Теорії і моделі політичної системи

1. Теорія політичної системи Д.Істона.

2. Теорія політичної системи Г.Алмонда і Д. Пауелла.

3. Кібернетична модель політичної системи К.Дойча.

2. У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років.Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Системний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.
Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовиша й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, шо вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.

На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, шо є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Д. Істон розглядає політичну систему як механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Політична система, взаємодіючи із зовнішнім середовищем, виробляє реакції у відповідь на імпульси, що поступали. В цьому відношенні він досить чітко визначив межі політичної системи, використавши, поняття " вхід" і " вихід".

На " вході" він виділив два основні елементи: вимоги і підтримку. Вимоги - це будь-яке звернення до владних структур з приводу розподілу цінностей в суспільстві. Д. Істон виділив три основні види вимог: розподільні, регулювальні, комунікативні. Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним - від вимог до влади з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи громадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадського спокою і т. д.

Підтримка ним розглядалася як лояльне відношення з боку суспільства до політичної системи. Підтримка забезпечує стабільність функціонування політичної системи. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через виконання законів та інших розпоряджень державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.
Д. Істон називає три об'єкти підтримки:

1) політичне суспільство — група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

2) «режим» — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3) правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно і надійно працювати. Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона працюватиме з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.
Ставлення до вимог, які надходять від різних верств населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати.
Політична система, реагуючи на дії зовнішнього середовища перетворить вимоги і підтримку на " виході " в рішення і дії. Політичні рішення мають форму нових законів, заяв, регламентів. Політичні дії здійснюються у вигляді різних заходів по регулюванню і рішенню важливих проблем громадського життя. В цьому відношенні політична система чинить активний вплив на інші підсистеми суспільства.

Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.

Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення шодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тошо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень.
Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою яких вимоги за підтримки суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобілізацію суспільних ресурсів на досягнення цілей і координацію зусиль членів суспільства у вирішенні політичних, економічних, соціальних і культурних проблем. Механізм функціонування політичної системи має в собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити це можна лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи.
Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, шо забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, ЇЇ кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється.

Що виступає зовнішнім середовищем політичної системи? Д.Істон виділив два середовища (оточення):

- інтрасоцієнтальне - інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна, культурна;

- екстрасоцієнтальне - інші суспільства, міжнародні інститути і відносини.
Але будь-яке суспільство, в тому числі і його політична підсистема, відчувають вплив позасоціальної - природної - середовища. Перелічені фактори будуть детермінувати зміну політичної системи. Тільки реагуючи на імпульси, що йдуть з зовнішнього середовища, система зберігає здатність до стабільного функціонування і розвитку.

Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що " входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що " виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності. Істон виділяє два види легітимності:

- дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у підтримці системи навіть в умовах криз;

- інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і орієнтована на результат і заохочення.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більше того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення. Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних аспектів політичної взаємодії.

3. Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурно-функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому.
Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.
Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

· інституціональному (дослідження політичних інститутів);

· орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:

· всі політичні системи мають власну структуру;

· політична система багатофункціональна;

· всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою;

· всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;

· відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями — політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм - органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.
Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, шо формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури.
Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.

4. Завершуючою фігурою у ряді 'батьків-засновників' теорії політичної системи стоїть колишній Президент Міжнародної і Американської асоціацій політичних наук К. Дойч, в 1950-70-і роки розробляв так звану 'інформаційно-кібернетичну модель'. Т. Гоббса запропонував аналогію державного управління, що називає 'нервами, політичні комунікації, що сполучають верховну владу суверена з виконавчими, судовими і іншими органами. Саме цю засадничу ідею використовує К. Дойч у своїй головній праці 'Нерви управління: моделі політичної комунікації і контролю' (1963), визначаючи політичну систему як мережу комунікацій і інформаційних потоків.

У рамках розробленого інформаційно-кібернетичного підходу К. Дойчем робиться смілива спроба інтерпретувати політичне життя крізь призму кібернетичного аналізу і комунікативних механізмів. Нагадуючи про те, що і латинське 'gubernare' (від якого похідним являється англійське 'government'), і грецьке 'kubernan' (відповідно - англійське 'cybernetics') походять від однієї смислової основи, пов'язаної з 'мистецтвом управління', а спочатку з морехідною навігацією управлінням кораблем. На думку Дойча, уряд (як суб'єкт державного управління) мобілізує політичну систему шляхом регулювання інформаційних потоків і комунікативних взаємодій між системою і середовищем, а також окремими блоками усередині самої системи.

К. Дойчем розробляється в 'Нервах управління' дуже складна і ешелонована модель функціонування політичної системи як сукупності інформаційних потоків, побудована на принципі зворотного зв'язку. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.

У сильно спрощеному варіанті (що відбиває лише її принциповий пристрій) вона виглядає таким чином.

У його моделі політичної системи виділяються чотири блоки, пов'язані з різними фазами проходження інформаційно-комунікативних потоків:

 етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

 етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації;

 етап третій: прийняття рішень;

 етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети.

По-перше, політична система приймає інформацію через так звані 'рецептори' (зовнішньополітичні і внутрішньополітичні), до яких відносять інформаційні служби (урядові і приватні), центри вивчення громадської думки (урядові приймальні, агентурна мережа і т. д.). Тут відбувається селекція, систематизація і первинний аналіз даних, що поступили. По-друге, на наступній фазі відселектована нова інформація підлягає обробці у рамках блоку 'пам'яті і цінностей' де вона, з одного боку, порівнюється із вже наявною, старою інформацією, а з іншою, проходить оцінювання крізь призму цінностей, норм і стереотипів.
По-третє, після отримання підсумкової оцінки ступеня відповідності політичної ситуації своїм пріоритетам і цілям уряд (як центр ухвалення рішень) приймає відповідне рішення з регулювання поточного стану системи. І нарешті, так звані 'ефектори' (виконавчі органи та ін.) на останній фазі реалізують рішення, а потім їх результати служать новою інформацією через 'зворотний зв'язок' для 'рецепторів', що виводять систему на новий цикл функціонування.

К. Дойч виділяє при цьому три основні типи комунікацій в політичній системі: 1) особисті, неформальні комунікації (face - to - face), як, наприклад, персональний контакт кандидата в депутати з виборцем в невимушеній обстановці; 2) комунікації через організації, коли контакт з урядом здійснюється за допомогою партій, груп тиску та ін., і 3) комунікації через ЗМІ, електронні ЗМІ, роль яких в постіндустріальному суспільстві постійно зростає.

Концепція політичної системи К. Дойча піддалася анітрохи не меншій критиці, чим підходи Г. Алмонда і Д. Истона, хоча при цьому вона впровадила в аналіз такий найважливіший і активніший компонент владних стосунків як інформаційні потоки і комунікативні зв'язки.