Місяця червця. “По від'їзді Вікілли ми простояли смо ще на тому самому місці один день, а наступного вирушили смо за Аттілою на полуніч країни

“По від'їзді Вікілли ми простояли смо ще на тому самому місці один день, а наступного вирушили смо за Аттілою на полуніч країни. Здолавши разом із варварами довгу путь, ми за велінням тих скіфів, що були до нас приставлені, звернули смо на инчу дорогу. Аттіла ж мав у которомусь городі стати, щоб злюбитися з Єркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жін, за поконом скіфським, іже допускає многожінство...”^[14][14]

Так писав молодий ритор Пріск у передвечірні часи, коли їхній невеликий поїзд зупинявся після денної дороги. Пріск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племені волинського й погано знав і сі місця, й назви річок та врочищ. Пріск навіть сам одного разу, дослухаючись незрозумілої скіфської мови своїх попутників, спитався Русича:

— Чув єсмь, речете на царевого брата то так то сяк...

Тлумач відповів:

— Ми, русини, речемо Волод, а сіври всхідні речуть Владо. Й венеди такоже Владо.

Путь пролягала через великі судноплавні річки, й Пріск ледве встигав занотувати собі їхні назви. Се виходило погано — й пристави казали на них по-різному, та й спробуй-но записати грецькими літерами ті чудернацькі “скіфські” звуки ж, ч, ш, щ...

“Сі ріки переїздили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усім харчі. Але пшенишного хліба вмісто почали давати яшний, а вина вмісто — мед. Приставці наші мали такоже хліб та пиття з ячменю, іже тут наріцають квасом...”

Ще раніше, тобто понедільного ранку, коли Великий князь київський Богдан Гатило, змінивши гнів на ласку, прийняв імператорського сла Максиміна, а потому так само несподівано наказав тлумачеві Викупі повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Він підпитував навіть Пріска, чи не чув той чогось про причину Аттілиного гніву, ходячи поміж скіфів. Але Пріск знав про се стільки ж, як і Максимін, і сивий консул мучився сумлінням: що скаже Хрисафій за такий скандал?..

А коли й Викула поїхав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспокоївся. Ні, він не став ні балакучішим, ні ласкавішим до Пріска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведінці з'явилося щось таке, що з'являється в людини, коли вона має перед себе певну мету.

А Пріска захоплювала подорож у досі не знані краї. Все тут було незвичне — й неозорі степи, й глибокі та широкі річки, геть не схожі ні на фракійські, які знав добре Пріск, ні на малоазіатські, які теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися їм у дорозі й по селах та городищах. Дивно здавалось їхати отако й нізвідки не почути рідного й любого вухові грецького слова. Та, зрештою, людина звикає до всього. Невеличкий караван верхівців ішов і йшов на всхід, а сій країні не було ні кінця ні краю, тільки степи, та пагори, та великі й малі річки.

“По довгій путі ми одного дня прибилися смо надвечір до якогось озера, що дає людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалік...”

То був мальовничий став біля городу Володаревого Балти, порослий очеретом і верболозом. Дехто дістав снасті й пішов упіймати для вечері свіжих окунів, челядники, що супроводжували слів і приставів, лаштували вогонь і варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, які видобув з-за пояса, Максимін же сидів осторонь усіх у березі й щось розглядав на лівій руці — чи то каблучку, чи якусь іншу здобину. Нарешті повечеряли й полягали спати в просторих полотках.

Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило їм у спини. Воно було жовте й тривожне й провіщало бурю. Лише один між довго дививсь на захід, потому взявся натягати мотузки полоток. І передчуття не підвело його.

“В нічну добу знялася страшна гроза, зірвала нашу полотку, порозкидала наші речі й шпурнула в озеро. Перестрахані, ми смо ся розбігли ськати спасу від дощу й поночі, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дібрали до селища. Чувши наші крики, скіфи повибігали з хиж своїх, світячи собі факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросіння їхні, що ся приключило, наші пристави повідали їм причину тривог наших. І ми смо радо привітані були в хижах їхніх, і нам розвели вогонь, аби ми ся згріли й висхли...”

Найдужче злякався консул Максимін. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як і всі, та здавалося, він боїться не так за своє тіло, як за рясні каблучки на пухких пальцях. Він раз по раз витирав їх і підставляв руки до вогню, мовби золото й коштовні камінці могли розкиснути на дощі. Лише “скіфи” весело реготали, навіть поскидали з голів смушеві шапки й підставляли свої нечесані кучми дощеві, бо дощ у червні місяці — то благодать, яку посилають їм їхні поганські кумири. Пріск дивився на сих варварів, і йому й самому ставало весело, бо він теж народився й виріс поміж хліборобів і знав, що для смерда, хай він буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.

“Господарка селища, одна з жін Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькі жони. Се в скіфів є знаком пошанування. Ми подякували смо за їхні страви, але від розмов з ними ухилили смо ся...”

Власне, ухилявся тільки Максимін, а Пріск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий і сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець і собі мусив принишкнути. Він розумів консула — ляпнеш у балаканині щось таке недозволене — й пропала вся місія сольства, хоча й здавалося, які там таємниці можуть бути, коли всім уже все ясно.

Тлумач і Гатилів ябедник Русич розуміюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому:

— Будеш консулом — і сам станеш такий. — І весело розреготався, бо Максимін наставляв вухо до їхнього перешіптування.

— Отакий гладкий, — уточнив Русич, і тепер уже й Пріск розреготався, за віщо консул Максимін нагородив його важким поглядом.

Нарешті, нагодовані, розімлілі від вогню та міцного меду, подорожні повдягалися спати, й смерди, господарі тих осель, де вони спинились, віддали їм і зручні поли, й цупкі теплі рядна. Буря ж надворі шаліла всю ніч і припинилася тільки під ранок.

“Наступного дня, посідлавши коні й позапрягавши вози свої, сольство рушило до господарки селища вклонитись їй та подяковати з гостину, а такоже піднести їй у дар три серебляні келихи, кілько скор червленого сап'яну, та ще індського перцю, та фініків, та різноличних овочів, котрих у сій землі немає й котрі вельми цінуються варварами. Вклонившись їй, ми смо подалися в путь...”

Дороги розвезло після тієї сірашної зливи, коні ледве тягли вози, сковзались під вершниками, й усі потомилися — й тварини, й люди, бо дощі пройшли не тільки в Балті, а й скрізь, де їхало сольство грецького імператора. Й що ближче під'їздили до стольного городу Скіфії, то понурішим ставав сол Максимін, і Пріск ніяк не міг уторопати, яка причина тому.

“По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить діждатися в сьому місці Аттілу й одтепер слідувати за ним.

Тут зустріли смо ся із слами Західньої імперії^[15][15], котрі їхали до Атілли й такоже були суть спинені. Зустрітили смо ся з комітом Ромулом, примут-префектом Норіки, та воєначальником Романом.

З ними їхав і Констанцій, котрого Ецій послав до Аттіли для письмовства та ябедництва”.

Констанцій був родом з Західньої Галичини — Вандалії, що за далекою річкою Райна. Він добре знав по-русинському й по-латині, а трохи й по-грецькому, тому Пріск одразу заприятелював із ним. Хоч Констанцій був і робрм Еція, та вдався веселий і дотепний, багато знав й охоче розповідав хлопцеві різні бувальщини й небувальщини й про римлян, і про “гунів-скіфів”, і про готів, і Пріск так і лип до нього з розпитуванням.

— Зодкуду вмієш по-скіфському? — спитав його Пріск. — Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї...

— Християнин єсмь, — відповів Констанцій, — але ж хреста може мати в пазусі не лишень грек чи латинець.

— То ти скіф єси?

— А так. Так речуть на нас греки й латинці. Хай буде скіф або й гун. Їхньої крові єсмь.

— То єси супротиву племінців своїх? — здивувався молодий грек.

На що Констанцій відповів із посміхом:

— Чув єси, щоби крів ставала водою?

— Ні.

— Тож і я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує міцний, як кістка.

Пріскові сподобалося таке порівняння, й він завважив:

— То й по-латині означує добре: Констанцій — сиріч між постійний і несхибний.

Відтоді вони й здружились.

“Діждавшись проїзду Аттіли, — писав Пріск уже в Києвому городі, — ми всі разом поїхали вслід йому. Й коли смо ся переправили через кілько річок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттіли. Велеліпству хорому того, як суть рікли нам, не було й немає рівних. Сей хором зістроєний з брусків та обаполів, вельми красно обтесаних, і зоточений дерев'яною ж стіною, але та стіна не є заборолом, а здобою.

Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважній далині від забору виділася баня, котру конюшич, по цареві найбагатший, наймогутніший серед скіфів, зістроїв з каменю, привезеного з Паннонії. Бо варвари, котрі населяють сю частку країни, не мають ні каменю, ні доброго дерева, пощо й ліс, і всі стрійні матеріали вживають привізні з инчих місць. І зодчим на строїнні бані був полоненець, узятий у Сірмії...”

Все дивувало тут молодого грека, й він першого ж вечора, коли всі полягали спати, квапливо низав літеру до літери, вмочаючи писало в тетрамен:

“Нарік єсмь столицю Аттіли селом, — писав він, перечитавши якийсь абзац, — але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зістроєний з брусків, так безщільно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулювані межи собою. Тут простор столові світлиці, портики, велекрасно розташовані Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю...

Коли Аттіла, вертаючись з походу, під'їжджав до городу стольного, його зустрітив хор дів у довгих білих запиналах, і жони несли над ними полог. Діви співали цареві славу”.

Під пологом ішло назустріч Гатилові й усе його сімейство. Дівчата затягли давньої пісні, яких співають на стріті Великого князя:

Тяжко є голові кромі плечу,

Зло тілу кромі голови,

Руській землі без князя Великого.

Сонце світиться на небесі,

Князь Великий в Руській землі,

Дівиці піють на Дунаї,

В'ються голоси через море до Києва,

Князь іде на Зборичів.

Город радий, земля весела,

Півши пісню старому князеві,

А потому й молодим…

Коли Великий князь київський під'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядників і робів, мовби й не помічаючи свого можа, піднесла Гатилові хліб-сіль на гарному рушникові й срібляній таці та чару доброго меду.

“Сей покон, — записав увечері Пріск, — є в скіфів знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хліба з сіллю й поїхав до хорому...”

Сольство ж грецького імператора та сольство імператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирці старого конюшого. Й тільки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можеві. Сивий, засмаглий на вітрах Вишата поглянув у вічі своїй жоні й зашарівся від раптово зринулих почуттів. Але в домі були гості, й господиня пішла вітати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обідом, і за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато різних вельможів. Обід затягся до пізнього вечора, й потомлені дорогою, ситими стравами та міцними медами гості подалися спати до своїх полоток, розіп'ятих на просторому великокняжому дворі під деревами, які нашіптували про тишу й так довго сподіваний одпочинок після тривалої й виснажливої подорожі.

Й тільки консул Максимін, із яким Пріскові випало спати в одній полотці, довго вовтузився на м'якій постелі й ніяк не міг заснути. Пріск разів зо три прокидався, Максимін же сопів і перевертавсь із боку на бік, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на міхах із голяками.