Класичний - V- IV ст. до н.е.

Період класичного розвитку Стародавньої Греції став часом найбільшого розвитку її культури. Сформований поліс з його демократичними тенденціями був ідейною основою потужної культурної підойми. Особливо прискорилися ці процеси за часів Перикла (слайд 41) (близько 490-429 pp. до н.е.) - далекоглядного політика, хороброго воїна, блискучого оратора, який домігся військове-політичної величі Афін. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди, серед яких - історик Геродот (слайд 42), трагік Софокл (слайд 43, 44), скульптор Фідій (слайд 45, 46, 47), художник Поліклет (слайд 48). Період правління Перикла, який обіймав посаду стратега протягом 15 років, називають " золотим віком" розвитку Афін; культурні досягнення класичної Греції досягли за цих часів найвищого шабля.

У класичний період відбувся розквіт філософсько-естетичної думки. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ (слайд 49), Анаксагор (слайд 50), Демокріт (слайд 51), Протагор (слайд 52), але особливо уславились Платон (слайд 53) та Аристотель (слайд 54), суперництво між вченнями яких майже на два тисячоліття визначило основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в Середземномор'ї, а й значно далі.

Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення (слайд 51) Демокрита з Абдери (460-370 pp. до н.е.) про атомістичну будову Всесвіту та атом як найменшу частину вічної і незмінної всюди сущої матерії з її одвічною властивістю - рухом.

У другій половині V ст. до н.е. як реакція на натурфілософію виникає софістика, що намагалася з'ясувати природу людського знання та критерії його істини. Софісти заклали античне уявлення про школу, доповнивши традиційну систему освіти (письмо, лічбу, музику, гімнастику) риторикою, діалектикою та красномовством. Одним з визначних представників старших софістів був Протагор, який сформував основи вчення про відносність знання.

З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471-399 pp. до н.е.). (слайд 49) Він привертав увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу людини. " Пізнай себе! " - проголошував мислитель. Спочатку мудрець осягає істину шляхом ретельного аналізу самого себе, потім - об'єктивно існуючого духу та об'єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: ' Я знаю, що нічого не знаю". Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності людей, поділяючи їх па тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.

Сократ не написав жодного твору, але мав своїх послідовників і учнів, найвидатнішим з яких був Платон (слайд 53) (427-347 pp. до н.е.)- засновник об'єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у відокремленні духовного світу під матеріального, запереченні реального життя. Платон уславився ще й як політик. Його трактат про державу засвідчив пошук " ідеальної" моделі держави в умовах занепаду традиційного колективізму та кризи полісної системи. Платон критикував товарно-грошові відносини, забороняв Гомера, який написав багато " брехні" про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконувала відведені їй функції, пропагував державне виховання дітей.

Найбільшим мислителем стародавнього світу був учень Платона Аристотель (слайд 54) (384-322 pp. до н.е.). Натурфілософські погляди Аристотеля близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, державному праві. Він заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став осново­положником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом Стародавньої Греції. Його славнозвісна " Поетика" стала основою для всіх наступних учень про природу мистецтва.

У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни: математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль належала Гіппократу (слайд 55), на теренах історії уславились Геродот (слайд 42) і Фукидід (слайд 56). Останній став основоположником історії як науки, заснованої на доку­ментальних фактах та глибокому аналізі причинно-наслідкових зв'язків.

Розвиток грецької архітектури найбільше виявився в містобудуванні З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з прямокутним кварталами, розділеними вулицями, що перетинались під прямим кутом. У місті виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр_; житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (слайд 57, 58) (від грец. akro - верхній і polis - місто; підвищена і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності і Іїайвищого розквіту Афін. У створенні акрополя велика роль належала афінському стратегуПериклу (слайд 41) та скульпторуФідію (слайд 45) (початок V ст. - 432-431 р. до н.е.).

До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей - легендарний цар) та головний храм Афін - Парфенон (храм Афіни-Діви, Парфенос). У центрі Парфенона знаходилась статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев'яному каркасі із золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на майданчику скелі на висоті близько 150 м над рівнем моря, було видно не лише з усіх куточків міста, а й з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (воїтельниця) - шедевр скульптурної майстерності ФідІя. Афіна Промахос, сувора й безпощадна захисниця свого міста, правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала щит, на голові - шолом.

Акрополь був і святилищем, і укріпленням, і громадським центром, біля якого проходило все суспільне життя громадян; тут зберігалась державна скарбниця, розміщувалась бібліотека і картинна галерея.

Широко відомі також споруди ранньої класики - скарбниця у Дельфах, храмАфіни на о. Егіна, храм Зевса в Олімпії. (слайд 20)

Переважна більшість творів скульптурного мистецтва доби класики стояли або в храмах, або на відкритому повітрі - на площах, на березі моря, у гімнастичних школах для хлопчиків. Біля них проходили процесії, свята, спортивні ігри. Плутарх говорив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих людей.

Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції і трактуються як краса людського тіла у поєднанні з величчю духу. Людську подобу митці античності піднесли до досконалості та витонченості. Класична скульптура зображувала тіло в динаміці, що давало можливість передавати не лише виразність пластиїної форми тіла, а й порухи душі. Найвидатнішим скульптором ранньої класики був Мірон (слайд 1) (V ст. до н.е.), який відзначався реалістичністю створених ним образів. Ним були виконані знамениті бронзові статуї " Дискобо л" (відома лише в римський копії), " Афіна і Марсій" , (слайд 1) " Корова" тощо]

Фідій, (слайд 45) на відміну від Мірона, відходить від індивідуальності героя, намагаючись втілити загальний ідеал прекрасного. Тому пластичному мистецтву притаманні почуття міри, самообмеження, свобода від диких порухів, раціоналізм пропорцій у їх божественній гармонії. Гарні овальні форми набувають ідеальних рис: великі очі з підкресленими віками, виразний рот, високе чоло - це так званий " класичний грецький профіль ". Таких же узагальнених рис набувало й тіло. Епоха класики відкидала всі вади моделі, робила її досконалою, найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса Олімпійського (слайд 47), створеного для храму Зевса в Олімпах.

Молодшим сучасником Фідія був скульптор Поліклет із Аргоса (слайд 48) (друга половина V ст. до н.е.), який зображував переважно атлетів. Його статуї " Дорифор " (слайд 48) та " Діадумен" (слайд 48) відомі в римських копіях. Поліклет був також архітектором театру в Епідаврі, розрахованого на 10 тис. глядачів, багато працював над ідеальними пропорційними співвідношенням людського тіла, що виклав у трактаті " Канон".

Найвидатнішими зодчими IV ст. до н.е. були Скопас із Пароса (слайд 59) (380-350 pp. до н.е.), Пракситєль з Афін (близько 390-330 pp. до н.е.), Лісіпп (друга половина IV ст. до н.е) - придворний скульптор Александра Македонського. Скульптуру, як правило, розписували: її спочатку покривали воском, а потім трішки підфарбовували.

Скопас розвинув мотиви патетичної (патетика - уславлення) героїки в мистецтві. Він один із скульпторів Галікарнаського мавзолею - чуда античного світу. Відомою скульптурою Скопаса є " Вакханка ", яка зображує пластику рухів, характеризується виразністю та емоційністю композиційного рішення.

Одним із сподвижниківСкопаса по роботі над Галікарнаським мавзолеєм (слайд 58) був Леохар (середина IV ст. до н.е.), якому приписують відому статую " Аполлона Бельведерського" (слайд 60) (назва походить від Ватиканського палацу Бельведер, де знаходиться статуя).

Пракситель (слайд 61) вніс у мистецтво елементи лірики, відзначався майстерним зображенням божественних образів. Він перший почав уславлювати красу оголеного жіночого І чоловічого тіла, активно працюючи у мармурі. Йому належать такі відомі праці, як" Афродіта Кнідська " (слайд 61), скульптури " Сатирів ", " Ерот " тощо.

На стику грецької класики і доби еллінізму працював ще один видатний зодчий - Лісіпп. Це був надзвичайно багатогранний художник, який створив скульптурні групи " Подвиги Геракла " (слайд 62), атлетів, окремі статуї та портрети. Серед них - найвідоміший скульптурний портрет А. Македонського (слайд 63).

Живопис був дуже поширений у Стародавній Греції, та, на жаль, він майже не зберігся до нашого часу. Сюжетами фресок і мозаїк звичайно були сцени з міфології, проте картини відображали також тогочасні події та побут. Греки цінували живопис не менше від своєї скульптури. З античних джерел відомо про славетних живописцівПолігнота, Аполлодора, Зевксіса та багатьох інших,

У період класики зароджується грецька трагедія, дослівно - " пісня козлів" (від грец. tragos - козел, або цап, та " ode" - ода, пісня). Це драматичний твір, у якому невирішений суспільний конфлікт накладався на вчинки людини, що призводило її до страждань і загибелі. У стражданнях героя найяскравіше виявлялася гідність і велич людини. Свого класичного вигляду трагедія, як і комедія, набула на межі VI-V ст. до н.е., ставши виразником соціальних проблем. Яскравими представниками трагедійного жанру в Греції були Есхіл (слайд 65) (526-456 pp. до н.е.), Софокл (слайд 65) (496-406 pp. до н.е.), Еврипід (слайд 65) (480-406 pp. до н.є.).

" Батьком трагедії" вважається Есхіл, автор близько 80 п'єс, з яких збереглося лише сім. Саме він увів другого актора в трагедійне обрядове дійство, що перетворило його у драматичний жанр. З-поміж образів Есхіла особливе місце належить Прометею (трагедія " Прометей прикутий") - борцю, який свідомо приймає на себе страждання задля кращої долі людства.

Молодшим сучасником Есхіла був Софокл - автор таких відомих творів, як " Антігона", " Едіп-цар". Намагаючись врівноважити старе й нове, він уславлював силу цільної людини, водночас застерігаючи її від порушення традиційних громадянських та релігійних норм життя.

Родоначальником раціо­налістично-психологічної драми став Еврипід. Збереглося 17 його творів, серед них -трагедії " Медея", " Іпполіт, ", " Електра". Для Евритгіда характерне посилення інтересу до долі людини, її приватного життя, критичне ставлення до традиційних норм моралі, заі І очат кування елементів диспутів та судових дебатів,

Стародавня Греція є батьківщиною комедії.

Комедія (від грец. komodia) - жанр драми, у якому дійство і характери трактовані у формі смішного, веселого. У Стародавній Греції " комосом" називали виряджену ватагу на сільському святі на честь Донісія.

Засновником комедії як жанру вважае-тъсд Арістофан (слайд 66) (445-385 pp. до н.е.) - автор понад 40 п'єс, 11 з яких дійшли до нас повністю. Перша п'єса Арістофана з'явилася 427 р. до н.е. під чужим ім'ям. Його комедії відрізняються сміливістю фантазії, гумором, нещадним викриттям сучасного йому ^фінського суспільства: " золотої молоді", аристократів, демагогів, агресивної політики Афін, тягарів Пелопоннеської війни, політиків і філософів (Клеопа в " Осах", Сократа у " Хмарах"). Ряд комедій Арістофана (" Арханяни ", " Лісістрата ", " Мир " тощо) присвячено війні і миру - провідній темі політичних дискусій афінського суспільства.

Змагальний характер давньогрецької культури найяскравіше виявився в театральному мистецтві. Саме театр, на думку Ф, Ніцше, став одним з важливих джерел формування грецької культури. Діонісійська сутність театру найяскравіше поєднувала неприборкану силу людських природних почуттів з трагізмом долі.

Театр виник з обрядових пісень - дифірамбів, які виконувались під час свята бога ДіонІса. Виконавці вбирались у козлині шкури, хором співаючи пісні на чолі із заспівувачем, який називався корифеем розмовляв з хором про Діоніса. Театралізоване дійство поклало початок трагедії, а з нею - театральним виставам. Давньогрецький театр був школою виховання, де в п'єсах піднімались найактуальніші питання моралі, політики й ідеології.

Грецький театр знаходився просто неба, він вміщував до 20-25 тис. глядачів. Театральні вистали продовжувалися зі сходу до заходу сонця протягом трьох днів і мали характер змагань. Жіночі ролі виконували лише чоловіки. Усі актори взувалися и черевики на високих підборах (котурни) та надівали маски, що виражали характер персонажа. З рота маски стирчав рупор-підсилювач голосу. Щоранку, відправляючись до театру, глядачі брали з собою подушку для сидіння та їжу.

З прозаїчних жанрів у класичний період особливого розвитку набувала риторика - мистецтво складати й виголошувати промови. Демократичний лад зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що потребувало вміння гарно і зрозуміло висловлювати свої думки, аргументовано та переконливо відстоювати свою позицію. Найвідомішими політичними ораторами, які уславилися своїми численними промовами-памфлетами, були Ісократ (слайд 67) (436-338 pp. до н.е.) та політичний діяч, борець за незалежність Афін - Демосфен (слайд 68) (384-322 pp. до н.е.).

На межі V і IV ст. до н.е. світ грецьких полісів охопила всебічна криза. Суспільна нестабільність, зменшення ролі Афін у культурному житті еллінів, загроза македонського вторгнення спричинили в людей зневіру у звичних полісних цінностях, традиційні уявлення витіснялися новими настроями та ідеями. У всіх сферах духовної культури IV ст. до н.е. з'явилися ознаки нового, що виходило за рамки класичних норм та ідеалів, сповіщаючи про настання нового етапу в культурному бутті античного світу.

2. Культурний феномен еллінізму: космополітизм та індивідуалізація (остання третина IV - І ст. до н.е.)

Елліністичною цивілізацією, що проіснувала майже 300 років, називають новий ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, форм політичної організації і соціальних відносин народів Середземномор'я, Передньої Азії та прилеглих регіонів, що об'єдналися в одну державу внаслідок походів А. Македонського (слайд 69) (356-323 pp. до н.е.).

Александр та його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і варварами (не греками). Елліністична культура набувала нових космополітичних рис, без кордонів, націй і держав. Особливістю епохи еллінізму був синтез грецької та східних культур, їхня взаємодія визначила подальші культурно-історичні долі окремих регіонів елліністичного світу, в тому числі і європейської цивілізації. Однак пануючою в цьому тандемі залишалась грецька культура. У самому понятті " еллінізм" міститься вказівка на перемогу грецької культури в країнах Сходу. Проте елліністична культура, незважаючи на її цілісність та наявність спільних рис, не була одноманітною: у кожному регіоні вона мала місцеву специфіку.

За добу еллінізму вперше до Європи з Азії потрапляє і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного вождя. Еллінізм характеризувався також наростаючим процесом розмивання етнічної однорідності, руйнуванням полісної, релігійної замкнутості. У цих умовах рядовий громадянин відходить від політичних справ, поступаючись місцем верхам суспільства, але не перетворюється на сіру безлику масу, а виражає свою індивідуальність через заглиблення у внутрішній світ. Еллінізм - це доба пробудженого індивідуалізму, який виявляється в дослідженні проблем щастя, етики, моралі.

Найважливішим поштовхом наукового, технічного й культурного прогресу став обмін досвідом та знаннями між місцевим населенням та греко-македонцями. У ремеслі це виявилось у масовості виробництва, удосконаленні ткацького верстату, розширенні асортименту одягу та взуття. У Єгипті

з'явилися нові сорти папірусу, а в Пергамі з II ст. до н.е. - пергамент (слайд 70) (не дублена шкіра) вироблена із шкіри великого рогатої худоби або баранячої шкіри, яка використовувалась як матеріал для письма). Широкого розвитку набула рельєфна кераміка з металевим відливом, стилізована під дорогий металевий посуд. У ювелірній справі освоєно техніку перегородчастої емалі та амальгамації (амальгама - сплав ртуті з металом; використовується при позолоченні, у виробництві дзеркал, кольоровій металургії). У скляній справі розпочалося виробництво мозаїчного, двокольорового, гравірованого та золоченого скла. Але такі вироби були надзвичайно дорогими.

Значних успіхів було досягнуто в суднобудуванні, розширенні мережі кораблебудування та доків, упорядковувались гавані, з'являлися нові маяки. Одним із семи чудес світу був Фароський маяк (слайд 71), створений архітектором Состратом з Кніду біля Александрії близько 300 р. до н.е. За його типом почали будувати маяки в інших портах імперії.

Доба еллінізму позначилася зрушеннями у містобудуванні. За часів А.Македонського (слайд 70) виникло близько 70 міст, найрозвиненішими з яких були Александрія в Єгипті, Антіохія на Оронті, Селевкія на Тигрі, Пергам тощо.

Елліністичні міста мали прямокутне планування. Вулиці були ширші, ніжу старих грецьких містах. За свідченням Страбона, Александрія " перетиналася вулицями, зручними для їзди верхи І на колісницях, та двома широкими проспектами понад ЗО м завширшки, шо під прямим кутом ділили місто навпіл". Міста забезпечувались водоканалами і каналізацією, для малозабезпечених будувались багатоповерхівки та фортифікаційні споруди. Загалом за чистотою та наявністю зручностей елліністичні міста випереджали рівень благоустрою міст часів Людовика XV.

В еллінську епоху триває розвиток архітектури, живопису та пластичного мистецтва. Видатними пам'ятками еллінізму стали храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого Геростатом, храм Аполлона поблизу Мілета, Олімпейон, в якому було започатковано два ряди колон навколо прямокутної будови храму, храм-гробниця Мавсола в Галікарнасі. Особливості зодчества виявилися як у розмірі, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору,.

В елліністичній скульптурі переважав поетичний стиль, що відповідав новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Поряд з класичними зразками з'являється гігантоманія та скульптурна мініатюра. Величезним архітектурним монументом був вівтар Зевса в Пергамі, збудований на початку II ст. до н.е.

Найвідомішими пам'ятками патетичного монументалізму є статуя богині Ніки Самофракійської (слайд 72) (крилата богиня перемоги), що стояла на постаменті у формі носової частини корабля, з якого злітала богиня, та скульптурна група " Лаокоон " роботи Агесандра, Полідора та Афінадора (слайд 73)

Сюжет " Лаокоона" взятий зі сказань про троянську війну. Троянський жрець Лаокоон був покараний богами за те, що переконував своїх співгромадян не довіряти грекам і не заносити до міста дерев'яного коня. За це боги наслали на нього велетенських зміїв, які задушили Лаокоона та його синів. Скульптура зображує відчайдушні і даремні зусилля героїв вивільнитися з лабетів чудовиськ, які здавили тіла трьох жертв. Марність боротьби, невідворотність загибелі очевидні.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа. Так, Харес з Лінда спорудив на острові Родос на честь героїчного захисту міста Родоса гігантську бронзову скульптуру бога Геліоса (Сонця) - знаменитий Родоський Колос (слайд 74, 75), що став одним із семи чудес світу.

Статуя Колоса Родоського мала висоту ЗО м. Спочатку Харес спорудив залізний каркас І обліпив його глиною. Потім фігуру було вкрито бронзовим листом. На статую пішло 12 тонн бронзи. Щоб зробити її стійкішою, статую наповнили камінням. Колос Родоський простояв лише 66 років. У 224 р. до н.е. він був зруйнований під час сильного землетрусу. М

Елліністичні скульптори продовжують традиції Скопаса і Праксителя, але їх твори позначені більшим ступенем індивідуалізації образів. Шедевра­ми елліністичної скульптури вважаються Афродита (Венера) Мілоська, статуї грецьких філософів.

Елліністична література, на відміну від літератури класичної Греції, позбавляється суспільно-політичної тематики, її сюжети досить прості, обмежені побутовими інтересами певних соціальних груп. Тому багато класичних творів втратило свою художню і суспільну значущість. Улюб­леними жанрами знаті стають гімни, епіграми, епос, ідилії. Водночас інтереси широких верств населення виражалися в комедії та мімі. Нова комедія, або " комедія моралі ", у якій найвідомішим у IV ст. до н.е. був Менандр (слайд 76), оспівувала приватне життя громадян.

Високого розвитку набуває гліптика (різьба на камені). Зображення могло бути рельєфним ( камея ) або вирізаним вглиб ( інталія ) (слайд 77). Завдяки майстерності різьбарів вдавалося створювати справжні шедеври. Одним з них є камея Гонзага, (слайд 77) на якій вирізьблені портрети царя Птоломея Філадельфа та його дружини Арсіної. Матеріалом був напівкоштовний камінь сардонікс. Зараз цей шедевр зберігається в петербурзькому Ермітажі.

Важливим чинником розвитку культури стало поширення грецької системи освіти та образу життя. Зросло значення наук, особливо технічних, у практичному житті. Свідченням цього стало створення центрів наукових знань: бібліотек у Пергамі, Александрії, Антіохії та інших містах, Мусейона - храму наук в Александрії.

Найбільшою бібліотекою елліністичного світу вважалася Александрійська, що була складовою Мусейону, Вона нараховувала близько 700 тис. сувоїв. Створений Птолемеем І, Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічним театром, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, місцями для роботи й відпочинку вчених, житловими кімнатами та їдальнею. Вчених утримувала держава. Матеріальна база наукових досліджень зростала також завдяки меценатству, яке вважалося дуже престижним. Про велике значення науки в елліністичному світі свідчить той факт, що при дворі кожного царя існували мусейони та бібліотеки, а вченим створювались умови для праці.

Класифікація наукових знань призвела до прогресу науки загалом. Особливого розвитку набули математика, медицина, географія, анатомія, ботаніка тощо. Синтезом математичних знань античності стала праця Евкліда (слайд 78) " Елементи" (" Начала " (слайд 78)). З ім'ям Архімеда Сіракузького (слайд 79) пов'язано створення наукової механіки та одного з законів гідростатики; Аристарх Самоський за вісімнадцять століть до Коперника довів, що Земля обертається навколо Сонця; Страбон (слайд 80) у трактаті " Географія " у 17-ти книгах описав відомий на той час світ - від Британії до Індії; Фєофраст (слайд 81) створив " Історію рослин" (слайд 81); Герофіл відкрив існування нервів у людини, висунув гіпотезу, що розумова діяльність пов'язана з мозком та припустив існування кровообігу. У період еллінізму зароджується філологія як наука у формі філологічної критики, відновлення і коментування оригінальних текстів, класичних творів, починаючи з Гомера.

У філософії періоду еллінізму панувала грецька традиція, тривав процес виникнення нових шкіл. Особливого значення набували вчення стоїків, кініків та філософія Епікура (слайд 82) (341-270 pp. до н.е.). Для філософських шкіл, що виникли й розвивались у період еллінізму, було характерним визнання за рабом людської гідності, вищих моральних якостей і мудрост і. Вони слугували за одне з джерел формування ідеології християнства.

У період еллінізму змінилися релігійні уявлення греків. Традиційні для античної Греції релігійні вірування, поєднавшися зі східними традиціями, породили нові форми релігії, поширилося ототожнення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами. Деякі культи греки засвоїли майже незмінними, лише перейменували Ісіду на Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Артеміду. Чільне місце в культурі еллінізму належить культу Зевса Гіпсіста (Найвищого), що тотожний фінікійському Ваалові, єги­петському Анонові, юдейському Ягве та багатьом іншим. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.

Загалом елліністична культура відрязнялася від класичної грецької. Це була космополітична культура, яку творив " громадянин світу", а не грецького полісу. Вона стала не лише втіленням унікальності грецького духу, а й засвоєнням найкращих здобутків культурного розмаїття об'єднаного світу. Крім того, це була культура стратифікованого суспільства: більше ніж будь-коли вона творилася культурою інтелектуальної еліти, задовольняючи потреби нової рабовласницької знаті. Елліністична культура віддзеркалила основні проблеми перехідного періоду - від античної полісної колективності до індивідуалізму, народжуваного рабовласницькою монархією. Витончена багатомірна культура еллінізму стала завершальним етапом у розвитку культури Стародавньої Греції. Вичерпувались традиційні засади грецького соціуму. На історичну арену виходила нова культуротворча сила - Рим, який у кінці І ст. до н.е. утвердив своє панування в елліністичному світі.