Німеччина

Поділитися…

ФРН. Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні-серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.
Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. “Холодна війна” примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу.
У 1947 р. Англія і США об’єднали свої окупаційні зони в Бізо-нію. У 1948 р. до них приєдналась французька зона. У Німеччині було створено єдину адміністрацію й військове командування. Було розроблено проект конституції і створено управління господарством, яке очолив Л.Ерхард. Він розробив програму економічних реформ. Метою реформ стало створення соціального ринкового господарства. Хоча програма розходилась з планами союзників, та американський військовий губернатор Клей під свою відповідальність підтримав реформи. Господарська реформа включала в себе грошову і реформу цін. її проведення розпочалось у 1948 р. Грошова реформа передбачала створення твердої валюти. 28 липня 1948 р. окупаційна адміністрація видала декрет, за яким старі рейхсмарки вважались недійсними і вводились нові дойчмарки. Кожний громадянин отримав по 40 дойчмарок (пізніше ще по 20 дойчмарок). Пенсії, заробітна плата і кватрпла-та виплачувались у співвідношенні 1: 1. Готівкові і безготівкові гроші обмінювались в пропорції одна дойчмарка дорівнювала десяти рейхсмаркам. Був створений банк німецьких земель.
Реформа цін розпочалась через 3 дні. Був відмінений адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Розрегулю-вання цін і заробітної плати проводилось поступово, але впевнено. Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер вирішував відсоток банківського кредиту. Господарська реформа 1948 р. переросла в економічні реформи 1948-1956 pp., які вивели економіку ФРН на третє місце у світі. Економічні перетворення і результати, які вони дали, отримали назву “Німецьке економічне диво”.
Причини швидкого економічного розвитку ФРН такі: солідні стартові можливості, солідна промислова база, сучасне устаткування, компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла – 50 млрд. дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили (робочий тиждень 62 години, заробітна плата 65% довоєнної), підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств належало державі), відсутність військових видатків до 1955 p., присутність іноземних військ.
Сепаратна грошова реформа у Західній Німеччині викликала відповідні дії СРСР. Була встановлена блокада Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим.
7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер.
Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз – ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аде-науера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об’єднання Німеччини.
У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені.
СДПН стала ініціатором дискусії про зміни у зовнішній політиці ФРН. Дискусія завершилась перегрупуванням політичних сил у країні. У 1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення “нової східної політики” ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР.
70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60-х років, значна частина яких сприйняла ультрареволюційні гасла. Але такі гасла не отримали підтримки у суспільстві і частина молоді намагалась ліквідувати капіталізм шляхом терору. Провідну роль серед терористичних організацій відігравала “Фракція Червоної армії”. Жертвами терору у 70-ті роки стала 41 особа. На початку 80-х років поліція ФРН заарештувала більшість терористів.
Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища – рух “зелених”. Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв’язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.
Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.
НДР. Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід’ємна частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об’єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо комуністів об’єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 pp. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:
- ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;
- покарання військових злочинців;
- аграрну реформу – ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;
- ліквідовувались монополістичні об’єднання;
- націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;
- місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;
- проведено реформу освіти.
7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р.
НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення порівняно з довоєнним часом.
28 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про підвищення норм виробітку на 10%.
2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь були викликані у Москву, де їм вказали на помилки в побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули до деякої лібералізації режиму).
Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялись берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи “Геть бородатого”(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських військ з Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти штурмом оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв’язні. Виступи поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних споруд на кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь понад 300 тис. осіб. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось до Верховного комісара СРСР у НДР В.Семенова. Він заспокоїв керівництво НДР і заявив, що “Москва дала наказ ввести надзвичайний стан”.
17 червня о 13.00 воєнний комендант Східного Берліну генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. На вулицях Берліну з’явились радянські танки. Виступи робітників було придушено. Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму.
Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація режиму:
- було закріплено права приватного сектору;
- надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові партії;
- у сільському господарстві проводилась обережніша політика;
- скасовувалась цензура;
- підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;
- СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.
Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації
режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН. Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 p.).
Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від’їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.
У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої “армії вторгнення”, як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу.
За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р. Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось до рішучих дій.
У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліну був споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. “Берлінський мур” складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і обладнано 245 вогневих позицій. Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 pp., то кризу, яка виникла, було швидко подолано. Американські і радянські війська, виведені на вулиці Берліну, через два дні повернулись до своїх казарм.
Так з’явився символ “холодної війни”, розколу Німеччини і Європи.
У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень. НДР стала провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.
На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами.
“Нова східна політика”, започаткована канцлером ФРН В.Брандтом, викликала серйозні розходження в керівництві НДР. Одні вважали, що нормалізація відносин з ФРН дасть можливість закріпити існування НДР і допоможе вийти з міжнародної ізоляції. Об’єднання Німеччини вони вважали справою далекого майбутнього і відносини з ФРН потрібно будувати як і з будь-якою іншою державою. Інші вважали, що визнати ФРН можна лише при умові її виходу з НАТО.
Під тиском Москви було прийнято першу точку зору, а її активний прихильник Еріх Хонеккер став новим лідером СЄПН і НДР. У 1972 р. було підписано договір про основи взаємовідносин між двома німецькими державами.
У внутрішній політиці Е.Хонеккер пішов шляхом копіювання радянської моделі. На початку 70-х років було ліквідовано всі приватні підприємства шляхом викупу. Ремісничі майстерні, дрібні торгівці були об’єднані у комбінати на правах кооперативів. Основні елементи господарчої реформи 60-х років було ліквідовано.
Відбулось посилення політичного контролю над суспільством, який здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ, “шта-зі”). На 16, 6 млн.осіб населення у міністерстві було 85 тис. штатних і 109 тис. позаштатних співробітників. Майже на всіх мешканців НДР було заведено досьє. МДБ досягло значних успіхів у боротьбі з інакодумством у НДР.
Активність проявляла і розвідка НДР: її агентами був особистий секретар В.Брандта та деякі інші посадові особи у ФРН. Розвідка мала також широкі зв’язки з різними міжнародними терористичними організаціями.
Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості, соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення. Посилення контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У відповідь уряд дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти кордон. Це на певний час дало можливість припинити втечу громадян.
Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали новий поштовх до втечі у ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити все, аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона викликала підтримку. Приїзд М.Горбачова у жовтні 1989 р. на святкування 40-річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення. Придушити ці виступи силою було вже неможливо.
11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій землі.
18 жовтня Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій. Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі події розгортались з небаченою швидкістю. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулась 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку пішов уряд, а 8 листопада керівництво партії на чолі з Е.Кренцем. 9 листопада зруйновано Берлінський мур. 13 листопада було створено новий уряд на чолі з Х.Модровим.
2 грудня з конституції було вилучено статтю про провідну роль робітничого класу і його партії в житті суспільства. Увесь склад ЦК СЄПН подав у відставку, а Хонеккер та інші колишні керівники виключені з СЄПН, яку було перейменовано у Партію демократичного соціалізму.
У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.
Об’єднання Німеччини. У грудні 1989 р. було піднято питання про об’єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об’єднання.
Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вибори 1990 р. дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне об’єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез’єром, приступив до реалізації цього процесу.
1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.
3 жовтня 1990 р. відбулось об’єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об’єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП. Об’єднання Німеччини породило низку проблем:
- інтеграції східних земель в ФРН;
- структурної перебудови економіки НДР;
- соціальну напруженість;
- ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);
- вироблення нової зовнішньої політики ФРН.
Після об’єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом.
Німеччина після об’єднання. Канцлером об’єднаної Німеччини залишився Г.Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс “консервативної революції”. Головною проблемою для об’єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо, зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалось переломити.
Після об’єднання Німеччина’проводила активну зовнішню політику. Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з Росією, Україною та країнами Балтії.
Курс, що проводився Г.Колем, був підтриманий виборцями під час чергових парламентських виборів 1994 р.
Модернізація східних земель, активна зовнішня політика потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення податків викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалась, уряд Г.Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики “консервативної революції”: зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Ці заходи, за оцінкою економістів і опозиції, мали сприяти пожвавленню економічного зростання і зменшенню безробіття. Проте більшість населення відмовилась підтримувати політику “затягування поясів”. Це, а також загальне полівіння урядів країн Заходу, стали для канцлерства Г.Коля згубними. На виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини став Гер-хард Шредер.

++++++++++++++++++

Італія

Поділитися…

Антифашистське повстання. Проголошення республіки. Альчіде де Гаспері. Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії.
Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалась залежно від зростання вартості життя); заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.
Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет монархії як державного інституту. В таких умовах ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква і частина ХДП виступали за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби 12, 7 млн. осіб віддали свої голоси за республіку, 10, 7 млн. осіб – за монархію. Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП (за них подали голоси 8, 1 млн. осіб), Італійська соціалістична партія (ІСП – 4, 7 млн. голосів) і Італійська комуністична партія (ІКП – 4, 3 млн. голосів). Ці партії сформували уряд нової держави.
Розгортання “холодної війни” загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право. Королівській сім’ї заборонялось повертатись в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента – главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.
Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері. Він до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза європейським співтовариством. У 1949 р. однією з перших вона стала членом НАТО – єдиною з колишніх фашистських країн, якій було виявлено таку честь (ФРН прийняли в НАТО у 1955 р.). На відміну від країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні атлантичною державою. Великобританія та інші союзні країни спочатку заперечували членство Італії, побоюючись, що вона стане споживачем союзних ресурсів. Зрештою союзники погодились з тим, що прийняття Італії до НАТО слугуватиме зміцненню прозахідних політичних сил в Італії і полегшить залучення цієї країни до західних економічних структур. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС.
Італійське “економічне диво”. Політичний розвиток. У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Завдяки економічному зростанню, Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати грошову одиницю ліру. Виріс життєвий рівень італійців, сформувалась держава процвітання. Результатами цього зростання в основному скористалась промислово розвинута Північ країни. Південь залишався джерелом бідності і соціальної напруги. Там зростало безробіття. Для розвитку Італії це мало важливе значення. Щороку 300 тис. італійців виїжджали за кордон на заробітки.
Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який домігся вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення, розміру пенсій Італія поступалась лише скандинавським країнам. Відсталість Півдня створювала соціальну базу для комуністичної партії. В умовах загального падіння авторитету комуністів у Західній Європі ІКП зуміла зберегти вплив у суспільстві завдяки перегляду своєї політичної лінії. ІКП визнала цінність демократичного устрою і на зміну революційній стратегії висунула курс на структурні реформи суспільства. У 1972 р. комуністів нараховувалось 1, 7 млн. осіб. До того ж ІКП вносила зміни у стратегію й тактику, а також в саму ідеологію комуністичного руху. ІКП була ініціатором розробки ідеології єврокомунізму – своєрідної спроби деяких компартій Західної Європи відмовитись від догм марксиз-му-ленінізму. Ці спроби призвели до розриву відносин між КПРС і ІКП. Після краху соціалістичної системи ІКП проголосила себе Демократичною партією лівих сил і займає вагоме місце у політичному житті країни.
В умовах, коли велась боротьба за соціальні права, зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. Починаючи з 1960 р. ХДП, прагнучи утримати більшість у парламенті, включає у склад урядів представників інших партій. Так, у 1960 р. було створено коаліцію з правими партіями (монархісти і неофашисти). Цей уряд дозволив провести з’їзд неофашистів, що викликало хвилю невдоволення в країні. Дійшло навіть до збройних сутичок. З’їзд провести не вдалось, а уряд пішов у відставку.
У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Ліво-центристський уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив втручання держави у економічне життя суспільства, прийняв п’ятирічну економічну програму, було націоналізовано електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювались права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендаторів землі і обмеження спекуляцій в житловому будівництві.
Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн. осіб. Майже всі вимоги страйкуючих були задоволені.
Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми Італії. Зростала популярність комуністів. На виборах 1976р. ІКП набрала 34, 4% голосів (227 місць у парламенті з 630). Лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві і розколу ХДП.
Частина ХДП на чолі з Альдо Моро, розуміючи, що ігнорування комуністів в умовах гострої економічної кризи може призвести до небачених соціальних потрясінь, стали на шлях укладення угоди з ІКП, за якою ІКП зобов’язувалась підтримувати існуючий уряд при умові, що він буде реалізовувати узгоджену двома партіями програму.
Перспектива встановлення стабільності в країні не влаштовувала лідерів “Червоних бригад” -ультралівої терористичної організації, яка прагнула до соціальної напруги. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп було знайдено в машині в центрі Риму. В таких умовах ХДП, не бажаючи співробітничати з 1КП і втративши підтримку з боку ІСП, створює багатопартійні коаліції. У 80-ті роки при владі стояли вже п’ятипартійні уряди. Але чим більше партій в уряді, тим менш він тривкий. Постійна зміна урядів стала традицією Італії.
Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі. Корупція в країні пов’язана також і з особливостями політичного механізму Італії. Вибори в країні проводяться по пропорційній системі: виборці голосують не за конкретного кандидата, а за партію. Персональний склад парламентських фракцій визначає сама партія. Тим самим складались умови для існування закулісного політичного життя. Багато чого в Італії вирішувалось таємно – у партійних канцеляріях або в результаті міжпартійних переговорів. Відсутність відкритості при обговоренні важливих фінансових питань (державні витрати, податки, субсидії і т.ін.) сприяла розвитку корупції і, відповідно, зростанню впливу італійської мафії.
Мафія, як організація, виникла на Сицилії у середні віки для самозахисту селян. Кожен, хто вступав у неї, повинен був служити мафії, коритися “батькові” і мовчати. За порушення цих правил загрожувала смерть. Така форма стала незамінимою для створених пізніше у різних країнах злочинних груп. В Італії мафія, злившись з корумпованими елементами, стала винятково могутньою, небезпечною силою.
Політична криза і спроба її подолати. У 80-90-ті роки державні інститути Італії переживали глибоку кризу. Вона посилювалась значним державним дефіцитом і неефективністю держав ного сектору економіки. Кризу влади намагався подола п’ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі (1983-1987 pp. Він здійснив реформи в дусі консервативної революції, зна зусилля спрямував на боротьбу з мафією та обмеження привіле” католицької церкви. Але подолати кризу так і не вдалось.
Яскравим проявом кризи став скандал, пов’язаний з хабарни цтвом у Мілані у 1992 р. Під слідством опинились лідери ХД ІСП, кілька міністрів, депутатів, сенаторів, підприємців.
Італія стала перед необхідністю проведення глибоких рефор.\ У 1993 р. на референдумі італійці висловились за ліквідацію пр-порційної системи виборів. Це поклало початок реформуваш італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення Другої республіки в Італії. У 1996 р. відбулись вибори н: новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил країні.

+++++++++++++++