Асонанс – повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Алегорія – троп, у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу (наприклад, у казках Лисиця уособлює хитрість).

Алітерація –повторення подібних за звучанням приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності.

" …течуть ріки, кривавії ріки" (Тарас Шевченко)
" Хто се, хто се по сім боці чеше косу? Хто се? " (Тарас Шевченко)
" Cпи собі, спис обіруч стиснувши перед собором" (Мігель де Сервантес Сааведра)
" Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна, Невже це осінь, осінь, о! – Та сама..." (Ліна Костенко)

Алю́ зія (лат. allusio — натяк) — використання в мові широко вживаного вислову, що натякає на який-небудь загальновідомий історичний, міфологічний, літературний або побутовий факт.

Напр.: «Прокрустове ложе», «Рубікон перейдено»; «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий» (Леся Українка).

Анафора – єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій.

Чому я так страждаю?..
Чому любов до тебе відчуваю?..
Чому тебе забути я не в силах?..
Скажи мені, о милий!
(Маша Ришитюк)

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля.
Спів калиновий піниться над водою
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
Тільки Тобою, тільки Тобою. (Василь Стус)

Антитеза (від грец. Antithesis – протиставлення) – одна із стилістичних фігур: оборот поетичної мови, в якому для посилення виразності різко протиставлені прямо протилежні поняття, образи, риси характеру дійових осіб.

Приклади антитези:

" Я – цар, я – раб, я – хробак, я – бог! " (Г.Р.Державин. " Бог")

Вони зійшлися. Хвиля і камінь,

Вірші і проза, лід і полум'я

Не настільки різні між собою … (О.С.Пушкін. " Євгеній Онєгін")

Асонанс – повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність.

Корови моляться до сонця,
що полум'яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.
(Богдан-Ігор Антонич)

" Була гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На трави і на квіти." (Микола Вінграновський).

Бурлеск — жанр гумористичної поезії, комічний ефект досягається тим, що героїчний зміст викладається навмисно вульгарно, грубо, або навпаки, тим, що про буденне говориться піднесено (наприклад, «Енеїда» Котляревського).

Верлібр — вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини. У перекладі з французької vers libre — вільний вірш. Це вірш, побудований на відносно однотипній синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають різну довжину, не діляться на стопи. У рядках — різна кількість наголосів, їх розташування — довільне.

А тим часом

Ті самі жорстокі і шорсткі

Самовіддані руки

Несли звідусюди

Каміння, залізо, цеглу,

Будували, робили, творили

Свій високий і просторий

Сонцем пронизаний Дім.

(М. Рильський)

Вітаїзм (віталізм) (від лат. vitalis — життєвий). Сти­льова течія початку XX ст., проявилася в кількох модерніст­ських напрямах (неоромантизм, футуризм, експресіонізм).

Го­ловна ознака — відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму — учення Ф. Ніцше про «діонісійське» (темне, інстинктивне) начало куль­тури. В українській літературі вітаїзм також стверджував життє­вість, незнищенність нації. Представлений творами М. Хвильо­вого, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука.

Бароко — напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня.

Серед визначних представників українського Б. чільне місце займає постать Івана Вишенського — видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань, полеміста Мелетія Смотрицького. Бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.
Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії.

Білий вірш — неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною структурою (наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки).

Гіпербола – різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії.

Гротеск. Художній прийом у літературі та мистецтві, заснований на надмірному перебільшенні або применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів, сполученні реального з фантастичним, трагічного з комічним, а також твір літератури чи мистецтва, що використовує цей прийом. За яскраво вираженими зовнішньої фантастичністю і неправдоподібністю можна знайти глибокі художні узагальнення та опрацювання найважливіших життєвий явищ і реалій. Яскравим прикладом є повість Гоголя «Ніс», «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» Гофмана.

Звуконаслідування. Умовне відтворення звуків природи, криків тварин тощо: ку-ку, гав-гав, му-у-у, тік-так, мяу, ж-ж-ж, а також створення слів, звукові оболонки яких тією чи іншою мірою нагадують позначувані предмети: ^[1] гавкати, цвірінькати, кувікати, кукурікати, нявчати.

Де коза туп, туп,
Там жито сім куп

—Колядка

Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзюрчить вода,
Мелодії грає на кам’яній флейті.

— Б.-І. Антонич

В літературі:

Немов хто косою — черк!
А вдруге світліше — дзінь!

—Володимир Свідзинський

«Кру-Кру!» — у пітьмі тугу журавлі несли мені так боляче, так сумно.

—І.Гнатюк

Евфемізм (грец. — пом'якшений вираз) - сло­во або словесний зворот, що пом'якшує форму виражен­ня висловлюваної думки. Наприклад: «Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарсь­ких середньовічних списів), та як і зчепились полемізувати... Полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:
— Якби ж знаття, що один одному голови попро­валюємо, не бились би!» (О. Вишня).
Евфемізм не обов'язково виступає як троп. Дуже часто евфемістичні заміни досягаються засобами лексичної сино­німії, наприклад: затримався — замість спізнився; хто крайній? — замість хто останній? (у черзі); поправився — замість розтовстів і т. д. Як троп, тобто як засіб контексту­альної синонімії, евфемізм найчастіше відносять до виду метонімії, або розгорнутої метонімії, тобто перифраза, що, за висловом В. Домбровського, «описує властиве поняття на те, щоб щось прикрого, неприємного висловити в лагідній формі... Евфемістичні вираження коріняться в словесній забобонності. Тобто боязні вимовляти голосно слова з лихим значенням, щоб не накликати на себе лиха. Так, наш селянин боїться вимовити слово „чорт", засту­паючи його означенням: нечистий...».

Екзистенціалізм - т ечія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Визначальні риси екзистенціалізму:
- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
- вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
- існування людини тлумачиться як драма свободи;
- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

Експресіонізм — літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.

Риси експресіонізму: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою; бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів (портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт).

В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір " Я (Романтика)"), Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Епітет – образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку: «сонце золоте»; «ясні зорі»; «тихі води».

Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі: повторення однакових виразів, слів, або звукових сполучень у кінці віршових рядків чи строф, а також прозових уривків з метою посилення виразності поетичної мови, підкреслення чогось.

– У тебе задовгі руки, – сказав Прокруст, –
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
– У тебе задовгі ноги, – сказав Прокруст, –
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
– У тебе задовгі вуха, – сказав Прокруст, –
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
– У тебе задовгий язик, — сказав Прокруст, –
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
– У тебе завелика голова, – сказав Прокруст, –
Відрубаємо – і ти будеш щасливий. (…) (Надія Кир'ян).

Будемо вічно в труді рости,

З серця землі підіймать пласти,

Чорного золота давні пласти. (Ярослав Шпорта)

Імпресіонізм (враження) - х удожній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літератур­ного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури.
Визначальні риси імпресіонізму:
- зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;
- відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;
- часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;
- герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;
- найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.
Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, частково

О. Кобилянської, а також М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Іронія – художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

Інверсія (лат. inversio — перевертання, переставляння) — одна із стилістичних фігур мови, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово чи слова особливо підкреслити, звернути на них увагу. «Умовляють серця перебої» (В. Еллан) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця».

Інверсія вживається переважно в ліриці. Деякі поети виявляють посилену схильність до інверсованих сполучень, що певною мірою визначають їхній мовний стиль: Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша; спомин — роса весняна, щастя забутого сон (Б.-І. Антонич).

Класицизм (від латів.(латинський) classicus — зразковий), художній стиль і естетичний напрям в європейській літературі і мистецтві 17 — почала 19 в.в.(століття), однією з важливих меж яких було звернення до образів і форм античної літератури і мистецтва як ідеального естетичного еталону. Закон трьох єдностей став непорушним правилом побудови класицистичного твору (п‘єси).

Літота – художнє надмірне зменшення з метою особливо точного розкриття явища: " до села рукою подати". Протилежним до літоти тропом є гіпербола.

Метафора – один з основних тропів: образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

«Серце нудьгує, і плаче воно» - проста дієслівна метафора, уособлення, метонімія.

«Коли усе в тумані життєвому загубиться» - подвійна метафора.

«Замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли» - розгорнута метафора, що складається з двох подвійних та метафоричного епітета «поле стоголосе».