Чорне вогнище 3 страница

Володька, запалюючись, став розповідати про тих, що Титана заводського врятували під час окупації. Виявлено ж їх нарешті! І в числі рятівників, уяви собі, фігуряє Катратий. Отакий! По суті герой, а мовчав як риба. Інші теж. Хоч могли б свого часу зареєструватися, перевірку пройти, ще й партизанські документи одержали б...

— Ну, тепер ми це діло поправимо, — обіцяв Лобода, — витягнемо цих скромняг на світ Божий, вони ще в нас у президіях сидітимуть!

— А робота ж у тебе як? — запитав Баглай.

— Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення є: тебе проводжав інструктором, а зараз сам інструкторів ганяю... Тільки ж знаєш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав правильно відреагувати, і всі твої зусилля — нанівець. Викличуть, шию намилять, а спробуєш характер показати, то й зовсім виженуть: доводь тоді, що ти не верблюд.

Помітивши, що Баглай без особливої зацікавленості слухає ці нарікання, Лобода змінив тон:

— Оце хіба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з ким-небудь кухоль перекинеш...

Інші, мовляв, по кабінетах, на телефонах сидять, але ж він не з таких, у ньому зачіплянська закваска. Звик отут на місці, у колишнього Филимона, настрій маси вивчати. Тут з роботягами побесідуєш по душах, щось і їм цікаве підкинеш... Ідей хмари! І почав з запалом викладати про кольоретки, про кімнати щастя та про пошуки нових обрядів...

Баглай, що завжди ставився трохи іронічно до його бурхливо фонтануючих ідей, не міг стримати усмішки. Володьку це одразу насторожило:

— Ти не схвалюєш? Не пройде, вважаєш?

— Не в тім річ. Про саму природу праці я думаю. Я за те, щоб коли вже працювати, то не на холостому ходу...

Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руці, пильно спідлоба приглядався до нього. Дворічне перебування в капоточенні, видно, таки наклало на товариша свій карб, досить небажаний — це стало ясно Лободі, коли Баглай знову заговорив. Всяке буття є страждання, так східні мудреці вчать. Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню... Однак щодо Баглая, то в нього філософія інша: труд звеличує людину. Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно.

Лобода в задумі постукував по столику пальцями.

— Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нічого не варта? Твоїй праці честь, її цінують, а мою? Всі ідеї, ініціативи — тільки показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Ні, вибачай: окозамилювачем я ніколи не був.

— Був у нас уже Потьомкін, тобі з ним не рівнятись, — посміхнувся Баглай. — Ото перший окозамилювач. Геній показухи.

Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений зачіплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лізе в якісь нірвани... Ніхто досі не піддавав сумнівам діяльність Володимира Лободи. Навпаки, цінували, підтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смерті ж! Бо знають, що віддається роботі, себе не щадить... А цього послухай, то виходить, усе порожняком? Усе на вітер? По-баглаєвому виходить, що ти й на культурі випадково сидиш, що всі зусилля твої — мильні бульбашки? Умреш, і ніяка собака за тобою не гавкне?

— Завдав, завдав ти мені, Іване, думок своїми нірванами, — зітхнув Лобода скрушно.

У цей час з'явилась на горизонті й Вірунька. Здалеку ясніє усміхом, величаво несе свої перса, ледь утримувані новою нейлоновою блузкою. Щойно з-під душу: освіжена, причесана, біле тіло просвічує крізь прозорий нейлон, увагу привертає. Але Вірунька тримається незалежно і не без гордощів — хай усі бачать, що їй чоловік з Індії привіз! І навіть якщо десь на проспекті буде зуби поскалено міськими модницями, що відстала, мовляв, запізнилася ця габаритна молодиця із своїм нейлоном принаймні років на три, то Вірунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собі поговорять, а їй подобається, і все. Хай де в чому й бракує ще їй смаку та елегантності, на жаль, і фігурою розповніла, зате не бракує сили її рукам, вміння володіти краном.

— Чим ти йому насолив? — кивнула Вірунька на Лободу, вловивши одразу настрій обох. — Тільки зустрілися і вже понадувались, як сичі.

— Відбулась розмова на вільну тему, — коротко пояснив Віруньчин сталевар.

Ас-машиніст теж забажала пива. Приємно ж отак із своїм законним постояти біля столика над кухлем, роздмухуючи піну, і всім видно, що не безмужня яка-не-будь, а шанована чоловіком заводчанка після роботи вгощається, культурно відпочиває.

— Вона теж ось бігала на мене скаржитися в обком, — пожалівся Іванові Лобода. — Своя ж, кума! І за що? За той нещасний собор!

І коротко переповів історію сутички. Аж тепер признався, що була розмова «нагорі», дещо втратив після цього в очах начальства, хоча, проте, й досі на своєму стоїть принципово.

— А як воно там ще обернеться, — час покаже. — В голосі його з'явилась казенна непривітність. — Бо на впливове начальство може знайтися ще впливовіше, таке, що правильну позицію займе. Отже, рано, кумо, тобі та твоїм однодумцям радіти, собор той і сьогодні залишається ще під великим знаком питання.

— А кому він заважає? — здивувався Баглай. — Навпаки, приїжджим би делегаціям його показувати, як отой їхній Тадж-Махал. Я, коли їхні дива оглядав, і наш собор не раз мені згадувався... Були і на Україні майстри. Були чудодійці.

Лобода глянув на годинник і, згадавши, що в нього ще справи, з холодною квапливістю розвітався з Баглаями. Вірунька гострим поглядом провела його огрядкувату, сердиту постать.

— Ну й кум... Такий компанійський, з усіма запанібрата, простолюддя не цурається... Зверху жарти, анекдоти... корзини Шпачисі піддає... Добрячок. А знаєш, який він буває злий? — І, щоб не залишити сумніву, додала енергійно: — Злішого, мабуть, на всю Зачіплянку нема, а ми його ще кумом взяли...

І розповіла, як випадково була свідком такої сцени (це коли за соборну таблицю шум піднявся). Стоячи якось у садку, бачила, як віч-на-віч зустрілися посеред Веселої двоє: цей висуванець і Хома Романович — учень із своїм учителем колишнім.

— Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьці, бо ти бачив би, яке в нього обличчя зробилося... Просто як у розлюченого пацюка! Ошкірився, аж засичав на старого: «Виходить, рано вас реабілітували! Рано! Ото маєте арифметику, то й занишкніть, якщо не хочете вдруге в тундрі загоряти!» Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть, завтра відправив би старого назад у тундру. Недаром його й завкомівці декотрі наші остерігаються: страшний, підступний і мстивий, кажуть, у тебе кум! Ні перед чим не зупиниться...

— Хай і страшний, але не кожен тепер його боїться, не ті часи, — заспокоїв Віруньку Іван. І вона згодилась: так, не ті часи, страх із людей потроху виходить, менше стає заляканих...

— І кумом його давай більше не вважати.

— Розжалувала?

— Раз і назавжди, — твердо сказала Вірунька.

Іван махнув рукою:

— Метушняк. Порожній діяч...

І більше не стали про нього.

Тут у павільйоні гарно. Прохолодний вітерець тягне з Дніпра, приємно обвіває роботяг після цеху. В парку людей ще мало, кілька поодиноких пенсіонерів куняють на лавах перед літньою естрадою; чортове колесо ще непорушне; на карусельній розмальованій тачанці, теж непорушній, знайшла собі пристанище безжурна парочка — солдат з дівчиною: сміючись, їдять бублика, відкушують від нього по черзі — раз він, раз вона, а другий бублик, ще цілий, дівчина тримає в руці про запас...

Гурт заводської молоді поспішає до причалу, серед них двоє підручних Баглаєвих — з ними він уже бачився сьогодні; на ходу хлопці весело помахали своєму майстрові:

— На простір, на острови! Перевіримо, чи на місці вони, чи бюрократ який-небудь не проковтнув!..

І віддаляючись, знов обмірковують щось своє, молоде, регочуть, — над гуртом вилунює розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича:

— Ото був би номер! Ох і номер!

— Смішним чимось пообідали хлопці, — зауважила Вірунька і стала потім ділитися з Іваном одним із своїх профспілкових клопотів, що, правда, більше стосувався Марії з восьмого крана. Сьогодні була комісія її чоловікові, він у неї без руки з фронту. Весь день Марія переживала, навіть залізним рукам крана передавалось, що жінка в неспокої. А як їй бути спокійною? Хотілось би й Віруньці в когось допитатися, для чого щороку на перекомісію тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в котрогось із них за цей час рука або нога виросте?

— З безглуздям чинуш, Вірунько, ще нам воювати та воювати, — почула сумовите у відповідь.

З'явились на алеї ще якихось троє у синіх спецівках, зупинились коло сатиричної газети «Гаряча прокатка». Один із них, важкоплечий, з міцним загривком, на когось дуже схожий... О, та це ж Таратута!

Баглай гукнув йому:

— Здоров, Семене!

Таратута обернувся зарослим, сірим обличчям і, побачивши Батлая з дружиною, поважки рушив до них, щось миркнувши перед тим своїм компаньйонам.

— Здоров, здоров, Баглаю... Хінді — русі бхай-бхай... Вирішив розгулятись на рупії? Ну, частуй тоді. Бо мені ж ви так і не дали заробити.

Іван сам наточив Таратуті пива, посунув кухоль: частуйся, мовляв, на здоров'я... Баглаєві не хотілося зараз повертатись до тієї неприємної історії з Таратутою, котрий теж був на Бхілаї деякий час, був, та не добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля — важка, набрякла, з срібною каблучкою, що аж у тіло врізалась на товстому пальці.

Вірунька, не приховуючи цікавості, розглядала перстень.

— На обручку дивишся? — губи Таратутині ворухнулись у кривій усмішці, а в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. — Оце і вся пам'ять про Бхілаї. Знаєш, які після того в Союзі на мене нарахування зробили? Збирався «Волгу» купити, та плакала моя «Волга». Даром тільки на права здавав.

— Ти де тепер?

— Був на заводі металоконструкцій. А зараз знов на прокатку вернувся... Ото ж, бачиш, з пляшкою в руках прокатали. Ще й підпис який дали: Гуляйгуба. Та я й не ображаюся. Хай покепкують — хоч над своїм роботягою... Отак і тече життя. Розмінюєм червінці літ на мідяки буднів...

За час, відколи вони не бачились, Таратута помітно змінився: під очима з'явилися міхурі, обличчя брезкле, сіра втома на ньому лежить.

— З жінкою помирився, Семене?

— З якою? — лукаво той блимнув з-під брови спершу на Івана, потім на Віруньку.

— Законну маю на увазі.

— Розкололи глек остаточно... Рідня пішла війною. Був Таратута потрібен, поки рекорди ставив, або рé корди, як ми там у Бхілаї говорили. Поки премії носив. Тоді раднаргоспівське начальство не соромилось з Таратутою родичатись, у зяті взяло, в Бхілаї послало. — Свою скаргу він адресував зараз більше Віруньці, яка, здається, слухала його співчутливо. — А коли повернувся без лаврів переможця... Та що там говорити, — Таратута одним духом осушив кухля. — Потовклось по мені життя. А тепер і свої роботяги погрожують викишкати з бригади: уже вони, бачиш, переросли Таратуту, уже він їх ганьбить...

Справді ж, видно, нелегко живеться цьому їхньому заводчанину. Стрижена їжаком Семенова голова іскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Після роботи й під душ не став — якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту, кинутого, занехаяного, Баглай відчув щирий жаль до товариша. Досить іноді буває отак одного погляду, однієї якоїсь нотки в голосі, і вже ти простив, відійшов, уже душа наллята добротою прощення.

— Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, візьму.

— До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на водній станції — той би мені клімат підійшов.

— Туди вас багато охочих, — вкинула Вірунька невдоволено. — А хто ж метал даватиме? Чи хай жінки і до мартенів стають?

Таратута надпив із другого кухля.

— Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний. Де ще так вичавлюють, як на металургійному? Скільки не давай, усе мало, усе женуть, усе штурмівщина. Давай норму, давай дві, а жити коли?

— Кому як, — зауважив Баглай. — Для мене це і є життя.

— Знаєм, для тебе життя металурга — це гордість, шана, портрети в газетах, а як на мене, то краще вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати... або човни заводські стерегти. Вичавлять тебе, а тоді ще й у вікно сатири, усім на посміх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про мене? — Таратута скривився в гримасі. — Може, я людина в собі? Може, я не по графіках жити хочу?

— Далися тобі ті графіки, — погамував усмішку Баглай.

— Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графіків розбитися ладен... Честь династії і так далі...

— А що? — образилась Вірунька. — Це ж Баглаї! Потомствені металурги! Честю своєю дорожать, слава їм даром не приходить.

—А за мною ніякої слави, нема чим дорожити, — похилив свою немиту голову бесідник. — Хіба що гуляйпільська яка-небудь, драна, гольтіпацька. Де тільки що сталося — так одразу тебе й на підозру беруть. Сталось під віадуком убивство, чули, мабуть? Справжніх слідів не вистежать, а Таратутою не забули поцікавитись: де тієї ночі був? А він цілу ніч у заводі ішачив!

Двоє Таратутиних приятелів, що ждали його оддалік, наблизились до столика; один із них, майже підліток, минувши недобрим поглядом Баглая, звернувся до Таратути:

— Він усіх тут вгощає?

— Хто це він? — спохмурнів Баглай, ображений його тоном.

— Ну, ти. В Бхілаї ж тобі жирно платили?

Вірунька, стежачи за Іваном, бачила, що ось-ось він скипить. Поблід, зуби зціпились, ще слово — і спалахне, в бійку полізе, як не раз траплялося раніш. Невже цей шмаркач не знає, що перед ним самбіст із сталевими м’язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пів-оберта... А шмаркач далі межи очі п'явся:

— Ну, вгощай, не шкодуй валюти...

«Зараз буде», — з жахом ждала вибуху Вірунька. Але Іван тримав себе в руках: жовна камінно застигли під шкірою. Не відповідаючи, дивився на підлітка майже з сумом.

— Відзнач подію: на Батьківщину ж повернувся, — недобрим тоном докинув другий з цієї компанії.

— На Батьківщину, але ж не до вас, хамлюги! — Іван ще дужче зблід, і ластовиння виступило на щоках помітніше. — Не ви мені Батьківщина, ясно? Питаю: вам ясно?

— Не зв'язуйся, — Вірунька, взявши чоловіка під руку, мерщій потягла його, знервованого, з павільйону. Аж коли відійшли, дружина мовила з полегкістю:

— Вони, здається, з ножами... Боялась я, що ти його вдариш.

— Кулак свербів, — признався Іван. — Але все-таки хочеться бути цивілізованим... Думаю іноді: чого в нас так хамлюг багато? Всюди, скажімо, з першого ж кроку в аеропорту... Тільки прилетіли, оформляємо багаж, і там уже якась цвікавка всю радість зустрічі зіпсувала. Хлопці до неї з жартом, із компліментом, а їм у відповідь — крижаний тон, грубощі, обхамила та особа всіх нас підряд і головне — ні за що. «Вас багато, а я одна!» І це на службі. А в трамваях, у магазині, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього — це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена? Ні, тут не одноденні профілакторії потрібні...

— Профілакторіями всьому не зарадиш, — згодилась Вірунька. — Повезуть його туди автобусом, переночує, виспиться добре... Але ж товариським судам чомусь і після того є робота, та й не лише товариським...

Спустилися алеєю вниз, вийшли до Дніпра. Обличчю Віруньки знову вернулась природна успокоєна гордовитість, вираз цей для неї найхарактерніший, біля неї, такої, Іван і сам легше повертає собі душевну рівновагу, Не хотілось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, — перед очима плескотіла на весь обшир рідна прекрасна ріка. Дивлячись на неї, Баглай почував у душі хвилювання, якого раніш за собою тут не помічав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для людей тієї країни. Ріка батьків, ріка рідної історії... Вільний, заллятий сонцем Славутич, він більше, ніж небо, світить тут людям своїм простором. Літають по сліпучій гладіні легкі байдарки, гострі, мов щука, човни заводських спортсменів, мчать недавно завезені сюди каное, торохкотять моторки. Зблискуючи веслами, ідуть четвірки, вісімки ритмічно погойдуються смаглюваті тіла, плавко опускаються весла на воду і знову злітають — червоні, жовті, оранжеві...

Дніпро для тих людей — частка життя. Іван із Вірунькою своє одруження завершували на Дніпрі, вперше він тоді покатав молоду дружину під парусом, — весілля молодих металургів часто завершуються такими прогулянками...

— Скучив за Дніпром? — всміхнувшись, питає Вірунька.

Іван рудіє чубом, випрямлений, суворий.

— Аж не віриться, що був я від нього так далеко... Де та Індія! Дивно спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у такій далечизні? Тільки тому, що посилали? Цікавість гнала? А повернувся звідти і бачу, що ні, не проста була наша місія... Не покидьок, не хамлюга, діло життя вирішує, Вірунько. Підтримувати один одного — це має бути законом поміж людей. Хай інше у них життя і звичаї за Гімалаями інші, але хіба це перепона для дружби? У Бхілаї метал їх варити вчимо, і самі теж у них дечого вчимось, мотаємо на вус…

Біля головного причалу багато молоді, сидять, стоять на понтонах, готуються, здається, до якихось змагань. Один з-поміж них зоддалеки дуже схожий на Миколу, Іванові подумалось: справді, може, брат повернувся? Загорілий, як чорт, струнконогий, вибродить з води, на руках виносить невагоме своє каное... Поклав його на берег, після того допоміг дівчині причалити і її човника. Пристояли, про щось розмовляють, сміються. Вилитий Микола! Але ж не він... Хвилею накотилось тепле почуття до брата, почуття майже батьківське. Доводилось на руках носити його маленьким, по окопах із ним та з матір’ю на вгородах ховавсь. Рано, ще підлітком випало Іванові відчути своє старшинство в сім'ї, взяти на себе ті обов'язки, що на нього перейшли, коли батька не стало. І жорна робив, і ложки із кабелю виливав, ходив із тітками на села міняти. По глибоких снігах, по зав'южених окупаційних дорогах... Якось захворів у дорозі: ледь живого тоді, обмерзлого, підібрали його заводчани під лісосмугою, привели до матері... Якби не вони, в снігу там би й закоцелів з торбинкою ячменю... Пізніше в ФЗУ пішов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити із заводу хлібні картки для сім’ї. Життя склалося так, що з інститутом розминувся, зате ж хоч Микола тепер став студентом, буде перший у роду інженер. Непоступливий буває, колючий, а душа славна, чиста... Щоправда, все йому вірші та різні фантазії на умі, розмови з друзями до півночі про смисл буття, про гуманізм... А ти скажи мені, брате, як бути гуманістом з оцими, що хамством та брудом поганять себе і людям отруюють життя? Як вичавити зло з їхніх душ? Як, як знаходити спільну мову зі всіма? Давні мудреці закликали, кажуть, усіх нас брататись, подолати одвічну між собою ворожнечу, і хіба ж не в тому, люди, наш порятунок?

— Баглаю, давай до нас! На Скарбне! — лунає голос десь зліва.

Там між катерами чадить, гуркає, то дихне, то знову заглухне мотор, прилаштований на розлогій байді начальника доменного цеху. Мотор не заводиться, сам господар, габаритний дядечко в майці, сидить перед ним упрілий, люто смиче і смиче мотузок, силкуючись будь-що видобути іскру. Біля нього цілий гурт заводських з вудками, з саквами, терпляче ждуть тієї іскри Божої, щоб рушити нарешті в плавбу.

— Треба й нам буде спорядитись, — каже Вірунька. — Дітей мамі залишимо. Бо ні разу без тебе й на островах не була. Все ніколи. Все клопоти: думаєм, що будемо вічно жити, що встигнеться все... А літа летять.

Іван розуміє Віруньчин настрій. І літа, і робота. Після цілого дня в цеху, після кліті-кабіни крана, де бачиш тільки гори брухту, шихти, піднятої куряви, — після того особливо почуваєш потребу дихнути простором, починаєш бачити небо, помічати блиск води, радує тебе дерево зелене... Чи не це якраз і жене людей у далекі плавні на поживу комарам?

Після тривалої смиканини неслухняний мотор начальника цеху таки скорився, гучно затахкотів, мотузок кинуто, і компанія відчалює з переможними вигуками кудись, може, й на цілу ніч.

— За щуками! За карасями!

Все далі й далі їхня чорна розлога байда з мотором на кормі. Вирвалась на просторе, набирає розгону, високо, задерикувато піднявши носа з води...

«За щуками? Та чи тільки за ними? — думає, дивлячись услід їм, Баглай. — Не стільки щук, як, може, саму себе там шукає людина, шукає дружби з природою, гармонії з отими водами, з небом, з отим рідним простором... В Індії вперше помітив, як люди виявляють увагу кожній стеблині чи комашині, прагнуть бути в близькості до всього живого... Адже людина доти й людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?»

Надзахідне сонце червоніє за мостом. Велике, розпечене. І дедалі більшає. Маленькі, мов мишенята, машини, проповзаючи по мосту, перетинають світило, без кінця проходять через його велетенський розжарений диск.

XXI

Білий метал сонця над містом.

Чавунна постать Титана у горішньому парку, над заводами. Закіптявілий він, аж сірий від пилюки (давно не було дощів).

Нижче, навпроти Титана, будинок заводоуправління і брама заводська. Закурена, давня, з таблицею темної міді, яка засвідчує, що звідси колись виходили перші червоногвардійські загони.

Махновські коні іржали біля цієї брами. Доки іржали та били копитами землю по цей бік муру, по той бік кувалися бронепоїзди. Сила віку виходила звідти— звідти й легенда виходить.

Кликав Махно металургів до себе.

— Відчиняйте браму, хлопці, та давайте до мене, до батька Махна! Підемо по степах гуляти. Хіба це життя — сажу ковтати весь вік? У вас дисципліна, а в мене свобода. У вас сажа, а нам Україна маками цвіте!

Відчинилася брама, і вийшов до Махна представник чорного заводського люду. Руки — мов із заліза куті. Йде горновий поміж кіньми, вибирає для себе гриваня. Якого за гриву придавить, а той і впаде, і впаде. Так усіх перепробував, і жоден не встояв.

— Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по мені коня…

І відтоді пішли звідти, із цього заводу, гуляти по Вкраїні бронепоїзди. На одному з них був партизан Желєзняк. А на іншому, може, сусідньому, Баглай-горновий, що сини його й досі на Зачіплянці живуть.

Зранку того дня Єлька браму заводську розглядала. Брама — рідна для Баглаїв, вона щоранку й Миколу пропускала на завод, у цех. І з цієї ж брами лягла йому потім дорога до інституту. Контрактований студент, він після захисту дипломної знову повернеться сюди, звично зайде крізь цю заводську прохідну, одягне свою синю інженерську спецівку — і то вже, мабуть, на ціле життя.

Здійснюючи раніше визрілий намір, зайшла Єлька того ранку до заводоуправління, нервово постукала у те віконечко, в яке багато хто стукав і до неї, аж ліктями вичовгано карниз. Полив'яний череп за віконцем побачила, очі сиві...

— Приміть! На найтяжчу роботу! Де в протигазах, де з кайлами на рейках... Документів у мене нема, але я нікого не вбила, нічого не вкрала… Дев’ять класів освіти... Візьміть!

Вислухано було уважно її гарячі вмовляння. Потім почула спокійне:

— У нас, дівчино, двадцять п’ть тисяч робітників. І жодного щоб просто з вулиці. Щоб справа не була оформлена як належить.

Присоромлена, відкинулась од вікна з таким почуттям, ніби когось хотіла обдурити, чи що. Так тобі й треба. За твій нестерпний характер, за промахи, за непродумані кроки… Якщо не посміла сказати правду коханому, то і всі тепер дивитимуться на тебе як на брехуху! Не відчиниться перед тобою ніяка брама на світі…

Один із мостів, високий міст-естакада, перекинутий через територію заводу у бік Дніпра. Зійшла на цей міст. Розвинулась унизу перед нею вся величезна заводська територія з домнами, мартенами, аглофабрикою, з горами сирої руди на дніпровому березі. Ще далі в нагірній частині міста азотно-туковий випускає іржаво-руді лисячі хвости, отруює небо. Хіба ще спробувати туди? Кажуть, як іде дощ, оті руді дими його, змішуючись з дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту, той дощ наскрізь пропалює на деревах листя зелене... Не лякають ніякі отрута Єльку — більше відлякує вікно відділу кадрів: те, що почула тут, почує і там... Внизу, попід мостом безліч колій, маневрують весь час заводські паровози, тягають руду, платформи з металом, від цих паровозиків кіптяви найбільше: бурхоне, завалує чорним димом, півнеба застеле. Таємничий світ труда, що ніколи тут не припиняється, світ певності в собі й байдужості до Єльки. Один випустив дим просто під мостом, шугонуло чорним угору, гіркою хмарою окутало Єльку, клапоть сажі впав на білу кофтину. Чомусь шкода стало кофтини. До неї ж Микола торкався... Більше, мабуть, не доторкнеться... Короткий зблиск щастя, біль втрати, чуття зайвості — все змішалося в душі, гнітило. Піти б звідси, але чомусь не йшла. На блискучі колії внизу, зачманівши від горя, дивилась. Якби забачили ті паровозики розпластане на коліях під мостом знівечене тіло дівоче, чи дуже б стурбувало це їх? Чи назавтра вже б усім і забулось про це?

Десь від міського вокзалу ледве чутно долинає музика, грає духовий оркестр. Чого він грає? Кого зустрічає? Кволою, онімілою ходою почвалала туди. На пероні повно молоді: проводжають студентів на цілину. Музика, рюкзаки, дотепи… І хоч знала, що Миколи тут бути не може, очі мимовіль самі шукали його в юрбі. Казенні слова якісь було сказано з імпровізованої трибуни. Обійми неказенні. І вже з вікон вагонів виглядають юнацькі безтурботні обличчя. Співають. Поїхати б і тобі. У безвість. Де тебе ніхто б не знав, де не догнали б тебе ніякі плітки, ніякий поговір… Зникнути, щезнути! Подалі від отих пащек, що десь, може, й сьогодні, ганьбитимуть Єльку перед її коханим. До пекучого сорому, до відчаю уявляла собі все, як це буде там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне її перед Миколою, ліпить на неї всяке, де крихти правди змішаються з найчорнішою брехнею, а він стоїть приголомшений, вражений, так поглумлений у своєму коханні. У плітках потоплять, у брутальнощах. Ніхто не в силі спинити потік — ні голова, ні подруги. Оганьблена, легковажна постане в його очах, найгірша в селі… І після цього ще сподіватись на зустріч із ним? Крізь землю, мабуть би, провалилась під його караючим поглядом!.. «Оце ти така? Отак тобі вірити?» А він чесний, правдивий, відкритий — в нього вся душа зверху! Такий він, такою і Єльку собі уявив, а вона скритна, зла! Ошуканий нею, приголомшений, осміяний пащекухами, стоятиме сьогодні у Вовчугах біля контори, слухатиме все, почуваючи, може, тільки біль кривди, біль розчарування. Та й хто після почутого повірив би у щирість її справжнього, спалахнутого до нього почуття? Хто не відчув би гіркоти, так помилившись у людині…Болем сходила душа. Бурхлива уява малювала Єльці одну сцену жахливішу за іншу, і недумалось уже, що все це могло бути тільки плодом її фантазій. Не сягала в своїх припущеннях, що належить до тих екзальтованих натур, для котрих вифантазуване має силу більшу, ніж сама реальність.

Знову була потім у скверику, де старі жінки внуків своїх повивозили у візочках не прогулянку.

На одній з лавок, схилившись на кошик, самотній чоловік куняє, перед ним знічев’я зупиняється постовий, і вже виникає конфлікт:

— Громадянине, не спіть.

— Я не спав.

— Ви спали.

— Не спав. Тільки очі заплющив. Що, я не маю права заплющити очі? Сонце б'є...

— Не прерікайтесь. Гордий дуже. Спати треба було в електричці, сквер — не місце для спання.

— Не спав я.

— То чому ж перехнябивсь? Розвалився… А тут громадяни з дітьми...

— Громадяни, я вас образив?

Жінки (хором):

— Ні!

— Так чому ж він причепився? Може, я задумавсь, очі заплющив...

— Задумавсь! Багато задумуються тут. А тоді дихне — як із винної бочки...

— Чого ображаєте? Громадяни!..

І так довго було. Довго і ні про що. Аж поки жінки, втрутившись, розвели їх, зліквідували конфлікт, але настрій було зіпсовано обом. «Ще й до мене вчепиться», — подумала Єлька і сіла біля жінок, на самому краєчку лавки, на більше й права ніби не мала.

Неквапливу розмову літніх жінок слухала, теж ніби крадькома, незаконно. Про всячину гомоніли: про хліб, що до нього тепер гороху домішують, про пенсії, що їх нібито мають підвищити заводчанам. Зайшлося ще про якусь дівчину, що нібито десь на Скарбному минулого тижня втопилася з нещасливого кохання, їхали туди разом, веселі обоє, а там щось скоїлось, і вже вам отака драма... Потім найстарша з жінок стала розповідати, як у молодості один студент у неї закохався. Селюк був неотесаний, а вона з сім'ї, де знали манери і вміли стіл сервірувати. Не вмів він зачарувати її родину, і зрештою переважили інші поклонники. І ось минулого багато літ, в неї сими вже дорослі, інженери. Багато-багато було після того тортів на день її народження, різних бісквітів та наполеонів, всі вони тепер наче злилися для неї в один великий торт... Зістарілась, відцвіло життя, а чомусь і досі ні-ні та й випливе з-поміж давніх її поклонників саме він, отой вайлуватий селюк-поет, що манер не знав. Все частіше згадується, як сказав якось їй на день народження: «Ну що я, безмаєтний студент, вам можу подарувати? Дарую вам оту зірку!» (І показав з балкона на зірку.) Тож коли й голодувала під час окупації, в горі й нестатках була, чомусь не роки благополуччя згадувались їй, а вночі пробувала все віднайти в небі оту зірку, що їй студент колись на день народження подарував...