Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Місяця того ж таки






За два дні Вишата, відірвавшись од римлян і готів, які переслідували його, був у раніше захопленій фортеці Мелені, та тут на нього чекав нарочитий від Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стіни городу, пішов далі на полунічний всхід у напрямку Скалонума на річці Марні. Великий князь київський був уже там, і, коли по двох днях прибув зі своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан і Божівой зі своїми, Гатило наказав іти в тому напрямку, звідки повернеться допіру конюший Вишата Огнянич.

Вишаті він тоді не сказав і слова, й той полегшено відітхнув — сподівався на гірше.

Городу Скалона Богдан Гатило чіпати не велів.

— Потрощимо заборола — а як згодяться й нам?

Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нічого не став. За сей час, відколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнів. Але то було не од вітру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана — з дитячих літ, коли разом бавилися на дні Хрещатого Яру в гилки й гупаря.

Гатило поспішав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах між її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там і вибрати зручне місце для зустрічі з ворогом.

Коли останні сотні Божівоєвих полків ще тільки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолі передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорі, під яким в'юнилася мілка притока Марни. Попереду здіймався ще один пагір, менший і круглястий, і Гатило наказав розіп'яти полотку саме тут. Можі й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких і сотницьких, зійшов до річки.

— А дай-но броду, — сказав він до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнідого коня, забрів у річку.

Вода сягнула коневі черева, далі ж було міліш і міліш. Данко повернувся й спішивсь. Гнідий форкав і тупав передніми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччі притоки та другої річечки, що лишилася позаду за горбами, сідало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сіло за невидимою звідси Марною, потому наказав вислати вперед стежів і дозірців комонних.

Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лівий повід і заходився підніматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.

Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сірий і яблукатий, як і всі коні Великого князя київського. Піднявшись на горб, не дуже стрімкий, але досить високий, сажнів сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило віддав коня отрокові й увійшов до полотки. Посередині на величезному перському килимі стояв незмінний князів дерев'яний стілець. Гатило стомлено сів. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провів рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тім'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у білу квітку килима й застиг.

Усі, хто ввійшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший між землі Руської Вишата Огнянич.

— Вивідники, — сказав він, і Гатило мовби прокинувся.

— Речи, хай ідуть сюди.

Вишата привів двох можів, у брудних зеленкуватих корзнах.

— Речи, — кивнув до старішого з них Великий князь.

Між, якого звали Лоськом, ступив крок уперед і торкнувся рукою м'якого килима:

— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть підвечір або ж пообіді.

— Скільки їх є?

— - Рать Еція, рать Літорія й рать Ромула, княже.

— Значить, усі укупилися, — мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нічого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Між Лосько сказав:

— Із ними готи Теодорікові.

— Хто?!

Лосько незворушно повторив:

— Готи західні, княже.

— То лжа є! — гукнув князь. Тоді глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вічі: — Кого послав єси на вивіди? Теодорік мені клявся, що внизує меч у піхва.

Вишата розгублено мовив одне слово:

— Готи.

Він, бувши окремо від Гатила, не знав про його переговори з Теодоріком і не сказав князеві, повернувшись з облоги Генабума, що разом із римлянами бачив там готів. А се виявилося несподіванкою для князя.

Гатило страшенно розлютився. Він повиганяв надвір усіх вельможів своїх і ходив по полотці, мов у нього заболіли зуби. Вельможі стояли, стирлувавшись оддалік Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всі спідлоба позинали на Велімира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепідів Ардаріка. Хоч вони були східними готами й досі вірно служили Гатилові, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорікова зрада була яскравим свідченням того. Ще не відомо, як поведуться вони, змушені воювати проти своїх кревних родичів візіготів.

Остроготські князі теж переживали, особливо ж Велімир й Ардарік, Гатилові улюбленці, до яких руські князі та боляри ревнували свого володаря. Велімира Гатило любив за його вірність, Ардаріка ж за відданість і живий розум…

Цілу ніч прибувало на гору ополчення руського князя, й тільки на світанку до Гатилової полотки ввійшов Божівой.

— Усі смо, Великий княже, — сказав чернегівський князь.

Богдан Гатило, який цілу ніч не спав і лише вдосвіта стулив повіки, втомлено потер обличчя й нічого не відповів.

Зі сходом сонця Вишата наказав укріплювати табір. Усі вози та мажари обозу було розіставлено величезним колом на горі й позчіплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у підошві довкола гори, можі заходилися рити суцільний глибокий окіп. Робота тривала цілий день, і коли надвечір прибули дозірці й повідомили, що римляни та візіготи наближаються, табір ополчення руського був схожий на неприступну твердь.

Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем і ведмедем на ньому, що сяяв і тріпотів у відблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бік річечки. Він уже знав, що римляни звуть її Мауріакум. Горб на тому боці займався тисячами багать. Ецієві, певно, доповіли вивідці, що гуни стоять навпроти через річку, та він і не ховавсь. Мабуть, вирішив, що пропоновані йому гунами позиції цілком сприятливі для нього. Неширока мілка річка, обабіч два досущ однакові горби гонь по п'ятнадцять у перетині, й навіть відстань до річки між ними однакова — по п'ять гонь. Єдина різниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здіймався ще один, довгий і вигнутий підковою до річки, оточуючи менший горб із трьох боків. Але його навряд чи можна було розцінювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се місце, щоб Ецієві не спало на думку відкидати пропоноване поле бороні. Й хоч на захід від довгої гори здіймалася ще одна, маленька, така сама, як і горб, де стояв Гатило, й між ними на вигині річечки Мауріакуму пролягла драговина, звідки линуло голосне квакання жаб і крекіт нічного птаства, — зате ж і в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхід од першого витягався понад річкою один, а далі, вже руба до Мауріакуму, другий, удвічі більший. І за римським станом, як і за табором Гатила, теж протікала річка — заслін на випадок відступу.

Ецій мусив оцінити таку великодушність із боку гунів.

Гатило дивився на їхній осяяний вогнями табір і намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тоді, літ тому сорок, Ецій був талем при дворі діда його Великого князя Данка в старій стольниці Витичеві. Невже й він тепер постарів і посивів? Тоді се був хитрий і в'юнкий іллірієць, а тепер став римлянином і римським патрицієм, якому сам імператор Валентинівн змовчував. І то мусило бути правда, бо ж Ецієва слава непереможного водія легіонів бучала ще тоді, коли Богдан Гатило був молодий і навіть геть юний.

— Палять, — сказав, підійшовши до Великого князя київського, Вишата й кинув у той бік, де мерехтів багаттям римський табір.

Гатило тільки кивнув, і старому конюшому було досить і того скупого поруху. Отже, князь уже не злостився на нього, а се головне. Вишата подавсь перевірити, як несуть сторожу вої руські на березі Мауріакуму та на всіх вартах навколо табору. Гатило ж увійшов до своєї полотки, опустив завісу й дмухнув на поставець, підвішений до середньої сохи. Він заснув одразу, щойно ліг і вкрився легким полотном свого корзна, хоч голова кололась од болю — далася взнаки вчорашня безсонна ніч і цілоденна біганина.

Вранці, ще Дажбог і на світ не благословляв, руське ополчення було готове до бою. Гатило кивнув своєму гудочникові, й той заграв сигнал готовності. В усьому величезному таборі, оточеному возами та глибоким ровом під горою, заграли труби й роги. 3-від римського стану їм відповіли бойовими кличами, але вони не кликали вперед. І коли на всході вдарило списами перше сонячне проміння, з-за річки прибуло троє латинян у скоряних панцирах, обкутих мідними бляшками, але без мечів і сулиць. Латиняни попросилися до царя гунів Аттіли.

Богдан сказав упустити їх.

— Патрицій Ецій, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобі й твоїм воєводам, царю! — сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.

— Хай вернуться його зичення на нього ж, — відповів Гатило через тлумача Костана. — Й о що молить патрицій?

— Рече битися взавтра, царю, — мовив той самий чорнявець.

— Пощо?

— Бо римські й готські вої цілу ніч не спали, й буде нечесно, коли цар гунів Аттіла скористає собі їхню муку.

Гатило довго думав, тоді сказав Костанові:

— Речи їм, хай перекажуть своєму вождеві: руси ніколи не б'ють безоружного!

Й відпустив нарочитих од римського полководця. Він передбачав се. Заставши русів у вже готовому й міцному таборі, латини обов'язково намагатимуться відкласти день великої раті, щоб і собі добре зготуватися. Й передбачення справдились.

Можам руським і всім їхнім з'юзникам було дозволено ходити вільно, але бути приоружно й коней не розсідлувати. Вишаті Гатило сказав:

— За малою гіркою по той бік болота постав заслін. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотні пішців і комонників. Гатило ще раз перевірив укріплення — мав побачити востаннє все на власні очі — й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табір вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пішці з усіх земель. Вони поскидали з себе зайву одіж, але мечі тримали на пасах через плечі, їх було так багато, що з гори Гатилові здавалося, ніби то одне живе й ворухке тіло, яке зайняло всю смугу між окопом та возами. За кільцем возів гуртувалася кіннота, й там було ще тісніше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнів, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навіть найближчі товариші. Між конов'язами ходили можі, вдягнені й напівголі, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майоріли барвисті корзна воєвод і боляр, і прозірними вежами стояли позв'язувані десятками довгі списи.

Перед обідом до великокняжої полотки прийшов Ардарік. Вождь численних полків остроготської Гепіди був похмурий, його світлі, майже білі брови звелись на переніссі.

— Йду не лише від себе, Великий княже, а й від Велімира, Тодомира та Видимира...

— Відаю, про що ректи-ймеш, — перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втішився його словами.

— Ти відаєш, і всі відають, а твої князі, та боляри, та великі воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи...

— Я-м сполчився не проти всіх готів, а супротиву Теодорікових. Теодорік зламав слово своє. Він є ускоком з-під волості городу Києвого, й я покараю свого роба невірного. В східні ж готи вірні слову своєму, й ти, Ардаріку, речи друзям своїм і моїм приятелям Видимирові, Велімирові та Тодомирові, що Великий князь київський однаково любить усі язики, котрі шанують у ньому вождя.

Ардарік мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тільки тоді, коли той закінчив:

— Так речеш ти... А вельможі твої мислять другояко...

— Всі відають, що ти був єси й лишаєшся міжним вождем під моєю рукою.

Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатилові не тільки се. Богдан терпляче ждав, і нарешті Ардарік промовив:

— Там однокровні наші. Західні готи, але таки готи, і я. Великий княже...

Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.

Він сказав:

— Я поставлю твоїх, і Видимирових, і Велімирових, і Тодомирових готів там, де стояти-ймуть не західні готи, а римляни. Я вже-м думав про се.

Ардарікове обличчя просвітліло, й досі зведені докупи брови розійшлись. Він стримано, але шанобливо вклонився Гатилові й пішов. А Богдан лишився знову сам на сам зі своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан іспанський та маврітанський Гейзо й досі не прийшов зі своїм військом. Не прислав навіть можа нарочитого сказати, де він є й що собі думає. Та й Гатилові нарочитці, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у воді тонули.

Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звідси річку Марну, до полотки несміливо заглянув Вишата. Після своєї невдалої облоги Генабума він і досі почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тільки й чекав старого конюшого, спитався:

— Де той твій... калмак?

— Шаман?

— Шаман.

Вишата махнув рукою в полунічний бік.

— Приведи.

Перший вельміж землі Руської вийшов і за півгодини повернувсь із калмаком. Шаман радо всміхався до Гатила на всі свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.

— Ворожи! — наказав Гатило.

— Кого ворожи? — перепитав шаман і нахилив голову до Великого князя.

— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

— Руські кумири? Калмацькі кумири?

— Ворожи, до кого вмієш.

Вишата сказав:

— Ардарік має юдея.

— Ворожбита?

Вельміж кивнув.

— Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий міх, який висів йому через плече, й заходився розкладати на килимі своє причандалля: велику картату хустку, темну мідну кулю, в якій щось торохтіло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь коріння та зілля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих і зав'язаних брудною ганчіркою, й сказав:

— Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвір, і незабаром челядник уніс і поставив серед полотки велику мідну жарівницю на високому тринозі. В полотці, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повітрям.

— Треба сідай у куток, — сказав шаман Гатилові й Вишаті, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар і кинув туди кілька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тоді ворожбит узяв свою мідну кулю й заходився тупцяти навколо жарівниці й торохтіти кулею. Він бігав, теленькав і щось незрозуміле виспівував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.

По якомусь часі шаман сів коло жарівниці, підібгавши обидві ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кілька корінчиків, линув туди з кожного горняти по кілька крапель якоїсь рідини — аж засичало, й узявся вигравати на писклявій дудці, водночас пильнуючи жарівницю. Звідти підіймались угору тонкі рожеві дасма диму, й клубочились, і розвіювалися під повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здіймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.

Тоді шаман урвав той писк і впав долілиць на килим, аж його біла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала під жарівницю.

— Що є? — стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись підвести голову, промимрив плаксивим голосом:

— Погана-погана, княз...

Богдан здавленим горлом наказав:

— Речи!

— Вбивай буде шаман княз...

— Речи! — повторив так само Гатило.

— Погана речи...

— Пощо?

— Дим іде вгору, а тоді падай... Погано речи дим... Заплутай дим і зав'язай дим... Нема побіда Гатило.

— Лжа є! — гаркнув Богдан і насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобітьми, поволі задкував до виходу й приказував:

— Калмак не лжа, дим не лжа... Дим правда речи... Коли він схопився на ноги й пірнув у ніч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тоді буркнув до Вишати:

— Давай сюди твого юдея.

Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плиті було намальоване коло, поділене через середину, й у кількох місцях рябіли якісь різи, пофарбовані в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим і сів, схрестивши ноги.

— Мовиш по-руському? — спитав Гатило.

— Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по... '

— Ректи-ймеш по-руському, — перебив його князь. — Аби-м чув усе сам.

— Добре, добре, як волить Великий князь! — покивав довгим носом юдей. — Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидів навпроти, Великий княже.

Гатило сів на килимі. Юдей перекрутив плиту:

— Князева познака є “Г”? чи “Б”?

— “Г”, сиріч Гатило.

— Тоді перекрутимо камінь отак.

Ворожбит налаштував плиту різою “Г” до Богдана, всипав у кухлик жменю різнобарвних камінчиків, поторохтів ними, як допіру й калмацький шаман, і вивернув на плиту. Камінчики покотилися, деякі впали на килим, інші лягли біля кола та його знаків. Юдей подивився, вайкнув і сказав:

— Перекину завдруге.

— Пощо? — звів брови князь.

— Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разів...

Юдей знову сипонув кольоровими камінчиками й, подивившись, удруге, згріб їх до кухлика:

— Ще раз...

По третій же спробі він злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:

— Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай... Нехай Великий князь ліпше вижене мене, ніж я прорікати-йму йому таку долю...

— Я звелю повісити тебе, якщо не повідаєш мені правди, — тихо сказав Гатило.

— Вай, бідна голова моя...

— Речи! — гримнув Гатило.

— Вай... Коло твого знаку... Осе є “Г” по-юдейському... Коло нього зліворуч лежить синій шол, а справоруч — зелений... Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

— Що жде мене взавтра? — тихо спитав князь.

— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повісити вбогого юдея, то я ліпше тобі все... Не гнівайся, світлий... Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний... Римляни завтра мати-ймуть гору... Вай-вай... Убога моя голова після сього... Ліпше було б за першим разом віщувати, вай-вай...

Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за річкою. Може, юдей і мав правду, бо на горбі з протилежного боку Мауріакуму горіло стільки вогнів, скільки Богданові ще не доводилося бачити в усіх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, ні юдея, ні Вишати там уже не було, тільки в паркому повітрі й досі смерділо їдким чадом калмакового зілля, викликаючи в Гатиловій голові неприємні думки. Що ж сталося з Гейзом і де його рать? Адже по суті се заради них, своїх західних єдинокревців, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорії... Але ні Гейза, ні навіть вістей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову — нею він ніколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справді візьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Він гукнув челядників й послав зібрати всіх відьмаків, які тільки є серед раті.

— Русинських! — нагадав він. — І Вишаті речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але відунів прийшло аж п'ятеро. Всі були старі й сивобороді, мов поважні чільники родів. І Гатилові чомусь почало здаватися, що сі відьмаки мусять порадувати його чи бодай утішити. Один з дідів, наймолодший, тримав за роги торішнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстаріший відун сказав:

— Чинити-ймемо требу тут, надворі. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третій перерізав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кілька разів метнувся в різні боки й упав.

— То є добре, — сказав старійший відун. — Лежить головою до річки. Там латини.

Коли з барана стягли скору, старійший розстелив її на землі й почав уважно вивчати. Але нічого не сказав, тільки бородою повів убік. Докруж зібралося чимало можів, які боялись навіть голосно дихати. Гатило спитав старійшого:

— Що повідала скора?

Відьмак обтер ніж об навої постолів:

— Не все на віку радіти, княже. Й почав розтинати білу тушу. Витягши печінку, він подивився до вогню й гримнув на можів:

— Не застуйте світла!

Можі розступилися, й старий сивобородий відьмак сказав:

— Печіння добре. Втішишся, княже.

— Що буде взавтра? Як утішусь?

— Те відають, сливінь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобі є того, що-м повідав? Гляньмо на серце.

Він дістав ще теплий круглий м'яз, і серце теж уселяло надію.

— Де варила?

Челядники принесли два великі й закіптюжені мідні казани й налляли їх водою. Відьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усі відійшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотілося.

Під опівніч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунічному морі й лягла набік, старійший відун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнім варивом, і декому від того свербіло в горлі, та ніхто й не подумав осквернити святу требу. Всі, хто знову посходився до княжої полотки, сиділи на охололій землі й пильно стежили за рухами відьмаків.

Давши м'ясові прохолонути, старійший склав його в одне варило, тоді всі п'ятеро всілися коло нього й почали відділяти м'ясо од кісток. Розімліла баранина була піддатлива, й найстаріший відун заходився ворожити по кістках. Богдан стояв над варилами й жадібно ловив кожне слово й кожен рух дідових вус і брів. Старійший відун промовляв, і Гатило то хмурнів з виду, то полегшено зітхав, то скреготав зубами, то знову зітхав, бо начувся багато й утішних, і прикрих, і радісних, і сумних слів.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.019 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал