Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Гончар олесь 13 страница






Ніхто, звісно, не каже, що металургійний — це легко. Витримує не кожен. І навантаги, протяги, постійний гуркіт, жарота, а крім того й небезпеки, недарма ж у цеху дитячі личка з плакатів усміхнено-тривожно застерігають: «Тату, будь уважний! Вдома тебе жде сім’я!» Та хоч і нелегко, зате й дорога тут від людини до людини коротша, ніж будь-де, менше крутійства та тяганини, хапуги не тримаються, роботяги жартують: нема їм, мовляв, у нас спожитку, нічого вкрасти, хіба що болванку. Цими днями була на заводі делегація з підшефного колгоспу, з Віруньчиного, ох, як роздивлялися тут на все її односельції По всьому заводу їх водили, на власні очі, а не з фільму побачили працю заводську. Героїв прокатки, що стома потами сходять. І горнових, що гармату свою прилаштовують. І дівчат на аглофабриці, що в респіраторних масках з лопатами, ледь видні в бурій куряві. І труд кранівниць побачили, які то над жаркими ковшами пливуть, де їх полум'я обдає, то в грюкоті над горами брухту глухнуть. Віруньку на її робочому місці делегація теж відвідала, не могли ж минути землячку. До кабіни крана Вірунька, звісно, нікого не запросила, інструкція забороняє, але на площадку до них вийшла і марлеву маску зняла, щоб земляків усмішкою привітати. Запитала, як їм завод, і дідусь Юхим з городньої бригади поділився враженням без утайки:

— Оце хоч перед смертю пекло побачив... А де ж головний пекельний?

— Мабуть, оце він, — вказала Вірунька на молодого інженера, свого начальника цеху.

— А ріжків нема, — Одарка з птахоферми близько придивилась до нього, і всі засміялись.

Голова колгоспу, колишній батьків товариш, висловив щире здивування:

— Зовсім ваші хлопці вогню не бояться: розжарений метал тече, а він у личаках через нього, мов через рівчак з водою... Затулився рукавицею і пішов, ще й робить що треба... Звичка? Чи така вже натура тут виробляється?

Погомоніли, попрощались, пішли, спускаючись обережно вниз східцями залізними, а Вірунька знову була у своїй крановій кабіні, де скло від здвиготів ніколи не тримається, тільки вставлять, уже воно й висипалось.

Вистачає Віруньці клопоту і на заводі, й поза ним. То за квартиру чиюсь мусить клопотатись, то до суду бігти Ткаченчиху виручати, що в неї миші три роки трудового стажу з’їли, то хтось із цехових путівку самостійно видобуде, ти ж, Вірунько, профорг, допомагай. І бігає, виручає, часу свого не шкодує, і ось тільки тут, на робочому місці, кожна хвилька на обліку, звідси ніхто її, кранівницю, відірвати не смій, бо протягом зміни нічого не буде важливішого за її труд. Якщо котра відлучиться в буфет пляшку молока взяти, уже біжать, давай швидше на кран, затримка! Сім годин невилазно поподихай цією пилюкою, зачуманієш, хоч ти й ас-машиніст! Ніколи не буває, щоб очі не червоні, окуляри маєш, але не користуєшся ними, потіють, а робота в тебе точна, помилитись не маєш права. Очі запалені від пилюки, голос хрипкий від простуди, взимку на шихтовім дворі собачий холод, надто ж коли завіє з Дніпра, протяги так і свистять, кранівницям угорі перепадає найбільше, раз у раз застуджуєшся, дарма що й валянки та куфайку видають. Та найбільше лихо — курява та гази ядучі. Протягом зміни нема над тобою неба, замість неба залізо навкруги, вибухи куряви такі, що іноді й працювати ніяк, людської мови не чуєш — залізна грюкотнява, і коли тобі щось говорять знизу, ти по міміці лише, по жестах непохибно втямлюєш, що саме вимагають від тебе, твого крана. Брухт, що його діти десь по всій країні збирають, потрапляє сюди, його підганяють до тебе в составах, приходять вони то з Полтави, то з Чернігова, то з Барановичів, з усієї країни залізний потрощак іде, і його вже чекають ряди порожніх мульд унизу, і ти маєш усім цим розпоряджатися, управляючи своїм магнітно-грейферним. Кучугури іржавого заліза з пекельним гуркотом загрібаєш, гребеш якісь поламані колеса, сплющені радіатори, погнуті труби, спресовані обрізки жерсті і зіжмакані якоюсь надсилою рештки того, що було колись гарматними жерлами, зброєю, було тим, що стріляло і вбивало людей. Однак і крізь іржаво-руді гуркотливі гори, крізь хмаровище димів, випалених доломітів та агломератної пилюки час від часу прозирає до Віруньки той найдорожчий образ, що ним опечалене її дитинство, той, що пішов із світу її дитячої любові у канонаду дніпровських переправ, щоб ніколи звідти не повернутись.

Тато все нездужав, ледь живим глибокої осені привела його мати додому, визволивши з якоїсь страшної хорольської ями, що про неї розмов у селі було не менше, ніж про Соловки. Тисячі й тисячі полонених гноїли там німці за колючим дротом у глинищах просто неба у холодні осінні дощі. Один з найстрашніших то був таборів. Де тільки не ходили жінки їхнього села в ті лихі часи, всі табори України знали наперелік, бувало, що тижнями не повертались додому, сподіваючись десь таки розшукати свого, виблагати чи викупити з табору за самогон. Отак викупила й мати. Привела тата Віруньці — од вітру валився той нужденний скелет у обмотках... Одхаяла, відволодала його мати, підлікувала, з могили видерла, — на таке здатна справжня подружня любов. Тяжко бухикав тато всю зиму, Віруня тулилась до його ніг, і рука батькова гладила її дитячу голівку... Не часто гладила, і хоч від знесиленості правиця батькова була обважніла, шкарубка була, але скільки ласки теплилось у ній!

Потім тікали німці. Команди паліїв мотоциклами гасали по селу, тикали вогняними квачами попід стріхи, жодної хати не минали, чорні були, як сатани. Хата згоріла, а комин з димарем уцілів, голий, задимлений стирчав серед згарищ, і на тому закіптявленому, колись білому комині так гордовито, яскраво півень хвостатий красувавсь, матір'ю намальований ще до війни. Дотла село було спалене, все погоріло, тільки оті мальовані півні не піддались вогню.

Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю «За Сталінград» навчає їхніх батьків марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на місці. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як він невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. Щось наче змінилось у їхніх батьках у ті дні, і очі їхні мовби поглибшали, і шкарубкі їхні руки стали ще ніжніші, коли під час перепочинку крадькома гладили вони своїх притихлих, присмирнілих донечок та синочків. Кожен крок вона пам'ятає з тих його марширувань, кожен сумовитий усміх, що він їй майже непомітно посилав з-під вусів, проходячи повз неї в строю серед таких, як і сам, людей-піджаків. Тупцювання обважнілих ніг пам’ятає, оті нескінченні «кроком руш» і «на місці», і як зсутулена спина силкувалась виструнчитись згідно з командою, і як батьки-піджаки під час перепочинку частували лейтенанта та сержантів із своїх клунків, що їх догідливе розгортали перед ними матері. Жінки із сусідніх сіл теж приходили, приносили харчі своїм мобілізованим, і разом з дітворою подовгу сиділи десь оддалік, не зводячи очей, дивилися на своїх, доки вони марширують та бігають по толоці. Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізованих зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах... До болю образливо було дітям слухати таке.

А потім якось уранці вибігла Вірунька з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було. Самі опудала стирчать, що вони їх учора кололи багнетами. Порожньо, нема, нема нікого: відправили вночі! Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час.

Так тоскно було бачити толоку без батьків, таке сумне все стало довкола — згарища, і спустошеність, і німі опудала, проколоті багнетами, і сиве, захмарене небо осіннє... Краялась болем дитяча душа. Того ж дня малеча їхня, з ними й Вірунька, змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра. Йти було далеко, чи принаймні так їм тоді здалося, вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячі ноженята в бур’янах. А надвечір таки виплутались, побачили перед себе Дніпро, непривітний, осінній. Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки...

Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!

Стукотіли дитячі серця під лахманинами. Безмовний був світ. І серед цієї великої безмовності тільки пожовклий очерет осиротіло шелестів сухими китицями та цівкала й цівкала сіра якась пташина, гойдаючись на очеретині.

Спливають роки, а з пам’яті не стирається, яке там все було важке: і свинцева дніпровська вода, і хмари низькі в надвечір'ї над тими темними цятками по зеленому.

Так уже й не було більше для Віруньки тепла батькової руки, так і не надивилась на нього під час його марширувань. А коли чує слово «війна», то болісно все те зринає: і толока сільська, і як пішли табунцем батьків своїх шукати, і як, враз осиротівши, стояли отетеріло біля осіннього Дніпра... Серед гір громохкого іржавого брухту, серед залізних гуркотів цеху ще й досі часом озивається їй той цівкіт пташини, що її тоді чули діти, в недитячому потрясінні дивлячись за Дніпро, на ту безгомінну зелену країну смерті.

XV

Іде через якісь кучугури Єлька, потім велика вода, як у повінь, розлилася, і через неї — до обрію аж! — кладка. Розхитана, дірява, але тримає Єльку, і вона по ній іде. Перейшла, і знов кучугури дикі, піщані, таємниче безлюддя і смуток якийсь. Назустріч здалеку, з таємничого того простору, вівчарка біжить! Підбігла, вхопила Єльку за руку іклами, здавила... І не дуже, а не вирвешся, і кудись повела. Почуває, що звинувачена в чомусь, і собака цей, як втілення кари, впіймав і тягне її, веде кудись, то придавить руку, то попустить трохи, навіть лизне, мов співчуваючи Єльці, потім знову затисне і веде вперед, веде... Єлька йде, не вириваючись, бо весь час почуває тягар провини, що важко на душу ліг. Нарешті зрозуміла, що її впіймано, що забралась у світ заборонний, у зону, де об'єкти, де, може, атомне щось, прикрите отими загадковими кучугурами. Ніхто сторонній сюди не має права заходити, а вона ненароком забрела і збагнула тепер, що пропала, що нічим їй не виправдатись, сама почуває свою провину... Десь є тут сторожа, хоча її й не видно, вартові причаїлись, із сховів своїх гостро вистежують Єльку. І навіть, якби варта й хотіла її відпустити, відкликати собаку, і то не змогла б, не має права, не дозволено це їй, — нема тобі назад вороття, раз уже перейшла ту кладку і заборонені води, що відділили тебе від попереднього життя...

Навіть уві сні чула тягар на душі, тягар якоїсь тривожності. Важкий денний сон. Ніколи вдень не лягала, а сьогодні лягла, і кошмарне таке накотилося...

Десь ізнадвору, з вулиці долинали голоси баглайчат, що всій Зачіплянці розносили свою радісну новину:

— Лист від татка! Скоро приїде! А нам пише: будьте лицарями!

Віруньку справді сьогодні, тільки прийшла з заводу, радість вдома чекала: лист від Івана. Показала його, звичайно, Лесі Хомівні — щоразу удвох вони переживають таке, однодумці, однолюбки. Обидві ждуть: одна свого із Бхілаї, а друга теж свого комбата жде, тільки звідти... звідки не повертаються.

Читали листа й перечитували, потім про почуття людські і про Єльку заговорили. І перед цим була у них мова про дівчину, що заблукалася до них на Зачіплянку, в життєву скруту попала. А чим їй допомогти, може, на завод влаштувати? Чи має вона своє щось на думці? Може, в неї головна мета — жениха підчепити? Всебічно обмірковувалось, чого висуванець до неї вчащає. Звичайно ж, коли тут почуття, то нема їм чого втручатись, бо не просто складається оте істинне, невикривлене в стосунках між людьми.

— Важко сказати, де чиє щастя лежить, — сказала в задумі Леся-фронтовичка. — Знаю тільки, що людина, яка зазнала горя, більше здатна чути інших...

А другого дня надвечір Катратий обходив зачіплянські двори, запрошував людей до себе на якусь загадкову гостину. Приходьте увечері, будьте ласкаві! Нікого з сусідів не минув, навіть тих, з якими дружба особливо й не водилася.

— З якої нагоди свято серед будня? — допитувались у нього.

Ягор відповідав ухильно. Рибка, мовляв, наловилася, та й не збиралися давненько... Рибка була якась така, що люди відмовлялися: той у нічну йде, той на «халтуру» зібрався. («Халтура» — це підробіток такий, приватна, наднормова робота, з якої роботяга десь опівночі повернеться, вичавлений, аж спотикається.) Відмовлялися делікатно, проте у відмовах щось і невловиме вчувалось. Вірунька, яку Катратий однією з перших вшанував своїми запросинами, чогось нерви свої показала: чоловік у неї, мовляв, відомо ж бо де і без нього вона не збирається гулі справляти. А Леся Хомівна, яку Ягор теж увагою не минув, відмовилась без пояснень, тільки запитала з різкістю:

— Це щоб із вашими юшкоїдами за одним столом?

В інших дворах теж, як змовились, все випитували, що за причина, з якої нагоди, і їм Ягор відповідав теж ухильно. Хто згодився безвідмовно з першого слова, так це Шпачиха та ще Семко Дейнека, що його вже з третьої роботи виганяють за шабашки. Хоча його Катратий найменше б хотів бачити в себе в гостях, проте покликав, бо Семко якраз по дорозі йому зустрівся, — він і сьогодні повертався з роботи з шабашною: в руках котив велосипед, а на ньому — дошки свіженькі...

Побував Ягор і в Орлянченків, господар пообіцяв з поваги до Ягора, з яким вони колись разом біля горна починали, а Ромця з цієї нагоди ще й зуби поскалив: аби юшка, їдці знайдуться. Людина майбутнього — це сита людина. А коли тільки Ягор з двору, хлопець гукнув до таких, як і сам, через вулицю:

— Вшануємо, братці, своєю присутністю?

— А що там буде?

— Що буде, я вам зараз розкажу.

І став Ромця малювати подію голосно, щоб і в сусідніх дворах чули.

Буде вершитись новий, цілком в сучасному стилі обряд заручин. Досі, як відомо, старий здебільшого незаконних сомів наліво збував, а сьогодні збуватиме зовсім рідкісний улов у вигляді отієї дикуватої рибки золотої, що сама до нього із степів без атестата зрілості припливла. А в ролі придбавача улову виступить прославлений Шпачихою наш улюблений геній, наш дорогий висуванець і теде і тепе. І ніякого тут не буде приневолення, ніякого шахрайства, все відбуватиметься на добровільних засадах. Перше відділення: вона плаче, він сміється. Завіса падає. В другому відділенні ролі можуть помінятись, після чого Шпачиха дає концерт, який завершиться фейєрверком холодної води із шланга...

Щиро шкодував Орлянченко, що Миколи Баглая не буде при цьому: другий день виборює першість своєму «Металургові» на змаганнях веслярів.

— Жаль, що наш друг-ідеаліст буде позбавлений можливості пересвідчитись, якою буденною прозою в наш час закінчуються його найчистіші поеми...

Дітлашня зачіплянська товклася біля Ягорового подвір'я, наче зачувши, що затівається тут щось недобре. Замурзана, босонога вольниця, та сама, що раніше готова була всіма засобами боронити діда від наїзду юшкоїдів, сьогодні раптом відмовила йому в своїй прихильності — більше того, забажалося дражнити діда. Згадалось, що старий щоразу чомусь сердиться, коли його питають: «Діду, пече?» І тепер навіть пуцьвірінки простромлювали голови крізь паркан, допитувались: «Діду, пеце?»

Довелося кишкнути на тих розбишак.

Єлька спала майже весь день, і Катратий її не чіпав. А коли прокинулась надвечір з головним болем від важких сновидінь і підійшла до вікна, то під дідовою грушею-безнасінницею червоне палахкотів на столі великий букет троянд, і Шпачиха та якісь незнайомі жінки в понасуваних аж на очі хустках метушливо й завзято розставляли посуд.

Не одразу до Єльки й дійшло, що то затівається. Чого вони так хапливо, ніби прокрадьки, шапарюють? Жах обійняв її, коли збагнула нарешті, злим вогнем палахнуло в обличчя від того розкішного букета троянд. «Що ви робите? — хотілося крикнути. — Це ж вам не старі часи! Не «продана наречена»! Не любить вона! Зрозумійте, не любить!!!»

Вхопилася за голову, стиснула долонями скроні.

На ферму! До телят, поросят, у ланку, в бригаду, будь-куди! Там краще. Адже були там не одні крикухи брутальні — друзі теж були!.. Ти їх не оцінила, не спиталась поради, вони б зрозуміли, підтримали, не дали б на поталу... Як вона докотилася до цього? Кругом люди, заводські колективи, стільки радісних облич бачила в місті!.. Десь є кохання. Є справжні людські стосунки, правдиві, чесні, поетичні... І тут ось молодь збирається вечорами: сміх, жарти, радіоли. Чого ж ти осторонь? Невже ти відкинута, зістарена душею? Невже б вони відштовхнули, не прийняли б тебе? Сама винувата! Твоя недовіра до всіх, підозріливість, твоя скритність — це вони тебе довели... Що ж робити тепер? Тікати? У вікно вискочити й бігти навмання, летіти селищами світ за очі? Божевільна, скажуть. Не від ножа, не від банди — від сватання, як оглашенна, тікає. Посміховиськом станеш, та й тільки. Треба було не сидіти тут, не поливати годинами оту полуницю, щоб вона йому погоріла! На завод треба було одразу, де колективи, де ти працею, лютою працею здобула б собі цінність і честь. Чомусь постали перед очима оті корпуси комбінату, що за дамбою ліворуч, як іти до Дніпра, за отим парканом колючим, де крізь дірку Семко потай дошки-шабашки тягає. Не треба їй ніяких шабашок! Нічого не треба. Чесно жити хоче і любити, кого душа обере! Сяк-так причесалась і похапцем взялася збирати свої небагаті пожитки. Зараз, не гайся, не відкладай — на кладовищі, в буранах переночуєш! Бо інакше не вирвешся. Накидала, жужмом забгала все у валізку. Налягла, стала закривати. За цим заняттям і зуспів її, нечутно ввійшовши, дядько Ягор.

— Єлько! Що ти надумала? Люди сходяться вже... Хіба ж годиться так зневажити їх! Мене осоромити!

Обернула до нього від валізки розчервоніле, палаюче зненавистю лице.

— А я вас просила скликати?

— Ось ти не сердься, така, мабуть, випадає доля...

— Заміж? Я вже була там! Чуєте? Була! І більше не хочу.

— Не сердься, голубко… — принижувався Ягор. — Це ж так, заручини, чи що воно... Зберемось, посидимо, погомонимо...

Єлька сиділа біля валізки, охопивши руками лице, втупилась у підлогу. В зіщулених плечах, в жалібницькій позі її було щось таке, що пройняло Ягора. Може, якийсь давній біль ожив, обізвався. Мов батько, присів поруч неї, заспокійливо торкнувся плеча:

— Я ж тобі кревна рідня, Єлько... Нікого з роду не зосталось... Ну, вмру і я. Бери цей город, хату. Та тільки хіба ж вона дасть тобі захисток у житті? Трудно, ой трудно, Єлько, жити людині самотою.

Єлька дала волю сльозам. Пониклі плечі її сіпались у глухому, нерозважному горі. Було шкода себе, але й дядька Ягора теж стало шкода. Самотній він. І хіба таки він бажає тобі зла?

— Ну годі бо, голубко, заспокойся...

Ягор позадки, обережливо, як від хворої, відступив до дверей. Вийшов і двері тихо за собою прихилив.

Безмежна до всього байдужість налягла на Єльку. Буває ж людині отак: і жити не хочеться, і вмирати ще рано.

А коли люди сіли під грушею до вечірнього столу, то і Єлька, причесана вже й незаплакана, сиділа між ними перед букетом щойно кимось побризканих водою холодних троянд.

XVI

Лобода Володимир Ізотович сидів поруч неї, щоправда, не зовсім близько, боявся, щоб не притулитись: тільки деколи витягував голову в її бік, запобігливо, стишено запитував:

— Єлю, тобі цього... чи того.

Трохи ніяково було йому за свою запобігливість і що всі помічають його упокореність, але, зрештою, поруч тебе така красуня квітуча, по-степовому смаглява, хіба ж не варта вона того, щоб за нею упадати, ні перед ким не ховаючись, годити їй в усьому? Прибрана в зовнішній спокій, холодну байдужість, Єлька здавалася Лободі недосяжною, була зараз ще сліпучіша у своїй красі, відтіненій суворістю; претендентові потай лестило, що з часом ця врода дівоча належатиме йому, і водночас Лободу не полишав острах перед Єлькою, перед тим справжнім її почуттям, яке й під покровом спокою, напружено стримуване, вгадувалось у ній. Саме це й тривожило жениха. Почував, що досить найменшого промаху з його боку, одного накриво мовленого слова, і ця Єльчина стриманість вибухне й розлетиться вдрузки, і для всіх одразу стане очевидним скандальна правда її спротиву цим заручинам, незмиренна правда почуття, яка й під кригою спокою — почувається — весь час у ній живе, даючи Єльці перевагу і зверхність над Лободою, над його безвладною владою.

Тут вимагалось неабиякого такту, треба було шовками відданості й турбот окутувати затяту Єльцину душу. Тому тільки й чула від нього оте «Єлю та Єлю». Але не відповідала, не повертала в його бік голови, ніяким знаком не виявляла своїх бажань.

Понурі якісь були ці заручини. Без зайвих балачок вечеряють старші люди. Шпачиха, ця вчорашня буянка, сиділа причепурена, тихесенько, як свята. Сьогодні вона лише пригубила чарочку, бридливо притулила до підібраних губів і одразу ж відставила далеченько: не вживає. Володимир Ізотович деколи знуджено перекинеться словом із Семком, що якимось робом опинився у нього по сусідству в ролі весільного дружка, чи що, хоч ніхто його на таку роль і не запрошував. По-робочому грунтовно спустошували тарілля сини солдатської вдови Владичихи, Владика Мусій і Ладимир Владика, обидва з гарячих робіт із прокатки, вони навіть перевдягтися після роботи не встигли: йдучи з заводу, так просто й завернули сюди, щоб у гурті повечеряти, щоб не завдавати вдома клопоту жінкам. Заручини тут, чи розводини, чи чорті й що, а повечеряти після прокатки годиться, і уплітали мовчки все поспіль, наче змітали зі столу. Уже тільки згодом один із них, добре намотузувавшись, зауважив, що годують тут, мовляв, не гірше, ніж у заводськім профілакторії.

Орлянченко Ромця, що прийшов на вечір чомусь у чорних окулярах, наче його засліплювало сонце, тепер, виказуючи манери, працював виделкою та ножем край столу, серед патлатих своїх приятелів, яких взагалі ніхто сюди не кликав. З власної ініціативи запросив їх Ромця на цю тайну вечерю. Не скидаючи й за столом своїх хижих, гангстерських окулярів, Ромця час від часу робив однослівні зауваги своїм дружкам, і вони, нехтуючи правилами чемності, пирскали в кулаки. Згодом було чути ще розв'язнішу Ромчину похвальбу, став він, мовляв, тепер на своєму заводі ударником виробництва, користується пільгами майже нарівні з номенклатурою і як премію, може статися, матиме туристську путівку в котрусь із дружніх країн. Принагідно розповів, як один їхній заводський чималого рангу їздив туристом до Праги і яка там сталася з ним придибенція. Оскільки вдома товариш звик порушувати правила вуличного руху, то, за домашньою звичкою, перейшов і там вулицю в недозволенім місці, перебіг і шурхнув у натовп, але товариш поліціянт наздогнав порушника й на тротуарі і так огрів гумовою палицею по плечах, що шановний «старший брат» аж присів, зіщулено озирнувся: за що, мовляв? І страж тамтешнього порядку одразу здогадався, що перед ним гість, поважний турист, тож з належною чемністю козирнув і вибачився: перепрошую, камрад. Але той наш камрад додому повернувся з набутим умовним рефлексом: ще й зараз, каже, як переходжу вулицю, то мурашки по спині бігають, — здається, ось-ось хтось вріже кийком...

Історія була не зовсім доречна, можливо, навіть сфантазована, власне, невідомо, для чого її Орлянченко й розповів (до того ж гумових кийків поки що в нас нема), але і його вислухали. Подружжя Орлянченків так і не з'явилося, не було й сліпого танкіста, з яким Катратий ще вдень умовлявся, що той прийде зі своїм баяном. Замість музиканта прийшла дружина його, Наталка, неабияк напахчена одеколоном, а про Костю вигадала, видно, на ходу: баян несправний (хоч при запросинах про несправність не було ні слова). Наталка, звичайно, миттю опинилася за столом, бо Володька чемно кивнув їй, припросивши, щоправда, зауважив з легким докором:

— Не годиться, Наталко, без чоловіка... Ніби солом'яна вдова.

«Солом'яна вдова» відповіла, що тужити не буде серед таких кавалерів, і кинула заохотливим оком у бік Ромчиних дружків, та все ж і їй щось заважало розійтись, видно, й вона почувала себе скутою серед цього нездорового мовчання.

Нудьгувато було. Хрумкіт їжі, постукування виделок, і чути, як їжаки похропують у садку, вийшовши на нічні лови. Сиділося за столом ніби з принуки, декому аж нестерпно було серед цієї гнітючості. Може б, яка-небудь злиденненька музика розвіяла цю загальну незручність, якусь настроєву неповноту цих... заручин, чи казна-що воно й було.

Лобода, відчувши настрій маси, попросив Ромцю організувати щось «у розумінні музики». Бо ж господар двору радіоли не тримає, транзисторами не бавиться. Це був зручний привід видобутись звідси на волю, тож Ромця охоче відгукнувся на пропозицію, встав із-за столу і, підсмикнувши свої цупкі, витерті на заду техаси, розхлябисто почвалав до хвіртки. За ним одразу потяглась і його компанія нестрижених бовкунів, що замість ресторану вирішили сьогодні на дурничку в діда справити попоїжку. Чути було, як на вулиці вони дружно, сито заіржади.

Доки ждалося музики, стало ще нудніше. І не пилось, і не їлось. Але ж і встати та піти, як ці бовкуни, теж було б неввічливо, непоштиво. Не годиться звичаю ламати. Жінки мали велику цікавість до Єльки, але з делікатності тільки спозирка деколи, з хапливою крадливістю скидали поглядами на цю Лободину обранницю, що так гордовито тримала свою лебедину шию, вдивлялись в її густо-смагляве, справді ж таки гарне довгобразе личко з рівним носом, з тугенькими губенятами. Замкнутим було те сумовите личко, жодним живчиком не виявляло, що там клекотіло в душі. Ні разу не з'явились веселі ямочки на щоках, помітно приблідлих. Сиділа випростано, з якоюсь холодною погордою і ні до кого не зверталась, сусіда ніби не помічала. Мов затялась в чужій усім неприступності, спрямувавши стужений погляд у простір.

По якомусь часі замість Орлянченка, що обіцяв музику, з'явився один із його дружків, неквапом підійшов до Єльки, нахилився їй до плеча:

— Вас там кличуть.

Вона скинулась у тривозі:

— Хто?

— Знайомий один.

Лобода насупився і спідлоба глянув на цього нахабу посланця:

— Коли кому треба, хай зайде, тут усі свої.

І ще не встиг цей хлопець зникнути в сутінках, як гучно вдарила хвіртка, і з-за рогу дідової хати вийшов на світле зхмурений, в дорожній спортивній куртці Баглай Микола. Можна було подумати, що хлопець напідпитку, якби не знала його непитущість Зачіплянка, — такою незвичною була напружена блідість його обличчя, посилена електричним освітленням, та ще отой суворий злам брів, чорних, густих, баглаївських.

Єлька стежила за ним, ніби в передчутті якогось вибуху, в очах її застигли і острах, і чекання.

Баглай якусь мить дивився на неї невідривне.

— Можна вас на хвилинку?

Вона одразу підвелася. Підвелася, може, аж надто квапливо, здивувавши цим усіх. Без жодного слова, з мовчазною готовністю наблизилась до Баглая, і по тому, як вільно пішла вона із ним до хвіртки, ніби цього тільки й чекала, пішла, навіть не озирнувшись, з якимось викликом несучи свою баламутну голову, — всі зрозуміли, що їхня «хвилинка» може затягнутись надовго. Буває, такі «хвилинки» затягуються потім на ціле життя!

Всі мовчали ошелешено.

— Кіно, — тільки й спромоглася на слово серед скандальної тиші Шпачиха.

Лобода, що враз якось набряк обличчям, послав у бік Шпачихи нищівний погляд, видно, вважаючи стару гультяйку зрадницею.

— Єй-же-єй, кіно! — знов лепетнула Шпачиха, — Не подивились, що влада...

Висуванець тепер навіть не глянув на зрадницю. Не удостоїв. Нахнюплений, як туча, ще посидів якийсь час, потім підвівся з-за столу, понуро побрів у темінь Ягорового садка.

Музики не було. Орлянченко поки що не з’являвся із своїм всевловлюючим транзистором, хоча ж лише тепер і можна було погуляти по-справжньому.

Першою з якимось гультяйським прикриком-притьохком осушила чималий келишок Шпачиха. Не відстав від неї і Семко-шабашник, що одразу ж потягся чаркуватися з Наталкою. Підтримали товариство й брати Владики, згадав молодість навіть Катратий, випивши до дна своє і якось полегшено крекнувши.

— Оце ж тобі за шашличну,.— гукнула навздогін Лободі у садок Шпачиха. — Оце тобі «назустріч побажанням трудящих»!

І не приховуючи подробиць, стала розповідати, як просив її Лобода «провести відповідну роботу серед Єльки», гостинця їй, квартальній, привіз і як вона в ролі свахи, взявши гріх на душу, таки умовляла дівчину, а потім прийшла додому і, повірите, аж заплакала!

— Та що ж це я, думаю, за гостинець совість проміняла? Оце квартальна, оце мати сина-героя. Та ще й ударниця четвертої домни — трудову травму маєш... Весь стаж життя правдою добувала, а тут скриводушила… — І знову докрикувала в садок: — Не ховайся там у кущах, Володимире, від здорової критики не втечеш!... Матері нема живої, то хоч ми за неї скажемо! Як винянчувала вона тебе, як любила, найменшенького… Соколом життя хотіла тебе виростити, та ти ж і міг, як он батько твій Ізот, то ж — велика людина, чесна козацька натура! А ти? Серед лягавих усе і сам лягавим стаєш! Навіть женитися вирішив по блату? Де ж твоя совість — у грудях чи в сейфі на замку?


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.016 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал