Заклятий скарб

Коли ясний день дедалі настирливіше почав лізти крізь давно не миту шибку на горищі цегляної великої хати під зеленим дахом, хованець солодко позіхнув і визирнув надвір. Ого, подумав він, виспалися добряче. Щоб я тріс, якщо зараз не перша година!.. Він штурхнув нявку, яка зарилася з головою у стару пухову куртку й тоненько сопіла.

- Підйом! - наказав хованець. Нявка мугикнула й ще глибше заховалась у куртку, щезла під горами пера, мов і нема її і то просто куртка така пухнаста. - Підйом! - гаркнув удруге хованець. - Перша година, а ми ще не снідали...

Нявка вистромила гострого писка з-під каптура.

- А що на сніданок?

- А що звариш, те й їстимемо.

- Пхи, - скривилася нявка і знову зникла під курткою.

Тоді хованець вдався до хитрощів. Прочинивши ляду, яка вела з горища, він голосно потягнув носом, двічі облизався. І справді: знизу цівкою почав підніматися запах чогось смаженого, ситного і, вочевидь, смачного. Нявка мимоволі випірнула з-під куртки й принюхалася. Тут вона згадала, що толком не їла з учорашнього ранку, та й тоді бігла через місточок, ухопила кленовий листочок... Вона увіч побачила запашне горня трав’яного узвару, тарілку смажених грибів, ну, може, ще й солоденького такого чогось...

- Підйом, - повторив хованець і витрусив нявку з-під куртки. Зеленокосе ледащо потяглося гнучким тілом, усміхнулося півзабутому сну. Щось там таке було, у тому сні... Щось таке напрочуд приємне, у жовторгарячих квіткових барвах... І сьогодні, на четвер, сни збуваються... Нявка довірливо глянула на хованця жовтими очима й спитала:

- А що там так смачно пахне?

Хованець знизав плечима й поліз донизу. Піч у кухні тепла; зранку хтось у хаті прокинувся до схід сонця й добре пропалив її, і вона ще берегла жар. На столі лишилися крихти хліба, а в мийці - пусті тарілки, але нічого смаженого, смачненького ніде не було. Нявка метнулася поміж каструльками, загрюкала накривками. Ніде нічого! Але ж той запах, той чудесний запах!..

- Ти мене надурив! - образилася нявка. - Ти на мене ману навів! Сніданку нема, я тільки дарма підвелася! Ну, я тобі!..

- І нічого не дарма ти прокинулася, - набурмосився хованець. - Зрештою, ти чим у місті займалася всеньку зиму? З телевізором наодинці? Могла варити трохи й підучитися...

Нявка сердито вищирила дрібні прозорі зубки, і хованець відчув, як шкіра на шиї заболіла й почала горіти, наче його вкусив ґедзь, але нявка натомість відвернулась і посунула до холодильника. Та-ак, на смажених грибах можна ставити хрест: одинокий шматок сиру жовто тьмянів з нутра холодильника...

За весь сніданок нявка не промовила ні слова, лишень супила смарагдові бровки. Хованець підлещувався й підлабузничав, але товаришка крутила головою й жодного разу не дозволила впіймати свій погляд. Після сніданку, коли хованець уже втратив будь-яку надію на примирення, нявка зненацька промовила, ні до кого не звертаючись:

- Учора в лісі я бачила кабана.

- І що? - загорівся хованець. Сита нявка, схоже, відтанула душею, але тепер їй не можна дати розслабитись і знову впасти у злостивий настрій.

- Такого дикого кабана з великим рилом...

Хованець боявся промовити й слово, щоб не сполохати вдавано байдужу оповідь. У голосі нявчиному бриніла загадка. Хованець затамував подих, але товаришка надовго замовкла. Вона обернулася до вікна й почала розчісувати коси, щось таке собі наспівуючи.

- То що кабан? - зважився спитати хованець, незграбно переставляючи пусті тарілки до мийки.

- Маю план, - відповіла нявка, швидко заплела косу й зав’язала її вузлом на кінці.

На стежку, яку поночі так легко винюхував вовк, двійко слідопитів натрапили, тільки зробивши три повних кола довкруж галявини, що на ній полісун збирав отару сіроманців. Стежка переповзала з яру в яр, і нявка, виломивши десь довгу лозину й тягнучий за собою по землі, зосереджено рахувала яри, щоб не переплутати і ще раз не втрапити у вовчу яму. Врешті-решт вона суворо зупинилася на дні темної улоговини, пройшлася взад-уперед, для чогось притупнула кілька разів і сказала:

- Тут, - поставивши в кінці короткого речення жирну крапку.

Хованець принюхався. Запах кабана він би вчув обов’язково, але тут, хоч і тхнуло якоюсь звіриною і птаством, кабанів чути не було. Нічого не мовлячи, хованець всівся на всохле деревце і підпер підборіддя рукою.

Нявка ще раз пройшлася взад-уперед уздовж яру, нахилилася над нечіткими слідами на землі і вдоволено прицмокнула. Хованцеві кортіло поглянути, що вона там побачила, аж у п’яти свербіло, та він стримався: нехай проводить свій план у життя сама, з її планами потім кісток не збереш...

Нявка заплющила очі й гойднулася. З улоговини догори, до самого неба полинула пісня-скоромовка, пісня-замовляння.

Де скарби лежать незлічені,

Б землю чорную закопані,

Стережуть їх звірі дикії,

Боронять кущі ліщинові,

Де вогні іскряться поночі,

Голоси дзвенять-регочуться,

Дзвонарі гримлять підземнії,

Скарб відкрий мені захований!

Недовірливий хованець із подиву вилупив очі. Якби не білий день і не сонце вгорі, він подумав би, що то йому привиділось-наснилось: там, куди вказувала нявчина гінка лозина, просто з повітря матеріалізувався здоровезний кабан, підморгнув, хрокнув і промовив людським ображеним голосом:

- Дайте їсти! Зима була така голодна! - і зареготів.

Але нявка виявила неабияку витримку й безсердечність: зосереджена й сувора, вона замахнулася на кабана лозиною й була б уперіщила його по спині, якби...

...У кожному оповіданні, подумав хованець, як і в житті, час від часу обов’язково зринає недолуге слово “якби”. На тому відтинку оповіді, де воно з’являється, так і чекай біди: не з’явись воно, і пішла б оповідь широким второваним шляхом і довела б читача до щасливого кінця, а так хіба можеш бути певен, що тепер історія не закрутиться вузлом так, що й біс не розплутає? Хованець зітхнув і зізнався собі, що страшенно не любить слів “якби”, “коли б”, “мабуть”. Кручені такі слова, ненадійні, з підтекстом. І ще він подумав, що на цьому - кінець лінійній оповіді в його історії і тепер почнуться всілякі негаразди. Він підвів очі до того місця, де стояла нявка й збиралася вдарити кабана лозиною...

...якби з трьох боків на неї не насунуло троє підозрілих істот: двоє чорних, пики червоні, очі блищать лиховісно, а третій - горбун на коротких ногах. Кабан хрокнув і позадкував, але двоє чорних зійшлися рішучо й перегородили йому дорогу. Кабан зіщуливсь і змалів. Хованець із подивом зауважив, що кабан зробився навіть меншим за нього самого.

- Вгодований, - мовив горбун, озираючи кабана з усіх боків. - Ану, бешкетнику, йди-но сюди! - поманив він кнура кривим пальцем і оскалився.

- Це наш скарб! - забелькотіла нявка ображено. - Це я його прикликала!

- Ну-ну, - солодко й заспокійливо поплескав її по плечу горбун кістлявою рукою, - ти, може, й прикликала, а ми скористаємося...

- Але ж це, - нявка задихнулася від гніву, - несправедливо!

- Ой, що в цьому світі справедливість? - по-філософському зітхнув горбун. - Он ти, наприклад, чого з міста в ліс утекла? До хазяйки своєї по-справедливому поставилася? А вона ж, бідна, переживала-нервувалася, шукала тебе всюди...

Нявка зашарілася.

- А цей скарб... - продовжив горбун. - Хіба не має він дістатися тому, хто зуміє його якнайкраще використати? Ти що з ним збиралася робити?

Варто чесно зізнатися: це питання нявка не продумала в деталях. Вона не вміла забігати так наперед, тому й ніколи не навчилася грати в шахи. Стратегія, тактика... Вона завжди плутала ці складні слова.

- Отож-бо й воно, - повів головою горбун, - а заздалегідь подбати, щоб скарб потрапив у надійні руки і використовувався не абияк, а за прямим його призначенням?

Горбун рішучо наблизився до кабана й помацав його за м’якеньке рильце. Той хрокнув і спробував відповзти. Горбун похитав головою і озирнувся у пошуках потрібного інструменту. Погляд його натрапив на лозину, яку нявка й далі стискала в кулаці.

- Тобі це вже не треба, - м’яко мовив горбун і спробував висмикнути лозину з нявчиного п’ястука. Нявка затялася. - Давай-давай, - примовляючи це, горбун смикнув сильніше. І тут йому дорогу перегородила чорна волохата істота з червоними навіженими очима. Зіниці світилися від тамованого страху й ще чогось, що ховалося насподі й жахало своєю непередбачуваністю.

- Щезнику, - промовив хованець поволеньки й спостеріг, як ліс застугонів, а тоді притих ув очікуванні. - Щезнику, - повторив хованець голосніше, лякаючися власної сміливості, - не перетиналися наші дороги досі, а ондечки перетнулися. Знаю твою силу, не можу заперечувати, але ти ще моєї сили не питав.

Горбун прискалив око. Той, хто наважився, хоч і серед білого дня, вимовити його ім’я вголос, таки викликав повагу. Навіть якщо цей сміливець був тобі сьогодні ворогом.

- Мені твоєї сили й не питати, - сказав щезник, підтягуючи лозину до себе. Нявчина рука уривками піднімалася. - Ти сам знаєш, що скарб тобі ні до чого, тому відступи з дороги. Добром прошу, відступи.

Хованець покрутив лобатою головою і зробив на крок уперед. Горбун зітхнув. Страх як йому не хотілось у власному лісі починати війну, але момент прийшов рішучий, і дій він вимагав теж рішучих. Горбун свиснув, і двоє опирів, які досі бовваніли осторонь, з обох боків врізали хованцеві ребром долоні. Хованець охнув, нявка писнула й осіла на землю.

За першим разом хованець утримався на ногах, тільки харкнув черленим на травичку, яка щойно пробилася з землі.

- Відступи, - повторив щезник. Хованець заперечливо покрутив головою. Викинувши праву долоню вперед, він шарпнув твердими кігтями одного з чорних по рум’яній пиці, лишаючи глибокі сліди. Опир вилаявся непристойно, аж навіть горбун поморщився, й заломив хованцеві руку за спину. Кістки хруснули, й нявчин товариш скрутився й болісно скреготнув зубами. Йому привиділося раптом, що кабан насміхається з нього: скарбу тобі забаглося? Он він - твій скарб! Ковтай - не вдавися!.. Щоб не чути болю, хованець уп’яв зуби собі в чорну губу й навалився всім тілом на супротивника, підминаючи його під себе.

Другий опир із лиховісним поглядом кинувся згори на хованця й учепився йому жовтими іклами в шию. В обличчя дихнуло кров’ю і ще чимось страшним і огидним. Так тхне смерть, подумав хованець, непритомніючи.

- Що тут за буча? - вихопився звідкись дзвінкий голос.

Нявка здригнулася. З-за горбунового плеча визирнули чорні очі, в яких плавав безхмарний спокій і радісне подивування. Миттєво розімлівши, як тане масло в спеку, нявка дивилася на дивну рожеву хмару, в якій наближалося рятівниче видиво: чорнокосе, усміхнене і врівноважене.

- Мокушо, - прошепотіла нявка замріяно, - ти...

Щезник не поділяв нявчиного замилування. Шарпнувши з усієї снаги лозину, він висмикнув-таки її з малої прозорої долоньки й замахнувся на кабана. Якщо він зараз поцілить, ще встигла подумати нявка, скарб належатиме йому, і навіть Мокуша не допоможе... Але враз щезникова рука застигла на півдорозі, заморожена поглядом чорних глибоких очей. Щезник засичав і крутнувся на місці, та тільки невідома сила прикула його до землі в незручній позі й не хотіла пускати.

- Мокушо, - мовив щезник, - ти...

- Я, - відповіла Мокуша безтурботно. Вона легко вийняла лозину з покручених пальців і недбало кинула в траву. Відвернувшись од переможеного і присоромленого ворога, Мокуша нахилилася над нявкою і спитала: - Тобі зле?

“Ні, мені дуже-дуже добре”, - хотіла відповісти нявка, але не вспіла: один із опирів, покинувши непритомного хованця, загарчав страшно й накинувся на Мокушу ззаду, накручуючи чорні зміїсті коси на руку й закидаючи її голову. Смаглява шия беззахисне оголилася. Нявка замружила очі.

У небі гуркнуло, блиснуло, дерева застугоніли, сонце сховалося за хмару, в яру потемніло, повітря наелектризувалося й готове було вибухнути. Нявка розплющила очі й побачила, що в руці у Мокуші - її власна, нявчина, лозина, переламана тепер навпіл, а другий кінець стирчить опиреві з грудей. Опир харчав і хапався руками за груди, повільно осідаючи. Довгі нігті роздирали на грудях шкіру, і від того кров уже цебеніла на землю, і де вона проливалася на грунт, молоденька травичка жовтіла, всихала й умирала.

Опир сповз на дно яру й упав, розчепіривши руки. Скляні очі дивилися просто на нявку, й вона під тим холодним поглядом боялася поворухнутися. Важке тіло кілька разів вигнулось і вляглося, так що кожна кістка пасувала до кожного виямку на землі. Нявка уздріла, як шкіра на опирі зачаділа, сморід піднявся над яром і довго не вивітрювався, а коли нарешті розтав десь поміж кущів, на землі лежав голий кістяк. Темні провалля очей так само моторошно вдивлялися нявці в лице.

- Ти ба, - почула напівпритомна нявка Мокушин голос і подивилася туди, куди втупилась і рятівниця. Там, де стояв заморожений щезник із піднятою рукою, на землі лишилися великі сліди ратиць, але самого його вже не було й сліду. Не було також і другого опиря, а хованець лежав на спині з розтуленим ротом і хрипів.

- Житиме, - відповіла Мокуша на непоставлене нявчине питання й легко торкнулася хованцевої шиї, з якої скрапувала кров. Кров миттєво запеклась і з червоної зробилася брунатною, а хованець розплющив очі й покрутив головою, як людина, яка довго спала й ще досі не прийде до тями, не випірне зі сновидінь.

Нявка підповзла до товариша навколішках, бо ноги немилосердно трусилися; сльози потекли по щоках. Хованець ледь помітно розтягнув вуста в посмішці й помацав те місце на шкірі, де нявка власною зеленою волосиною пришили йому колись видерту шерсть... де нявка власною зеленою волосиною пришила себе до нього...

- А скарб вас більше не цікавить? - насмішкувато спитала Мокуша. Романтичний момент був безнадійно зіпсований.

Нявка взяла в Мокуші обламаний кінець лозини й легенько хльоснула ним зіщуленого кабана. Кабан дзенькнув і розсипався. Заклятий скарб відкрився.

Розділ XVII