Блукання у мороці

Хованець і сам дивувався, яким чином устиг туди, де мав сьогодні конче бути. Либонь, штрикнуло його щось, і він, ухопивши напівпритомну нявку за тоненьку руку, помчав через містечко Рябокінь навпрошки, минаючи тихі подвір’я, замкнену школу, лікарню й крамнички, - туди, де стояла низька хата під зеленим дахом і де він чи не всю зиму грівся на поді. Коли двійко переслідувачів добігли до хати, гарба, запряжена чорним лиховісним конем, вже відкочувала од воріт.

Шпаркий, швидкий, шалений перебіг подій! Не міг, не умів мамулуватий хованець так різко реагувати на загрози! Стискаючи нявчину долоню, він тільки й лупав очима, а осоружний опир із палицею в руці наздоганяв гарбу, з якої звисала рука полоненого чорнявого парубка. Щезник зловісно вйокав, гарба повертала за ріг, опир нарешті заскочив на неї - і жахливе видиво зникло з очей.

- А я тепер навіть у хату не втраплю... - пробурмотів хованець ображено, стоячи над прим’ятиною в землі, де відбився слід палиці, видко, впущеної щезником.

Нявка занесла ногу, щоб колупнути відбиток застиглого в часі лилика, передумала, спитала автоматично:

- Чого це?

- Бо коли з господарем біда, я не можу до його повернення в хату зайти. Мене хата сама вижене на пошуки...

- Ну, от і добре, - підсумувала нявка оптимістично, - ми ж усе одно збираємося його шукати?

Чи збирався хованець щось робити? Та він і часу не мав іще на роздуми! Але ця жовтоока дзиґа встигає за хвилину видати щонайменше три різних плани, обґрунтувавши їх так майстерно, що й сперечатися немає жодного сенсу...

- Ходімо, - похмуро гойднув хованець лобатою головою і побрів уздовж вулиці.

І так і брів би він до турецького великодня, якби вулиця, що одним кінцем впиралась у лісок, не стрибнула праворуч. Асфальт знагла закінчився, і під ногами зарипіла пилюка просілої ґрунтівки. Але й ґрунтівка скінчилася швидше, ніж встигла добре розігнатись, і тоді, зблиснувши лускатими хвилями, на очі похнюпленим подорожнім вигулькнула ріка.

Хованець зупинився, гейби наштовхнувшись на перешкоду.

Під лісом річка робила вигин, правий берег її здіймався стрімко і небезпечно нависав над водою. Вирували пінні хвилі ріки, вирувало зчудування в хованцеві.

Водою пливли великодні паски. Високі, круглі, заклично рум’яні, звабливо підпечені. Кілька пасок, погойдуючись, рухалися за течією, а одну прибило до лівого берега, й вона крутилась і вдарялась у пісок, ніби хотіла випручатися. Тут-таки пасці вдалося відштовхнутись од берега, вона радісно попливла наздоганяти гурт і загубилася серед своїх ледь підмоклих товаришок.

У спину мандрівникам голосно засопіло.

Нявка підстрибнула з переляку і видерла долоню з хованцевої руки.

- Добридень, - тихо привітався хтось.

Хованець поволеньки озирнувся. Чоловік заввишки з десятирічну дитину, худий і похилений, замріяно й лагідно усміхався. Чорні спрацьовані руки його тримали впійману мокру паску, пальці обережно струшували краплі.

- Ти хто? - пискнула нявка.

- Рахман, - чоловічок знову безхмарно усміхнувся.

- Підземні люди, - прошепотіла нявка налякано.

Рахман, на диво, вчув її тихий голос.

- Так, так, - безтурботно підтвердив він, - ми - підземні люди. Я оце вперше до вас вибрався. Подивитися на ваш Великдень. Бо в нас, бачте, Великдень на тиждень пізніше... За тиждень паски чітко допливають.

- А навіщо ж ти паску ловив, - простодушно спитав хованець, - якщо вона за тиждень якраз до вас припливе?

Рахман подивився на паску, яка розлазилася в його руках.

- Та... не зміг утриматися від спокуси... Ми, бачте, їх там наввипередки ловимо, а тут - жодного суперника...

Рахман погідно всміхався. Усмішка наївна, навіть безпорадна, очі світлі, і погляд прямий, простецький. Нявка закружляла навколо підземного чоловічка, торкаючись його легенько прозорими пальчиками, ніби яке дивовижне звірятко. Рахман не опирався, тільки щасливо розтягував губи.

- Ти тут гарбу не бачив? - запитала нявка між іншим.

- Чорний кінь і двоє на гарбі?

- Так, так.

- Видається мені, що вона до нас попрямувала. Я тому, - він нахилився до нявки конфіденційно, - і затримався біля ріки. Бачте, не хотів на очі потрапляти щез... щез... ну, цьому, на гарбі.

Нявка з розумінням кивнула.

- А ти, - знов заговорила вона улесливо, - не покажеш нам дорогу до підземних людей? Ми маємо нагальну справу...

Рахман склав руки на грудях, заплющив очі, гойднувся з боку в бік і замогильним голосом проспівав:

Річка котить довгі хвилі,

В берег б’ється упівсили,

Стугонить, бурчить, шепоче,

Плаче, свариться, регоче,

За водою паска лине;

Де гуде, мов рій бджолиний,

Підземелля зимний подих -

Там провалиться під воду.

- Е-е-е... Дякуємо, - буркнув хованець, який нічогісінько не зрозумів з рахманового підвивання. Паски проваляться під воду? Це чудово, просто супер, от тільки як під ту саму воду проваляться вони із нявкою? Потопляться в ріці? Оце буде радості щезникові - не треба самому руки бруднити!..

- То ми побігли паски наздоганяти, - кивнула нявка рахманові й хотіла вже тягти хованця за собою.

- Стійте! - вигукнув чорний чоловічок несподівано темпераментно - й одразу зашарівся від цього сплеску емоцій. - Я хотів сказати, - перейшов він на свою звичну усміхнено-задушевну манеру мови, - вам не варто спускатися до підземних людей. Бачте, назад вельми важко повернутися... Там усілякі перепони між землею і підземеллям - щоб ми не блукати туди-сюди...

- Як же ж ти нагору видерся?

- То випадково, чисто випадково, - радісно оскалився рахман. - На мене копальняний дух гримнув, що я працюю кепсько, я, бачте, злякався - й побіг. І якось вибіг аж сюди. Ото вже два тижні тут тиняюся, спочатку хотів Великодня вашого дочекатися, потім ще пару днів погуляти... Але мені все одно вже час додому, тому я вас проведу.

- Проведеш?

- Так, проведу, - підтвердив рахман заспокійливо, - сам спущуся, а потім якось дам знати, чи спускався до нас щез... щез... ну, той, із гарби...

Хованець збентежився. Була у плані одна заковика: якщо рахман дасть знати - щезник затягнув-таки непритомного господаря до підземних людей, - що далі робити? Спускатися доведеться! Але ж потім... Хованець почухав лобату голову, тоді чорне волохате плече, потім спину і вже хотів почухати ще й ногу, коли нявка бовкнула:

- Зрештою, можемо і з тобою прогулятися...

Троє подорожніх рушили за течією просто в непроглядну ніч. Зорі заховалися за хмарами, місяць принишк у небі, і тільки хлюпотіння води вказувало шлях. Рахман сопів попереду. Хованець здогадався, що він уже не вперше вертається до переходу під землю, та все не зважиться назавжди повернутися додому.

- А там у вас так само темно? - белькотіла цікава нявка до рахмана.

- Темно, як у шахті, - підтвердив той.

- У шахті? - не зрозуміла нявка.

- Де вугілля добувають, хіба не знаєш?

Лісова мешканка ненадовго замовкла, присоромлена тим, що не відає очевидних речей. Хованець гмикнув. Якби кожна пустотлива нявка знала про існування шахт - і не тільки їх, - рятувальникам додалося б роботи на двадцять чотири години на добу!

- А там у вас як живуть? - знову залопотала нявка. - Як ми в лісі - всі разом, чи як люди - родинами?

- Родинами, як люди, - пояснив утішений рахман, який давно не мав із ким побазікати. - Бачте, ми ж теж ніби люди, тільки підземні...

- А жінка в тебе є?

- Є, і п’ятеро діток.

- Ого! - не повірила нявка. - Так багато!

Рахман зневажливо махнув рукою.

- П’ятеро - хіба то багацько! У мого сусіди дванадцятеро.

Нявка аж уклякла. Хованець ледве тамував сміх.

- А там у вас, - затуркотіла нявка по хвилі, - мешкають такі, як я?

- Ні, - скрушно заперечив рахман, - а було б незле... Ви такі... - він довго добирав потрібне слово, - такі... доброзичливі.

Хованець пирхнув. Зустрів би той рахман нявку в лісі, в колі товаришок, та ще й на Івана Купала - ото сміху було б! Залоскотали б його “доброзичливі” нявчині товаришки до смерті, і плакали б п’ятеро діток і нещасна жінка... Чи рахманів неможливо залоскотати? Бо то ж не зовсім справжні люди...

Зненацька хованець зупинився, нашорошив вуха; поперечна зморшка порізала чоло. Річка, яка мала виспівувати ліворуч, мовчала. Хованець цитьнув на нявку.

- Що таке?

- Ріка.

- Що - ріка?

- Мовчить, - пояснив хованець занепокоєно.

Темрява стояла - хоч в око стрель.

- Зачекайте, - буркнув хованець, - я пройдуся ліворуч, гляну, де там берег...

- Нізащо! - верескнула нявка. - Ти загубишся! Ми тебе загубимо!..

Вона вчепилась у чорну шерсть.

Відповіддю їй було глухе зловісне гоготіння.

Хованець здригнувся. Темрява забавлялася з їхньої безпорадності. Нечіткий силует плавав у повітрі - чи гілля розложистої ліщини, чи звір незнаний, чи істота лісова застрашлива?.. Силует хитнувся, луною шугнув понад верхівками дерев моторошний регіт.

- Хто тут є? - погрозливо проревів хованець.

Невідомий презирливо пирснув, але звук дещо віддалився.

- Я знаю! - видихнула нявка. - Я знаю! То морок!.. То морок наслав!.. Щоб ми... у темряві...

- А як боротися? - жваво запитав рахман. На відміну од супутників, він анітрохи не настрахався: перехиляв важку голову з плеча на плече. Йому, певно, було цікавим усе, пов’язане з землею.

Нявка крутнулася на лівій нозі, плюнула тричі через ліве плече, тоненько заспівала:

Морок, морок, чорнота,

Повертай на болота,

На неходжені стежки,

На нетоптані піски,

На задощені луги,

Темрява, розсійся,

Згинь!

Легко зірвався вітер, пробігся у високості, і тоді рівно в половині неба завис прозорий місяць.

- А ондечки ріка, - промимрив хованець, - зовсім близько...

У місячному ясному світлі білими плямами пливли за течією паски - тихо, так тихо, і ввижалося, що то місячні віддзеркалення ковзають по воді. Вітер-пустун лизнув паски, доніс до трійці мандрівників дух підсмаженої скоринки.

- Щось я зголодніла, - повідомила нявка.

Рахман, перед тим ввічливий і навіть запопадливий, зробив вигляд, що нічогісінько не чує, тільки щільніше притис до себе підмоклу паску, яка ледве не розлазилась у нього в руках.

- Навіть не мрій, - відрубав хованець, - не для тебе люди пускали, не тобі паски лапати, - він міцно ухопив нявку за край сорочки, - і не тягни навіть руку!

А під землею вирувало. Стугоніло. Гуділо, мов бджолиний рій.

- То у нас на Великодні свята дзвонять, - розхвилювався рахман. - Чистий четвер сьогодні... Ох, як видзвонюють!

Ріка здригалась і пінилась, мов пороги перегородили її. Паски гойдалися на хвилях. Хованець дослухувався до підземного бджолиного дзижчання і проґавив мить, коли білі паски магічно зникли поміж білими пінявими бурунами.

- Провалилися, - прошепотіла нявка з містичним жахом у голосі. - Провалилися. Я бачила.

- Еге ж, - безтурботно підтвердив рахман, - провалилися. Ото й мені так треба - гульк! - під воду.

Хованець покрутив головою, не зізнавшись, що лишень він один із трьох такий недорікуватий: спромігся пропустити найцікавіший момент! - і суворо промовив:

- Але спершу ми маємо домовитися.

Рахман, який півгодини тому сам пропонував допомогу, зненацька заскиглив:

- Це мені треба буде шукати щез... щез... ну, того, на гарбі?.. А мене, бачте, жінка вже так довго чекає, та як почне сварити, та ще й у хаті зачинить...

- Чого ти боїшся? Здалеку подивишся, а тоді перекажеш нам, куди той подався. І все. Нічого складного. Просто викинеш із ріки шматок паски, а в нього запхнеш записку.

Рахман роззирався на всі боки, либонь, метикуючи, як відкараскатися від складного й, ніде правди діти, небезпечного завдання. Погляд його впав на проїжджену машинами й возами колію в піску, він нахилився, щоб краще роздивитися тонкі й криві смужки у вологому ґрунті, і в захваті заверещав:

- Та що ви мені голову морочите? Бачте, гарба не звертала до підземних людей? Ондечки на землі слід коліс! Свіжий слід, свіжесенький! Гарба повернула назад до міста!

Розділ V