На хвості

Письмовий стіл у казенній кімнаті, чистий від будь-якого канцелярського приладдя, гарячої робочої пори здавався геть осиротілим, і тільки посередині його лежав аркуш жовтуватого паперу, над котрим час від часу зависала рука з кульковою ручкою між пальців.

На папері вже з’явилася рамочка з заокругленими кутами, горизонтально розділена навпіл; у верхній половинці намальований був портрет якогось чоловіка, а в нижній догори дриґом віддзеркалювалася точна його копія, тільки зображення було не таким, як у дзеркалі, а наче оберненим на лівий бік. За мить поруч з’явилося ще дві рамочки, а в них - два схожих між собою юнака - і теж із оберненими віддзеркаленнями. Ручка миготіла й миготіла, і на папері почали з’являтися сердечка, ромбики, якісь трилиснички, словом, абсолютно хаотичні фігури, з чого видно було, що в голові особи, яка схилилася над папером, було повне сум’яття.

Особа ж, вдіта у сірий однострій, і справді мала вигляд дещо збентежений, тому коли в двері постукали й у проріз влізла скуйовджена голова, на обличчі особи намалювалася така неприхована мука, що будь-чиє серце могла розкраяти від жалю.

- Валерію Миколайовичу, - мовила скуйовджена голова крізь щілину, все ще вагаючись зайти досередини, - викликали?

- Угу, - буркнув Валерій Нечипоренко-молодший, зім’яв жовтуватий папір і сховав до кишені. - Зайди вже всередину, не хилитайся у дверях!

Скуйовджена голова, надіта на такий точно неоковирний і пом’ятий тулуб, що на ньому міліційна форма сиділа, як на городньому опудалі, нарешті протислася до кабінету й всілася на одинокий стільчик, приставлений до стіни.

- Сідай, - сказав Валерій Нечипоренко й тут помітив, що пом’ятий уже давно сидить, хитаючи ногою й зацікавлено позираючи у вікно, де через вулицю посварилися дві баби перед хлібним кіоском. - У мене для тебе є відповідальне завдання...

Той знехотя відірвався від сварки, що була саме в розпалі й зібрала вже чималий натовп вболівальників з кожного боку, і глянув на Валерія Нечипоренка синіми-синіми ясними очима. Здавалося, в ці очі глянеш - і побачиш людину до самого дна... Отак багато хто думав і потрапляв на гачок, бо і ясність, і занехаяний вид особи, яка тулилася на краю стільчика, були вельми оманливими.

- Марадоно, - звернувся Валерій Нечипоренко до пом’ятого, бо так він називався в тісному колі шкільних друзів, які ще пам’ятали, що за паси уміють давати ці кривуваті ноги, як управно обходять вони суперника... йой, що тут згадувати! - Марадоно, тільки ти знаєш: жодна жива душа...

Марадона кліпнув синіми ясними очима й побожно перехрестився.

Тоді Валерій Нечипоренко встав з-за столу, наблизився до свого підлеглого й жарко зашепотів щось йому у вухо. Щоки його пашіли чи то від азарту, чи то від зніяковіння, але того напевно ніхто не зможе сказати, бо таємниця розмови двох спільників так і лишилася нерозгаданою.

Варто тільки зауважити, що, вислухавши начальника, Марадона досить осмислено - як на свій дивакуватий вигляд - кивнув, докинув кілька фраз, від яких у Валерія Нечипоренка зразу виясніло лице, незграбно віддав честь і виплив у коридор. Двері за ним замкнулися, і ми більше не можемо бачити, чи вернувся Валерій Нечипоренко до малювання портретів у рамочках, чи застосував свої здібності до чогось кориснішого.

Зате ми можемо поспостерігати за його підлеглим, який, не гаючи часу, заскочив у кінці коридору в якісь двері, звідки з’явився вже в кашкеті, швидко збіг сходами донизу, кивнув черговому на виході й випірнув надвір. Останньої миті впіймавши автобус, який уже зачиняв двері, тож стулки защепили ззаду його пом’ятий мундир, Марадона проїхав зупинку, вивільнив мундир і вийшов. З усього, приїхав він додому, бо, забігши на хвильку в перший під’їзд двоповерхового будинку, звідти вийшов уже цілком нормальною цивільною людиною, в якій недавнього дивакуватого міліціянта видавало хіба те, що куртка на плечах висіла мішком, а розпатлане волосся і зовсім стало сторч.

Перевдягнувшись, Марадона вже не повернувся на роботу, а натомість спрямував ноги у протилежний бік, причому пішов він пішки, роздивляючись на всі боки, ніби вперше опинився в містечку Рябокінь і тут все його цікавить з туристичної, так би мовити, точки зору. Він уважно обдивився двоповерховий будинок бібліотеки, прочитавши, що працює вона з десятої до десятої щодня, крім середи (сьогодні був четвер, але на дверях висів замок розміром із диню), потім не менш зацікавлено хвилин п’ять вивчав вітрину крамниці, де у вікні поміж припалими порохами паперовими соняхами стояли глечики і виднівся напис “МОЛОКО”, тоді перетнув вулицю, ступив на тротуар і втупив очі у вікно книгарні. Таким чином, нога за ногу, він нарешті дістався рогу, завернув на якусь бічну вуличку, пройшов іще два квартали й опинився перед парканом невідомої хати під зеленою стріхою.

Тут зі знудженого й лінивого Марадона раптом умить перекинувся на живого й рухливого. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він одним махом перелетів через паркан і за мент уже зазирав у шибку. Зсередини почулося спершу неголосне гарчання, а тоді чітке застережливе “гав”. “Хованцю, хто там? ” - долинув чоловічий голос, але Марадона не чекав, доки той, кому належав голос, вигляне: одним стрибком він знову опинився на вулиці й магічним чином зник за деревами, наче розчинився. Довший час його зовсім не було чути.

Тоді до хвіртки під’їхала брудно-біла “копійка”, з якої з’явився зовсім юний хлопчина в синій курточці, нерішуче постукав і, зрозумівши, що відповіді не буде, бо в хаті його не чути, штовхнув хвіртку і пішов до ґанку. Не встиг він дійти, як двері відчинились, і з радісним гавкотом до нього вилетів здоровезний чорний пес, який від надміру почуттів поставив лапи йому на груди й повалив на стіну. Слідком за псом вийшла невеличкого зросту рудокоса жінка та привітно й заклично помахала хлопчині рукою. Марадона, який напрочуд ловко матеріалізувався з повітря в потрібний момент, мав нагоду все це спостерегти й оцінити ситуацію.

Наблизившись до машини, Марадона посмикав дверцята, які виявилися незамкненими, тоді відчинив капот і від’єднав одну клему від акумулятора. “Копійка” ображено писнула й якось зразу осіла. Марадона заспокійливо поплескав її по боці й захряснув капот. Зробивши свою чорну справу, він іще раз озирнувся на хату й побіг тим самим шляхом назад.

Повернувся він уже на мотоциклі, але не став під’їжджати до хвіртки, а зупинився в кінці вулиці і здалеку вдоволено спостерігав, як троє людей - двоє чоловіків і одна жінка - бігають довкола машини, яка не хоче заводитись. Марадона дочекався, доки вони здогадаються підняти капот і зазирнути всередину, і полегшено зітхнув. Робочий день його починався навдивовижу вдало. Тьху-тьху-тьху, і надалі все йтиме в тому ж темпі... Трійця вже розсілась у машині й готова була вирушати.

Мало хто б повірив, що у Марадони, такого недолугого на вигляд, може бути такий чудесний мотоцикл - сучасний, тихий і слухняний. Тільки-но “копійка”, пихкаючи та кашляючи, від’їхала від хати, мотоцикл коротко диркнув й одразу ж загудів неголосно й рівно, наче хотів вибачитися за оте несподіване “дир-р-р”.

Не знати коли на вершникові опинився чорний шолом, трохи припалий пилом, як і сам мотоцикл, який мало вирізнявся серед інших транспортних засобів на вузьких і здебільшого занедбаних вулицях містечка Рябокінь, і тільки чуйне вухо й гостре око зі звуку мотору і з виду окремих деталей мотоцикла могли спостерегти, що за чудо-машина петляє поміж горбів і ям ґрунтівки, задля годиться присипаної гравієм.

“Копійка”, яка підскакувала на кожній нерівності дороги та скреготала, не помічала “хвоста”. Зрештою, і помітити його було важко: Марадона незбагенним чином ще жодного разу не впустив потрібну машину з очей, але сам на очі не потрапляв і примудрявся весь час триматися в тіні. Виїхавши на ширшу вулицю, що вела вже за місто, він хвацько крутився між машинами, але дивна річ: жодного разу не порушив правила дорожнього руху.

Хвилин десять їзди Марадона радів приємній пригоді, яка впала йому на голову неждано-негадано завдяки чуйному ставленню начальства, але в якийсь момент райдужний його настрій вивітрився. Марадона зосередився. Він відчував незрозумілу тривогу, але ще не збагнув, звідки походить оте щемке передчуття небезпеки в серці, яке ніколи його не зраджувало. Ще один поворот - і невідь-звідки на дорогу просто перед його носом вигулькнув масивний джип, ледь не підрізавши мотоцикл і не перекинувши, а тоді на всі колеса полетів наздоганяти “копійку”. Ні, сумнівів тут не могло бути: джип націлився на ту ж машину, що й сам Марадона.

Вправний мотоцикліст, у якому прокинувся азарт мисливця, кілька хвилин задоволено спостерігав, яких зусиль коштує джипу не відстати на вузькій дорозі від “копійки”, і з хвилини на хвилину очікував, що трійця в переслідуваній машині таки запримітить оте здорове страховисько з затемненими вікнами. Але минула хвилина, друга, і вдалині навіть уже можна було вгледіти лісок, а “копійка” виявляла злочинне недбальство до власної безпеки: ніхто з трійці не озирнувся назад, і навіть водій, якщо й зиркав у люстерко заднього огляду, нічого дивного там не помічав. Марадона натиснув на газ і наблизився впритул до джипа, щоб краще роздивитися номер.

Закарбувавши номер у пам’яті, Марадона стишив біг мотоцикла й кілька разів кинув рвучкий погляд на будинки обабіч вулиці - і зрештою запримітив те, що його цікавило. Зупинивши мотоцикл, він одним рухом скинув шолом і пожбурив його на сидіння, і шолом, який мав одразу ж злетіти з сидіння й котитися крутою вуличкою до самого низу, дивовижним чином зачепився за ручку керма й застиг.

Марадона ж у цей час перебіг на другий бік вулиці й уже тиснув на кнопки синього телефону-автомата. У щілині стирчала картка, а у віконечку висвітлювався загрозливий напис, що грошей стане хіба на одну хвилину місцевих розмов.

- Це я, - захекано сказав Марадона у трубку. - Слухай, дивна справа: за ним ще один “хвіст”. Темний джип, номер... записуй... - Марадона на мить заплющив очі, викликаючи з пам’яті потрібний набір букв і цифр. - їдуть по Степана Бандери, вже майже на виїзді з міста. Бий мене вража сила, якщо зрештою вони не опиняться на тому старому тартаку... Ага...

Тут телефон-автомат сердито писнув і розірвав розмову, й у віконечку висвітився напис, який звучав приблизно як “бувай здоровий, приходь іншим разом із грішми”. Не відомо навіщо Марадона витягнув зі щілини використану картку й запхнув собі до задньої кишені штанів. Перетинаючи вулицю, він подумки вже заводив мотоцикл, і той, наче вмів читати думки господаря, виструнчився й завівся від одного дотику.

Марадона добряче газонув, і мотоцикл рвонув уперед, бризнувши з-під коліс дрібним шутером. Якби хтось завдав собі труду спостерегти його збоку, то не міг би не зітхнути з заздрості, бо прекрасний мотоцикл вітром летів над шляхом, в повороти входив так, ніби для них і народився, а перешкоди обминав чітко, наче вони самі поступалися йому дорогою. Три хвилини - і він надолужив згаяний час, і попереду вже виднівся масивний зад джипа. “Копійки” ще видно не було, та Марадона не мав сумнівів, що з цього приводу нема потреби тривожитися: “копійка” з’явиться у відведений їй час.

Тим часом кавалькада заглибилась у ліс. Поодинокі машини, що ще траплялися на дорозі, тепер здебільшого рухались у зворотному напрямі, поспішаючи з лісу назад, у Рябокінь. Ще зовсім трошки, і дорога цілком знелюдніла, а кавалькада, що її вела брудно-біла “копійка” з гостроносим натхненним хлопчиною за кермом, зупинилась на роздоріжжі, кілька секунд поміркувала й повернула праворуч. Марадона вдоволено посміхнувся: чуття не підвело його. І переслідувані, і переслідувачі прямували до занедбаного тартаку.

Джип трохи відстав і мав вигляд дещо розгублений. Ловкий мотоцикл майстерно ховався від нього за деревами й задоволене муркотів.

Недоїжджаючи до тартаку, “копійка” зупинилась, мотор змовк. Трійця обережно вилізла з салону й попрошкувала за гостроносим хлопчиною углиб лісу й досить скоро вперлась у паркан. Хлопчина показав на грубу гілляку, чиєю допомогою він, вочевидь, уже мав нагоду якось скористатись, і трійця перелізла у двір, і навіть маленька рудокоса жінка моторно перестрибнула через паркан, не давши змоги чоловікам підтримати її й виявити свої чоловічі переваги.

У той час, коли трійця перелазила через півзогнилі колоди й наближалася до старенької будівлі контори, а за нею назирці рухалося двійко рум’яних коротко стрижених парубків, вдягнених у чорні пальта й важкі черевики. Марадона, який, попри свій вайлуватий вигляд, абсолютно безшумно й непомітно опинявся щоразу в найкращому для спостереження місці, побачив, як бічні двері контори відчинились і звідти вийшов горбун у сірому плащі. Марадона застиг на місці, боячись видати себе хрустом гілки абощо.

Горбун бачив, як до контори наближалися троє, які понад усе старалися бути непомітними, але виявляли в тому замало вправності. Бачив горбун також, що за трійцею навшпиньках рухалися двійко переслідувачів, й у горбуна на лиці намалювалося щось на кшталт задоволення, змішаного з іронією.

Дочекавшись, поки трійця по черзі зазирне у вікно, а тоді обережно відхилить двері контори, щоб вервечкою зайти досередини, горбун потер руки і помалу почовгав геть.

Розділ XII

ПАСТКА

Другу ніч поспіль одним-один ночував у готелі Юрась Булочка.

Зрадниця Ліна, лишень ступила на поріг Орестової хати, якось миттєво зжилася з нею і вже не хотіла виїжджати. Ніжно притискаючи до серця жовтооке кошеня, вона щось лагідно вуркотіла, а що кошеня теж муркотіло на весь свій котячий голос, хатою розливалася колисанка, від якої навіть здоровезний ньюфаундленд Хованець кілька разів позіхнув, примостив собі голову на лапи й задрімав.

Орест запарював чай і метушився по хаті, а в Юрасиковому серці закипало почуття невтолимої образи на долю: він бачив, як Ліна скоса спостерігає за Орестом і як збентежено вона пестить кошеня, начеб хоче щось приховати сама від себе. Юрась повільно зняв з гачка куртку, так само повільно вдягнув, тихо й чітко попрощався, в душі очікуючи, що Ліна не дозволить йому піти, але старша колега тільки неуважно кивнула. Орест же навіть не помітив його зникнення.

І тепер Юрасик сидів у готелі над епохальним оповіданням, яке має перевернути світ і, головне, змінити Лінине ставлення до нього, псував сторінку за сторінкою у блокноті, щось писав, викреслював, гриз ручку і зрештою куснув її так, що вона тріснула навпіл. Після цього він зануривсь у дивний стан, схожий на дрімоту, і так і сидів би ще довго, якби раптом у двері йому не постукали й повненька сива жінка в картатій хустці, яка в готелі сповняла роль і адміністратора, і покоївки, не переступила через поріг.

- Вам щойно дзвонили, - сказала вона. Юрась Булочка стрепенувся. - У нас цього не можна, я вас попереджаю...

- Це було перший і останній раз, - запевнив її Юрасик і винувато-заспокійливо всміхнувся, - то хто дзвонив?

- Я імені не запам’ятала, а переказали вам їхати до них додому...

- Ага, - глибокодумно вирік Юрась і чемно вклонився жінці, яка, не чекаючи відповіді, повернулась і почапала вузьким коридором до сходів.

Після цього Юрасик умився так швидко, ніби муштрував його суворий прапорщик (ніде правди діти, пороху юний журналіст і не нюхав: армія і військова кафедра в інституті - речі дуже різні), ще швидше вдягнувсь і тут-таки помітив, що сонце вже підбивається під обідню пору, живіт буркоче, а твердий і холодний пиріжок із-не-відомо-чим він зжував уночі, жалісливо розглядаючи себе в маленькому Ліниному люстерці.

Юрась Булочка зітхнув і залишив готель, і вже за десять хвилин він вилазив із “копійки” перед знайомою й трохи - десь на самому денці душі - ненависною хвірткою.

Уперше в житті пощастило Юрасику: до Ореста він нагодився саме на обід. Ліна, в якої до куховарства дві руки були ліві (про це нікому анічичирк), зварила картоплі, а тоді вкинула її шматочками на пательню й залила яйцями, тож коли Юрась ступив у сіни, хатою літали прості, та вельми приємні запахи. Навіть Хованець переліз на кухню й лежав під столом так, що Ліна щораз перечіплювалась або через його зад, або через лобату голову, й принюхувався.

Тільки за обідом Юрасик відтанув душею.

- А знаєте, - почав він, приплямкуючи й виблискуючи масними вустами, - я вам таке розповім...

У кухні зависла пауза. Хованець завовтузився під столом. Ліна підібгала під стілець ноги, бо все ще не надто довіряла здоровезному псюрі.

- Ну? - зрештою не витримав Орест.

- Не знаю, чи й повірите ви мені...

Ліна беззвучно, самим вустами пробурмотіла щось нецензурне. Юрась Булочка напустив на себе ще більше пихи.

- Якщо не повірите - що ж! Ваше право...

- Не пий крові, кажи вже! - гримнула Ліна.

- Як ви просите, можу й розповісти... - Юрасик дожував картоплину й, не втримавшись, злизнув з тарілки залишки жовтку. - Учора я щітки хотів справити...

Ліна визирнула у вікно.

- Дякувати Богові, “копійка” вціліла...

Юрась набундючивсь і зробив вигляд, що він до смерті ображений.

- Ліно, - тихо сказав Орест, - стидайся. Ти старша.

Ліна сховала очі під рудою чілкою.

- Опинився я за містом, - заговорив Юрасик таємничим голосом. - Там у вас, здається, тартак старий... - (Орест кивнув). - Загадковий тартак - ніхто не працює, а люди є... - Юрась Булочка театрально закотив очі. - Двійко в чорних пальтах, стрижені під бокс, черевики важкі, пики червоні...

- Отакої! - стрепенулася Ліна.

- Було там крісло з високою спинкою, а в кріслі - особа претаємнича. Голос командний, хрипкий хльоскає - так і тягне наказ виконати... А наказ!

Юрась Булочка руками закликав присутніх нахилитися до нього й жарко щось зашепотів. Орест зацокав язиком, Ліна насупила брови: експресивна Юрасикова розповідь ніби вихоплена була з авантюрного роману. Недарма, недарма знайшла вона в нього папір списаний, на дрібні шматочки подертий!..

- Двоє, які втекли з-під варти? - Орест від’їхав на стільці до стіни. - Двоє, які вбили Шурика з батькових листів? І то тільки через те, що він поговорив зі мною? Саме ті двоє...

- Ну, зізнання не прозвучало, - розвів руками Юрась, - але прозвучало дещо інше.

- Що?!

- Що?!

Юний журналіст страшним шепотом просвистів:

- Тим двом наказано слідкувати.

- За ким?!

- За сином.

- Але навіщо? - вигукнув Орест запальне. - Я нічого не знаю! Батьків друг мені нічого не сказав, а до ключа і досі немає замка!

- За найгіршого розвитку подій наказано убити.

- О Боже! - Ліна перемінилася на лиці.

Господар відкинувся на стільці, спиною зіпершися на старенький холодильник. Саме на цьому стільці сидів зовсім недавно Олександр Остапович Шкварченко, і Хованець з-під столу тріпотів чутливими ніздрями, звикаючи до його запаху. “За найгіршого розвитку подій...” Невже може бути й гірше? І це саме тоді, коли приїхала рудокоса непосидюча журналістка!

- Але що робити?

- Поїдемо на тартак, - ляпнув Юрасик, - випередимо їх...

Ліна відвернулася до вікна.

- Я ще пожити хочу. Оно й весна розквітає, і життя ж таке чарівне!..

Не те, щоб Орест знав тартак, як свою долоню, але ще хлопцем бувати там йому доводилося. Ходила, ходила про тартак легенда, що буцімто керує пилками не електрика, а нечиста сила: щоночі обсідають їх чорти й крутять так, аж вітер над лісом гуде. А над чортами є найстарший чорт, і він командує своєю бісівською гвардією і зірко слідкує, щоб дерево попиляне тягли чорти в пекло, підкидали вчасно у вогонь, аби ніколи пекло не згасло... Недобра слава ходила про тартак у містечку, і скільки не освячував його священик, скільки не кропив водою зі срібного відерця, люди там гинули й гинули, доки не вилюднів тартак зовсім. А хлопчаки ще й досі час від часу збиваються у зграйки й чатують там літніми короткими ночами, щоб підгледіти за чортами...

- Зрештою, - знизав плечима Орест, - можемо й на тартак податися. Якесь у мене таке передчуття...

- Ага, давно по пиці не діставав, ото воно й передчуття, - закивала Ліна.

- Ліночко, - мовив Юрасик патетично, - якщо ми їх не випередимо, нам кінець. Оресту кінець. Хованцю кінець. Ми ж не допустимо, щоб постраждав пес невинний?

Ліна зизим оком глянула на колегу. Картина очевидна: хильнув десь по дорозі для хоробрості, Дон-Кіхот Рябокінський. Нализався, а тепер бешкетує.

- А люди з тартаку, - Орест раптом примружився, - схоже, шукають мій ключик... До речі, де він?

Юрась Булочка скромно потупився й нічого не відповів.

- Потім пошукаю, - махнув Орест рукою. - На тартак є коротка дорога з міста, якщо її ще не загородили.

- О Боже! - Ліна пробіглася по кухні. - Вони змовилися!

* * *

Про пригоду, яка спіткала трійцю і їхню стражденну “копійку” на виїзді, ми вже мали нагоду дізнатися з іншого джерела, тож це опустимо. Натомість перенесемось одразу на старий занедбаний тартак, куди Юрась Булочка, у пориві натхнення, везе своїх друзів. Грунтівка петляє й петляє, і Юрасикові уже здається, що Орест загубив дорогу, та ось за деревами виростає темна стіна, і “копійка” різко гальмує, недоїхавши до паркану один поворот.

Юрась заглушив мотор і нашорошено прислухався. Ліс гудів загадковими весняними звуками. Несміливо журналіст вистромив голову з-за паркану, побачив занедбаний двір, по якому розкотилися колоди, і не міг пригадати, чи так само вони лежали вчора. Він уже хотів було подати Ліні руку, коли вона високо підстрибнула, вчепилась у гілку й перемахнула через паркан, аж він рота роззявив.

Обережно ступаючи, трійця наблизилась до вікна. У старій конторі нікого не було. Ліна, так само обачно, щоб звуком не сполохати ліс, перейшла до дверей і потягла їх на себе. Опинившись усередині, вона носом почула пустку й голосно пчихнула від дивного запаху.

Якби Ліна мала змогу побачити те, що бачив зі своєї схованки Марадона! Ет, що тут казати! Орест, який ішов слідом за нею, перетнув першу кімнату й опинивсь у другій, де стояло крісло з високою спинкою, вкрите товстим шаром пилу. Бачив, бачив друзяка-журналіст крісло з високою спинкою, подумала Ліна, а все решта уява домалювала!.. Ну, то й слава Богу...

Цілий час Ліна несамохіть принюхувалася до неприємного запаху, який витав у старій конторі. Так, це був дух запустіння, але їй ввижалося, що до цього духу примішується ще запах чогось іншого - такого ніби й знайомого, та від спогадів про нього мимоволі стискається серце.

- Цвинтарем пахне, - кивнув Юрась Булочка зосереджено й ступив до другої кімнати, і тут Ліну осяяло: так, це неживий дух цвинтаря. Його, раз вчувши, неможливо забути. Навіть у селі, звідки родом її батько, де цвинтар нависає над Дніпром і заллятий сонцем, де нема похмурих дерев і високих гробівців, а натомість - низькі доглянуті огорожі, цей запах супроводжує кожного, хто туди завітає, ще довго по тому.

Стара контора, зліплена з нетесаних колод у глушині посеред лісу, долівку мала дерев’яну, доглянуту, й дошки навіть майже не порозсихалися.

- І не поцупив ніхто, - вказала Ліна на дошки.

- І на дрова не розібрали, - обвів рукою дерев’яну будівлю Юрасик.

- Газом усі палять, - мовив Орест, - кому ті дрова зараз треба... Та й тартак - неприємне місце, сюди просто так ніхто не поткнеться...

- Чому?

- Ет, у той рік, як тартак прикрили, на ньому одразу четверо людей загинуло один по одному. Кепське місце, його навіть святили, тільки не допомогло. Я в такі байки не дуже вірю, а люди кажуть - нечиста сила оселилася...

- Нечиста сила? - пожвавилась Ліна. З колиски вона обожнювала перекази про всяку нечисть і, що гріха таїти, сама про неї пописувала оповіданнячка. “Улюблений жанр - інтелектуальні жахи”, - говорила вона Юрасю, даруючи збірку оповідань, а він не міг второпати, що в жахах може бути інтелектуального: жахи - вони жахи і є, коли моторошно й страшно, думка застигає й не крутиться...

- Прикрили тартак, коли працівники порозбігалися. Й у лікарні зразу народу поменшало, бо тут направду нещасних випадків було - чи не щотижня.

Якби Орест, Ліна або Юрасик у цей момент озирнулися й побачили крізь розбиту шибку дві рум’яні пики за вікном, їм, певно, значно легше було би повірити, що на старому тартаку колись оселилася нечисть і вижила людей звідти. Але їх поглинула романтика страшної казки, яку переказують діти проти ночі коло багаття: у чорному-чорному лісі стоїть чорна-чорна хата, у чорній-чорній хаті на чорному-чорному горищі сидить чорний-чорний...

- Хованець! - вигукнув Орест. - Хованець би одразу рознюхав, чим тут так дивно пахне...

Ліна перейшлася просторою кімнатою й у присмерку, який дедалі більше загущувався, побачила, що в протилежному куті за старезною завісою ховаються низькі двері. Замок невідомо як зберігся і навіть був замкнений. Ліна посмикала ручку, тоді вдарила в міцні соснові дошки плечем. Двері й не поворухнулися. Орест зважив у долоні замок, приліплений на іржавих завісах, та уважно роздивився шпару. Витягуючи губи рурочкою, він роззирнувся по кімнаті у пошуках якогось приладдя й, не знайшовши нічого, крикнув Юрасю Булочці через плече:

- У тебе в машині викрутка є?

- Угу, - промимрив Юрасик, який саме простукував дошки підлоги.

Колись, ще в пору навчання в університеті, був у нього друг, який мріяв відкопати скарб. Друг тягав Юрася старими будинками на Подолі - здебільшого ввечері, коли будівельники вже скінчили роботу, а бомжі ще не влаштувалися на ночівлю. Для простукування стін друг використовував першу-ліпшу каменюку, жодного разу не подбавши про те, щоб запастися знаряддями праці заздалегідь. Чи варто говорити, що Юрасик із другом так і не натрапили на коштовний скарб?.. Але щемкі спогади лишилися, і тепер Юрасик зосереджено простукував підлогу залізякою невідомого призначення, яку з тої-таки підлоги й підхопив п’ять хвилин тому.

- То неси свою викрутку! - наказав Орест.

Юрась Булочка зосереджено настукував і кректав.

- Навіщо тобі?

- Дуже треба, - сказав Орест і раптом помітив, що журналіст тримає у руці підозрілу залізяку. - А це ти де взяв?

- Та тут валялася... - не второпав Юрасик.

- Дай-но сюди.

Орест затис у руці уламок іржавого ломаки, застромив його в дужку замка й підважив. Ні, завіси були склепані на совість. Він вискочив надвір і майже зразу натрапив на те, що йому було потрібно: під вхідними дверима над землею нависав старий цементний поріг, який від часу й дощів тріснув і розкришився на кілька уламків. Орест підхопив чи не найбільший уламок і за мить був уже всередині.

Застромивши ломаку на цей раз не за дужку замка, а під металічне вухо, приклепане до лутки, він з усієї сили гахнув згори цементною брилою. Брила розлетілася на шість камінців, які були колись скріплені цементом, а вухо відвалилося. Двері рипнули й відхилилися. Крізь щілину потягло вогкістю. Юрасик наморщив носика: запах цвинтаря став нестерпним.

Ліна обережно потягла за ручку. Двері рипіли, і разом із ними дивно рипіло її серце, їй чомусь уявилося, що за тими дверима - провалля і вона неодмінно полетить до самого центру землі, тільки-но зробить крок, але ноги понесли її всередину. Перехняблені двері відхилилися настільки, що вона ледве могла протиснутись. Ліна обережно ступила, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви.

Юрась Булочка, який визирав з-за Ліниного плеча, стурбовано вдивлявся в пітьму. Дивне, дивне приміщення! Отам, де має бути підлога, зяяла чорна діра. А стіни? Чи то сутінки поглинули стіни? Стривай, стривай, тут щось не те...

- Ліно! - страшно крикнув Юрась.

Нога Лінина не відчула землі, руки інстинктивно злетіли вперед, шукаючи опори, та опори не було. Була тільки пустка, чорне провалля і запах цвинтаря. Ліна охнула. Хрип вихопився з грудей і сполохано плигнув догори - туди, де заціпеніли Орест і Юрасик.

У цей момент морок остаточно впав на землю й поховав і старий тартак, і ліс, і людей.

Розділ XIII

ПОЛОЗ

Вовча яма замаскувалася сосновими пожовклими лапами. Хто викопав її в лісових нетрях, у темних хащах? Підступно й нечесно вона перепиняла вузеньку, ледь помітну стежку в найнесподіванішому місці.

- Ти ба - втрапили! - тупцяв хованець понад краєм. Ото втрапили! Яка халепа! Він нависав над вовчою ямою чорним кошлатим привидом і загороджував широкою спиною і так бліденьке світло місяця, що сіялося крізь дерева.

Прочумався вовк, звівся на ноги й обтрусився. Нявка, яка, навіть упавши, не випустила його шерсті з чіпких долоньок, від несподіванки злетіла з вовчої спини й преболяче гримнулася на землю. Вовк винувато підібгав хвоста й відійшов під стіну, а зеленокоса полонянка, чухаючи забитий бік, показала йому кулак. Кулак був дрібний і заледве страшний, але вовк опустив голову й тепер повільно розгойдувався з боку в бік.

- Чого стоїш? - підняла нявка голову до синього зоряного отвору. - Рятувати нас не збираєшся?

“...би-и-ира-а-а...” - закрутилося луною.

Мотузки нема, міркував хованець, драбини теж узяти ніде... Він міряв усе хатніми мірками, бо - що гріха таїти - півжиття свого вилежувався у господаревій хаті на поді, зрідка вчиняючи який незначний бешкет або дрібну шкоду. До важкого лісового буття привчений він не був.

- Думай, думай, - намовляв він лобату свою голову, але та нічого не могла надумати.

- Думай, думай, - передражнила його нявка. - Що тут думати? Оно бачиш ліщину молоду? Нахили мені гілку, я вхоплюся, ти відпустиш, і я сама вилечу звідси. А тоді вже вдвох поміркуємо, як бідолаху-сіромаху рятувати.

Хованець ляснув себе долонею по лобі: рятівна схема! Як він сам до неї не зміг допетрати? Обережно нахиляючи довгу ліщинову тичку, він наблизився до краю вовчої ями й почав опускати голу гілку з набубнявілими бруньками всередину. Гілка затріщала при самій землі. Хованець пустив гілку поміж ноги й переліз трохи наперед, згинаючи її зараз у тоншому місці. Він майже опустив кінець гілки в яму, коли та вчинила страшну каверзу: вислизнувши з хованцевих рук, рвонула вгору, а що хованець саме сидів на її кінчику, підкинула його ґвалтовно - тільки п’яти змигнули в повітрі.

- О, ні! - застогнав хованець, пролітаючи над верхівками дерев і виглядаючи, куди закине його підступна гілка. Бац! Хрясь! Чорні ноги стирчали з сонного мурашника, а голови й видно не було. Розтривожені мурахи шикувались у бойові позиції.

Хованець, який ще мить тому був певен, що в нього жодної цілої кістки не лишилося, вилетів з мурашника стрілою.

- Ги-ги-ги! - дзижчав йому у вухах тонкий нявчин сміх.

- Га-га-га! -підтягував за нявкою капосний вовчисько. Безталанний рятівник стискав зуби й умовляв себе упівголоса: коли падають, завжди смішно. Як не прикро, та коли один падає, решта сміються. І це не значить, що він зараз має кинути тих двох гадів напризволяще тільки тому, що вони шкірять зуби... Аутотренінг, аутотренінг, аутотренінг...

- Ой, чудо! - реготіла нявка. - Гілка - дзик, хованець - брик! Ой, тримайте мене, бо впаду!

- Глибше вже не впадеш, - крізь зуби просичав хованець. - Поки пересмієшся, сиди тут, а я піду чогось дієвішого пошукаю...

Нявка, все ще з посмішкою на бліденькому личку, розгублено спостерігала, як хованцева спина тане у чорному лісі. Над верхівками дерев запала чорна ніч, і полонянка, глянувши вгору, зразу не могла второпати, чому замість місячного й зоряного неба над головою тепер зяє чорна пустка. Аж раптом вгорі почувся шелест, наче хтось махнув величезним віялом, здригнулися широчезні крила, й нявка побачила велику голову з довгим дзьобом. Гігантський птах завис над вовчою ямою, приглядаючись.

- Гриф, - прошепотіла нявка, - який безперестанку сім діб літає, а тільки на восьму спочине... Зараз побачить, зараз побачить!..

Нявка метнулася по дну вовчої ями, шукаючи сховку. Яма кругла й рівна твердими земляними стінами стриміла вгору. Вовк дряпнув кігтями землю, грудки посипалися, крила над темним отвором застигли, небезпечний птах нахилив голову, прислухався. Нявка пальцями, мов широким гребнем, начесала собі зелені коси на лице, затуляючи блиск очей, і припала до вовка прозорим тілом, заховалась у наїжачену шерсть. Вона поклала долоньки вовкові на очі, і ці дві жарини також згасли. Чув, чув, нюхом чув гриф, що на землі хтось іще не спить, і все кружеляв і кружеляв над лісом, затуляючи крилами півнеба, та принишклі нявка й сіроманець зливалися з чорнотою ями, і гриф тільки стріпував крилами невдоволено, шукаючи зачаєну здобич. Востаннє вдаривши крильми, аж верхівками дерев прокотився порив вітру, гриф величним колом розвернувся над лісом і помалу полетів на захід, вивільняючи зорі одну по одній, а за ними й місяць.

Куди йшов тим часом хованець, він і сам не міг би сказати, але образу треба було пережити-перебути десь подалі від реготухи нявки і змусити її хоч трошки понервуватися. За кілька хвилин ярок зник із очей, і вовче жалісливе скиглення раптово увірвалося, бухнувши на дно ями. Хованець обернувся здивовано, постояв мить, потім зробив іще пару кроків, і дорогу йому перетнув глибокий яр, по дну якого бігла річечка, що тільки-но вибилася з-під льоду. Над річкою нависало коріння дерев, а між корінням зяяло кілька отворів, що вели десь углиб, ніби там, всредині, незнані ченці наробили собі печер.

Хованець тихенько наблизився. “Хр-хр”, - почулося дивне харчання, ніби в печері хтось задихався. Серце стріпнуло під волохатими чорними грудьми; хованець вагався. Переважила цікавість, і він зазирнув досередини жадібним червоним оком. Уся печера була завалена якимись товстими кільцями, схожими на автомобільні камери, і ті камери вовтузились, ворушились і харчали.

- Ти хто? - раптом прохрипіло щось зсередини автомобільних камер.

- Хованець, - зреагував інстинктивно.

- Поможи, - хрокнуло щось.

Хованець побачив, що з-поміж автомобільних камер на нього насунулась величезна пащека, впоперек якої застрягла рука. Умліваючи, він заплющив очі й навпомацки вхопив руку і смикнув. Рука на диво легко вилетіла.

- Хух, - полегшено віддихнуло щось. - А то я, бачиш, мерцем вдавився. Казали мені: не розорюй могили, нічого доброго з того не вийде, краще де молодичку на дорозі перепини, а я як побачу гарну молодичку, то все чогось її пожалію...

- Ти - полоз? - шепнув хованець, розплющуючи одне око.

- Ага, він самий, - кивнуло щось, і автомобільні камери захитались, а спіднизу виліз кінець хвоста, що його чорний кудлатий гість у півпритомному стані потиснув замість долоні.

- Ну, як мені тебе нагородити? - поцікавився полоз і почухав кінчиком хвоста спершу одне кільце, потім друге, тоді третє, а далі хованець утратив кільцям лік. - Золота тобі, срібла, якесь бажання виповнити?

Й одразу затягнув на манер сучасної пісні:

Сповниться бажання,

Щойно сонце зійде,

Щойно роса впаде,

Геть розчарування...

Сповниться бажання -

Нагорода красна

За твої тривоги,

За твоє чекання...

Хованець прокашлявся.

- Ліпше поможи мені, будь ласка.

- А золото, срібло? - здивувався полоз.

- Іншим разом.

- Ну-ну, - мугикнув полоз.

Він вистромив голову з печери і почав розвивати незліченні автомобільні камери. Уже і ярок лишився позаду, і добрячий шмат дороги до вовчої ями, а полоз розкручував і розкручував кільця, й голова звивалася попереду, наче не вона тими кільцями керувала, а жили вони окремішним життям.

Полоз проїхався ще кілька кроків і завис над вовчою ямою.

- Оце тут воно? - обернувся він до провідника.

- Еге ж, - відповіли знизу тонким жіночим голосом. - Оце тут вони.

Полоз зазирнув досередини маленькими короткозорими очима й нарешті роздивився жовтооке дівчатко в білій сорочці. В серце його заповз тремкий жаль, який завжди огортав його при зустрічі з особою жіночої статі. Нявка ніби прочитала його думки:

- Ти надто не витріщайся, я не людина, - вона гигикнула. - Та й не сама я тут...

І полоз побачив, що поруч із жовтооким дівчам щирить зуби, з переляку підібгавши хвоста, сірий вовк. “Тьху на вас”, - подумки сплюнув полоз, повернувся і поповз геть.

- Т-ти к-куди? - хованець ухопив полоза за гладке тіло, але те вислизало з рук, наче олією змащене. - Вернись!

- Ой, та ніде я не втікаю! - відмахнувся полоз. - Треба ж мені розвернутися? Не зубами ж я їх витягатиму?

Тут полоз мав-таки рацію: зуби в нього з пащеки стирчали такенні, що найлютіша б акула позаздрила. Голова полоза зникла поміж кущі, а натомість за деякий час з’явився хвіст. Хвіст теж, здавалося, жив своїм окремим життям, бо пересувався по лісу цілеспрямовано, наче мав на кінчику очі.

- Ну, чіпляйтеся! - гукнув десь здалеку полоз, аж луна пішла у верхівках дерев, і опустив хвіст у вовчу яму. Нявка довго не роздумувала: всілася верхи й п’ятами вперіщила боки полозові.

- Тягни мене! - зарепетувала вона до неба.

Як синій повільний фунікулер, що ним нявці одного разу довелося прокататися на київських пагорбах, хвіст поповз догори: чух-чух-чух, зупинився, здав трошки назад і перед тим, як остаточно застигнути, здригнувся конвульсивне. У цю мить з хвоста відчепилося щось біле, зробило потрійне сальто в повітрі й рівнесенько пірнуло в ожиновий кущ.

- Ох! - дихнуло з ожинового куща.

Хованець потягнув нявку за сорочку й поставив на рівні ноги.

- Полоз твій - нечемний, - тихо висварила його товаришка. - Я ж таке ніжне створіння... Де ти його такого тільки надибав?

Тим часом полоз, який не почув ні “дякую”, ні “все гаразд” у відповідь на визволення першого полоненого, вистромив із кущів голову. Велика голова, вкрита твердою лускою, світила жовтими короткозорими очима. Автомобільні камери грали круглими боками - гнучкі та кручені, непосидючі.

- Ой, вовчика, вовчика ще забули! - відіпхнула нявка назад у кущі пласку голову з розширеними ніздрями, й полоз зник з очей, а натомість у яму поповз товстий лискучий хвіст.

- А він як буде - зубами чіплятися? - хованець звів розгублені брови.

- А хай би й зубами, - махнула нявка тонкою ручкою і закомандувала: - Вовчику, раз, два-с, три-с - хвостика вчепись!

Вовк у відповідь вищирив зуби й позадкував. Хвіст підліз до нього ближче, припрошуючи й заохочуючи. Вовк загарчав і знову позадкував, уперся в стіну ями й дрібно затремтів.

- Вовчику, ну, чого ти боїшся? - лагідно вуркотіла нявка. - Полоз тобі нічого не зробить. Він сьогодні добрий...

- Я до-о-обрий...

-...не голодний, - підхопив хованець, - він уже мертвечини наївся...

Вовк кривив писок і гарчав.

- То як там? - гаркнув полоз із кущів.

- Секундочку, секундочку...

- Хвилиночку! - крикнув хованець. Луна гупала ліском із боку в бік, прокинулися ранні птахи й невдоволено заголосили, а сіроманець тільки щулився й затявся не рятуватися з вовчої ями.

Полоз зітхнув. Він раптом пригадав, що в печері на нього чекає недогризена рука, якою він, щоправда, вже раз вдавився, але ж бомба не падає двічі в одну воронку?.. Він тицьнув вовка хвостом у живіт і хотів підхопити впоперек і викинути нагору, та вовк, доведений до відчаю, клацнув зубами й уп’яв ікла в лискуче полозове тіло.

- Ох ти ж вражий сину! - охнув полоз на тому кінці. Залопотали крилами переполохані птахи й здійнялися в повітря з переляканим галасом.

Довгий змій блискавичним рухом обкрутив три кільця довкола вовчого тулуба, перекривши тому доступ повітря в груди. Сіроманець зм’як і обвис. Несила опиратися, - читалося в затуманих очах, - надурили, надурили!... За мить він уже лежав під горішником і тяжко відсапувався, і з кожним видихом здавалося, що всередині хряскає переламане ребро й хлюпає кров.

- Живий, вовчику? - ласкаво поплескала нявка по голові сіроманця, від якого була вдвічі менша, наче песятко голубила. Вовчик ніяк не міг віддихатися, тоді спробував зіп’ятися на лапи й зробити кілька кроків. Ребра вже не так боліли, та й кров наче перестала хляпати всередині. Вовк протрюхав туди-сюди, непомітно заглибивсь у хащі й було вже майже сховався за кущами, коли нявка з диким криком: “Куди?! ” - зависла йому на хвості й почала видряпуватися на спину.

Голова полоза вилізла з кущів.

- Як ви тут?

- Пречудесно, - кивнув хованець. - Ти - наш рятівник у скрутну хвилину. Повік не забудемо.

- Ну, хіба мені важко за добре діло віддячити, - колупнув хвостом землю полоз. - Тоді бувайте?

- Бувай і ще раз дякуємо.

Полоз, звиваючись автомобільними камерами, помалу віддалявся. Хованець випадково глянув на землю, де щойно крутилося полозове тіло, й застиг у німому подиві: широка смуга землі була випалена; дрібна травичка, яка почала вже було пробиватися, вигоріла на чорне вугілля й ще ледь-ледь курилася і пахла п’янко димом, вечірнім багаттям, піснями упівголос, щоб не збудити нічну тишу...

Ой в’ється річечка,

Води по литочки,

Річечка-стрічечка,

Довкола квіточки,

Ой в’ється-котиться,

А красна дівонька

Все над роботою

Клонить голівоньку... -

долинуло звідкись здалеку, де повзла помалу полозова голова, а її наздоганяли товсті й лискучі кільця, схожі на автомобільні камери. Сентиментальний полоз, дихаючи жаром, звивавсь і мріяв про молодичку, яка, може, де заблукала поночі та трапиться йому припадком на шляху...

Розділ XIV