Абааси ойун

Коли в бараку дзявкали двері, мимоволі здригалися всі. І тепер він спочув, як внутрішньо скулився, очікуючи... чого очікуючи? Що гірше може з ним статися? Перед очима постала газетна стаття, його прізвищем підписана: “Визнаю, що помилявся, борючись проти радянської влади, і засуджую ідею самостійності України”. Посміхнувся сам до себе: три пачки цигарок - ото й усієї плати за зречення. А думав, як інших, до Києва повезуть... “Горбань, - казав йому головний телефоніст табору й за сумісництвом - комітетник, - не будеш співпрацювати, сам знаєш, що буде. Ну, може, й випустять тебе на рік раніше. Але ж за місяць - другий знову загребуть! Статтю написав, це добре. Відрікся, ми цінуємо. Ще треба товариша напоумити, розумієш? ” Так, відректися замало. Важливішими будуть розмови про співмешканців - ті розмови, яких, раз почавши, не уникнути...

Двері відхилилися, зарипіли.

Він побачив наглядача, який увіходив до бараку, відчув: зараз щось трапиться. Сивий, який лежав на верхньому ярусі протилежних нар, заворушився, застогнав. Із-під ковдри заледве було видно сивий чуб і гострий лікоть.

- Чому накритий із головою? - гавкнув наглядач. - Не положено!

Ковдра полетіла на підлогу. Сивий забурмотів, лапаючи руками повітря. Повік так і не розплющив, борсався на нарах, як сліпий.

Горбань чекав, що зараз схопиться Мічилла - вічний захисник сивого в’язня, але той чомусь навіть не поворухнувся. Наглядач торсонув сивого, той замотав головою, плаксиво викрикуючи щось про біль. Наглядач розгубивсь і несміливо ретирувався, а замість себе в барак заштовхнув припізнілого пожильця.

Двері брязнули, замикаючись.

- Доброго вечора, пане Володимире, - сказав новоприбулий, звертаючи насмішкуватий погляд до Горбаня.

Горбань підвів голову і побачив великі синці під очима, почув важке астматичне дихання. Стоячи в тонкій чорній курточці, в закоротких штанах, пізній прихожий мерзлякувато переступав з ноги на ногу і розтирав долонями плечі.

Так, подумав Горбань, у бурі цієї пори не жарко. На хвилю в душі ворухнулося співчуття, але насмішкуватий погляд нічного прихідця пригасив недоречну емоцію. Горбань повернувся обличчям до стіни.

Тоді - скільки часу минуло? тиждень? - він так само відвернувся до стіни і зробив вигляд, що читає, коли до бараку зазирнув наглядач. Перед тим Горбань довго лупив кулаком по глухій блясі дверей, вимагав, щоб його випустили. Газетне зречення виною: старий бандерівець плюнув йому в лице, погрожував. Горбань так до наглядачів і не достукався, сів. Умовляв себе, що бандерівець не вдарить... а як раптом вдарить?

Шурик Шкварченко підійшов до дверей і теж стукнув. Ті зразу відчинилися.

“Хто гупав? - зло спитав наглядач. Горбань заплющив очі. Шурик стояв коло виходу, зіпершись ліктем на нари. - Чому вдень користуєшся нарами? Не положено! ”

Після доповідної наглядача Шурик отримав тиждень буру - “барака усілєнного рєжима”. Коли його виводили з бараку, Горбань так і не зміг підняти на нього очей. А бандерівець більше не плював - відвертався.

- Мічилло, - говорив тим часом випущений із буру Шурик, - що сталося?

Горбань ледь-ледь повернув голову.

Прибулець вдивлявся ув обличчя в’язня на верхніх нарах, торкався долонею чола.

- Давно Слава так? - запитав.

- Як ти пішов, - відповів Мічилла.

- Краще, гірше?

- То краще, то гірше, - пояснив Мічилла і твердо додав, - так має бути. То не хвороба.

Шурик схопився.

- Та що ти таке кажеш? Як це так - не хвороба? Ти поглянь на нього! Він же весь горить і марить, подушка мокра від поту вже наскрізь... Славо, дай я хоч на другий бік її поверну...

Він поліз до подушки, почав обережно тягнути її з-під сивого. Хворий забелькотів дивне, нерозбірливе:

- Мати-Хижа-Птице... То не мені... То не я... Відпусти... Я не зможу... Кості, кості боля-а-ать!..

Шурик однією рукою підняв голову сивого, другою запхнув подушку, але розправити не встиг, бо хворий сіпнувся, загорлав, і Шурик з переляку затулив йому рот долонею - не прибіг би тільки наглядач, не зараз!..

- Господи, може, його в лікарню треба? - скрикнув Шурик.

Мічилла застережливо захитав головою.

- Не чіпай!

- Та скажи ж мені нарешті, що з ним?!

Мічилла зробив ледве вловимий жест рукою, ніби запрошуючи Шурика нахилитися до нього, і Шурик поквапливо виконав безмовний наказ. Мічилла зашепотів йому у вухо швидко й невиразно.

Лежачи на нарах під протилежною стіною, Горбань не ворушився й не дихав: дослухався до уривків фраз, які долинали до нього шепотом-сичанням. Так, вони виключили його зі своєї четвірки, вони більше не довіряють йому, але хто сказав, що він їм довіряє? Дурень той, що довірятиме співкамернику! Навіщо Мічилла сьогодні гілку березову виламав, що перед дверима росла? І як майстерно до бараку заніс! Відкрито все робив, ледве що не у витягненій руці тримав, а наглядачі всіх обшукали, його, Горбаневу, ложку з гострим жалом знайшли, а на гілку їм засліпило... Бісів шаман! Облудник клятий!..

А облудник говорив і говорив.

-...рахує кості, і як одна виявиться зайвою... його кут уже готова до... він не нас із тобою бачить, не до нас промовляє... скласти кості докупи... духи абааси верхнього й нижнього світів... те, що я маю зробити до його повернення... айи ойун... абааси ойун...

- А яка різниця? - голосніше, ніж треба, спитав Шурик Шкварченко.

Шаман тихенько почав пояснювати, але говорив плутано. По всьому виходило, що айи ойун - то шаман, що приносить жертву добрим духам, а абааси ойун - шаман, що спілкується зі злими духами...

Був би я шаманом, подумав злостиво Горбань, то вже точно не вибрав би стати айи ойун... І йому чомусь щемко закортіло, щоб ті троє, яких він останнім часом ненавидів дедалі більше, знову взяли його до себе в компанію. І щоб Мічилла навчив його не відчувати страху...

У цей мент Горбань краєм ока побачив найдивніше: якут підняв з долівки гілку, на якій ледве вистрелили листочки й одразу мали зів’яти, в правій руці його зблиснуло лезо заточки (цього не може бути!!!), Мічилла вправно обчухрав кору, змів її на купу - буде на чому зварити чаю, почав помалу обтесувати гілку, щоб із круглої стала пласкою. Закінчивши, він заткнув в умивальнику дірку, набрав на денце води - і вкинув дерево у воду. Горбань не витримав і звівся на ліктях, щоб бачити умивальник.

Мічилла стояв із заплющеними повіками й притупував, плескав у долоні. Свіже дерево біліло з-під води, а шаман притримував кінці, гнув їх, щоб гілка не вискакувала з умивальника. Далі він зі свого шкіряного мішка, де нічого не було - тільки пара білизни запасена, одним рухом вирізав круг шкіри. Дерев’яний обруч він витер дбайливо і, знову заплющивши очі, почав помалу згинати. Дерево гнулося легко, як лоза, і коли кінці його зійшлися в руках шамана білим кільцем, Мічилла вклав його в долоню сивому хворому в’язню.

Слава розплющив широко очі, сів на нарах; не марив уже, а міцно тримав кільце, щоб не розійшлися кінці, і рішуче дивився на якута. І тоді Мічилла скріпив краї дерева грубою ниткою, примостив рамку на простелену на нарах шкіру й загорнув краї.

Слава зліз із нар і, не відриваючи погляду від шаманових очей, натягнув шкіру. Мічилла пришив її до обода так швидко, що Горбань не встиг не тільки збагнути, звідки могла взятися циганська голка в бараку, а не помітив той момент, коли Слава відпустив натягнену шкіру, бо вона не лишень була пришита, а й краї її виявилися стягненими на жилку.

Тоді Мічилла ниткою скрутив два необчухраних шматки гілки, що лишилися, у хрестовину і вставив ту всередину рамки. Держак зробив, подумав Горбань, але для чого?..

Мічилла проколов власну пучку голкою, обернув шкіряний круг на лицьовий бік і пальцем провів кілька рисок. Горбань побачив, як під пальцем проступають обриси дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо.

І тоді він не витримав. Підскочив до бляшаних дверей бараку, загупав у лункий метал ногами і заволав:

- Відчиніть! Відчиніть! У нього голка! У нього заточка!

В приміщенні опинилося двоє наглядачів, скільки тривав шмон, він не годен був би сказати, наглядачі сердилися, що нічого не можуть знайти, присікалися до Горбаня, та він мовчав - слова не був здатний вимовити й тільки силився показати їм пальцем на стіну, але руки не слухалися його.

Наглядачі, нічого не виявивши, люто бахнули дверима й пішли, обіцяючи всім щонайменше десять днів буру, а він так і стояв посеред бараку й дивився на стіну, де на вбитому у дерево лезі з крихітним держалом розгойдувався шаманський бубон з оленячої шкіри.

* * *

- Чого вони напосілися на тебе?

Святослав Шапка відклав стетоскоп і відвернувся од віконця, в яке ще просочувалися останні сонячні промені. В кімнаті за верстатами працювало щонайменше сорок людей, вдягнених однаково - у чорне, казенне.

Той, до кого звертався лікар, знизав плечима. Горбань хотів було втрутитися, ущипливо пояснити, що якби Шапка день у день називав наглядачів катами й нелюдами, і він би не вилазив із буру, як Шурик Шкварченко, але останнім часом не хотілося навіть розмовляти з цією трійцею: Славою, Шуриком і ще одним колоритним персонажем - Мічиллою. От кого б Горбань залюбки відправив до буру, то це Мічиллу! Звідки в цього якута стільки ненависті й презирства? Чим Горбань завинив перед ним?..

- Напиши скаргу, - порадив Святослав Шапка, - на начальника зони. Запишися до нього на прийом.

Шурик Шкварченко усміхнувся.

- А що писати?

- Що тобі прийшов лист, а його не віддають - “умовності в тексті”. Що минулого разу черговий склав протокол без будь-яких на те підстав і запроторив тебе до буру... Зрештою, можеш сказати, що тобі вдалося передати лист на радіо “Свобода”, тож якщо з тобою щось станеться, начальнику зони це так не минеться...

Шурик махнув рукою.

- Ой, та всі вони прекрасно знають, що ніяких листів на “Свободу” я не передавав.

- Ти не передавав, - стиха буркнув Святослав Шапка, - а я передавав.

- От тебе вони й не чіпатимуть... - гірко промовив Шурик.

Горбань здивувався. Слава передав листа на “Свободу”? Через кого ж? Мабуть, варто цією інформацію поділитися з деким... Тим паче, що сигарети вже кінчаються, а гроші на ларьок він давно витратив.

- А ще ми можемо, - спокійно мовив Слава, - оголосити голодування.

- Ми - це скільки нас? - Шурик Шкварченко і далі не вірив, що є хоч якісь методи боротьби з табірною сваволею.

- Ми - це всі. Хочеш, я просто зараз спитаю, скільки людей готові приєднатися до голодування? Ти будеш здивований...

Святослав Шапка підвівся зі свого стільця та зробив кілька кроків до сусіднього столу. Там він нахилився, зробив вигляд, ніби його хвилює замотана брудним бинтом рука в’язня, і швидко заговорив. Співбесідник кивнув. Хвилин двадцять пішло на те, щоб уся кімната знала про намір лікаря Шапки оголосити голодування на підтримку отого худющого, з запалими очима в’язня, який уміє оповідати дивовижні українські казки.

Горбань виявився останнім у шерезі оповіщених. Він і не сумнівався в тому: до нього з недавнього часу все зверталися останнім. Те й на краще: він їм дещо зіпсує прекрасний, узгоджений план.

- Ти з нами? - спитав Слава.

- Чого б то? - Горбань вдав чемне здивування.

- Якщо Шурик іще раз десять днів просидить у бурі, - знехотя пояснив Слава, - у нього можуть відмовити нирки. Це я тобі як лікар кажу.

- Невже психіатри аж так добре знаються на людських нутрощах? - посміхнувся Горбань. - Я завжди вірив, що радянська медична освіта - найкраща в світі...

- Пане Володимире, - Святослав Шапка, як завше у неприємних для нього ситуаціях, перейшов на “ви”, - я вас по-людському прошу. Від вечері відмовляться всі. Ви розумієте це? Ми оголошуємо загальне голодування...

- А я тут до чого? - стенув плечима Горбань. - Мені щойно збільшили ларьок. Нема за що нарікати. І взагалі - мені півроку лишилося. Ти хочеш, щоб цей термін на пару-трійку років продовжили?

- Штрайкбрехер, - уперше за весь день озвався завше мовчазний Мічилла.

Горбань зачудовано озирнувся: якутським шаманам і такі слова відомі?..

- Як знаєш, - сухо мовив Святослав Шапка, - голодування починаємо з вечері.

Горбань відвернувся.

Все було б добре, але кляту норму навіть йому треба було виконати. До кінця зміни лишалося п’ятдесят хвилин.

Коли в’язні потяглися з робочих місць, Горбань на хвилю затримався. Він був злий на Шапку, на Шкварченка, а найбільше - на Мічиллу, і через це весь час відволікався від роботи й робив усе повільніше, ніж завжди. Йому забракло буквально п’ятьох хвилин, щоб докінчити норму, і через це нервував іще більше. Не хотів собі зізнаватися в тому, що найбільше він хвилювався, як сприймуть його відмову решта в’язнів. Ця трійця - та плювати він на неї хотів! Але з рештою заїдатися не було сенсу. Півроку - це, можна сказати, не термін, але добути його якось треба.

Покидавши нарешті інструменти, він звівся з-за столу й хутко почимчикував до виходу, щоб не дратувати наглядачів. Перед ним виходив Мічилла - ніби навмисне затримався. Горбань з огидою глянув на вузьку спину якута, на його блискуче чорне волосся. Щось було в цьому шамані надлюдське: чи дійсно він бачив долю наперед, як про нього перешіптувалися в’язні? Чи дійсно міг передати своє знання обраному учневі? Слава був його чи то другом, чи то учнем, але чи справді чогось навчився від шамана?

Горбань і сам не міг втриматися й підслуховував оповіді якута, запам’ятовував те, що за інших обставин просто висміяв би, але тут, на зоні, на нього часом накочував дивний настрій: містичний, кінцесвітній, - коли хотілося кричати до надприродних сил, праглося повернути годинникову стрілку назад...

Похиливши плечі, Мічилла сунув до виходу. Перед самими дверима він озирнувся й утупив чорні очі в Горбаня. Той мимоволі здригнувся.

- Штрайкбрехер, - ще раз припечатав Мічилла.

- Та йдіть ви під три чорти! - вилаявся Горбань. - Клятий шаман! Та всі ви - будьте ви прокляті!

Мічилла зупинився, всміхнувся недобре. Мовчав, мов йому заціпило. Від того мовчання ставало ще страшніше. Якут підняв палець, наставив його в груди Горбаневі, одними вустами прошелестів: “Абааси ойун”. Мовчки розвернувся і вийшов.

Горбань кинувся до виходу бігом. Груди йому здіймалися він нутряного, незбагненного жаху. Палець, націлений у нього, здавався такою зброєю, від якої ні втекти, ні заховатися.

Перед самим виходом, тягнучись рукою до лутки дверей, він зачепився черевиком за столик, відчув, що втрачає рівновагу, почав падати навзнак. У голові макітрилося, кімната ходила ходором, а перед очима стояло розпливчасте, невловиме обличчя шамана. Його посмішка.

Горбань лапнув рукою повітря. Зачепитися не було за що. Земля тягла донизу. Спиною відчув щось гостре. Подумав: стіл. Хотів утриматись. Але спину прошив біль. В очах потьмарилося. Такого болю просто не буває! Наче спину зламали надвоє...

Втрачаючи свідомість, Горбань бачив перед очима лиху посмішку шамана.

Розділ X