодосій висок породою, знаменит родом. Аттіла є не менш висок і знатен родом своїм. Але Аттіла, внащадивши монархію від отця свойого, уповні схоронив достойність. А Теодосій згубив сю достойність, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттілі, став робом його, але ще більш через те, що, яко роб невірний і лихоїмний, замислив чинити кови господареві своєму, котрий поставлен над ним небом і судьбою”.

Потому зострожив свого жеребця, й тільки курява за ним устала, й усі незрушно стовбичили на місці, мов кам'яні ідоли на давніх могилах у степу; всі, хто зрозумів річі Великого князя київського й хто не зрозумів.

Не швидко стямився консул Максимін. Він рушив з місця тільки тоді, коли чільник руської учти махнув рукою їхати далі. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велій же болярин Борислав та решта можів о коп'ях поїхали з консулом далі. Гатило відряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Він і розповів Пріскові все, що лаштувалось останнім часом проти самодержця всії Русі, й Пріск потім чесно записав се до своєї книги.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.012 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал