Література 4 страница

20. Е́ двард Мунк

21. Е́ двард Мунк

22. «Крик» — група картин, виконаних у жанрі експресіонізму норвезьким художником Эдвардом Мунком, яка зображає сповнену відчаю фігуру на фоні кроваво-червоного неба. Крик

23. Мунк створив 4 версії «Крику», використовуючи різні техніки (масло, пастель) Крик

24. Крик Крик був предметом кількох крадіжок. В 1994 році картину було викрадено з Національної галереї і повернуто лише через кілька місяців. Згодом, у 2006, «Крик» і «Мадонна» знову було викрадено і знайдено пошкодженими. І лише в 2008 після реставрації картини знову побачив світ.

25. Крик - перша назва в перекладі з німецької звучала як «Крик природи»

26. Крик Червоне небо, можливо, було викликане враженнями від виверження вулкана Кракатау в 1883 році, після якого вулканічний попіл заповнив небо над США, Європою і Азією на 4 місяці. Існує також думка, що твір є результатом галюцинацій маніакально-дипресивних розладів, на які був хворий Мунк.

27. Амеде́ о Кліме́ нте Модилья́ ні 1884 —1920 — видатний італійський художник і скульптор XX сторіччя.

28. Амеде́ о Кліме́ нте Модилья́ ні

29. Амеде́ о Кліме́ нте Модилья́ ні

30. Пол Джексон Поллок (1912 —1956) - американський художник, один з визначних представників абстрактного експресіонізму, що вплинув на мистецтво другої половини XX століття. Поллок вважав процес творчості самоцінним, а результат не важливим, що мали сенс лише як спогад про творчий процес, що залишився на полотні. Повертаючись до первісного синкретизму, Поллок трансформував живопис у священний танець художника. Поллoк вішав полотно на стіну або клав його на підлогу, " здійснюючи" навколо нього якийсь шаманський обряд, художник, за його словами, " входив всередину живопису". Він виробив техніку, яка отримала назву дріппінг, яка полягала в розбризкуванні фарб з банки (французька паралель - " ташизм" - живопис плямами.) Художній метод Поллока отримав в Англії назву " живопису дії».

31. Пол Джексон Поллок

32. Пол Джексон Поллок

33. Принцип Абстрактного експресіонізму полягав у відмові від попереднього задуму і планомірно побудованої форми. Художник культивував спонтанну манеру письма і вільні імпровізації на полотні. Пол Джексон Поллок

34. «Вежа Ейнштейна» в Потсдамі, Німеччина — астрономічна обсерваторія в науковому парку «Альберт Ейнштейн». Архітектор — Еріх Мендельсон. — напрямок у архітектурі Північної Європи перших десятиліть 20 століття, що поширювався через бурхливий розвиток експресіонізму у живописі, театрі, літературі та інших напрямках мистецтва. Загалом експресіонізм у архітектурі проявлявся у творчості німецьких, нідерландських, данських, австрійських та чеських архітекторів, які працювали починаючи з 1910-их до 1924 року. Інше визначення даного поняття відводить нас до 1905 року і розширює географію експресіоніму в архітектурі на всю Європу. Проте сьогодні до цього напрямку можуть зараховуватися архітектурні твори будь- якого року чи місцезнаходження, які характеризуються відповідними особливостями, зокрема: - викривленість, - -фрагментація - зображення агресивних чи перенапружених емоцій. Архітектори-експресіоністи: Адольф Бене, Вальтер Гропіус, Еріх Мендельсон, Ганс Шарон, Бруно Таут. Експресіоні́ зм в архітекту́ рі

35. Еріх Мендельсон

36. Еріх Мендельсон

37. Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури. Визначальні риси експресіонізму: - зацікавленість глибинними психічними процесами; - заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; - оновлення формально- стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; - суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою. Літературний експресіоні́ зм

38. Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки. У літературі України

39. - розвивався на початку 20 століття в руслі трагічного світосприйняття у переддень першої світової війни, воєнні та повоєнні роки. З усіх напрямків нового мистецтва 20 століття експресіонізм найгостріше виразив конфлікт людини з реальністю. В одних випадках він вів до загостреного вираження трагічного, в інших — до художньої утопії, що здавалася порятунком духовних цінностей. Цей конфлікт вів до радикальності художніх рішень, до вибуху традицій. Витоками музичного експресіонізму вважаються опера Вагнера «Тристан і Ізольда», пізні симфонії Малера і деякі твори Рихарда Штрауса. Найяскравіше втілення напрямок отримав у композиторів нововіденської школи: її засновника — Арнольда Шенберга і його учнів — Альбана Берга і Антона Веберна. У 1910-ті роки були створені найвідоміші взірці експресіонізму — монодрами «Очікування», «Щастлива рука», П'ять п'єс для оркестру і вокальний цикл «Місячний П'єро» Шенберга, а також «Симфонія» ор.21 Веберна. Альбан Берг створив єдиний у своєму роді експресіоністський твір, відзначений духом соціального критицизму, — оперу «Воццек», яку іноді вважають найвищим досягненням музичного експресіонізму. Експресіонізм відбився у творах раннього Бартока (опера «Замок герцога Синя Борода», балет «Зачарований мандарин»). Експресіонізм у музиці

40. У руслі експресіонізму виникла ідея духовності мистецтва, вища чистота якого вимагає повного звільнення від світу чуттєво-конкретного. У музиці хотіли бачити ідеальний приклад художньої абстракції, гри «чистих форм», які говорять про духовний, не опускається до реального. Шлях музики до духовності був зрозумілий як процес витиснення всіх засобів ліричної виразності. Центральним моментом реформи Шенберга стала відмова від тональної системи (атональність) і винайдення додекафонії. Для музики експресіоністів характерна розірваність, ламаність мелодійної лінії, різкі перепади звучності, використання людського голосу як музичного інструменту. Експресіонізм у музиці Арнольд Шенберг

3. Поезія г. ГЕЙМА

Недавно исполнилось сто лет со дня рождения одного из крупнейших поэтов Германии двадцатого века Георга Гейма. Он родился в 1887 году и прожил недолго: двадцати четырех лет, катаясь на коньках, он утонул под провалившимся льдом. 1912 год, год гибели Гейма, это еще мирное время. Но его стихи, его опыты в драматургии и прозе создавались будто в предчувствии надвигавшихся на Европу потрясений — «некалендарного двадцатого века». С фотографии на нас смотрит круглое, мальчишеское лицо, напоминающее известный портрет другого трагического гения Германии — молодого Клейста: те же округлость и доверчивость, то же жуткое несоответствие портрета творчеству и рано оборвавшейся жизни. Как в прошлом веке драматургия и проза Клейста, так в нашем поэзия Гейма выразили глубокое неблагополучие времени и жестокость мироустройства. В истории литературы Гейм значится предтечей экспрессионизма. Но это лишь часть истины. Вместе с другими замечательными поэтами своего поколения он открыл за немногие годы творчества новое понимание времени, новый мир образов, новый язык, важные для всей немецкой поэзии. Предшествовавшие десятилетия в культуре Европы получили наименование «belle é poque». Связи с реальностью были ослаблены. Время отражалось косвенно — в усталости, тронутой увяданием красоте, томительно-сладостном предчувствии конца. В поэзии Гейма заметен отблеск этой культуры, но куда заметней разрывы. «На гребне belle é poque, когда все казалось в совершенном порядке, сумасшедшие, убийцы и бунтари Гейма были созданием человека, сохранившего разум», — писал о его стихах спустя полвека Стефан Хермлин. В этих стихах и в самом деле много сумасшедших, бунтарей, а кроме того, калек, нищих. Но автор далек — это сразу ясно при чтении — от сентиментального сочувствия «бедным людям». Гейм видел все обобщенней, крупней, видел не только страдания человека, но и искалеченный род человеческий. * ГЕОРГ ГЕЙМ — Стихи (Перевод с немецкого Михаила Гаспарова. Вступление Н. Павловой) // Иностранная литература, 1989, № 2, 178–192. Некоммерческое электронное издание. «Im Werden Verlag», 2007. https://www.imwerden.de 2 За долгие годы у нас стало дурной традицией принимать за бессилие трагическое восприятие жизни. Там, где следовало ценить бесстрашие, видели пессимизм и слепоту. Между тем поэзия Гейма, как и творчество многих других выдающихся лириков того времени, обладала исключительной силой исторического предвидения. Это сказалось не только в стихах, рисовавших не начавшуюся еще войну (такие пророческие стихи есть не только у Гейма), но и в совершенно новом восприятии жизни, новой ее оценке. Мир увиден здесь «как будто не теми глазами, не глазами людей, привыкших отворачиваться от безобразного и отводить мертвым пространство за решеткой на кладбище. Гейму претило слабодушное забвение ужаса и смерти — он видел смерть там, где она ежедневно совершает свою работу, среди жизни. «Мертвецкий дом» — названо одно из его стихотворений. Это и дом его поэзии: мертвые населяют ее гуще живых. Можно по- разному отнестись ко всем этим скопищам мертвецов, которые переполняют у него, наседая в неистовстве друг на друга, реку Стикс, уподобляются тянущимся по небу облакам или — целый народ! — лежат на столах в морге. Можно неприязненно отвернуться, а можно, почувствовав силу этой поэзии, задуматься над стихами. Дело не только в художественном вкусе читателей, хотя это конечно, первостепенно — дело еще и в выборе, который делает для себя каждый: знать или не хотеть знать; понимать, замечать, видеть или закрывать глаза на происходящее. Ведь в одном нельзя заподозрить Гейма — в обмане, в произволе мрачного воображения. Всего через несколько лет после последнего его стихотворения миллионы мертвецов — а потом еще! и еще! — пали в землю Европы. Привычные разделения безобразного и прекрасного, живого и мертвого, человеческого и природного у Гейма забыты и отменены. С каким-то немыслимым состраданием отталкивающее уравнено у него с прекрасным (так в стихотворении «Спящий в лесу»). Щемящая жалость не высказана, а выражена в самом построении этих стихов: красота не отворачивается от тлена. В одном и целом соединены противоположные, противоречащие друг другу начала: свет и тьма (он пишет однажды о «черном пламени»), движение и статика («неподвижный поток»). Крепко спаянные слова взрываются внутренней несовместимостью. Развития и динамики почти нет (обычно они замещены все новыми и новыми точками, с которых увиден предмет, и новыми пространствами, открывающимися читателю). Но развитие тут заложено — все существует в предчувствии взрыва. 3 Отсюда напряженность этой поэзии, ее кричащая образность, особенно яркая уже в переводившихся на русский язык и потому не включенных в подборку стихах Гейма о городах (одно из них было переведено Пастернаком). Образы у Гейма картинны, предметны (солнце у него «как бочонок», «как желтый тюрбан»). Кажется, что он мог быть художником, как молодой Маяковский. Но окраска своя, геймовская, гораздо более мрачная (лишь изредка у него в ходу другая палитра — и все тогда, как в детской сказке, пурпур, голубизна и золото). Метафоры, разрастаясь, создают уже не образное отражение действительности, а новую предметную реальность, не похожую на первую, но выражающую ее суть. В таких стихах, как «Umbra vitae» или «Слепые женщины», говорится, в сущности, о состоянии мира, и «корабли, повисшие в волнах» — знак оборванной жизни, прекратившегося движения. Среди его стихов есть высокие образцы любовной лирики, вошедшие во все представительные антологии немецкой поэзии. Но и в стихотворении «Длинные твои ресницы…» внимательный читатель заметит не выведенные на поверхность мотивы, относящиеся к чему-то более широкому, чем любовная тема стихотворения. В каждом четверостишии тут сталкиваются и спорят высь и глубь, тень и свет. Материя жизни разведена на полюса. Поэзия Гейма, не знавшая больших форм, и в малых отличалась эпической монументальностью. Он писал о больших городах, павших на колени. Написал, как людские толпы: (читай: человечество) неподвижно стоят на улицах и с ужасом смотрят в небо (появившаяся в те годы комета Галлея для Гейма в стихотворении «Umbra vitae» только предлог и повод). Порой он видит землю с немыслимой высоты, со сгрудившимися в города домами, пересеченную реками, по одной из которых плывет ставшая тоже огромной утопленница Офелия, а по берегам в лучах заходящего солнца — лязг и скрежет заводов. Земля видна вся. В его стихах, как на полотнах Петрова-Водкина, заметно, что она круглая. В тонких книжках его стихов — прижизненном сборнике «Вечный день» (1911), в подготовленном им самим к печати сборнике «Umbra vitae» (1912) и стихах, опубликованных посмертно, — мир на грани между гибелью и спасением. Как отвечают эти стихи нашему теперешнему сознанию, как отзывается в них драма современного человечества!..

Стих

Зима Зима врастяжку. По ровной глади Голубые снега. На дорогах стрелки Вытянулись, показывая друг другу вслед Лиловое безмолвие горизонта. Четыре дороги, все — в пустоту, Скрестились. Кусты — как стынущие нищие. Красная рябина блестит печально, Как птичий глаз. Четыре дороги Застыли на миг пошептать ветвями И вновь вперед, в четыре одиночества, На север и юг, на восток и запад, Где небо к земле придавило день. Земля из-под жатвы горбом, как короб С треснувшей плетенкой. Белою бородой Она щетинится, как солдат после боя — Сторож над мертвыми после жаркого дня. Снег бледнее и день короче. Солнце дышит с низких небес Дымом, которому навстречу талый Лед горит, как красный огонь.

4. Готфрид Бенн (1886- 1956) – один із самих значних німецьких поетів і мислителів XX століття. Бенн був практиком і теоретиком, філософом і історіографом експресіонізму. Дебютний поетичний збірник Бенна «Морг і інші вірші» (1910) шокував буржуазну публіку, але був захоплено прийнятий експресіоністами. Він став свого роду бойовим прапором руху, що набирав силу, і був немов продовженням реальності (молодому хірургові довелося зробити кілька сотень розкриттів, що наклало відбиток на його світосприймання. Протокольно вивірені спостереження в покійницькій під пером поета перетворилися в символ збожеволілого, що розкладається суспільства, що ввергає себе в дивні катаклізми. Досвід Першої світової війни й післявоєнному розрухи (весь цей жах Бенн бачив і пережив як військовий хірург і венеролог – тут доречно нагадати про самогубство Тракля), якщо й не викликав повного розпачу, то заклав глибокі підстави для філософського скептицизму й песимізму Бенна..

У наступних збірниках віршів, прози, есе – аж до тому «Вибраних праць» виробляється його життєва й творча позиція. В основі цієї позиції – протиставлення себе, свого творчого «я» агонізуючому суспільству. Розрив зі своїм соціальним середовищем, релігією (рідний дім) Бенн переживав не тільки як особисту трагедію (в 1922 р. він втратив дружину), але і як характерну, знакову рису історичної епохи. Постійно говорячи про конфлікт «ліричного я» із середовищем і про неминучу самітність художника, воно проголошує Поета хоронителем вищих цінностей людського духу, «останнім залишком від людини, що ще вірить в абсолютне, живе в ньому».

Бенн на якийсь час поглибився в критику сучасної цивілізації.Роман «Подвійне життя» (1949) пов’язаний із проблемою влади і її ролі у всій людській історії й у такому виді залишається не дозволеної й по сьогоднішній дет, він оцінює непродуктивність і антигуманність сучасного стану цивілізації.В 1937 р. Бенна затаврували «культурбольшевиком», а на след|ующий рік виключили з Імперської палати писемності, запретви не тільки публікуватися, але навіть і писати. І 1943 р. Бенн на свій страх і ризик і за свій рахунок видав збірник «22 вірша», що распросгранял серед друзів. В 1935 – 1948 р. добутку Бенна в Німеччині не друкувалися. Однак в 1949 р. вийшло відразу трохи: роман «Птолемеец», драма «Три старі», збірник віршів «Упоєний потік», збірник есе «Мир вираження». І відразу ж почалася голосна післявоєнна слава поета.

12)2. Реалі́ зм (від лат. realis — «суттєвий», «дійсний») — стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили метою правдиве відтворення дійсності в її типових рисах. Панування реалізму слідувало за добою романтизму і передувало символізму. Термін «реалізм» вперше вжив французький літературний критик Жюль Шанфльорі в 50-х роках XIX століття для позначення мистецтва, що протистоїть романтизм у і академізму.

На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.

Зміст

[показати]

Визначальні риси реалізму[ред. • ред. код]

раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

вільна побудова творів;

превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Реалізм в літературі[ред. • ред. код]

Маніфестом реалізму у літературі вважають передмову Оноре де Бальзака до «Людської комедії» (1830). Саме Бальзак став засновником нового напряму у французький літературі та найбільш яскравим його представником — поруч із Проспером Меріме, Стендалем (останній, правда, називав себе романтиком) та Гюставом Флобером.

В англійській літературі першим реалістичним романом вважають «Посмертні записки Піквікського клубу» Чарлза Діккенса (1836–1837). Окрім Діккенса найвидатнішими британськими письменниками-реалістами вважають Вільяма Теккерея та Шарлотту Бронте.

В російській літературі до реалістичного напрямку належали Іван Гончаров, Федір Достоєвський та Лев Толстой.

Реалістичній літературі притаманний певний тип автора. Автор — це завжди певний погляд на зображуване, концепція зображуваного, вираженням якої є художній твір. Ґ. Флобер порівнює автора з Богом, який має бути у творі, як Бог у світобудові — всюди і ніде. Письменники-реалісти, які відчували себе деміургами, не завжди були «невидимими» у своїх творах. Вони вважали, що інтуїція і розум митця можуть проникнути в усе суще і адекватно його відтворити. Цей митець тяжіє до колективної «свідомості епохи», її інтелектуальної частини, що володіє необхідними знаннями у різних сферах. Деміургізм реалістичної літератури є авторською позицією, в основі якої світоглядно-епістемологічна парадигма епохи.

У німецькій літературі сучасна історія не відбивалася у всій повноті й конкретності: більшості письменників дійсність давала лише поштовх для філософських та етичних дискусій, їх твори позначені ускладненістю форми. Німецьку літературу не минув вплив декадансу, який був тут достатньо могутнім через те, що в країні в середині Х1Х ст. не було прозаїків–реалістів, рівних Бальзакові чи Діккенсу. Німецький соціальний роман лише складався наприкінці століття й початок його розвитку поклали брати Томас іГенріх Манни.

Генріх Манн (1871–1950)

У ранній новелістиці письменника вже помітне тяжіння до гротеску й згущення сатиричних барв, які виявляються також і в першому романі “Земля обітована” (1900). Трилогія “Богині” (1902–1903) дає можливість визначити творчі індивідуальності письменника, тяжіння до піднесеного й романтичного мистецтва.

Реалістичне начало домінує в романі “Вчитель Гнус” (1905), який розпочинає другий етап творчості Г.Манна. У романі подається сміливе художнє узагальнення явищ німецької дійсності Х1Х ст.; він вільний від натуралістичних тенденцій, характерних для ранніх творів письменника. Образ вчителя Гнуса – шедевр сатиричного узагальнення. Антибуржуазна спрямованість роману привернула до нього увагу широкого читача. “Вчитель Гнус” сконцентрував індивідуальні особливості мистецтва Г.Манна: розвинута техніка гротеску в побудові образів і побутових сценах, напружений стиль оповіді, тяжіння до короткої фрази, психологізм у зображенні внутрішнього світу героя.

Роман “Вірнопідданий” (1914) – найвидатніше досягнення реалізму Г.Манна початку ХХ ст. У ньому зображений типовий німецький буржуа кінця Х1Х ст. Дідеріх Геслінг, який намагається зайняти командні пости в житті. Будучи рабом за натурою, “вірнопідданим”, він мріє наказувати, оскільки в ньому уживаються боягуз, тиран і негідник. У своєму рідному місті Нецигу він запекло пропагує ідеї кайзера Вільгельма ІІ. У фінальній сцені зображений сумнівний тріумф Дідеріха: націоналісти зібрали все місто на відкриття пам’ятника кайзеру. Під час церемонії починається небувалої сили гроза, яка віщує близьку загибель тих, кому належить влада в Німеччині.

“Вірнопідданий” – це перша частина трилогії “Імперія”, друга частина якої – “Бідні” (1917) – трактує проблему конфлікту праці та капіталу. Трагічний фінал роману – поразка робітників і компроміс їх ватажків – засвідчують утвердження Г.Манна у реалістичному погляді на суспільно–політичні проблеми свого часу.

3 Не обмежуючись моральною критикою, антиномією добра та зла, Манн намагається проникнути вглиб самої «системи», виявити приховані пружини розвитку сучасного суспільства, їхній політико-економічний характер. З особливою силою це знаходить свій вияв у романі «Вірнопідданий» («Der Untertan», 1914), де суспільні зацікавлення автора знайшли своє яскраве художнє втілення у політичній сатирі.

Манн у цьому романі ввів у систему художніх образів найвищих державних осіб Німеччини. Поряд із вірнопідданим Дідеріхом Геслінгом М. показує і найвищого представника вірнопідданської системи — німецького кайзера Вільгельма II. Обидвоє настільки пов'язані в романі один із одним, що кожен немислимий без іншого. І навіть важко сказати, хто з них і на кого є політичною карикатурою.

Особливість політичної сатири Манна виявляється і в алегоризмі. Характерний фінал роману з його символічною картиною катастрофи. У момент натхненної промови Геслінга на честь відкриття пам'ятника Вільгельмові II несподівано лунає грім і спалахують блискавиці. Збентеженому Геслінгу спадає на думку, що звершується суд небесний. Картина бурі стала художнім вираженням протесту проти влади кайзера. Роман «Вірнопідданий» становить першу частину давно задуманої письменником трилогії «Імперія». У другій частині цієї трилогії — у романі «Бідні» («Die Armen», 1917) — Манн звернувся до зображення робітничого середовища, життя котрого не було йому достатньо добре відомим. Цей роман виявився творчою невдачею Манна.

4.Зміст

Короткий переказ твору Вірнопідданий (Генріх Манн) Центральний персонаж роману Дідеріх Геслінг народився в німецькій родині середнього буржуа, власника паперової фабрики в місті Нетціг. У дитинстві він досить часто хворів, всього і всіх боявся, особливо про батька. Його мати, фрау Геслінг, також живе в страху розсердити чоловіка. Батько звинувачує дружину в тому, що вона морально калічить сина, розвиває в ньому брехливість і мрійливість. У гімназії Дідеріх намагається нічим не виділятися, зате вдома панує над молодшими сестрами Еммі і Магда, змушуючи їх щодня писати диктанти. Після гімназії Дідеріх за рішенням батька їде до Берліна для продовження занять в університеті на хімічному факультеті. У Берліні молодий чоловік відчуває себе дуже самотньо, велике місто його лякає. Тільки через чотири місяці він наважується піти до пана Геппелю, власнику целюлозної фабрики, з яким його батько має ділові відносини. Там він знайомиться з Агнес, дочкою фабриканта. Але романтична захопленість Дідеріха розбивається об перше ж перешкоду. Його суперник, студент Мальман, що знімає у Геппеля кімнату, впевнено домагається уваги дівчини.Нахабнуватий Мальман не тільки робить подарунки Агнес, а й відбирає гроші саме у Дідеріха. Молодий і ще боязкий Дідеріх не наважується змагатися з Мальманом і більше не з'являється в будинку у Геппеля. Одного разу, зайшовши до аптеки, Дідеріх зустрічає там свого шкільного товариша Готліба, який заманює його в студентську корпорацію «Новотевтонія», де процвітає культ пива і брехливого лицарства, де в ходу різного роду нехитрі реакційні націоналістичні ідеї. Дідеріх пишається тим, що бере участь у цій, на його думку, «школі мужності та ідеалізму». Отримавши з дому листа з повідомленням про важку хворобу батька, він відразу повертається в Нетціг. Він вражений смертю батька, але водночас і сп'янілий почуттям «божевільною» свободи. Частка спадщини Дідеріха невелика, але при вмілому управлінні фабрикою можна непогано жити.Однак молодий чоловік знову повертається в Берлін, пояснюючи матері, що йому все одно треба йти на один рік до армії. В армії Дідеріх пізнає тяготи муштри і брутального поводження, але водночас відчуває і радість самознищення, яка нагадує йому дух «Новотевтоніі». Тим не менше після кількох місяців служби він імітує каліцтво ноги і отримує звільнення від стройової підготовки. Повернувшись у Берлін, Дідеріх впивається розмовами про німецькому величі. У лютому 1892 р. він стає свідком демонстрації безробітних і проявляє захват, вперше побачивши молодого кайзера Вільгельма, гарцюють по вулицях міста і демонструє силу влади. Сп'янілий вірнопідданськими почуттями, Геслінг спрямовується до нього, але на бігу падає прямо в калюжу, викликаючи веселий сміх кайзера. Зустріч Дідеріха та Агнес після багатьох місяців розлуки відроджує в ньому з новою силою потяг до неї. Їх романтичний зв'язок переростає у фізичну близькість. Дідеріх розмірковує про можливе одруження. Але його постійні коливання і побоювання пов'язані з тим, що справи на фабриці у пана Геппеля йдуть погано, що Агнес, на його думку, вже дуже намагається закохати його в себе. Йому здається змова батька і дочки, і він переїжджає на іншу квартиру, щоб там його ніхто не знайшов. Однак через два тижні розшукали його батько Агнес стукається у двері до Дідеріха і веде з ним відверту розмову. Дідеріх холодно пояснює, що не має морального права перед своїми майбутніми дітьми одружитися на дівчині, яка ще до весілля втратила цноту. Повертаючись в Нетціг, в поїзді Геслінг знайомиться з молодою особою на ім'я Густа Даймхен, але, дізнавшись, що вона вже заручена з Вольфганком буком, молодшим сином голови міського самоврядування, кілька засмучується.Геслінга, отримав диплом, тепер часто величають «доктором», і він сповнений рішучості завоювати місце під сонцем, «підім'яти під себе конкурентів». Для цього він відразу ж робить ряд кроків: починає міняти порядки на фабриці, посилює дисципліну, завозить нове устаткування. Крім того, він поспішно наносить візити самим впливовим людям міста: м­ну Буку, лібералові за переконаннями, учаснику революційних подій 1848 р., бургомістру, головним принципом якого є культ сили. Розмови пана Ядассона з прокуратури, який вважає Бука і його зятя Лауера крамольниками, спочатку мільйона марок. Під час весільної подорожі в Цюріху Дідеріх дізнається з газет, що Вільгельм II їде в Рим з візитом до короля I Італії. Геслінг спрямовується разом з молодою дружиною туди ж і, не пропускаючи жодного дня, чергує годинами на вулицях Риму в очікуванні екіпажу кайзера. Побачивши монарха, він до хрипоти кричить: «Хай живе кайзер!» Він так надокучив поліцейським і журналістам, що вони вже сприймають його як чиновника особистої охорони кайзера, готового захистити монарха своїм тілом. І ось одного разу в італійській газеті з'являється знімок, що відобразив кайзера і Геслінга в одному кадрі. Щастя і гордість переповнюють Геслінга, і він, повернувшись до Нетціг, спішно організовує «партію кайзера». Щоб домогтися політичного лідерства, а заодно зміцнити свої фінансово­підприємницькі позиції, він вступає в угоди з усіма впливовими особами міста.З лідером соціалістів Фішером він домовляється про те, що соціалісти підтримають таку дорогу ідею Геслінга про створення в Нетціге пам'ятника Вільгельму I, дідові сучасного кайзера. Натомість «партія кайзера» обіцяє підтримати кандидатуру Фішера на виборах до рейхстагу. Коли Геслінг стикається з перешкодами, він упевнений, що їх підлаштовує «хитромудрий» старий Бук. І Геслінг не зупиняється ні перед чим, щоб змести зі свого шляху Бука: він використовує шантаж, підбурювання і любов натовпу до скандалів.Він звинувачує Бука і його друзів у шахрайстві з громадськими грошима. У газетах все частіше з'являється ім'я Дідеріха Геслінга, шану і багатство підносять його в очах городян, його обирають головою комітету зі спорудження пам'ятника кайзеру. У день відкриття пам'ятника доктор Геслінг вимовляє піднесену мова про німецьку Нації та її обраності. Але раптом починається жахлива гроза з зливовим дощем і найсильнішими поривами вітру. Справжній потоп змушує оратора сховатися під трибуну, з якої він тільки що виступав. Відсидів там, він вирішує повернутися додому, по дорозі заходить в будинок до Буку і дізнається, що той перебуває при смерті: життєві потрясіння останніх місяців зовсім підірвали його здоров'я. Геслінг тихо пробирається в кімнату, де знаходиться вмираючий старий в оточенні своїх родичів, і непомітно притискається До стіни. Бук в останній раз обводить поглядом оточуючих і, побачивши Геслінга, з переляку смикає головою.Родичів охоплює хвилювання, а хтось із них вигукує: «Він щось побачив! Він побачив диявола!»Дідеріх Геслінг тут же непомітно ховається.