Функції одягу

Міністерство культури України

Донецьке училище культури

Реферат на тему:

«Одяг в української обрядовості»

Робота студента гр. 4 ВТЗ-9

Заргарян Олександра

Викладач: Чумакова Г.О.

Донецьк

Функції одягу

Народний одяг становить одну з найважливіших галузей традиційної культури етносу. В ньому відображені природно-географічні умови, в яких проживає етнічна спільнота, специфіка господарської діяльності етносу чи його окремого підрозділу, етнічні традиції та контакти з іншими народами, світоглядні уявлення, вірування, естетичні смаки і вподобання, соціальна та статево-вікова структура народу на певному історичному етапі його буття. Відповідно традиційний одяг виконує низку функцій: захисну, апотропеїчну (оберегову), естетичну, етнодиференціюючу, соціальну, статево-вікову.

Захисна функція належить, безсумнівно, до найдавніших. Адже одяг насамперед захищав тіло людини від несприятливих природно-кліматичних умов — холоду, спеки, дощу, снігу, морозу, вітру, укусів комах тощо. Різні кліматичні умови, в яких проживали і проживають народи світу, зумовили появу значної кількості видів і форм одягу та їх захисну специфіку. Це простежується не лише на прикладі етносів, які живуть у різко відмінних природно-географічних умовах, а й у межах розселення однієї етнічної спільноти, зокрема українців. Наприклад, у Карпатах поширеним безрукавним нагрудним одягом найчастіше слугувала коротка хутряна безрукавка (кептар), на Підгір'ї — сукняна (бруслик, лейбик), на Середньому Подніпров'ї — легша і довша керсетка. Бойки, гуцули і лемки носили шкіряне взуття (постоли, ходаки, керпці), а поліщуки — плетене з лика (личаки), які найбільше відповідали місцевим природно-кліматичним особливостям.

Не менш давньою слід вважати апотропеїчну (оберегову) функцію одягу. Вона тісно пов'язана зі світоглядними уявленнями українців, демонологією, вірою в силу магічних дійств. Адже, згідно з первісними уявленнями, навколишній світ населений різними могутніми духами, ходячими мерцями, які не завжди добре налаштовані до людини, тривалий час побутувала (а подекуди й досі збереглася) віра у небезпеку зловорожої магії, в лихе око тощо. Тому одяг, який облягав тіло, повинен був захистити людину від можливих негативних впливів. Низка елементів одягу чи окремих його компонентів виконувала саме апотропеїчну функцію. Це стосується, наприклад, вишивки, яку наносили на сорочку чи інші компоненти одягу: місць її розміщення, колористики, орнаменту. Роль оберегів виконували прикраси, які доповнювали стрій (дівочий вінок, виготовлений із певних рослин, стрічка тощо).

З плином часу оберегова роль багатьох елементів і компонентів одягу була забута, вони почали виконувати здебільшого естетичну функцію. В прикрасах, вишивці, тканих орнаментах, колористиці виявлялися художньо-естетичні смаки народу з численними регіональними особливостями. На сучасному етапі найкращі з них використовуються для виготовлення святкового національного вбрання, сценічних костюмів.

З обереговою функцією тісно пов'язана обрядова. В минулому обрядовий одяг українців містив низку атрибутів, характерних, наприклад, для весільного, родильного чи поховального обрядів. Вони відображають світоглядні уявлення етносу, його духовні традиції, норми обрядової поведінки. У весільній обрядовості такими атрибутами можна вважати рушники, гуцульську гуглю, чільце, калачі на поясі в молодих, дружб і дружок (Покуття); в родильному обряді — крижмо; у поховальному — біла або чорна хустка, весільний характер поховального одягу неодруженої молоді тощо. В окремих календарних та оказіональних звичаях і обрядах одяг носили навиворіт, одягали стрій протилежної статі, носили влітку кожух або виконували те чи інше ритуальне дійство частково або повністю оголеними.

Істотне місце в обрядовому одязі мала колористика і наявність чи відсутність прикрас. Зокрема, у весільному вбранні домінував червоний колір; в поховальному — білий, який на зламі ХІХ—ХХ ст. витіснив чорний колір під впливом європейської міської моди.

Етнодиференціююча функція одягу виявляється в тому, що засвідчує належність людини до певної етнічної спільноти. В українців кількість специфічно етнічних елементів одягу обмежена вузьким колом декоративно-художніх засобів і конструктивних прийомів. На межі ХІХ—ХХ ст. етнічна специфіка українського одягу найповніше збереглася у селянському вбранні. Однак він не мав єдиного загальноукраїнського зразка, варіанта. Натомість в Україні відомо чимало регіональних комплексів та їх локальних варіантів. Вони виникли під впливом низки факторів (природно-географічних, господарських, внаслідок тривалих контактів з іншими етносами). Водночас у них нерідко зберігалися окремі архаїчні риси, характерні для давніх етапів етнічної історії українців — ранньослов'янської доби, часів Давньої Русі (плетене взуття, незшитий стегновий одяг, тунікоподібна сорочка та ін.). У процесі формування нації, а також під впливом нівеляції багатьох компонентів традиційного одягу поступово викристалізувалося уявлення про український національний костюм або його окремі важливі атрибути. Показовим у цьому сенсі може бути одяг українського козацтва. Сформувавшись у порівняно пізній час, увібравши в себе чимало іноетнічних запозичень (європейських, східних), він мав вплив на український традиційний одяг загалом і навіть нерідко усвідомлювався як національний, який репрезентує всю українську спільноту. Аналогічна ситуація склалася і з іншими регіональними комплексами українського народного вбрання. На сучасному етапі, мабуть, у жодному кутку України не виникне жодних сумнівів у тому, що подільський, волинський або навіть гуцульський костюм є водночас українським національним.

Процес формування єдиного національного костюма утруднювали не лише зазначені обставини, а й складна соціальна структура української етнічної спільноти. Адже такі соціальні стани, як селянство, козацтво, шляхта, міщанство, козацька старшина, інтелігенція мали специфічно станові особливості одягу, який тим самим виконував соціальну функцію. Зазначимо також, що на одяг трьох останніх станів мав вплив міський європейський костюм. Водночас у них зберігалися певні компоненти традиційного селянського одягу. В новітні часи низка елементів міського європейського костюма проникала і в селянський одяг. Одяг панівних станів і заможних прошарків вирізнявся вищою частотою переміни костюма, наявністю різних за призначенням костюмів — святкових, будених, кількістю комплексів одягу, яка припадала на члена сім'ї.

Соціальне становище засвідчували й такі показники, як якість тканин, з яких виготовляли одяг, кількість прикрас та інших доповнень до костюма.

Одяг також відбивав статево-вікові ознаки людини. Статево-вікова функція одягу пов'язана з характером діяльності різних за статтю та віком людей, а отже, і їх становищем у суспільстві. Наприклад, хлопчики тривалий час не носили штанів, натомість верхнім одягом їм, як і дівчаткам, слугувала довга сорочка. Право носити окремі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов'язувалося з переходом у категорію дорослих. Однією з ознак дівочого стану був дозвіл ходити з відкритим волоссям і носити вінок. Заміжнім жінкам звичай забороняв з'являтися на людях з відкритим волоссям. Колорит жіночого костюма (насиченість одягу вишивкою, її колір), кількість і характер прикрас із віком ставали стриманішими і скромнішими. В Карпатах носити бороду і довге до плечей сиве волосся було привілеєм лише старійшин сільської громади. У чоловіків крайка була вужчою і порівняно скромніше декорованою, ніж у жінок. Водночас у гуцулів широкий пояс-черес носили лише чоловіки, причому кількість пряжок та інших декоративних елементів на ньому засвідчували рівень заможності, статус у громаді.

ВИГАДАВ ЧОРТ МОДУ, А САМ - У ВОДУ (традиційний національний одяг)

Національний одяг — це вияв святкового, врочисто піднесеного настрою. Це культурно-історична спадщина наших славних старокняжих і козацьких часів. Артистичне багатство національного одягу виявляється у розвиненій гамі кольорів та в мистецьких формах. Гармонійна цілісність національного одягу просто вражає. Вишивки та мереживо на одязі — свідоцтво мистецького смаку й артистичного досвіду народу. Тому той факт, що національний одяг тепер не но-

сять кожного дня, ще не визначає, що він не модний або що його естетична вартість не може бути належно оцінена не тільки нашими людьми, а й чужинцями.

Узагалі український національний одяг відзначається багатою регіональною та етнічною розмаїтістю. Проте одяг різних куточків нашої країни в цілому має певні спільні елементи.

Так, у спадщину ще від давніх слов'ян дістався найбільш поширений жіночий одяг — довга сорочка, підперезана поясом. Вона прикрашена вишитими магічними орнаментами. Вишивка, між іншим, —.основна оздоба національного костюму. Вишивають переважно «нижній» одяг — чоловічі й жіночі сорочки, а також деякі аксесуари (пояси). По візерунках вишиваної сорочки можна «прочитати», звідки вона походить, вік, стать та її призначення.

Поверх сорочки в будні слід вдягати запаску, а на свята — плахту, що її підперізують крайкою, тканиною з барвистих ниток, з китицями на кінцях. Оскільки і плахти, і запаски спереду розходяться, то поверх них одягається попередниця, підібрана під колір плахти й оздоблена вишивкою. Крім кольорових крайок, використовуються також вузькі лляні рушники, переткані червоними смужками. Поверх сорочки одягається корсетка з тонкої вовняної матерії, оксамиту або шовку. Довжина її — по коліна або по пояс.

Що ж до взуття, то колись найулюбленішим святковим взуттям жінок колись були чоботи з сап'яну, найчастіше червоного кольору. Дівоче взуття — черевички з парчі. Лапті чи постоли були прикметою бідності й не дуже шанувалися в Україні. Сьогодні взуття шиють з різного матеріалу та різних моделей, проте класичні українські чобітки, наприклад, періодично входять у моду завдяки своїй жіночності та яскравості.

Барвисті стрічки та низки намиста доповнюють вбранг ня, додають йому святковості. Часто поряд з коралями на шию покладають намисто з монет — дукати.

Чоловічий національний одяг складається із сорочки, штанів або шароварів, безрукавки (чоловічої корсетки), паску, чобіт. Біла чоловіча сорочка з віками змінила свій вигляд: із довгої, до колін, на випуск, вона стала короткою, з

вишитим коміром та манжетами на кінці рукавів; завжди заправляється в штани. Така сорочка має розріз посередині на грудях, із петельками для застіжок, які робляться з шовкового шнурка або стрічки. Інколи на сорочку надягають чоловічу корсетку, що нагадує жилетку, і підперезують поясом. Історично вона походить від козацького піджупанника. Щодо штанів, то з давніх-давен їх в Україні було два типи: вузькі штани та широкі шаровари. Вузькі штани шиються до паска і застібаються на ґудзики, а шаровари підперізуються очкуром. Кожен з цих двох типів штанів відповідає певному типу сорочки: з вузькими штанами носять довгу сорочку навипуск, а до сорочки, що заправляється в штани, носять шаровари. Неодмінним елементом чоловічого одягу є також пояс — шовковий, вовняний або бавовняний, різного кольору, прикрашений довгими китицями. Поясами підперізували не тільки шаровари, але й верхній одяг — жупан, свиту, а іноді й кожух. Основним взуттям чоловіків є чорні чоботи, але в гірських мешканців поширені так звані моршенці, або ходаки: шкіряна підошва, кінці якої стягнені на нозі мотузком, ликом чи ремінцем.

Взимку і для чоловіків, і для жінок передбачений кожух вичинених овечих шкір. На теплішу ж погоду існує кілька варіантів верхнього одягу, свита — одяг з цупкого вовня-

ного матеріалу, часто пофарбована в яскравий колір, оздоб»-лена вишивкою чи нашиттям, ще легший кептар — у гуцулів», а жупан — у Центральній Україні. Жупан походить від ко»-зацьких часів. Часом замість жупана можна зустріти кунтуш..

Доповнюють картину національного костюма головні убори та зачіска. Головний убір для чоловіка — це капелюх, солом'яний бриль, шапка або ж кучма (шапка з каракульчі).

Дівчатам прийнято ходити з непокритою головою, що, з& народними уявленнями, є ознакою дівочої честі. Втративши честь, дівчина мусить покривати свою голову — звідси й назва «покритка*. Також до дівочого національного костюма входить вінок, часто зі стрічками.

Заміжня жінка мусить вкривати голову хусткою, наміткою або ж очіпком. Головний убір жінки вважається найважливішою частиною її вбрання, тому способи, у які хустки чи намітки зав'язуються, дуже різноманітні та складні. На цьому зупинимось трохи докладніше.

ОДНА БУЛА ХУСТКА, ТА Й ТУ В ВОДУ ВПУСТИЛА (прикрашання зачіски, головні убори)

Ніщо так не змінює, точніше, не прикрашає жінку, як головний убір. Сьогоднішня техніка нарощування волосся, по суті, бере початок з тих часів, коли ще зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. Подекуди дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, що закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами — закосичували.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) дуже поширений і сьогодні. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивають їх навколо голови та закріплюють за ними квіти, що створює враження одягнутого на голову вінка. Або ж просто вплітають квіти у розпущене волосся, що надає дівчині надзвичайної привабливості та врочистості. Зрозуміло, сьогодні це виробляють або заради розваги, або при проведенні якогось народного свята. Але, як і колись, дівчата не в змозі не милуватись своєю вродою, що підкреслюють яскраві квіти.

Одні вінки мають вигляд тоненької яскравої стрічки, що пов'язують навколо голови й закріпляють ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку затикають штучні або живі квіти.

Інші роблять на твердій (можна картонній) основі, на яку в багато рядків нашивають вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Основу обтягують тканиною, а зверху прикріплюють квіти. Є ще звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів. В.они можуть бути більш або менш нарядними та складними. Роблять їх з різних живих (чорнобривців, троянд, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів. Ззаду на спину опускаються барвисті стрічки. Вінки вважаються дівочим головним убором. А для заміжніх жінок існував очіпок (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа). Твердий очіпок — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який очіпок (чушку) одягали під хустку або під твердий очіпок. Сьогодні жінка вільніша в цьому відношенні: майже ніде не почуєш «засвітити волосся» — давній термін, що означав ходити з непокритою головою.

Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті. Не думаємо, що саме від того, чи є щось на голові жінки, сьогодні залежить кризовий економічний стан у країні або ж епідемії тяжких хвороб, проте народна мораль, на жаль, втрачає свої позиції.

Варто зазначити, що обряд покривання голови молодої на весіллі, тобто вдягання очіпка, який виконував певну магічну функцію та був символом щастя й добробуту в сім'ї, і сьогодні є доволі розповсюдженим, хоча роль очіпка зазвичай відіграє хустка.

Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне вбрання голови. Способи пов'язування її найрізноманітніші: під підборіддям, на маківці, на потилиці тощо.

Барвисті, яскраві, з кистями й без, часом справжні витвори мистецтва, вони періодично входять у моду, а з продажу не виходять ніколи. Пов'язана на голові хустка — не тільки знак того, що жінка вже заміжня. Вишиті хустки в Україні були тільки білого кольору. На це навіть звертали увагу чужинці-мандрівники. Тільки значно пізніше від південних слов'ян українці запозичили барвисті хустки. Хустка за старих часів в Україні мала ще й важливе обрядове значення. Зокрема, коли до дівчини на порі приходять свати і парубок їй до вподоби, то на знак згоди вийти заміж вона пов'язує хусткою парубкові руку. Ще за козацьких часів побутував звичай дарувати нареченому-козакові, який вирушає в похід, власноруч вишиту хустку. У цьому разі хустка виступала символом вірності в коханні. Якщо козакові судилося загинути на чужині, то його вірні побратими закривали дівочою хусткою йому обличчя.

КУПИ КОРАЛІ, ЩОБ ЖЕНИХИ НЕ ПІШЛИ ДАЛІ (жіночі прикраси)

Чи не найбільш цікавою темою за всіх часів є жіночі прикраси — різноманітні вушні, шийні та нагрудні прикраси. До складу шийних і нагрудних прикрас, наприклад, входять різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестики тощо). Бісерні прикраси переживають своє відродження за наших часів, коли форма, способи плетіння, малюнки, колорит не можна навіть підрахувати.

Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, що широко побутує й дотепер. З ними пов'язано чимало народних повір'їв: вони нібито можуть знімати головний біль, загубити їх вважається нещастям. За традицією, на піст або під час трауру прийнято вдягати найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусить зняти сережки.

Мати обов'язково повинна передати своїй дочці у спадок родинні сережки, що їх носила вона, бабуся, прабабуся й т. д., щоб доля доньки була щасливою.

Майже з дворічного віку, а то й раніше, дівчаткам проколюють вуха. Але в народі вважається, що найкраще дітям носити мідні, дівчатам — срібні, позолочені, а жінкам — золоті сережки.

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Із дорогих природних матеріалів (коралів, бурштину, перлів, гранатів тощо), зі скла, дерева, металу, довгі й короткі, масивні й зовсім непомітні, сьогодні вони продаються чи не на кожному кроці.

Особливий статус у коралового намиста, що набуло надзвичайного поширення, хоча й залишається малодоступним для біднішого населення. Ставлення народу до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі різні за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. їм народ приписує особт ливі лікувальні властивості.

У траур та на піст замість червоного намиста прийнято одягати скляне — молочне або прозоре. Після 40 років жінка мусить відмовитися від носіння намиста, хоча в деяких випадках можна носити й довше («Як якій добре жити, то й довше намисто носить»).

Дукати майже відійшли в минуле. їх подекуди лише нагадують вдалі імітації.

Хрестики — культові елементи, що входять до комплексу нагрудних прикрас і є сьогодні не лише атрибутом приналежності до віри, але й оберегом, талісманом і просто гарною прикрасою.

Як бачимо, одяг, поряд із забезпеченням фізичного-існу-вання людини задовольняв її різноманітні інші соціальні та естетичні потреби.

Завдяки своїй символічній значущості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції, властиві феноменам духовної культури.

Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язані з призначенням костюма. Найменш інформативними є крій, силует, пропорції одягу. Вони певною мірою стабільні. Особливості ж декоративно-художнього оформлення одягу більш здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей.