Машинопис сивого лікаря

Шорсткі долоні масажиста бгали плечі, спину, потворний вигин ребер під лівою лопаткою. До певного моменту це було навіть приємно, але ось масажист узяв до рук колесо з довгим держалном і почав водити уздовж хребта. Тонюсінькі голочки на колесі ледь-ледь торкалися шкіри, але змушували тіло звиватися вужем. У ці хвилі він зціплював зуби і заплющував очі; ввижалося, що всі кінчики нервів зібралися в центральній точці бридкого горбу. За який час той виріс? Півроку? Кілька місяців? Може, якби... Та хіба була в нього тоді можливість лікуватися! З лікарні виписали - назад на зону. І до роботи.

Клятий шаман! Проклятий сам і діти його до сьомого коліна!..

Масажист, насвистуючи, підійшов до вмивальника й ретельно вимив руки.

- Ще пару хвилин полежіть, а потім вдягайтеся.

Пройшов до столу, сів, закинувши ногу на ногу, забігав кульковою ручкою в лікарняній пожовклій карті.

...Володимир Матвійович Горбань, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень у 1978-1985 роках, член організації “Amnesty International”, голова Фонду Британського університету, доктор фізико-математичних наук, громадянин Великобританії, помалу підвівся з лікарняної отоманки й накинув на плечі сорочку. Згадка про шамана, який, на глибоке переконання Горбаня, один винен у скаліченому його житті, потягнула за собою ще й ще неприємні спогади. Здавалося, давно вже перекреслив колишнє своє життя, давно вже забув, що в його біографії правда, а що вигадка, але час від часу спомини обсідали його, змушували ганятися за примарами минулого.

В такі миті він гарячково дзвонив комусь по телефону, через десятих знайомих надсилав запити до довідкових служб, годинами сидів в інтернеті і шукав, шукав! Шукав трьох: Шапку, Шкварченка і хитрого якута на ймення Мічилла.

І одного дня йому пощастило. За іронією долі, найпершим знайшовся Мічилла, навіть прізвища якого Горбань не знав. Легко знайшовся, і він довго ще не вірив, що така удача можлива, але, раз побачивши якута з віддалі п’ятьох кроків, уже знав: той! Змінився, постарів, але - той!

Зиркнувши на Мічиллу, Горбань спершу чогось злякався: видалося йому, що якут під чіпким поглядом на мент застиг і готовий був повернути голову, але не зробив цього - опустив плечі і рушив далі у своїх справах.

Перший страх швидко витіснила злостива радість: знайшов! Стільки років марив, уповав, снив - і знайшов!

Горбань довго йшов назирці за якутом, тихо ставлячи на землю ступні в дорогих англійських черевиках на гумовому ходу, стежив, як світла шкіра вкривається плямами нецивілізованого, відразливого, віковічного для цих проклятих країв бруду, і зловтішно уявляв, як після всього спалить модельні свої черевики на пустирищі поза хатою, щоб випекти ненависний бруд минулого.

Мічилла накульгував подагричними ногами уздовж насипу, що в цьому місці нависав над залізницею. Колія, яка з лісу виринала на кількасот метрів і знову губилася поміж дерев, застугоніла, але потяга ще не видно. Він вибіжить у яругу непомітно; скільки приїжджих, що вперше тут опинялися і мали два кілометри від станції йти пішки до селища вздовж колії, лякалися його раптової появи! Мічилла зробив крок убік, готовий зійти з насипу, та несподівано завагався, і в цю секунду Горбань вперся йому просто в спину, дихнув гаряче в потилицю - і штовхнув грудьми.

Потяг випірнув із лісу, коли людська фігурка, прокотившись кілька метрів згори просто на рейки, навколішки стояла на шпалах. Локомотив стрибнув, гальмуючи, віддаль скоротилася до кількох метрів, якут поповз, але залізна борода спереду локомотиву, яка мала б відвалювати дрібні предмети з рейок, наштовхнулася на перешкоду, відкинути не змогла - і потягла людську фігурку за собою...

Зачекайте секунду, - масажист перервав свист, помітивши, що пацієнт уже вдягнений, - мені тут два слова лишилося дописати.

...Горбань спалив-таки дорогі англійські черевики тільки не на пустирищі, а в грубі. В останній момент злякався з ними вийти на пустирище, все йому марилося - ну й дурня! - що на шкірі з-під бруду проступають темні криваві плями...

Врешті-решт масажист згорнув медичну карту й простягнув її Горбаню. Той чемно попрощався, причому завдяки горбу це виглядало так, ніби він кланявся лікареві, і взявся за ручку дверей.

Не встиг він натиснути на неї, як двері відчинилися, й до кімнати увірвався сивий кремезний лікар.

- Ви сьогодні... - почав сивий лікар сходу - і затнувся. Довгу мить він дивився просто в очі Горбаневі, а тоді повільно промовив: - Пане Володимире, я не помилився?..

* * *

- Славо, я тобі так скажу...

За кухонним столом, встеленим картатою біло-зеленою цератою, накрита була невигадлива вечеря на двох. Під стелею люстра в шістдесят ватт освітлювала сивого немолодого господаря, який сидів боком і час від часу повертався до холодильника в себе за спиною, щоб дістати нехитрі наїдки: сир, ковбасу, огірки, - і ненормально вигнуту спину його гостя. Перед господарем і гостем стояли склянки і пляшка горілки, але вони забували наливати, зайняті гіркою, обтяжливою розмовою.

-...вони нас навіть не хочуть реабілітувати - “справу закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину”... А мої сім років? Псові під хвіст?

Сивий господар низько похилив голову. Він стискав у пальцях опецькувату склянку, час від часу підводив голову, мов хотів заперечити чи запитати щось у гостя, але не міг зважитися. Гість між тим говорив гаряче:

- Я розумію, тобі важко мене пробачити! Але свої гріхи я сам уже давно порахував. А що зроблено - те зроблено. Не можуть усі бути героями... Ти про інше подумай: не пробачити ближнього - теж гріх... Знаєш, а я знайшов Мічиллу. Так, так, знайшов! Він ніде не виїжджав, там, на поселенні, і лишився. Але... Я хотів із ним помиритися, хоча, чесно тобі кажу, як я його тоді ненавидів! Ти не повіриш! Десять років - десять років, щойно згадаю його ім’я, - трусити починало!.. Але згодом... Я запізно його знайшов. Отак.

Сивий здивовано поглянув на співбесідника.

- Він, - пояснив гість, - помер. Півроку тому. Пам’ятаєш, там улоговина безліса, де залізниця проходить, і поїзд іще так зненацька вискакує. То він, кажуть, ішов по колії зі станції і чи то спіткнувся і впав, чи то якось поїзда не завважив, але... під колесами... загинув. І, що найжахливіше, його поїзд не переїхав, а якось зачепив і потягнув за собою по шпалах, дуже сильно побило його, понівечило. Отак...

Сивий мовчки підвівся, дістав третю склянку, до половини налив її горілкою і накрив скибкою чорного хліба.

- Славо, якби ти знав, як мені тяжко. В мене нікого не лишилося тут. Я ж виїхав з України ще на початку дев’яностих - щойно можливість з’явилася. У мене ж тепер і гроші є, і хата в Лондоні - маленька, щоправда, та там усе маленьке... Але я, як дурень, вернувся і тут тягаюся з міста в місто...

Сивий лікар Святослав Пилипович Шапка вийшов із кухні й за хвилю повернувся зі світлиною в руках. Кинувши дивний погляд на фото, він обережно поставив його на столі, притуливши до стіни під вікном. На світлині троє молодих чоловіків обійнялися; двоє з них - сам Святослав Пилипович і його друг Олександр Остапович Шкварченко - усміхалися невідомому фотографу, а третій - - довговолосий якут Мічилла - замислено глядів мимо об’єктива.

Святослав Шапка налив ще по одній.

- А пам’ятаєш, - мовив гість, - це ж я вас знімав! Хіба я думав тоді... Та я й гадки не мав, правда!.. Ти вже пробач мені... я розумію, як тобі важко... після всього...

Святослав Шапка заспокійливо поплескав гостя по плечу. Горбань зітхнув з полегшенням.

- А знаєш, - заговорив він знову, - я в Британії докторську захистив... Ну, ти ж розумієш, по-їхньому то докторська, по-нашому, мабуть, кандидатська... Я навіть візитки собі зробив, хочеш одну?

Він витягнув із кишені візитку: синьо-червоний логотип “BUF” - переплетені готичні літери - і синій напис “Володимир Матвійович Горбань, доктор фізико-математичних наук, голова Фонду Британського університету”.

- А що це за фонд? - чи не вперше за вечір промовив Святослав Шапка.

- А це, чесно кажучи, я сам і заснував. Знаєш, треба ж було щось робити... Я спочатку в університеті там намагався викладати, але мене в штат не брали, тільки лектором - ну, це ніби як за сумісництвом по-нашому. Я два роки пропрацював - та й кинув. А тоді оцей фонд створив. Ми різні програми підтримуємо... - він завагався, добираючи слова, - в основному, технічного спрямування. Винаходи різні, знаєш...

У відповідь на його слова Святослав Шапка вкотре підвівся з-за столу й пошкандибав до спальні. У дверях він з’явився за кілька хвилин із пачкою паперу, скріпленою старим картонним швидкозшивачем. Господар відгорнув обкладинку й підсунув пачку гостю. Той прочитав швидше, ніж устиг здивуватися тому, що йому показують: “Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація”.

- То ти захистився? - здивувався гість.

Господар похитав головою.

- Не розумію... - знизав плечима Володимир Горбань.

- Я писав це, - пояснив Святослав Шапка, - чи не всі роки з тої пори, як звільнився. У мене в лікарні спершу небагато роботи було, я не за фахом працював... Та то пусте... У нас медучилище є, до мене студенти цікаві приходили, ми з ними експерименти ставили. А я все записував, занотовував. Бачив би ти, скільки в мене тих грубезних зошитів було! Тільки я все повикидав минулого року, як комп’ютер купив. Я це нікому не казав, а тобі скажу - ми ж не чужі, еге ж? - у мене в останній рік таке відчуття з’явилося, що вже час. Розумієш? Мічилла навчив мене шаманству, посвятив у таїнство, але головного не сказав: не можна перестати бути шаманом. Відступника або божевілля чекає, або смерть. А я відступник. Щойно повернувся з табору, закинув усе, почав книжки читати. Так зголоднів за книжками за десять років! І там ніби багато читали, але ж тут - таке розмаїття!

Святослав Шапка замріяно заплющив повіки. Гість не здивувався: з кухні добре проглядалася кімната, всі стіни якої були завішені книжковими полицями, а вздовж однієї стіни чотири книжкових шафи тулилися одна до одної й височіли аж ген до стелі.

- А потім оцю дисертацію почав писати, - продовжував господар, - почитав іще так дещо по шаманству, свої досліди долучив... Бачиш, - він вказав на роздрукований текст на жовтуватому дешевому папері, - забив усе в комп’ютер... Спочатку так важко було! Я ж навіть друкарською машинкою зроду не користувався, одним пальчиком клацав... А потім нічого - звик. Тепер чотирма пальцями клацаю, дуже зручно, - він соромливо усміхнувся, мов зніяковів од власної балакучості.

Володимир Горбань між тим роздивлявся машинопис. Перегорнув кілька сторінок, пробіг очима резюме і вступ, зазирнув у самий кінець. Обличчя його лишалося незворушним, але в очах зблискувала несподівана внутрішня жага.

- Айи ойун написав цілу дисертацію... Даси мені прочитати? - спитав він майже байдуже.

- Поки що ні, - ніяково відмовив Святослав Шапка, червоніючи на слова “айи ойун”, й одразу почав пояснювати: - По-перше, я ще не закінчив. Це чернетка, бачиш, я над нею працюю. По-друге, я маю стосовно цієї роботи інший задум...

- Який? - поцікавився гість, і далі гортаючи машинопис.

- Я не зможу вже захистити дисертацію, я прекрасно це усвідомлюю. Треба публікації в наукових журналах, а в мене ні грошей, ні доступу нема. Треба... Та я дізнавався якось їхні правила і зрозумів, що з тим захистом для мене - глухий номер. Я краще дещо інше зроблю... - і він хитро і в той самий час по-дитячому наївно примружився.

- Що? - спитав Володимир Горбань недбало.

- Я знайшов фірму, яка не гребує лівою, ну, неоподаткованою копійкою. Вони зголосилися мені допомогти. Розроблятимуть прилад. Я його “віщуном” назвав, - він недоречно гигикнув, - а вони його “їжаком” обізвали. В нього, розумієш, вигляд такий - наїжачений. Контакти на всі боки стирчать. Прилад вимірює провідність шкіри.

- Цікаво як! - промовив Володимир Горбань з дещо награним захопленням. - І що ж?

- Вони мені порадили хлопчину-комп’ютерника, тільки все марно. Ніяк той не може збагнути, що від нього вимагається. Розумієш, програму пише, а сам просто ніяк не второпає, що я йому пояснюю. Що він у тій програмі понаписував, одному Богові відомо. Я йому сто разів уже повторював...

У чому принцип твоєї ідеї? - жорстко спитав Володимир Горбань.

- У тому, - завагався сивий лікар, - що людський організм у змозі підсвідомо накопичувати інформацію і вловлювати небезпеку. Якщо людина не притлумлює свої відчуття, вона інтуїтивно знає набагато більше, ніж згодна те визнати. Якщо людина не відвертатиметься від страху, а піде йому назустріч, вона здатна побачити власне майбутнє... побачити джерело небезпеки...

- А прилад? - спитав Володимир Горбань гарячково.

- А прилад зчитує страхи людини і трансформує їх у - як би це висловити - пророцтва... Знаю, знаю, антинауково звучить, мов ворожіння на картах, але так воно і є... Ти ж знаєш, як роблять електроенцефалограму мозку? А це - майже те саме, тільки зчитуються сигнали шкіри... Простіше кажучи, після обстеження пацієнта ми зможемо локалізувати небезпеки, які на цього пацієнта чигають... Або не чигають, - поправив лікар сам себе.

- І від цеглини на голову вбереже?

- Ні, звісно, ні... Але захистить від лихого ока.

Володимир Горбань помітно захвилювався. Його викривлені груди здіймалися під сорочкою. Абааси ойун прокинувся в ньому й хижо глитнув слину. Він уже відверто супив брови й не намагався вдавати незворушного, незацікавленого слухача.

- Ти знаєш, - промовив він гаряче, - що я теж програміст? Ти розумієш, що я теж можу написати програму? Принаймні, спробувати... Тобі не доведеться розтлумачувати елементарних речей мені - після школи Мічилли я багато чого можу зметикувати й сам...

Святослав Шапка усміхнувся загадково, наче тільки й чекав цих слів, ніби він саме з цією метою і виніс зі спальні машинопис так і не захищеної докторської дисертації.

- А ще, - хвилювався Володимир Горбань, - наш фонд може профінансувати розробку. Ти ж, певне, все життя збирав, щоб розплатитися за цей прилад!

- Я згоден, - кивнув сивий лікар, - але цей сувій, - він очима показав на дисертацію, - я тобі поки що не можу дати прочитати весь.

Розділ XIII

ПАСТКА

Цієї ночі хованець постановив собі будь-що не спати. Ніхто не зможе його вколисати, ніхто не зможе його приспівати! Гострий розум і незламний дух, а ще твердий намір і ясна голова - запорука успіху.

Він, щоправда, не був певен, коли саме йому знадобляться незламний дух і ясна голова, адже сиділи вони з нявкою у занедбаному будинку одні-однісінькі, і вже час добігав до півночі, а нічого не відбувалося. Моторошна тиша важко лягала хованцеві на плечі, він здригався від найменшого шурхоту, повсякчас ввижалося, що з темних кутків кімнати виповзає страшний, щирить пекельні зуби...

І що ближче до полуночі, то виразнішими ставали шелести і стуки, наче хтось шастав будинком. Чи то кроки гримлять на другому поверсі, просто над хованцевою головою, чи то з розбитої шибки випав уламок скла? Чи то відлуння голосів літає коридорами, чи то вітер стугонить у комині? Чи то свиснув невідомий злодій - подав знак спільникові, чи то випадкова пташка пугукнула уві сні?..

Скільки не напружував зір хованець, нічого не бачив. І коли почав уже було заспокоюватися, а стуки-грюки затихли й упокорилися, він почув, як йому стисло руку вище ліктя - стисло так, що на мить припинило доступ крові, аж рука почала терпнути. Хованець інстинктивно шарпнув плечем і тільки тоді зрозумів, що то нявка вчепилася в нього обома долонями, а лице її обернене в темний куток. Із розтуленого рота по-справжньому переполоханої галабурдниці виривалося тільки уривчасте дихання. Хованець повернув голову.

Якби він міг бачити в темноті так само добре, як його лісова товаришка, він, ачей, і сам би розгледів нічних почвар, які торохкотали, брязкали й свистіли, наганяючи жах. Карлики з головою, не більшою від наперстка, з тулубом тонким, як солома, голі й босі, стрибали по кімнаті, а що в коридорах чулося шарудіння, можна було здогадатися: їх у будинку - ціла армія.

- Ти чого перестрашилася? - спитав хованець нявку, не криючись, адже дрібненькі істоти проти нього, велетня, були - що миша проти кота.

- Хто це? - прошепотіла нявка.

- Нічки.

- А чого вони?..

- Ходять ночами, тутукають і спуджують тих, хто не спить. А як лишиш недороблену роботу, дороблять за тобою так, - хованець загиготів, - що назавтра не розбереш, з якого кінця тепер до неї братися, щоб розплутати.

- А чого вони тут? - запитала відмерла нявка. - Адже тут ніхто не живе?

- Ніхто не живе, але хтось навідується... От ми, наприклад... А взагалі, маю підозру, що ми ще й не того сьогодні станемо свідками...

І нявка нарешті розчумала:

- Нявський Великдень!

Нічки, яким набридло лякати парочку, котра їх так легко викрила, бадьоро повистрибували крізь розбиті вікна й галасливою зграйкою подалися вниз по вулиці - сьогодні вони мали повне право добре розважитися, адже таке свято буває тільки раз на рік! Уздовж вулиці покотився грім зловіщих звуків, і не одна жива душа в своїй хаті, лежачи в блаженній тиші, знагла схопилася з м’якої постелі, налякана лиховісним здогадом: злодій підкрадається до вікна!..

Нявка з хованцем позостались у непривітному будинку наодинці.

Та чекали вони недовго. Шелеснуло за вікном гілля. Писнула миша, ховаючись під корінням дерева. Наполохана сонна пташка впала з дерева, але, не долетівши до землі, розправила крила й шаснула подалі від зачаклованого місця. Затанцювали вогники на цвинтарі - наче вітер прокрався над могилами. Зблиснули очі з-поміж густого листя високого явора, злетіла лискуча чорна пір’їна, закрутилась у повітрі, вирву по собі лишаючи. На підвіконня лягло велике крило.

Нявка й хованець забилися в куток кімнати.

Ворон постукав твердим дзьобом об раму, тоді переступив через неї та опинився в приміщенні. Він походжав по підвіконню, і довгі загнуті кігті цюкали в темряві, як залізні. Ворон зизив блискучим оком по кімнаті, та якщо й бачив непроханих гостей у найтемнішому кутку, нічим цього не виказував. Ходив, придивлявся, головою кивав сам до себе, ніби бесіду вів із невидимим співрозмовником.

Місяць визирнув з-за дерев, крізь вікно до приміщення впав квадрат тьмяного світла, і на його тлі - темна воронова тінь. Хованець перевів погляд із птаха на підлогу і побачив, що тінь тримає дещо у кігтистій лапі. Підняв очі на ворона - той нічого не мав.

- Бачила? - ледь чутно пробурмотів він до нявки.

- Бачила, - майже безгучно відповіла вона.

- А він тут?..

- Усі злітаються на Нявський Великдень.

Ворон, якому, вочевидь, набридло шепотіння в кутку, націлив одне око на хованця й голосно крякнув:

- Ще не народився той, хто від мене спромігся би сховатися! Виходьте!

Спільники знехотя вилізли з кутка й потрапили в квадрат місячного непевного світла. Хованець бачив, як тремтить-здригається нявчина тоненька тінь на підлозі. Сам він видавався великою безформною брилою.

- Що ви робите у моїй світлиці? - грізно запитав ворон.

Хованець розгубився. Сказати йому, що вони сюди забрели принагідне? Чи зізнатися, що покутниця пораяла їм тут дочекатися щезника? Але ж ворон править щезнику за коня - чи не того коня, котрий був запряжений у гарбу?.. Якщо з’явився ворон, незабаром пожалує і той, що на гарбі сидить...

- Хіба не Нявський Великдень, - почув хованець знічев’я нявчин тремтливий, але суворий голосок, - скликає всіх сьогодні? Хіба не маю я чи не найбільше прав на ньому бути?

Ворон покивав великою головою, заскочений правдоподібною відповіддю. Переступив з ноги на ногу, обернув до нявки друге око й мовив:

- Якщо ви заявилися святкувати Нявський Великдень, то добре. Та ви вдерлися до моєї оселі без дозволу. Я сьогодні добрий, проте одне випробування вам доведеться-таки пройти. Зможете - ідіть на всі чотири сторони, я вас не затримуватиму, але якщо схибите - нарікайте на себе...

Хованець стояв ні живий, ні мертвий. Скільки йому було відомо, ще ніхто не спромігся пройти воронів іспит. Випробування - то пастка для довірливих. Ти згоджуєшся, ворон оповідає завдання - і все. Кінець. Крапка. Гаплик. Із воронових пазурів нема дороги назад.

- Ви готові? - спитав ворон, походжаючи вздовж вікна.

- Готові, - відказала нявка стримано.

Її впевненість передалася хованцеві, і він подумав: а що, як витанцюється? Сто разів нікому не вигоряло, а на сто перший... Раптом завдання виявиться не аж таким надскладним?..

Ворон настовбурчив пір’я і прокрюкав:

- Ось вам простеньке завдання: забери в мене те, чого нема.

І зухвалий птах переможно зареготав.

Хованець похнюпився: як можна забрати те, чого нема? Нема - то й нема, звідки ж йому взятися? Невже доведеться з життям прощатися? Не думав хованець, що так мало йому випаде пожити, а в нього ж іще стільки справ незавершених... І та - найважливіша - справа! Справа, яку не можна не виконати! І вони з нявкою дали обіцянку покутниці допомогти, а тепер... Тепер просто змиритися і прийняти невідворотне?!

Хованець, готовий до двобою з лютим птахом, виступив наперед. Нехай він загине у мужнім бою, але хоч нявка... хоч нявка... спробує виконати обіцянку!

Несподівано він почув, як хтось смикає його за довгу шерсть. Він здивовано озирнувся. Товаришка посміхалася кутиками вуст. Бурштинові очі примарно світилися. Нявка заспівала:

Чорний явір в чистім полі,

В верховітті сидить ворон,

Чорні очі, чорні брови,

Чорні кігті, чорні нігті,

Кричить ворон - покрикує,

Чорним хвостом потріпує,

Чорним кігтем погрібає,

Сам до себе промовляє,

Таємницю повідає...

Ворон неспокійно тупцяв на місці.

Нявка простерла до птаха руку, але дивилася не на нього, а на долівку. Хованець перевів погляд туди. Як же він міг так осоромитися! Бачив же, бачив це! Зеленокоса шельма тягла долоню до того, що воронова тінь тримала в кігтях, і коли її пальці наблизилися, ворон розтиснув кігті, і те, чого нема, було би впало додолу, якби нявка стрімко не підставила долоню. Хованець кинув оком на живу нявку. Та стояла з простягненою рукою, в якій нічого не було. Натомість нявка-тінь тримала на долоні важкий предмет.

- Схиляю голову, - насмішкувато крякнув ворон і зігнувся в поклоні.

- А що це? - бовкнув, не втримавшись, хованець.

- Жива вода і мертва вода, - махнула рукою нявка. - Я тобі потім поясню!

- Поясни йому, дівчино, поясни...

“...цьому телепню”, - подумки продовжив воронову фразу хованець, але зараз це не могло його засмутити. Вони виконають обіцянку! Нявка впоралася з вороновим завданням! Ніхто не міг пройти випробування, а вона пройшла! І яке, в біса, діло, як їй це вдалося! Во-на змог-ла! Во-на змог-ла!

Ворон іще раз насмішкувато схилився, розвернувся, готовий вилетіти у вікно, і в останню мить кинув через плече:

- В круглій пляшці - мертва вода, а в квадратній - жива. Не переплутайте! Вони вам сьогодні знадобляться!

Нявка повернулася до хованця і переможно потрусила кулаком у повітрі.

- Звідки ти знала про живу воду і мертву?

- А я й не знала, - стенула плечима нявка.

- Але ж...

- Як побачила тінь - здогадалася, що це - те, чого нема. А потім, коли вже взяла щось у руку, зрозуміла, що це пляшки. Дві маленьких пляшечки. І тоді я здогадалася, що в двох пляшечках ворон може носити тільки живу і мертву воду, адже він володіє її таємницею...

- А оце твоє замовляння? - допитувався хованець, але нявка тільки дала йому щигля по носі:

- Не пхай свого носа до чужого проса!

І зовсім це просо не чуже, хотів обуритися хованець, але радість тлумила будь-які образи. Яка нявка все-таки мудра! Яка допитлива! Яка ризикова! Яка непередбачувана! Яка смілива!.. Уперше за все життя хованець ладен був затанцювати - і затанцював би, якби вмів і якби мав час, бо...

Нічну тишу прошило кукурікання першого півня, а просто під ними, десь у підвалі, загуркотіло і застогнало. Сходи вгиналися від важких кроків. Воно! - зрозумів хованець. Йому не треба було навіть дивитися на нявку, щоб знати, що товаришка відчула те саме.

- Ти готова? - прошепотів хованець.

- Ні-і-і!

Ніч перед Нявським Великоднем, яку зазвичай плекають і розтягують, якої чекають і виглядають довгих дванадцять місяців, адже це - найбільше свято року, була виснажливою й нескінченною. Але й вона скоро закінчиться. Ще має пройти химерна процесія, ще мусить відбутися служба в храмі. От якби приєднатися до неї просто зараз!.. Але треба зробити останнє зусилля.

- Ми повинні, - наполягав хованець. - Ми обіцяли.

- Ні-і-і!

- Він там, унизу, я чую це!

- Ні-і-і!

- Тихо! - гримнув хованець. - Якщо він нас почує...

Ноги вже робили перший крок, за ним другий, третій, хованець тримав товаришку міцно за руку, і коли вони застигли над сходами, притискаючись до стіни, нявка тільки шморгала носом.

Вони обережно спустилися на один прогін сходів і визирнули з-за бильця.

Масивні двері, які вели до підвалу, були навстіж відчинені. Чотири свічки горіли по кутках величезного приміщення, але, як не дивно, цього вистачило, щоб освітити широкий дубовий стіл посередині і двох за столом. Один із двох сидів спиною, а той, що лицем, тримав у руках карти. Неважко здогадатися, що і його візаві мав карти. Той, який сидів обличчям, набичив шию і низько опустив голову: він начисто програвав, але не хотів визнати поразку. Великі плечі під чорним одягом невдоволено ворушилися, а на щоках вигравав лихий рум’янець. Той, що сидів спиною, кинув на стіл останню карту і накрив її зморшкуватою долонею з жовтими нігтями.

Хованець тихо охнув. З опирем одним іще можна позмагатися. Так, страшно, небезпечно, але ж можливо! Та з супутником його змагатися не випадало. Тільки людина, тільки людина... - крутилося хованцеві в голові.

Той, що сидів задом, цвіркнув слиною крізь зуби й мовив:

- Бита.

Опир здався. Згрібаючи зі столу карти, він гойдався з боку в бік, опустивши погляд, а другий картяр підсміювався:

- На скільки років наперед ти мені програв бажань? Ох, служитимеш, чую, мені до кінця світу!..

- Здаю, - буркнув опир.

- Дам тобі фору, - люб’язно-насмішкувато відмовився другий.

Опир покірно перетасував карти й почав роздавати з себе. Хованець не знав цієї гри і зацікавлено придивлявся до карт. Замість королів і краль, замість нижників і десяток карти мали зовсім не такі малюнки... Ба більше, вони всі мали малюнки - не було простих шість-сім-вісім-дев’ять-десять, а натомість були на картах дивно знайомі істоти. А онде чорний, волохатий, очі червоні, опир його якраз здає другому картяреві...

Хованець помотав головою, щоб відігнати мару.

Він так захопився незвичайними картами, що не спостеріг, як той, що сидів спиною, ледь-ледь обернув голову назад, а потім щось шепнув опиреві. Коли хованець відірвав погляд від карт, другого картяра не було за столом.

Де подівся? - майнула хованцеві гарячкова думка. Він нахиливсь уперед, аби краще бачити підвал, але відчув, що нявка не пускає його. Та ж той має бути десь поруч! Може, нявка помітила?.. Не проґавила найважливіший момент?..

- А де... - почав він.

Невідома сила відірвала його від сходів і жбурнула вниз.

Пролетівши прогін, хованець прокотився ще кілька метрів і завмер перед дубовим столом. Нявка м’яко впала йому на ноги. Двері грюкнули й самі собою замкнулися. Від смороду гнилизни й крові з загидженої долівки перехопило дух.

Хованець звів погляд.

Полум’я билось у страшних очах щезника, який горбатим велетом нависав над бранцями.

Розділ XIV