Замок до ключика

“Двір світився ясними квадратами розвішаної білизни. Вони були всюди: ховалися у гіллі вичахлих од спеки дерев, хляпали од вітру на напнутій між двох стовпчиків мотузці, звисали з чавунного поруччя балкону. Командний крик літав у повітрі, а ще - важкий задушливий аромат парфумів “Рябокінський бузок”, який завжди зависав над принишклим двором, коли з хати виходила моя кохана тітонька. На всі легені репетучи, що її чоловік - куряче гузно, діти - бісове поріддя, сусіди - тхори немиті, а влада - зграя драпіжників, вона відступала хіба під тиском сусідського пса Борька - неохоче, все ще погрожучи комусь костуром і плюючися словами; спершу губивсь у несамовитому гавкоті роздратований голос, потім зникала за дверима хати широка спина, що трусилася від гніву, й останнім вивітрювався нудотний запах парфумів...”

Юрась Булочка з великими труднощами видер із записника останню сторінку - пошматовані тросом долоні немилосердно пекли. Уривок, який написався йому у мить натхнення, був чистої води хуліганством. Оповідання для колонки “Українські химери” не вийшло б із нього жодним чином, хіба якби один із доведених до відчаю сусідів (а то й усі вони гуртом) прибив тітку, а тіло втопив у сортирі.

Юрасик сидів на розхитаному стільці у лікарняній палаті. Стілець він поставив поруч із ліжком, на якому лежала жінка з повитою білим головою. Стрижене руде волосся де-не-де визирало з-під бинтів, і Юрасю боляче було дивитися на ці руденькі коси: він-бо знав, що на потилиці, де накладали шви, коси виголені й зяє беззахисний череп. Шви накладали ще в одному місці: над бровою, і тому ліве Лінине око - оте горіхового кольору око з довгими віями - спухло та закрилось, і не знати було, чи й є там воно взагалі.

Та головне, Ліна була жива. Зі струсом мозку, з численними синцями й подряпинами, з кількома швами на голові, вона була жива. Вона ще часто чи то втрачала свідомість, чи то провалювалась у дивну дрімоту, але Юрасик, якого неможливо було відтягти від її ліжка ні вночі, ні вдень, дослухався до її рваного дихання, завмирав, коли йому здавалось: урвалося! - й щораз із полегшенням пересвідчувався: ні, дихає, жива!

Орест поїхав годувати Хованця й погуляти з ним, і Юрась Булочка лишився повноправним господарем невеличкої палати на одне ліжко. Коли Ліну до лікарні привезла міліційна машина з мигавкою, лікар із хірургії, заразившися панікою Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого, поклав непритомну жінку в окрему палату, призначену для поважних хворих, і тепер Юрасик на всі пропозиції вимітатися з палати сміливо відповідав, округлюючи невинні очі: чому? я ж нікому не заважаю!

Ліна зітхнула. Журналіст припинив м’яти папір і дослухався. Дихала вона ледь чутно, та колега уже навчився розрізняти отой ледь вловимий звук і по ньому міг сказати, чи знову Ліна провалилась у дрімоту, чи скоро опритомніє. За той час короткої півпритомності він устигав влити їй до рота кілька ложок курячого бульйону, що ним його постачав Марадона. У Марадони, як виявилося, був не тільки чудовий мотоцикл, а й прекрасна дружина, молодша від нього на десять років красуня, яка поряд із недолугим чоловіком виглядала просто царівною. Якби Юрась Булочка не був уже закоханий у Ліну, його серце, мабуть, не раз би тьохнуло на вид гонористого носика і примхливих вуст...

Ні, Ліна ще не приходила до тями, та Юрасик був певен, що їй сниться щось значуще, важке. Вуста міцно стиснені, брови насуплені, а ліва, виголена брова, взялася широкими зморшками. Ліна притисла руки до грудей і згорнулася калачиком, як немовля в нутрі матері, й вартовому її здалося, що він на мить знову опинився на дні страшного провалля: так само скрутившись, лежала Ліна на камінні, так само тихо й нерухомо, вивернувши одну руку... Наляканий раптовим видінням, Юрась простягнув пальці, помацав, що Ліна тепла, послухав уривчасте дихання й повторив двічі: Боже, будь ласка, Боже, будь ласочка...

Ліні кололи на ніч димедрол, а Юрасик і сам засинав знесилено, схиливши голову на край ліжка, і схоплювався по сто разів серед ночі, боячись проспати Лінине раптове пробудження, коли вона зривається з ліжка, а тоді знесилено падає на подушку, бо світ їй крутиться в очах, у голові макітриться, а до горла підступає нудота.

Юрасик потягся до записника, тільки шкода, шкода: сторінки скінчилися, писати більше не було де, творити більше не було як. Маленький записник, який легко вміщувався на долоні, служив Юрасеві Булочці і за призначенням, і не за призначенням: тут зароджувалися начерки статей, красувалися стовпчики рим - уже словник складати можна (на дозвіллі Юрасик час від часу звертався до поетичного слова, але цілком таємно, й тільки раз у десятому класі на нетверезу голову майбутній журналіст і - в душі - видатний письменник почитав дещо з творчого доробку двом таким самим нетверезим головам і зірвав бурхливі оплески), велися невідомі розрахунки (він і сам уже забув, що й коли рахував), розсипані були де-не-де цікаві слова, які він вичитав у черговій книжці і якими варто скористатись у власній творчості, збиралися влучні цитати тощо.

Юрась тихо, як мишка, піднявся зі стільця й підійшов до підвіконня. На підвіконні лежала кимсь забута стара газета. Газетного тексту було багато, а берегів мало, для майбутнього оповідання вільного місця вочевидь не досить. Юрасик крутнувся довкруж власної осі, шукаючи чистого паперу. Ампули в картонній коробці, але це ж несерйозно... Навшпиньках рушив він до дверей, обережно натиснув ручку і визирнув у коридор.

Якби Юрась Булочка вчасно не загальмував, лежати б йому в гіпсі поруч із Ліною, бо за дверима стояв, розчепіривши ноги, високий штатив для крапельниць. Зачеплений Юрасиковим черевиком, штатив грюкнув і намірився полетіти на підлогу, потягнувши за собою й кривдника, але журналіст вчасно вчепився в ручку дверей і втримався на ногах, а штатив опинився в міцній жіночі долоні. Юрась завважив довгі нігті, полаковані в ясно-червоний колір, і в грудях йому чомусь зробилося млосно. Він підвів погляд і побачив чорні коси, короною викладені над смаглявим обличчям, на якому вирізнялася хижа червона помада. З-під білого халата визирав високий комір рожевого светра.

- Привіт, - сказала медсестра, на диво схожа на сестру священика - пані Мокош. Щоправда, Юрасик із сестрою священика знайомий не був, але при нагоді йому це міг підтвердити Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший.

- Привіт, - відгукнувся журналіст сухими вустами. В грудях і далі млоїло, а карі очі медсестри зблискували веселими й хтивими іскрами.

Жінка в рожевому светрі брязнула ключами в кишені халата й напустила на себе заклопотаного вигляду. Зразу вздовж коридору хірургічного відділення прокотився настирливий дзвінок: лежачий хворий нагально кликав до себе. Медсестра метнулася коридором, зникла за якимись дверима, а звідти визирнула вже з використаним шприцом, якій відправився у смітник. Так само заклопотано жінка в рожевому светрі пробіглася до сестринського посту й кудись подзвонила, при чому під час розмови втаємничено стишувала голос і обернулась до Юрася Булочки спиною. Нарешті вона, заклавши руки в кишені, рішучо спрямувала крок до Ліниної палати.

- Допоможеш мені? - спитала медсестра в рожевому светрі, і Юрасик ледь не захлинувся в чорних водах небезпечних очей і закашлявся.

- Угу, - зачаровано відповів він і зробив крок до медсестри, як самовбивця робить крок із даху хмарочоса. Відьма ж радісно і легко розсміялась і поманила журналіста за собою. Зі штативом в одній руці, загіпнотизована жертва сомнамбулічне рухалась уздовж коридору, не зводячи очей із м’якого рожевого коміра на тонкій шиї. Темні волосинки вибилися з коси й знадливо кучерявилися на смаглявій шкірі.

У довгому коридорі кроки лунко відбивались од стін і хвилями відкочувалися на два боки. У хірургічному відділенні запала тиха година, і хворі лежали по свої палатах; ніхто не совався довгим коридором і не рипів незмащеними дверима, тиша стояла глибока, аж моторошна, і тільки десь у самому кінці кишки коридору раз по раз видзвонював дівочий сміх, приглушений замкненими дверима, - на сходах курили медсестри, і звідти тягнуло ледь чутним тютюновим духом.

Білі двері до маніпуляційної відчинилися безшумно, ще рука медсестри не встигла їх торкнутися. Озирнувшись і грайливо повівши оком, медсестра зникла в кімнаті. Юрась пополотнів. Йому привиділася раптом містична картина: щойно він переступив поріг маніпуляційної, двері за ним із хряскотом замкнулись, а світло згасло, наче за вікном не білий день, а глупа ніч. На столі заблимала свічка, коло неї - розгорнена книжка. Груба стара книжка в сап’яновій палітурці; сторінки пожовкли й випадають, і через те на кутиках закручуються. Книжка пахне півзотлілим папером, вогкістю, старістю. Над книжкою схилилося смагляве лице, короноване чорними косами. Вуста ворушаться без звуку, і можна було б подумати, що читають вони слова молитви зі старого Євангелія, тільки раптом у відповідь на невідомі слова по кутках кімнати самі собою починають спалахувати червоні вогні. Юрасик приглядається до них і з жахом усвідомлює, що то очі, потворні очі, які зиркають на нього злісно й підозріло. Чується лопотіння крил, і Юрась Булочка хоче відступити до дверей, зникнути з цієї жахливої кімнати, але ноги приросли до землі й не рушать. І тоді чорнокнижниця відриває голову від читання й говорить хрипко: “Ну, чого стоїш? Кажанів налякався? Ходи ближче до мене. Що нам книжечка про тебе розповість?..”

Юрасик несвідомо відступив на крок, підвернув ногу, скрикнув болісно - й прийшов до тями. Видіння було настільки яскравим, що він, застромлюючи гострого носа в маніпуляційну, на якусь частку секунди приплющив очі, не готовий зустрітися очима з чорнокнижницею в рожевому светрі...

- Ну, чого стоїш? - спитала медсестра весело. - Шприців налякався? Ходи ближче до мене. Що нам тут за ампули лікар залишив?..

Вона наблизилася до скляної шафи, повернула ключ у замку й відчинила дверцята. На поличках стояли картонні коробки з ампулами, якісь скляночки-баночки, шприци й крапельниці в поліетиленових упаковках, а на нижній полиці лежала чорна конторська книжка - пожовклий папір, сторінки вилітають, кутики їхні потріпані й загнуті, - куди малося записувати, які ліки хто бере. Прочитавши щось у Ліниній медичній карті, медсестра в рожевому светрі витягла шприц із такою голкою, що могла пробити шкіру й ведмедю, обламала невідому ампулу і впорснула прозору рідину в опецькувату пляшечку з товстого скла. Лишивши грубу голку в гумовому корку пляшечки, вона встромила туди ж голку з крапельниці й підвісила пляшку на штахет, який Юрась і досі судомно стискав мокрою й холодною рукою.

- Ну, можеш відносити, - ніжно промовила медсестра й підштовхнула журналіста до виходу з маніпуляційної. - А я за мить прийду і зроблю твоїй красуні укольчик...

Але Юрасик, мов зачаклований, не міг зсунутися з місця. Витягнувши шию, він заглядав у скляну шафу, де на верхній полиці стояла кругла металева коробка з навісним замочком. Коробка собі й коробка, та вона магнітом притягувала погляд, і не було сили їй опиратися.

- Що це? - спитав Юрась Булочка у медсестри.

- Що саме?

- Жерстянка... ота сіра коробка металічна...

- А, коробка! То шприци переварювати. Ми вже зараз не перварюємо, одноразові отримуємо, а коробка лишилася.

- А замок навіщо? - допитувався журналіст із гарячковим блиском в очах.

- Замок? - здивувавалася медсестра в рожевому светрі. Вона наблизила обличчя до скляної шафи й довго роздивлялася коробку. - І справді, замок... А, згадала! То Святослав Пилипович Шапка, наш колишній головний лікар, давно ще приніс. То його була коробка. Я й забула!

- А що в ній? - жадібно втупився Юрасик у круглу жерстянку.

- У ній? - медсестра знизала плечима. - Хтозна! Ключа нема, Святослав Пилипович помер, та й у чужі речі лазити... Хіба синові його віддати? Він коли тут буде?

- Години за дві буде, - схвильовано відповів Юрась і знову втупивсь у металеву коробку. Навісний замочок був складним, такий шпилькою не відімкнеш... Журналіст потягся руками до шафи, вийняв коробку й зважив її на долоні. Легка, та всередині щось лежить. Якщо перекинути коробку догори дриґом, це щось глухо перекочується. Юрасик слухав сухий звук, мов музику. Жерстянка, яка належала Святославу Пилиповичу, Орестовому батькові, - жерстянка, в якій щось сховане... І це саме він, Юрась Булочка, відшукав її! Він готовий був підхопити чорнооку медсестру й закрутити в танку, але руки були зайняті блискучою коробкою.

Раптом його ніби щось штрикнуло. Не усвідомлюючи, що він робить, Юрасик поліз у кишеню штанів і витягнув звідти маленького срібного ключика з видряпаною на ньому невідомою літерою. Двосічна борідка на ключі дивним чином пасувала до замка на коробці. Мов у сні, він устромив ключ у замок і повернув. Замок неголосно клацнув. Медсестра в рожевому светрі не зводила захоплених очей зі столичного журналіста.

Розділ XVI