Міжнародно-правові основи організації та діяльності спеціальних місій

Спеціальна місія, згідно зі ст. 1 Конвенції про спеціальні місії, має представницький характер. Ця обставина дає змо­гу розмежовувати спеціальні місії від різних недержавних, хоча значною мірою також офіційних місій та візитів. Але це не означає, що спеціальна місія має відповідати за підтри­мання постійних дипломатичних відносин між державами, оскільки її завдання має бути чітко окреслене. Водночас встановлення дипломатичних відносин часто є наслідком діяльності саме попередніх спеціальних дипломатичних місій.

Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказу­ють, що держава може відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої. Що ж стосується реалізації цього права іншими суб’єктами міжнародного права, то про це в тексті Конвенції нічого не сказано, але немає також заборони з цього приводу. Отже, звідси можна зробити вис­новок, що правом скеровувати і приймати спеціальні місії наділені всі суб’єкти міжнародного права.

Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеці­альну місію в іншу державу для розв’язання питання, яке становить для них спільний інтерес.

Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказу­ють, що держава може відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої. Що ж стосується реалізації цього права іншими суб’єктами міжнародного права, то про це в тексті Конвенції нічого не сказано, але немає також заборони з цього приводу. Отже, звідси можна зробити вис­новок, що правом скеровувати і приймати спеціальні місії наділені всі суб’єкти міжнародного права.

Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеці­альну місію в іншу державу для розв’язання питання, яке становить для них спільний інтерес.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, пред­ставники акредитуючої держави в спеціальній місії, а та­кож члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави. Громадяни прий­маючої держави не можуть бути призначені до складу спеці­альної місії інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути у будь-який час анульована.

До складу спеціальної місії може входити дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Якщо члени постійного дипломатичного представниц­тва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони збері­гають привілеї та імунітети членів дипломатичного пред­ставництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту вста­новлення місією офіційного контакту з Міністерством закор­донних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. При цьому початок здійснення функ­цій спеціальною місією не залежить ні від представлення її постійним дипломатичним представництвом акредитуючої держави, ні від вручення вірчих грамот або повноважень. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

Ст. 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:

а) за домовленістю зацікавлених держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її;

ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

4. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ

ПРОЯВУ ДИПЛОМАТІЇ В МЕЖАХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Дипломатія, як уже було зазначено вище, знаходить свій прояв у різних формах і методах. Ця обставина переконли­во доводить, наскільки об'ємною і багатогранною є ця полі­тична та правова категорія. Особливо це простежується в діяльності міжнародних міжурядових організацій, кіль­кість яких на міжнародній арені неухильно зростає.

З метою більш широкого аналізу цього питання треба, очевидно, зупинитися на деяких загальнотеоретичних по­ложеннях, що стосуються правосуб'єктності міжнародної організації.

Міжнародні міжурядові організації як форма багато­стороннього співробітництва держав створюються держава­ми при потребі та виникають із об'єктивних засад міжна­родних відносин. їх міжнародна правосуб'єктність, мета, компетенція, повноваження, структура органів та інші фак­тори залежать від волевиявлення держав-членів. При утво­ренні міжнародної організації держави виступають як су­веренні та рівноправні, які не підпорядковуються жодній владі будь-якого іншого утворення. Вони засновують міжна­родну організацію на підставі особливого міжнародного договору — статуту. Особливість міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права виявляється, передусім, у відсутності такої властивості, як суверенітет. За своєю юридичною природою права міжнародних організацій і пов­новаження їх вищих органів відрізняються від суверенних прав держави та їх верховних органів. Незважаючи на те, що міжнародні організації створюються державами, вони отримують власне " життя", яке значною мірою незалежне від волі і бажання окремих держав-членів, але при цьому вони не володіють суверенітетом. Це зумовлено тим, що вони мають власну волю й обсяг повноважень, необхідних для виконання; х функцій.

Повноваження, якими держави-члени наділяють органі­зацію, не виключають відповідних повноважень держав у тих же сферах діяльності, тобто тут не відбувається замі­на суверенних прав держав відповідними повноваженнями міжнародної організації. Отже, можна зробити висновок, що міжнародна організація не обмежує суверенітет держав більшою мірою, ніж це робить міжнародне право, яке ґрун­тується на узгодженні волі держав. Водночас не можна також забувати і про те, що держава і міжнародна організація як суб'єкти певної міжнародної угоди рівні між собою. Укладаючи міжнародні угоди, між­народна організація нарівні з державами бере участь у ство­ренні правових норм, що регулюють їх взаємні відносини.

Відомо, що низка статутів міжнародних організацій, а також багатосторонніх конвенцій, укладених державами, передбачає представництва при організаціях держав-членів. У міжнародно-правовій літературі представництво держав-членів при організаціях ООН та ЮНЕСКО отримало назву " активного і пасивного права посольств".

На думку відомих фахівців у галузі права міжнародних організацій О. Шибаєвої та М. Поточного, термін " активне і пасивне право посольств" не може бути застосований у прак­тиці міжнародних організацій з огляду на велику різнома­нітність такого представництва. Як доказ власної позиції вони відзначають, що представництво держав-членів при міжнародних організаціях має односторонній характер, і при цьому організації не мають постійних представників у державах-членах. Ще одним аргументом з їх боку є те, що таке представництво наявне не при всіх міжнародних ор­ганізаціях.

Але, як відомо, навіть сьогодні між державами не зав­жди повною мірою реалізується принцип взаємності щодо функціонування їх постійних дипломатичних представ­ництв.

Безумовно, " активне і пасивне право посольств" міжна­родними організаціями реалізується дещо інакше, ніж дер­жавами, оскільки це зумовлено похідним характером їх правосуб'єктності та обмеженістю функціональних потреб цих організацій. Крім цього, не вся термінологія, що засто­совується щодо держави, може бути прийнятна для міжна­родної організації. Значною мірою це стосується і диплома­тичного права міжнародної організації.

Тим не менш, незважаючи на особливий характер пред­ставництва міжнародних організацій, це не применшує публічно-правового характеру їх повноважень у сфері дип­ломатії та реалізації міжнародної правосуб'єктності зага­лом. В установчих договорах багатьох міжнародних органі­зацій загального характеру зафіксоване право посадових осіб цих організацій користуватися відповідними привіле­ями та імунітетами, необхідними для незалежного виконан­ня ними своїх функцій у діяльності організації. Беручи до уваги цю обставину, в міжнародно-правовій літературі їх названо такими, що мають функціональний характер. Щодо вищих посадових осіб, зокрема Генерального секретаря та його заступників, спеціалісти-міжнародники переважно вказують на їх дипломатичний привілей та імунітет.

Але справа не лише у назвах, що має здебільшого теоре­тичне значення, а в тій важливій ролі, яку вони відіграють у забезпеченні виконання завдань міжнародної організації.

Як уже зазначалося вище, дипломатична діяльність міжнародної організації відрізняється багатьма параметра­ми від аналогічного виду діяльності держав. Наприклад, у практиці міжнародних організацій оголошення певної осо­би, особливо службовця, persona non grata (де цей термін не використовується) супроводжується більш складною про­цедурою, ніж у дипломатичній практиці держав. Така про­цедура одночасно стосується як влади держави, місцезна­ходження штаб-квартири організації, так і міжнародної організації, а інколи й держави, громадянином якої є служ­бовець чи представник. Дещо інакше, ніж у практиці дер­жав, реалізується принцип першості серед постійних пред­ставництв держав при міжнародних організаціях. Він ви­значається не за датою подання офіційних документів главою представництва, а за алфавітним порядком розташування держав, які беруть участь у роботі певної організації.

РОЗВИТОК І КОДИФІКАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Практично до кінця XIX ст. дипломатична діяльність держав не виходила за рамки двосторонніх відносин. Од­нак потреби економічного розвитку суспільства і пов'яза­ний з ними науково-технічний прогрес уже тоді зумовили необхідність міжнародно-правового регулювання цілої низ­ки нових, раніше невідомих сфер взаємовідносин між дер­жавами (авіація, атомна енергетика, зв'язок тощо).

Для задоволення інтересів значної кількості держав ос­танні вдалися до укладення багатосторонніх угод, що в кінцевому підсумку призвело до появи міжнародних об'єд­нань, які отримали назву міжнародних адміністративних союзів.

Серед перших, найбільш впливових міжнародних адмі­ністративних союзів потрібно виділити: Міжнародний те­леграфний союз, Всесвітній поштовий союз, Міжнародний союз для охорони промислової власності, Міжнародний союз залізничних сполучень. Вони започаткували діючі міжна­родні організації на противагу всесвітнім конгресам і конфе­ренціям, які належали до тимчасових міжнародних органів. Перші постійно діючі міжнародні організації були неполі-тичного характеру, оскільки для організацій політичного характеру ще не було необхідних передумов.

Першою постійно діючою політичною організацією світу була Ліга Націй, статут якої був розроблений на Паризькій мирній конференції і був складовою частиною Версаль-ського мирного договору 1919 р. Фактично утворення цієї організації стало підсумком роботи багатосторонньої дип­ломатії, яка щойно почала зароджуватись. Саме Статутом Ліги Націй було передбачено, що кожен член цієї органі­зації мав право мати свого постійного представника за міс­цем перебування штаб-квартири, і за ним визнавались дип­ломатичні привілеї.

Цей інститут отримав свій подальший розвиток в Органі­зації Об'єднаних Націй. Якщо кількість представництв при Лізі Націй ніколи не перевищувала 23, то в ООН їх кількість лише з 1961 р. по 2000 р. збільшилась майже вдвічі.

Спочатку положення про постійних представників членів ООН при Організації було зафіксоване в Резолюції IV сесії Генеральної Асамблеї, в якій було встановлено, що вони є дипломатичними працівниками при великому дипломатич­ному органі. Згідно з Резолюцією, держави-члени ООН ске­ровують їх для підтримання контакту з іншими членами і для інформації. Вони можуть виконувати представництво і на Асамблеї, і в усіх інших органах Організації.

Виконуючи ці функції, постійні представники і дипло­матичний персонал користуються дипломатичними привіле­ями. Зокрема, 26 червня 1947 р. ООН уклала зі США спеці­альну Конвенцію про повагу до привілеїв та імунітетів членів Організації Об'єднаних Націй. Але при цьому доціль­но підкреслити, що ця Конвенція має дві особливості: по-перше, привілеї поширюються лише згідно з угодою з дер­жавним секретарем США і, як правило, на осіб до секрета­ря включно (аташе привілеями не користується); по-друге, державний секретар США може після попередніх перего­ворів з Генеральним секретарем ООН вказати, що особа порушує закони США своєю поведінкою, а тому мусить по­кинути країну, куди вона прибула.

Звичайно, міжнародна організація як специфічний суб'єкт міжнародних відносин не має власної території, а використовує для розміщення штаб-квартири " гостинність" одного з її членів, має особливий правовий статус порівня­но з постійними дипломатичними представництвами при двосторонніх відносинах. Специфічною рисою міжнародної організації є участь у її діяльності щонайменше трьох дер­жав, що в кінцевому підсумку відповідно відбивається на характері методів і форм діяльності організації. Ілюстра­цією такого стану речей є використання в обігу щодо міжна­родної організації таких формулювань, як " багатостороння дипломатія", " колективна дипломатія" та " парламентська дипломатія".

Констатуючи бурхливий розвиток міжнародних органі­зацій як одного із найбільших інститутів сучасного міжна­родного права, не можна не відзначити, що він не супровод­жувався процесом його кодифікації. їх статус був визначе­ний переважно на підставі індивідуальних, двосторонніх або багатосторонніх міжнародних актів, що стосувалися кож­ної міжнародної організації окремо. Винятком із цього пра­вила була Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізо­ваних установ ООН від 2 листопада 1947 р., прийнята ще на початку діяльності системи органів ООН. Вона значною мірою повторювала положення Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р. Таке зволікання з кодифікацією права міжнародних організацій, очевидно, можна поясни­ти, передусім, труднощами, які треба було подолати під час кодифікаційних робіт, пов'язаних із різноманітністю міжна­родних організацій, а саме: їх масштабами діяльності, ме­тою і характером, організаційною структурою, членством, формами впливу на держав-членів. Після численних дис­кусій Комісія міжнародного права ООН зосередила зусилля на проведенні кодифікаційних робіт з питань статусу, при­вілеїв та імунітетів постійних представництв держав при міжнародних організаціях, а також делегацій, які скерову­ються до їх органів або на конференції, що проводяться цими організаціями.

На черговій XVI сесії Комісія міжнародного права прий­няла правильне рішення, яке стосувалося позитивної від­повіді про те, що відносини між державами та міжнародни­ми організаціями мають дипломатичний характер і підля­гають регулюванню дипломатичним правом. Безумовно, з усієї групи питань у відносинах між державами і міжна­родними організаціями потрібно було дати першочергову вичерпну відповідь на питання щодо правового статусу пред­ставництва при міжнародній організації, оскільки це пи­тання зачіпає інтереси багатьох держав і найбільш набли­жене до питання про дипломатичне представництво, право­ве положення якого вже було врегульоване Віденською конвенцією 1961 р.

Конференція проходила у Відні з 4 лютого 1975 р. Вона прийняла Конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. В основу Конвенції покла­дені положення Віденських конвенцій 1961 р. і 1963 р., а та­кож Конвенції про спеціальні місії 1969 р., що стосуються головним чином привілеїв та імунітетів.

Прийняття Організацією Об'єднаних Націй цієї Кон­венції знаменує виконання першого етапу широкомасштаб­ної роботи, розгорнутої Комісією міжнародного права у пла­ні кодифікації принципів і норм, що мають універсальний характер і стосуються регулювання сфери, пов'язаної з пред­ставництвом держав у їх відносинах з міжнародними органі­заціями. У 1976 р. Комісія розпочала роботу з реалізації другої частини завдання, причому значно важчого і більш складного, тобто з кодифікації принципів і норм, що ста­новлять правовий статус, привілеї та імунітети міжнарод­них організацій (як універсальних, так і регіональних), їх службовців, експертів та інших осіб, які беруть участь у ді­яльності цих організацій, але при цьому вони не є представ­никами конкретних держав.

Після деякої перерви було прийнято дуже важливий правовий акт, який значно зміцнив безпеку персоналу ООН та інших осіб, що беруть участь у численних миротворчих, гуманітарних та інших операціях під егідою ООН.

9 грудня 1994 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про безпеку персоналу ООН і персоналу сприяння.

9 Репецький В. М.

Ця Конвенція встановила покарання злочинів і визначила їх перелік, а також процедуру притягнення до відповідаль­ності осіб, які підозрюються у вчиненні замаху на життя та безпеку членів військових, політичних або цивільних під­розділів, що беруть участь в операціях ООН, або спеціалістів і експертів міжнародних організацій, які перебувають на території, де відбувається операція ООН. Конвенція зобов'я­зує держави укладати спеціальні угоди стосовно статусу пер­соналу, залученого до операцій ООН. З огляду на те, що Конвенція не регулює питання привілеїв та імунітетів, такі угоди повинні містити положення, що стосуються привілеїв та імунітетів військових та поліційних частин, які є учас­никами цих операцій, особливо осіб, які не користуються привілейованим статусом згідно з Конвенцією ООН від 13 лютого 1946 р.

Якщо йдеться про джерела дипломатичного права міжна­родних організацій, то, як і у відносинах між державами, такими джерелами є:

• багатосторонні договори, особливо згадана вище Кон­венція про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р., а також спеціалізованих організацій ООН від 21 вересня 1947 р. і численні Конвенції про привілеї та імунітети між­народних організацій;
• двосторонні договори, що стосуються головним чином штаб-квартири міжнародної організації, які визначають правовий статус організації або її органів, розташованих на території певної держави, а також її привілеїв та імунітетів;
• міжнародний звичай, який підтверджується у вступі Конвенції від 14 березня 1975 р.

Серед джерел дипломатичного права міжнародних орга­нізацій важливе місце посідає внутрішньодержавне право та внутрішнє право міжнародних організацій, а також док­трина юристів-міжнародників.

7.3. ПОСТІЙНІ ПРЕДСТАВНИЦТВА ДЕРЖАВ ПРИ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

Як уже зазначалося вище, перші постійні дипломатичні представництва держав при міжнародній організації з'яви­лися в період функціонування Ліги Націй. Після Другої світової війни вони отримали подальший розвиток і право­ве закріплення основних положень у різних юридичних актах. Зокрема, їх правовий статус був визначений на ос­нові багатосторонніх міжнародних договорів, двосторонніх договорів, угод про місцеперебування штаб-квартири з прий­маючою державою, а також згідно з нормами внутрішньо­державного права. Проте універсальний характер правово­го положення постійного представництва при міжнародних організаціях був закріплений у Віденській конвенції 1975 р.

У процесі діяльності міжнародних організацій можна виділити дві категорії місій держав при міжнародних ор­ганізаціях: постійні та тимчасові представництва. Постійні представники держав, акредитовані при певній міжнародній організації, тривалий час очолюють постійну місію, в якій склад персоналу майже аналогічний з постійним диплома­тичним представництвом. Тобто сюди входить дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Тимчасові представництва держав, які іменуються делегатами та експертами, посилають ad hoc для участі в ро­боті сесії міжнародної організації чи їх основних органів або скликаних ними конференцій. Якщо йдеться про функції постійної місії, відповідно до Віденської конвенції 1975 p., держави-члени, якщо це не суперечить нормам міжнародної організації (її Статуту), можуть засновувати постійну місію при організації для того, щоб забезпечити єдність між акредитованими державами й організацією, проводити переговори з організацією і всередині організації, захищати інтереси акредитуючої держави в організації, а та­кож залучатися до реалізації мети і завдань, поставлених перед організацією та її членами.

Держави, що не є членами організації, якщо це допус­кається правилами організації, можуть засновувати по­стійні місії спостерігачів з метою забезпечити представниц­тво акредитуючої держави, охорону її інтересів в організації і підтримку зв'язку з нею. Крім цього, до функцій постій­ної місії спостерігачів належить також надсилання повідом­лення про неї уряду акредитуючої держави і сприяння спів­робітництву з організацією та веденню з нею переговорів.

Як і у двосторонніх відносинах між державами, міжна­родна організація зобов'язана повідомити приймаючу дер­жаву про відкриття постійного представництва відповідної держави-члена при організації. Конвенція визначає " по­стійне представництво" як місію представницького і по­стійного характеру, яка засновується державою-членом міжнародної організації при організації. Отже, головною і вирішальною ознакою є представницький характер цих місій, що в кінцевому підсумку зумовлює віднесення їх до органів зовнішніх зносин держав. Робота постійних пред­ставництв приміжнародних організаціях має певну специ­фіку. Сьогодні Україна є членом майже 100 міжнародних організацій і має постійні представництва при Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку, при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій у Відні, при ЄС та Раді Європи, Місію при НАТО. Як і посольства, вони належать до постійних закордонних органів зовнішніх зносин і ста­новлять частину дипломатичної служби держави. Водночас потрібно підкреслити чітку відмінність між посольством і постійним представництвом при міжнародній організації.

По-перше, посольства функціонують у сфері двосто­ронніх відносин, де передбачена особлива процедура їх ви­никнення, тоді як постійні представництва при міжнарод­них організаціях діють у сфері тристоронніх відносин (акре­дитуюча держава — міжнародна організація — держава перебування штаб-квартири міжнародної організації).

По-друге, постійне представництво акредитується не при державі перебування, а при міжнародній організації, штаб-квартира якої розташована в цій державі. Як наслідок ре­альний стан використання привілеїв та імунітетів, передба­чених нормами міжнародного права, все-таки залежить від держави перебування, від її політичної і правової системи, від ефективності діяльності всіх гілок влади й, особливо, виконавчої влади.

По-третє, правовий статус представників держав-членів міжнародних організацій відрізняється від статусу співро­бітників міжнародних організацій. Та обставина, що пред­ставники членів міжнародних організацій юридично пов'я­зані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним фактором у визначенні характеру і змісту їх імунітету. Вони як представники суверенних держав наді­лені дипломатичними привілеями та імунітетами.

По-четверте, під час призначення глави постійного пред­ставництва при міжнародній організації не вимагається запиту агреману. А тому документом, який засвідчує його призначення, є його повноваження. Відповідно термін " ак­редитування" при цьому замінюється на " призначення".

Перш ніж прийняти постійні представництва держав, міжнародна організація має отримати згоду країни пере­бування на заснування таких представництв, яка автома­тично поширюється на всі держави-члени організації, а далі вже не вимагається робити запит її згоди на створення того чи іншого постійного представництва.

До функцій постійного представництва належать: забез­печення представництва акредитуючої держави при органі­зації, підтримання зв'язків між акредитуючою державою й організацією, забезпечення участі акредитуючої держави у діяльності організації, захисті інтересів акредитуючої держави щодо організації тощо (ст. 6 Віденської конвенції). Ці функції значною мірою збігаються з тими, які викону­ють дипломатичні представництва. Водночас постійне пред­ставництво держав при міжнародних організаціях не наді­лене функціями дипломатичного захисту громадян своєї держави, консульськими функціями, які властиві дипло­матичним представництвам.

Як зазначає проф. К.К. Сандровський, " постійні пред­ставництва (особливо при ООН) нерідко здійснюють дип­ломатичні функції і за межами відносин з організацією, наприклад, встановлюють і підтримують контакти з відпо­відними органами зовнішніх зносин або представниками держав, з якими відсутні дипломатичні відносини. Інколи постійні представництва за дорученням своїх урядів ведуть переговори і навіть підписують угоди про встановлення дипломатичних відносин тощо. Конвенція 1975 р. цього не передбачає, але можна, очевидно, вважати, що такого роду дії постійних представництв регулюються нормою, яка вже склалася міжнародним звичаєвим правом" [11, с. 254]. До­пустимість виконання таких функцій пояснюється тим, що вони не зачіпають інтереси країни перебування, а та­кож не суперечать основним принципам сучасного міжна­родного права.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом акредитуючої держави. Глава пред­ставництва, з огляду на свої функції і без пред'явлення повноважень, вважається таким, що представляє державу з метою прийняття тексту договору між цією державою та організацією.

Варто зазначити, що чисельність персоналу представниц­тва не має виходити за межі, що є розумними і нормальни­ми з урахуванням функцій організації, потреб цього пред­ставництва й обставин та умов, що існують у державі пере­бування. Акредитуюча держава повідомляє організацію про при­значення, посади, звання і старшинство співробітників пред­ставництва про їх прибуття й остаточний від'їзд або про припинення їхніх функцій у представництві, а також про будь-які інші зміни, що позначаються на їхньому статусі, які можуть відбутися під час їхньої діяльності у представ­ництві; про прибуття і остаточний від'їзд приватних до­машніх працівників, що перебувають на службі у співро­бітників представництва, і про припинення їхньої служби; про місцезнаходження житлових приміщень представниц­тва і приватних резиденцій, що користуються недоторкан­ністю. Організація переадресовує відповідні повідомлення державі перебування для того, щоб остання включила їх до переліку осіб, які користуються відповідними привілеями та імунітетами.

За загальним правилом представництва засновуються в місці перебування штаб-квартири організації. Однак, як­що це допускається правилами організації і на це є поперед­ня згода держави перебування, акредитуюча держава може засновувати своє представництво або його відділення в іншо­му місці. Прикладом цього є Рада Європи, яка має штаб-квартиру у Страсбурзі. Деякі з держав-членів та спостері­гачів не мають своїх постійних представництв у Страсбурзі, однак мають представництва у Парижі.

Ст. 40 Конвенції передбачає дві підстави для припинен­ня функцій глави або члена дипломатичного персоналу: після повідомлення організації про їхнє припинення акре­дитуючою державою та якщо представництво відкликають остаточно або тимчасово. Такий підхід був запропонований за аналогією до застосовуваного згідно з Віденською конвен­цією про дипломатичні зносини 1961 р. і не викликав особ­ливих заперечень під час роботи Конференції, хоча була спроба внести положення про оголошення перелічених вище осіб persona non grata з боку приймаючої держави.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції 1975 p., держави, які не є членами організації, можуть засновувати постійні

місії спостерігачів, якщо таке право їм буде надане з боку міжнародної організації. При окремих міжнародних орга­нізаціях, передусім при ООН, діють місії постійних спосте­рігачів.

У 1946 р. Швейцарія однією із перших заснувала місію постійного спостерігача. До вступу в ООН такі місії мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія, ФРН, Бангладеш та інші держави. Сьогодні місії постійних спостерігачів при ООН (у Нью-Йорку) мають Швейцарія, Ватикан та Монако.

Отже, постійні місії спостерігачів умовно можна розгля­дати як перехідну форму на шляху до членства держав у міжнародній організації і заснуванні при ній свого постій­ного представництва.

Повертаючись до міжнародно-правової основи цього інституту, треба підкреслити, що багато питань майбутньо­го міжнародно-правового статусу постійних місій спостері­гачів розв'язується у Конвенції за аналогією зі статусом по­стійних представництв. Це стосується свободи призначен­ня співробітників постійної місії спостерігача акредитуючою державою, категорій і чисельності її персоналу, громадян­ства постійного спостерігача і членів дипломатичного пер­соналу місії спостерігача, множинності акредитування або призначення співробітників, порядку вручення повнова­жень тощо.

Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції 1975 р., до функцій постійної місії спостерігача входить, із забезпечення пред­ставництва держави, що акредитується, охорона її інтересів в організації, а також підтримання зв'язку з нею; з'ясуван­ня здійснюваної в організації діяльності та повідомлення про неї уряду акредитуючої держави; сприяння співробіт­ництву з організацією і веденню з нею переговорів. Ці функ­ції дають підставу для висновку про те, що функції постійної місії спостерігача більш вузькі порівняно з функціями по­стійного представництва і зводяться до забезпечення відно­син із організацією, тоді як функції постійного представ­ництва забезпечують представництво держав-членів.

ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ

Як і у випадку функціонування постійних дипломатич­них представництв, існує також необхідність гарантування для міжнародних організацій відповідного спеціального правового статусу, який би забезпечував реалізацію постав­лених перед ними завдань і виключав негативний вплив державних органів, особливо держави місцезнаходження штаб-квартири організації, на внутрішні та зовнішні спра­ви міжнародної організації. Гарантією такого статусу є си­стема привілеїв та імунітетів. Таким чином, якість міжна­родної правосуб'єктності міжнародних організацій вияв­ляється, зокрема, у праві як самих організацій, так і їх посадових осіб на привілеї та імунітети.

Перш ніж перейти до аналізу системи привілеїв та іму­нітетів в інституті дипломатичного права міжнародних організацій, треба зазначити, що це питання варто розгля­дати у таких двох аспектах: привілеї та імунітети міжна­родних організацій і їх посадових осіб; привілеї та імуніте­ти представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій. Лише при такому підході до цього питання можна стверджувати наявність окремого інституту в праві зовнішніх зносин — дипломатич­ного права міжнародних організацій. Тут не йдеться про теоретичне обґрунтування такого підходу, оскільки воно не є визначальним. Але факт збереження такого підходу дасть змогу розглянути це питання в дещо іншому ракурсі порів­няно з тим, який існував у міжнародно-правовій літературі другої половини XX ст.

Безумовно, виділені групи привілеїв та імунітетів мають свої особливості, правову природу та сферу застосування. Єдине, що їх об'єднує і зближує, — це наявність функці­онування міжнародної організації як вторинного суб'єкта міжнародного права і створення відповідного правового режиму, що найбільшою мірою сприяє її діяльності.

А.Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб. Невід'ємне право володіти ними закріплене в установчих актах більшості міжнародних організацій. Зокрема, у ст. 105 Статуту ООН констатується:

1. " Організація Об'єднаних Націй користується на тери­торії кожного зі своїх членів такими привілеями та імуні­тетами, які потрібні для досягнення її мети.

2. Представники членів Організації та її посадові особи також користуються привілеями та імунітетами, які по­трібні для самостійного виконання ними своїх функцій, що пов'язані з діяльністю Організації".

У статутах спеціалізованих організацій також містить­ся положення про привілеї та імунітети як організацій, так і їх посадових осіб (наприклад, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ). Але при цьому треба підкреслити, що статути міжнародних організацій закріплюють лише прин­цип надання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретний зміст порівняно з іншими міжнародно-право­вими актами, які спеціально укладені з цього приводу. До цих актів належать: 1) Конвенція про привілеї та імунітети Організації Об'єднаних Націй 1946 р.; 2) Конвенція про при­вілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 р.; 3) Кон­венція про правовий статус, привілеї та імунітети міждер­жавних економічних організацій, які діють у певних сфе­рах співробітництва, 1980 р.; 4) Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи; 5) Угоди міжнародних організацій з країнами перебування тощо. Як приклад мож­на навести угоди Швейцарії з міжнародними організація­ми, що розташовані на її території: МОП, ВООЗ, ВМО.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх поса­дових осіб мають функціональний характер, тобто вони надаються для досягнення організацією своєї мети і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій. На практиці це означає, що вони діють тоді, коли посадова особа перебуває при виконанні службових обо­в'язків. А тому вони значною мірою відрізняються від дип­ломатичних привілеїв та імунітетів. Ця відмінність поля­гає в тому, що обсяг вказаних привілеїв та імунітетів у міжнародних організаціях і їх посадових осіб вужчий, ніж обсяг привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і його співробітників. Винятком із за­гального правила є категорія вищих посадових осіб: гене­ральний секретар організації і його заступники, а також члени Міжнародного суду ООН, які користуються дипло­матичними привілеями та імунітетами.

Штаб-квартири міжнародних організацій, як головна, так і інших її органів, недоторканні. З одного боку, це озна­чає, що представники будь-якої влади держави, на тери­торії якої вони перебувають, не можуть заходити на їхню територію з метою виконання своїх службових обов'язків, хіба що за згодою керівника органу міжнародної організації. З іншого боку, ця держава зобов'язана забезпечити зовніш­ню охорону цих приміщень від нападу на них, від порушен­ня встановленого порядку діяльності організацій чи по­рушення їх символіки. Недоторканними є архівні та інші документи організації, незалежно від того, де вони зберіга­ються. Міжнародні організації, їх майно і кошти користу­ються імунітетом від юрисдикції, за винятком випадків, ко­ли організація чітко відмовиться від нього.

Фінансова діяльність міжнародної організації також не підлягає жодному контролю чи регламентації з боку органів влади приймаючої держави. Вона може мати рахунки у будь-якій валюті, а також без перешкод переводити свої кошти з однієї держави в іншу, робити обмін на іншу валюту. Міжнародна організація, її кошти, доходи та інше майно звільняються від усяких прямих податків. Вони звільняють­ся від будь-якого мита, а також обмежень на ввезення чи вивезення, якщо йдеться про предмети ввозу чи вивозу ор­ганізації на її власні службові потреби. Ці предмети не мо­жуть бути продані в державі, до якої вони були ввезені, за винятком, якщо на це буде дозвіл приймаючої держави. Урядова кореспонденція організації не підлягає цензурі.

Головну рису міжнародно-правового статусу персоналу міжнародних організацій визначає надання йому привілеїв та імунітетів, необхідних для самостійного виконання функцій, що зумовлені діяльністю організацій (ст. 105 Ста­туту ООН, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 27 Статуту ВМО, ст. XV Статуту МАГ ATE, ст. 16, 18, 19 Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи).

Сьогодні у більшості міжнародних організацій спостері­гається тенденція до розширення функціонального підходу з приводу привілеїв та імунітетів, головним чином, через їх вищих посадових осіб. Обсяг і зміст цих привілеїв та імуні­тетів деталізуються в таких актах, як спеціальні конвенції, угоди організацій з державами її місцеперебування. Ці акти містять норми, що гарантують безпеку і недоторканність персоналу, а також імунітет від юрисдикції, фіскальний іму­нітет, митні привілеї, пільги при в'їзді, проживання в краї­ні, право на спеціальні паспорти і перепустки.

Будь-яке посягання на особу, свободу і гідність службов­ця міжнародних організацій розглядається всіма держава­ми згідно з їх внутрішнім законодавством як злочин з ура­хуванням важкості їх характеру. Держава встановлює свою юрисдикцію над такими злочинами, якщо вони вчинені на її території, якщо цей злочинець є її громадянином, а та­кож якщо злочин вчинений проти громадянина, що кори­стується міжнародним захистом з огляду на функції, які він виконує від імені цієї держави.

Службовці ООН, як і службовці спеціалізованих уста­нов, не підлягають судовій відповідальності за висловлене і написане ними, а також за всі дії, вчинені ними під час виконання як службовими особами.

Доходи і винагороди, що виплачуються персоналу органі­зацій, повністю звільняються від справляння державних та місцевих податків. У деяких спеціалізованих установах, порівняно з ООН, від податків звільняються будь-які інші доходи персоналу, зокрема із пенсійного фонду та інших суспільних фондів, незалежно від їх джерел (ст. 10 Угоди між ВМО і Швейцарією). На службовців спеціалізованих установ ООН не поширюються національні норми та обме­ження щодо імміграції. Вони звільняються від виконання правил стосовно реєстрації іноземців.

У всіх державах-членах ООН та її організаціях прохан­ня про видачу віз для службових поїздок розглядаються в найкоротший термін, і особам, які здійснюють поїздку, на­даються пільги для швидкого пересування. Зокрема, для службовців ООН необхідна віза для здійснення поїздок, проживання у зв'язку зі службою, в'їзду та виїзду з тери­торії США. В інших організаціях встановлений безвізовий порядок переміщення службовців у справах Організації. Згідно зі ст. 9 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, компетентні французькі органи зобов'язуються надавати дозвіл на в'їзд і виїзд таких осіб без перешкод і без оформлення віз.

Очевидно, не підлягає сумніву твердження про те, що міжнародний статус службовців міжнародних організацій, як і дипломатичних представників держав, має однакову основу — угоду суб'єктів міжнародного права. Безумовно, привілеї та імунітети надаються службовцям міжнародних організацій, як і дипломатичним представникам держав, для безперешкодного здійснення ними своїх обов'язків. Однак, імунітети і привілеї службовців міжнародних органі­зацій — це наслідок не еволюції та кількісних змін диплома­тичних привілеїв та імунітетів, а якісно нове явище в між­народному праві та міжнародних відносинах.

В установчих актах спеціалізованих установ ООН, як і в Статуті ООН, докладно урегульовані питання діяльності головних адміністративних посадових осіб організацій, ге­неральних директорів тощо.

Головна адміністративна особа має право й обов'язок відмовитись без шкоди для інтересів організації від імуні­тету, який надається будь-якій посадовій особі, якщо він є перешкодою для здійснення правосуддя. Стосовно Генераль­ного секретаря ООН право відмовитися від імунітету нале­жить Раді Безпеки. Аналогічним чином можна керуватися при відмові від імунітету щодо посадових осіб Канцелярії та Голови Міжнародного суду. Щодо секретаря Міжнарод­ного суду цю функцію реалізує Суд.

За ст. 19 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, генеральний директор організації і його заступники під час перебування у Франції мають статус, який надається главам іноземних дипломатичних місій, акредитованих у державі, а директо­ри відділів, глави служб і бюро та службовці, які визначені у додатку (Б) до угоди, та їх сім'ї користуються привілеями та імунітетами, що надаються членам іноземних диплома­тичних представництв у Франції, причому ці особи мають бути внесені у спеціальні списки, що подаються французь­кому урядові (ст. 20 Угоди між ЮНЕСКО і Францією).

Надання привілеїв та імунітетів у найбільш повному обсязі виступає найважливішою особливістю міжнародно-правового статусу Генерального секретаря ООН і головних адміністративних осіб спеціалізованих установ. Але тут не можна говорити про юридичну рівність цих осіб і представ­ників держав, які наділені таким же обсягом привілеїв та імунітетів. Це пояснюється тим, що повний обсяг привілеїв та імунітетів, використовуваних вищими посадовими осо­бами міжнародних організацій (особливо системи ООН), визначений, по-перше, кількісним фактором, тобто надзви­чайно широким колом їх повноважень і обов'язків в управ­лінні великим адміністративним механізмом, і, по-друге, якісним фактором, тобто політичною значущістю і харак­тером діяльності цих осіб.

Б. Привілеї та імунітети представників держав, що бе­руть участь у діяльності міжнародних організацій і конфе­ренцій. Оскільки питання про дипломатичні привілеї та імунітети досить докладно проаналізовані в розділі 5, оче­видно, варто зупинитися лише на деяких нових основних положеннях, внесених у теорію і практику надання при­вілеїв та імунітетів представникам держав за кордоном згідно з Конвенцією 1975 р.

Як і в першій половині цього питання, привілеї та іму­нітети поділяють на дві групи, а саме: привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин за кордоном і особисті привілеї та імунітети співробітників цих органів. До першої належать: недоторканність приміщень представництва і делегацій в ор­ганах і на конференціях, недоторканність їх архівів і до­кументів, податкові пільги і вилучення, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) акре­дитуючої держави на приміщеннях представництва і деле­гацій. До другої входять: особиста недоторканність; недо­торканність резиденції і майна, документів і кореспонденції; імунітет від юрисдикції, звільнення від зборів і податків; звільнення від митних зборів і огляду тощо.

З огляду на тристоронню правову природу відносин щодо функціонування постійних представництв держав при міжнародних організаціях та їх участі як делегацій на кон­ференціях Конвенція 1975 р. дотримується виваженого під­ходу, який враховує права і законні інтереси всіх зацікав­лених сторін.

У першій групі привілеїв та імунітетів, очевидно, цен­тральне місце посідає питання про недоторканність при­міщень постійних представництв, постійної місії спостері­гача, делегації в органі міжнародної організації чи між­народної конференції, делегації спостерігача в органі чи конференції. Згідно зі ст. 23 Конвенції, приміщення пред­ставництва недоторканні. Це означає, що відповідні владні органи держави перебування не можуть заходити в ці при­міщення інакше, як за згодою глави представництва. На державу перебування покладається спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту цих при­міщень від будь-якого проникнення або завдання шкоди і для запобігання будь-якому порушенню спокою представ­ництва або образи його гідності. У випадку зазіхання на приміщення представництва держава перебування вживає всіх необхідних заходів аж до порушення судового пере­слідування і покарання осіб, винних у вчиненні такого за­зіхання.

Приміщення представництва, предмети обстановки та інше майно, що є в них, а також засоби пересування кори­стуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту або виконавчих дій. Щодо архівів і документів представницт­ва, Конвенція повторює режим, передбачений Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. для при­міщень дипломатичних представництв (ст. 21—25). Свободі зносин присвячена ст. 27, в якій забезпечуються безпереш­кодні зносини представництва шляхом відправлення офіцій­ної кореспонденції, пошти, за допомогою кур'єрів, а також через кур'єрів ad hoc.

Майже в такому ж обсязі, як і для посольств, надаються податкові та митні привілеї для постійних представництв, делегацій і спостерігачів.

Серед привілеїв та імунітетів другої групи виокремлюєть­ся особиста недоторканність глави і решти дипломатичного персоналу представництва і делегацій. Вони не підлягають арешту чи затриманню в будь-якій формі. Держава перебу­вання зобов'язана ставитись до них із належною повагою і вживати всіх необхідних заходів з метою запобігти будь-яким зазіханням на їхню особистість, свободу і гідність, а також переслідувати в судовому порядку і карати осіб, що вчинили такі зазіхання.

Крім цього, Конвенція вимагає недоторканності приват­них житлових приміщень і майна для глави делегації, ін­ших делегатів і членів дипломатичного персоналу (ст. 59, п. 1).

Надаючи імунітет від юрисдикції, зокрема від кримі­нальної, цивільної та адміністративної, стосовно всіх дій, вчинених під час виконання офіційних функцій, Конвенція не зобов'язує дипломатичних агентів давати свідчення як свідків. Водночас ці особи не звільняються від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування стосовно позовів про відшкодування збитків, спричинених нещасним випадком за участю транспортного засобу, включаючи суд­но і літальний апарат, яким користується особа або який належить їй, якщо ці збитки не можуть бути відшкодовані страхувальником.

Як і у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., у цій Конвенції передбачена відмова від імунітету, яка має бути чітко виражена.

Якщо йдеться про термін дії привілеїв та імунітетів, ст. 38 Конвенції встановлює, що кожна особа, яка має правона них, користується ними з моменту вступу її на терито­рію держави перебування з метою обійняти посаду або, якщо вона вже перебуває на цій території, з того моменту, коли про її призначення повідомляється державі перебування організацією або державою, що відряджає.

Якщо функції особи, що користується привілеями та імунітетами, завершуються, її привілеї та імунітети припи­няються з того моменту, коли вона покидає територію дер­жави перебування або після закінчення прийнятного тер­міну для того, щоб це зробити. Проте щодо дій, вчинених такою особою під час виконання функцій співробітника представництва, імунітет продовжує існувати.

У той час, як персонал дипломатичних представництв дер­жав користується привілеями та імунітетами згідно з між­народними звичаями та кодифікованим міжнародним пра­вом, " міжнародні" дипломатичні агенти (міжнародних орга­нізацій) володіють привілеями та імунітетами відповідно до укладених угод.

На завершення цього розділу пропонується таблиця, яка ілюструє режим привілеїв та імунітетів, що діють на тери­торії Швейцарії у сфері багатосторонньої дипломатії.

У 1995 р. Федеративний департамент закордонних справ Швейцарії впровадив новий вид посвідчення (пластикові, у форматі кредитних карток). Для міжурядових організа­цій, які діють у Швейцарії, розрізняють такі категорії:

1. Члени вищого керівного органу (посвідчення БЕАЕ рожевого кольору, типу В);

2. Вищі дипломатичні службовці (посвідчення БЕАЕ рожевого кольору, типу С);

3. Службовці професійної категорії (посвідчення БЕАЕ коричневого кольору, типу Б);

4. Службовці обслуговуючого персоналу (посвідчення фіолетового кольору, типу Е);

5.Члени приватного персоналу, причетні до найвищого управління (посвідчення ПЕАЕ фіолетового кольору, типу Е);

6.Члени приватного персоналу міжнародних службовців (посвідчення БЕЛЕ жовтого кольору, типу Е).

ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ

Як і у випадку функціонування постійних дипломатич­них представництв, існує також необхідність гарантування для міжнародних організацій відповідного спеціального правового статусу, який би забезпечував реалізацію постав­лених перед ними завдань і виключав негативний вплив державних органів, особливо держави місцезнаходження штаб-квартири організації, на внутрішні та зовнішні спра­ви міжнародної організації. Гарантією такого статусу є си­стема привілеїв та імунітетів. Таким чином, якість міжна­родної правосуб'єктності міжнародних організацій вияв­ляється, зокрема, у праві як самих організацій, так і їх посадових осіб на привілеї та імунітети.

Перш ніж перейти до аналізу системи привілеїв та іму­нітетів в інституті дипломатичного права міжнародних організацій, треба зазначити, що це питання варто розгля­дати у таких двох аспектах: привілеї та імунітети міжна­родних організацій і їх посадових осіб; привілеї та імуніте­ти представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій. Лише при такому підході до цього питання можна стверджувати наявність окремого інституту в праві зовнішніх зносин — дипломатич­ного права міжнародних організацій. Тут не йдеться про теоретичне обґрунтування такого підходу, оскільки воно не є визначальним. Але факт збереження такого підходу дасть змогу розглянути це питання в дещо іншому ракурсі порів­няно з тим, який існував у міжнародно-правовій літературі другої половини XX ст.

Безумовно, виділені групи привілеїв та імунітетів мають свої особливості, правову природу та сферу застосування. Єдине, що їх об'єднує і зближує, — це наявність функці­онування міжнародної організації як вторинного суб'єкта міжнародного права і створення відповідного правового режиму, що найбільшою мірою сприяє її діяльності.

А.Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб. Невід'ємне право володіти ними закріплене в установчих актах більшості міжнародних організацій. Зокрема, у ст. 105 Статуту ООН констатується:

1. " Організація Об'єднаних Націй користується на тери­торії кожного зі своїх членів такими привілеями та імуні­тетами, які потрібні для досягнення її мети.

2. Представники членів Організації та її посадові особи також користуються привілеями та імунітетами, які по­трібні для самостійного виконання ними своїх функцій, що пов'язані з діяльністю Організації".

У статутах спеціалізованих організацій також містить­ся положення про привілеї та імунітети як організацій, так і їх посадових осіб (наприклад, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ). Але при цьому треба підкреслити, що статути міжнародних організацій закріплюють лише прин­цип надання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретний зміст порівняно з іншими міжнародно-право­вими актами, які спеціально укладені з цього приводу. До цих актів належать: 1) Конвенція про привілеї та імунітети Організації Об'єднаних Націй 1946 р.; 2) Конвенція про при­вілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 р.; 3) Кон­венція про правовий статус, привілеї та імунітети міждер­жавних економічних організацій, які діють у певних сфе­рах співробітництва, 1980 р.; 4) Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи; 5) Угоди міжнародних організацій з країнами перебування тощо. Як приклад мож­на навести угоди Швейцарії з міжнародними організація­ми, що розташовані на її території: МОП, ВООЗ, ВМО.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх поса­дових осіб мають функціональний характер, тобто вони надаються для досягнення організацією своєї мети і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій. На практиці це означає, що вони діють тоді, коли посадова особа перебуває при виконанні службових обо­в'язків. А тому вони значною мірою відрізняються від дип­ломатичних привілеїв та імунітетів. Ця відмінність поля­гає в тому, що обсяг вказаних привілеїв та імунітетів у міжнародних організаціях і їх посадових осіб вужчий, ніж обсяг привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і його співробітників. Винятком із за­гального правила є категорія вищих посадових осіб: гене­ральний секретар організації і його заступники, а також члени Міжнародного суду ООН, які користуються дипло­матичними привілеями та імунітетами.

Штаб-квартири міжнародних організацій, як головна, так і інших її органів, недоторканні. З одного боку, це озна­чає, що представники будь-якої влади держави, на тери­торії якої вони перебувають, не можуть заходити на їхню територію з метою виконання своїх службових обов'язків, хіба що за згодою керівника органу міжнародної організації. З іншого боку, ця держава зобов'язана забезпечити зовніш­ню охорону цих приміщень від нападу на них, від порушен­ня встановленого порядку діяльності організацій чи по­рушення їх символіки. Недоторканними є архівні та інші документи організації, незалежно від того, де вони зберіга­ються. Міжнародні організації, їх майно і кошти користу­ються імунітетом від юрисдикції, за винятком випадків, ко­ли організація чітко відмовиться від нього.

Фінансова діяльність міжнародної організації також не підлягає жодному контролю чи регламентації з боку органів влади приймаючої держави. Вона може мати рахунки у будь-якій валюті, а також без перешкод переводити свої кошти з однієї держави в іншу, робити обмін на іншу валюту. Міжнародна організація, її кошти, доходи та інше майно звільняються від усяких прямих податків. Вони звільняють­ся від будь-якого мита, а також обмежень на ввезення чи вивезення, якщо йдеться про предмети ввозу чи вивозу ор­ганізації на її власні службові потреби. Ці предмети не мо­жуть бути продані в державі, до якої вони були ввезені, за винятком, якщо на це буде дозвіл приймаючої держави. Урядова кореспонденція організації не підлягає цензурі.

Головну рису міжнародно-правового статусу персоналу міжнародних організацій визначає надання йому привілеїв та імунітетів, необхідних для самостійного виконання функцій, що зумовлені діяльністю організацій (ст. 105 Ста­туту ООН, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 27 Статуту ВМО, ст. XV Статуту МАГ ATE, ст. 16, 18, 19 Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи).

Сьогодні у більшості міжнародних організацій спостері­гається тенденція до розширення функціонального підходу з приводу привілеїв та імунітетів, головним чином, через їх вищих посадових осіб. Обсяг і зміст цих привілеїв та імуні­тетів деталізуються в таких актах, як спеціальні конвенції, угоди організацій з державами її місцеперебування. Ці акти містять норми, що гарантують безпеку і недоторканність персоналу, а також імунітет від юрисдикції, фіскальний іму­нітет, митні привілеї, пільги при в'їзді, проживання в краї­ні, право на спеціальні паспорти і перепустки.

Будь-яке посягання на особу, свободу і гідність службов­ця міжнародних організацій розглядається всіма держава­ми згідно з їх внутрішнім законодавством як злочин з ура­хуванням важкості їх характеру. Держава встановлює свою юрисдикцію над такими злочинами, якщо вони вчинені на її території, якщо цей злочинець є її громадянином, а та­кож якщо злочин вчинений проти громадянина, що кори­стується міжнародним захистом з огляду на функції, які він виконує від імені цієї держави.

Службовці ООН, як і службовці спеціалізованих уста­нов, не підлягають судовій відповідальності за висловлене і написане ними, а також за всі дії, вчинені ними під час виконання як службовими особами.

Доходи і винагороди, що виплачуються персоналу органі­зацій, повністю звільняються від справляння державних та місцевих податків. У деяких спеціалізованих установах, порівняно з ООН, від податків звільняються будь-які інші доходи персоналу, зокрема із пенсійного фонду та інших суспільних фондів, незалежно від їх джерел (ст. 10 Угоди між ВМО і Швейцарією). На службовців спеціалізованих установ ООН не поширюються національні норми та обме­ження щодо імміграції. Вони звільняються від виконання правил стосовно реєстрації іноземців.

У всіх державах-членах ООН та її організаціях прохан­ня про видачу віз для службових поїздок розглядаються в найкоротший термін, і особам, які здійснюють поїздку, на­даються пільги для швидкого пересування. Зокрема, для службовців ООН необхідна віза для здійснення поїздок, проживання у зв'язку зі службою, в'їзду та виїзду з тери­торії США. В інших організаціях встановлений безвізовий порядок переміщення службовців у справах Організації. Згідно зі ст. 9 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, компетентні французькі органи зобов'язуються надавати дозвіл на в'їзд і виїзд таких осіб без перешкод і без оформлення віз.

Очевидно, не підлягає сумніву твердження про те, що міжнародний статус службовців міжнародних організацій, як і дипломатичних представників держав, має однакову основу — угоду суб'єктів міжнародного права. Безумовно, привілеї та імунітети надаються службовцям міжнародних організацій, як і дипломатичним представникам держав, для безперешкодного здійснення ними своїх обов'язків. Однак, імунітети і привілеї службовців міжнародних органі­зацій — це наслідок не еволюції та кількісних змін диплома­тичних привілеїв та імунітетів, а якісно нове явище в між­народному праві та міжнародних відносинах.

В установчих актах спеціалізованих установ ООН, як і в Статуті ООН, докладно урегульовані питання діяльності головних адміністративних посадових осіб організацій, ге­неральних директорів тощо.

Головна адміністративна особа має право й обов'язок відмовитись без шкоди для інтересів організації від імуні­тету, який надається будь-якій посадовій особі, якщо він є перешкодою для здійснення правосуддя. Стосовно Генераль­ного секретаря ООН право відмовитися від імунітету нале­жить Раді Безпеки. Аналогічним чином можна керуватися при відмові від імунітету щодо посадових осіб Канцелярії та Голови Міжнародного суду. Щодо секретаря Міжнарод­ного суду цю функцію реалізує Суд.

За ст. 19 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, генеральний директор організації і його заступники під час перебування у Франції мають статус, який надається главам іноземних дипломатичних місій, акредитованих у державі, а директо­ри відділів, глави служб і бюро та службовці, які визначені у додатку (Б) до угоди, та їх сім'ї користуються привілеями та імунітетами, що надаються членам іноземних диплома­тичних представництв у Франції, причому ці особи мають бути внесені у спеціальні списки, що подаються французь­кому урядові (ст. 20 Угоди між ЮНЕСКО і Францією).

Надання привілеїв та імунітетів у найбільш повному обсязі виступає найважливішою особливістю міжнародно-правового статусу Генерального секретаря ООН і головних адміністративних осіб спеціалізованих установ. Але тут не можна говорити про юридичну рівність цих осіб і представ­ників держав, які наділені таким же обсягом привілеїв та імунітетів. Це пояснюється тим, що повний обсяг привілеїв та імунітетів, використовуваних вищими посадовими осо­бами міжнародних організацій (особливо системи ООН), визначений, по-перше, кількісним фактором, тобто надзви­чайно широким колом їх повноважень і обов'язків в управ­лінні великим адміністративним механізмом, і, по-друге, якісним фактором, тобто політичною значущістю і харак­тером діяльності цих осіб.

Б. Привілеї та імунітети представників держав, що бе­руть участь у діяльності міжнародних організацій і конфе­ренцій. Оскільки питання про дипломатичні привілеї та імунітети досить докладно проаналізовані в розділі 5, оче­видно, варто зупинитися лише на деяких нових основних положеннях, внесених у теорію і практику надання при­вілеїв та імунітетів представникам держав за кордоном згідно з Конвенцією 1975 р.

Як і в першій половині цього питання, привілеї та іму­нітети поділяють на дві групи, а саме: привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин за кордоном і особисті привілеї та імунітети співробітників цих органів. До першої належать: недоторканність приміщень представництва і делегацій в ор­ганах і на конференціях, недоторканність їх архівів і до­кументів, податкові пільги і вилучення, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) акре­дитуючої держави на приміщеннях представництва і деле­гацій. До другої входять: особиста недоторканність; недо­торканність резиденції і майна, документів і кореспонденції; імунітет від юрисдикції, звільнення від зборів і податків; звільнення від митних зборів і огляду тощо.

З огляду на тристоронню правову природу відносин щодо функціонування постійних представництв держав при міжнародних організаціях та їх участі як делегацій на кон­ференціях Конвенція 1975 р. дотримується виваженого під­ходу, який враховує права і законні інтереси всіх зацікав­лених сторін.

У першій групі привілеїв та імунітетів, очевидно, цен­тральне місце посідає питання про недоторканність при­міщень постійних представництв, постійної місії спостері­гача, делегації в органі міжнародної організації чи між­народної конференції, делегації спостерігача в органі чи конференції. Згідно зі ст. 23 Конвенції, приміщення пред­ставництва недоторканні. Це означає, що відповідні владні органи держави перебування не можуть заходити в ці при­міщення інакше, як за згодою глави представництва. На державу перебування покладається спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту цих при­міщень від будь-якого проникнення або завдання шкоди і для запобігання будь-якому порушенню спокою представ­ництва або образи його гідності. У випадку зазіхання на приміщення представництва держава перебування вживає всіх необхідних заходів аж до порушення судового пере­слідування і покарання осіб, винних у вчиненні такого за­зіхання.

Приміщення представництва, предмети обстановки та інше майно, що є в них, а також засоби пересування кори­стуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту або виконавчих дій. Щодо архівів і документів представницт­ва, Конвенція повторює режим, передбачений Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. для при­міщень дипломатичних представництв (ст. 21—25). Свободі зносин присвячена ст. 27, в якій забезпечуються безпереш­кодні зносини представництва шляхом відправлення офіцій­ної кореспонденції, пошти, за допомогою кур'єрів, а також через кур'єрів ad hoc.

Майже в такому ж обсязі, як і для посольств, надаються податкові та митні привілеї для постійних представництв, делегацій і спостерігачів.

Серед привілеїв та імунітетів другої групи виокремлюєть­ся особиста недоторканність глави і решти дипломатичного персоналу представництва і делегацій. Вони не підлягають арешту чи затриманню в будь-якій формі. Держава перебу­вання зобов'язана ставитись до них із належною повагою і вживати всіх необхідних заходів з метою запобігти будь-яким зазіханням на їхню особистість, свободу і гідність, а також переслідувати в судовому порядку і карати осіб, що вчинили такі зазіхання.

Крім цього, Конвенція вимагає недоторканності приват­них житлових приміщень і майна для глави делегації, ін­ших делегатів і членів дипломатичного персоналу (ст. 59, п. 1).

Надаючи імунітет від юрисдикції, зокрема від кримі­нальної, цивільної та адміністративної, стосовно всіх дій, вчинених під час виконання офіційних функцій, Конвенція не зобов'язує дипломатичних агентів давати свідчення як свідків. Водночас ці особи не звільняються від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування стосовно позовів про відшкодування збитків, спричинених нещасним випадком за участю транспортного засобу, включаючи суд­но і літальний апарат, яким користується особа або який належить їй, якщо ці збитки не можуть бути відшкодовані страхувальником.

Як і у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., у цій Конвенції передбачена відмова від імунітету, яка має бути чітко виражена.

Якщо йдеться про термін дії привілеїв та імунітетів, ст. 38 Конвенції встановлює, що кожна особа, яка має правона них, користується ними з моменту вступу її на терито­рію держави перебування з метою обійняти посаду або, якщо вона вже перебуває на цій території, з того моменту, коли про її призначення повідомляється державі перебування організацією або державою, що відряджає.

Якщо функції особи, що користується привілеями та імунітетами, завершуються, її привілеї та імунітети припи­няються з того моменту, коли вона покидає територію дер­жави перебування або після закінчення прийнятного тер­міну для того, щоб це зробити. Проте щодо дій, вчинених такою особою під час виконання функцій співробітника представництва, імунітет продовжує існувати.

У той час, як персонал дипломатичних представництв дер­жав користується привілеями та імунітетами згідно з мі