Загадки пані Мокош

Сумний і одинокий їхав Юрась Булочка знайомим маршрутом. Не радувало його ні каштанове буйноцвіття, ні воскове сонце на обрії, ні пишні запахи багать, що влітали в опущені вікна старої “копійки” й бентежили спогадами. Не радували його косі сонячні промені, що пробилися крізь дерева й лягли вздовж дороги, і машина підскакувала на них, мов на золотавих містках.

Мало того, що у вівторок і середу після Великодня на вимогу невгамовного Вальтера Тадейовича уся редакція дружно й одностайно верстала газету - замість активно готуватися до травневих свят, як усі порядні люди, - то тепер він, бідолашний Юрасик, у ніч на перше травня їде світ за очі. Ох, ох, тяжка доля, нелегка!

Звично позітхавши, Юрась змушений був собі зізнатися, що сьогоднішнє завдання Вальтера Тадейовича, попри невдалий час, насправді припало йому до душі. Самостійно - вперше! самостійно! - він не просто готуватиме матеріал, а проведе власне журналістське розслідування! Думку про те, що Орест зник і обставини його зникнення, скажімо відверто, нестандартні, Юрасик загнав у найдальший куточок свідомості і сховав там до інших часів. Більше за все його турбувала одна можлива зустріч у містечку Рябокінь - така омріяна зустріч... До Рябоконя лишалося зо п’ять кілометрів.

По праву руч від “копійки” випливла з присмерку, який щойно почав западати, незграбна чотиринога споруда автобусної зупинки, а позаду - хирлява будка старого туалету. “СИВОКІНЬ”, - прочитав журналіст синій, побитий іржею напис і замріявся про те, як колись давно-давно, років, може, триста-чотириста тому, верталися з Січі троє братів - молодший на сивому коні, середній на рябому, а найстарший на вороному. І молодший утомився найпершим і зупинився, коли побачив видолинок і маленьке озерце, і вирішив, що отут він збудує свою господу. А двоє інших братів поїхали далі. Коли заїхали вони в праліс, утомився середній брат, зупинив коня і подумав, що для майбутнього його хазяйства оцей високий, старий ліс придасться якнайкраще, і ріка тут недалечке. А третій брат поїхав далі, тільки де він зупинився, Юрась Булочка так і не зміг вигадати, бо на містечко Воронкінь ще не натрапляв.

Одразу за автобусною зупинкою рожеве марево помахало Юрасикові рукою, і “копійка” сама собою, наче хтось притримав віжки, різко скинула швидкість і стала, як укопана. Видіння нахилилося до машини, відчинило дверцята й обвіяло подорожнього нестерпно солодким запахом дивних парфумів. Журналістові здалося, що це і не парфуми зовсім, а якийсь чудесний, знайомий із дитинства дух, тільки ніяк не згадати! Примара усміхнулася, зазираючи в салон, і з плеча її сповзла чорна-пречорна коса й важко упала на крісло. Юрась міцно тримав кермо й боявся навіть глянути вгору, щоб не сполохати цей казковий сон.

- До Рябоконя підкинете? - спитала химера усміхнене й миттю опинилась у машині. - Мені тільки до околиці.

“Копійка” задирчала й рушила, а Юрасик так і сидів, прикутий до керма, і механічно тиснув ногами на педалі.

- Ви до нас знову у справах? - спитало рожеве марево, і водій нарешті роздивився, що поруч із ним - не прозорий привид, а людина з плоті й крові, що зграбну жіночу фігуру щільно облягає рожевий костюмчик: спідничка з двома звабливими шліцами над колінами і піджак із рукавами в три чверті й глибоким викотом.

- Ні... - почав Юрась Булочка й закашлявся, - так... у справах...

- А я і не дивуюся: у нас тут останнім часом стільки всього відбулося! На кілька років вистачило б і ще зайве лишилося. То що за справи?

Юрасикова попутниця дістала з рожевої крихітної сумочки дві цукерки й простягнула йому одну на розтуленій долоні. Журналіст боязко похитав головою. Жінка знизала плечима й вкинула свою цукерку до рота. І миттєво в солодкий запах парфумів вплівся повів чи то живиці, чи то трави незнаної, чи то річкової ряски - Юрась так і не міг дібрати.

- То що за справи? - перепитала попутниця безтурботно.

- Так... людина одна зникла...

- А ви проведете журналістське розслідування? Як цікаво!

“Відкіля ви знаєте?! ” - ледь не вигукнув Юрасик, але натомість сказав суворо:

- Не так цікаво, як складно.

- Так-так, вельми складно! Я вас розумію! - закивала попутниця і, щоб підкріпити свої слова, поплескала журналіста по коліну. О, яка слабкість, який небезпечний трем у тілі! Тонкі пальці з довгими нігтями програли невідому мелодію на Юрасиковій нозі й затим спокійно вляглися на рожевій сумочці. Юрась Булочка посовавсь у кріслі, проганяючи ману-облуду.

“Копійка” знала дорогу ліпше від водія. Коли на розі двох доріг виникла табличка - білий напис “РЯБОКІНЬ 2” на синьому тлі, заскочений зненацька водій розчаровано похнюпився: кілька кілометрів пролетіло так швидко і лишається зовсім трошки шляху, - а “копійка” впевнено повернула праворуч і вискочила на вузьку виристу дорогу. Рожева попутниця обсмикнула спідницю, ніби готувалася вистрибнути з машини на ходу.

- Мені, як у місто в’їдете, треба праворуч і там далі через місток... - заторохтіла вона й раптом обірвала себе, - але якщо ви квапитеся, то я можу перед поворотом злізти...

- Ні-ні! - перелякався Юрасик. Менше за все йому хотілося зараз випускати з машини, та ще й посеред дороги, свою несподівану попутницю, яка ось уже два тижні снилася йому - з того самого дня, коли він востаннє був у містечку...

- Ну, тоді отут повертайте, - владно промовила жінка, щойно “копійка” перетнула умовну межу, де починалося містечко “Рябокінь”. - Бачите, за містком ще трошки проїхати, а там церква? Мені якраз туди. Он хата поруч.

Стара дерев’яна церква ховалась у глибині невеличкого, кругляком вимощеного двору, а ліворуч до неї горнулася низька хата з пласким верхом. Золоті бані церкви потьмяніли. На вузьких високих дверях, що вели в притвор, чорнів у присмерку здоровезний засув, замкнений великим потворним замком. Служба скінчилась, і стара церква спочивала до ранку. Але в хаті, яка тислася до церкви, світились усі вікна, і Юрась Булочка з незрозумілим жалем подумав, що його попутницю хтось дуже чекає в цей вечір.

- То ви при церкві живете? - спитав він.

- Еге ж. У мене брат - священик.

“Копійка” зупинилася попід двома бетонними стовпчиками, які мали служити, певно, церковною брамою, але хвіртки давно - а, може, й ніколи - не було. У вікні низької хати промайнула розпливчаста тінь, і Юрасик не зміг вгадати - чоловіча чи жіноча.

Сестра священика вправним рухом натиснула ручку на дверях машини, і ті покірно відчинилися. Юрась хотів вибігти з машини, щоб подати їй руку, але не встиг і тепер обезнадієно спостерігав, як ніжки в рожевих туфлях випірнули назовні, і попутниця його стала коло машини, закинула довгу косу за спину й нахилилася до дверцят, перш ніж захряснути їх.

- Дякую, - проворкотіла вона, - що підкинули. Матимете час, - вона загадково тріпнула віями, - приходьте на чай.

- А... - стрепенувся журналіст.

- Раптом заблукаєте, мене дуже легко шукати: спитаєте церкву Святого Миколая. Я називаюся пані Мокош, сестра отця Валентина... Бувай, Юрасику, щасти тобі!

* * *

Якби Юрась Булочка уважніше придивився до темного силуету, який хитнувся у вікні хатини священика, він цілком міг би його упізнати, адже цим двом уже доводилося зустрічатися.

Пані Мокош відчинила вхідні двері, ступила за поріг - й одразу ж запримітила повногубого усміхненого міліціянта Валерія Нечипоренка-молодшого, і її аніскільки не ввів в оману штатський одяг несподіваного візитера. Сестра священика простукотіла підборами в спальню, кинула на дзеркало сумочку і, обернувшись до вітальні, нарешті промовила:

- Вітаю вас! Ви до мене у справі?

Валерій Нечипоренко був захоплений знагла й продовжував сидіти, доки вона ходила по хаті, тож тепер зніяковіло скочив на рівні ноги та зробив вельми дивний рух - мовби старомодний кніксен перед пані Мокош.

- Добридень, - пробурмотів він, - вибачте, що я зайшов, але двері були незамкнені... Мені не хотілося чекати надворі... Там...

“...люди могли дуже здивуватися, що міліціянт пришкандибав до церкви...” - з утіхою подумала пані Мокош, а вголос натомість звабливо прошурхотіла:

- Ви все правильно зробили. Саме тому ми ніколи не замикаємо. До брата, знаєте, повсякчас ходять люди.

“Але більше до мене”, - додала вона подумки й підморгнула Валерію Нечипоренку чорним оксамитовим оком, від чого той зовсім розгубився.

- То ви до мене у справі? - спитала вона діловито.

- Так... - видушив із себе міліціянт. - Тобто... Тут така проблема...

Був уже раз Валерій Нечипоренко в цій хаті, шукав розради і допомоги, мабуть, благаючи у душі, щоб ніхто з його колег ніколи не дізнався про той ганебний візит. Але чи не почав він занадто учащати до цієї двічі непевної оселі?..

- То що трапилося? - поцікавилася сестра священика. - Яка приключка?

- Спочатку втік злочинець. Потім зникла людина...

Сестра священика зупинила гостя жестом.

Вона покрутила в пальцях пісочний годинник, який стояв на справжньому каміні з червоної цегли - таким величним каміном у містечку Рябокінь, певне, могла похвалитися одна-єдина - саме ця - хата. Пані Мокош без жодних пояснень здогадалася, хто утік з-під варти напередодні: відчувала, що громовиця насувається; відала, що зниклий злочинець - лялька, не лялькар; не знала тільки, чи зможе полонений утриматися на межі...

Пані Мокош відкинула за спину довжезну чорну косу й указала гостеві жестом на крісло побіля круглого столу в центрі вітальні. Посеред столу лежала невеличкого формату товста чорна Біблія, яка викликала у Валерія Нечипоренка містичний пострах, але сестра священика переклала її на рояль. До цієї зустрічі вона приготувалася. Начувайтеся, добродію міліціянте!

Пані Мокош підняла край скатертини, і виявилося, що у столі є прихована шухлядка. Звідти вона дістала згорнену вчетверо мапу зоряного неба, розкреслену меридіанами й паралелями точнісінько, як звичайні мапи Землі. Щоправда, на цьому схожість і закінчувалася. Усі зірки й сузір’я, позначені на карті, з’єднувалися поміж собою у химерні фігури, і скільки б Валерій Нечипоренко не шукав знайомих обрисів, пригадуючи міфи Давньої Греції, нічого б не вийшло. Фігури на мапі були абсолютно незнайомі. Якби Валерій Нечипоренко мав бінокль, міг би прочитати написи під сузір’ями і, може, з того здогадатися, що вони означають, але, на жаль, біноклю він на собі не мав...

Пані Мокош тим час стягнула з лівої руки обручку, якої там нібито й не було до цих пір, але хто ж то напевно скаже! - і підвісила на нитку. Накрутивши нитку на вказівний палець, вона помалу обвела обручкою мапу зоряного неба. Валерій Нечипоренко незмигно дивився. Обручка хилиталася ледве-ледве.

Пані Мокош зосередилася. Водила обручкою поволі, переносячи її з квадрату в квадрат так, мовби ставила важливий хімічний експеримент і кожне відхилення від маршрутної карти могло вартувати їй посади або, того гірше, життя. Над зірчастою фігурою, яка нагадувала чи то ікла звіра, чи то вигнуті ножі, обручка спершу дрібно затремтіла, а потім почала шалено розгойдуватися з боку в бік.

- Ага, - буркнула пані Мокош і записала щось на берегах телевізійної програми, яка трапилася під рукою.

Перенесла обручку в наступний квадрат, потім у наступний. Кілька разів нитка здригалася, а обручка - розхитувалася. Жінка вдоволено відмічала це на берегах телепрограми. Врешті вона відірвалася від захопливого заняття, розірвала нитку й кинула її в попільничку, обручку натягнула на палець, де та магічно зникла, а мапу охайно склала вчетверо й сховала в шухляду столу. І тоді повернулася до Валерія Нечипоренка.

- Ну, що я вам можу сказати. Кепські справи.

Валерій Нечипоренко пополотнів.

- Ну-ну, не лякайтеся так, - поплескала його пані Мокош по руці, - з будь-якої халепи завжди є вихід... До речі, а що сталося з собакою?

Валерій Нечипоренко швидко закліпав.

- Його Марадона забрав...

- Добре... Ви чекаєте моєї поради? - жінка ще раз переглянула свої нерозбірливі записи, пробурмотіла: - У квадраті В-3, а це означає... Ні, стривай, отут ще є... Еге ж... Отже, поки що можете звернутися до комп’ютерного клубу.

- Куди? - вивалив очі міліціянт.

- До рябокінського комп’ютерного клубу, - терпляче пояснила сестра священика.

- Навіщо? - дурнувато запитав Валерій Нечипоренко, і з виразу його бурякового обличчя стало очевидно, що він миттєво пожалкував про своє запитання.

- Ну, - усміхнулася пані Мокош, - цього я вам підказати не можу. Досить і того, що вже сказано. Думайте самі.

Вона вилізла з-за столу й попрямувала на кухню з явним наміром випити собі кави, щоб відпочити після виснажливої праці. Валерій Нечипоренко не зрушив з місця, тільки тремтів долонями, що лежали на столі. Пані Мокош наспівувала чудну мелодію, яка по-чаклунському відібрала у насупленого міліціянта мову. Сестра священика грюкала джезвою й брязкала ложечкою, а мелодія дивним чином пасувала до цих звичних і в той самий час таких музикальних звуків.

На нетвердих ногах Валерій Нечипоренко підвівся.

- Я хотів вам подякувати, - почав він хрипко. - Ви вже вдруге мені так щиро допомогли. Я, правда, не певен, що мені робити в комп’ютерному клубі, - додав він скоромовкою, та, зиркнувши на пані Мокош, затнувся, - але я обов’язково туди піду просто зараз. От зараз попрощаюся з вами - й піду...

- Ну, то бувайте здорові, - весело проспівала сестра священика.

- Так, бувайте здорові. На все добре. Прощавайте. Добраніч.

Останнє слово було вже зовсім недоречним, адже вечір щойно вступив у свої права. Валерій Нечипоренко зовсім знітився, потер руки й промимрив:

- Завтра свято. Що ви збиралися робити на свято? Я міг би...

Відьма в рожевому костюмі загадково примружила чорні очі.

- Завтра ще не час. Зустрінемось у неділю.

Розділ VI