Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи.






 

Розглядаючи це питання, слід зазначити, що політологія, якою вона є сьогодні — це явище новітнього часу. Вона з’явилася на сучасному етапі людської цивілізації — у період утвердження індустріального суспільства, коли водночас із бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні відносини між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя спричинили великий попит на ідеї демократії, яка дедалі більше починає виступати в суспільстві як форма організації суспільно-політичного життя. Демократичній організації суспільства потрібна така державна політика, яка б грунтувалася на теоретичних політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки і, зокрема, політології як науки.

 

Організаційне оформлення політологія набула у країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини ХХ ст. у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Саме право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало при вивченні політичних систем. І тільки після другої світової війни з’явилися теоретичні праці, в яких під політикою стали розуміти не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно взаємодіяти з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше розмежовуються їх предметні сфери, спостерігається взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т.п.); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та інше); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих вчених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, набирає силу видавнича діяльність, з’являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає у розвинутих країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними й організованими професійними кадрами; виникають міжнародні та національні організації політичної науки.

Слід звернути увагу на те, що політика виступає об’єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Щоб відповісти на це запитання, треба насамперед згадати, що політику, крім власне політології, вивчають ще п’ять основних типів, або циклів суспільствознавства: філософський, соціологічний, право- й державознавчий, історичний і, нарешті, психологічний.

Розглянемо тепер, як розмістилися ці дисципліни у неосяжному просторі політичного життя. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації; соціологію цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу, наприклад питання взаємодії підсистем власності та духовної культури зі сферою владних відносин; правознавство досліджує «прикордонну» сферу правових і державних норм та інститутів; історію цікавлять питання послідовного хронологічного збирання й описування емпіричних фактів щодо розвитку політичних інститутів та ідей; а психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Можна говорити і про цілий комплекс наук, що вивчають політику, які виникли на межі власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичної філософії, політичної соціології, політичної історії, теорії держави і права, політичної психології тощо. Разом із такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політчна статистика, еко- й біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію у широкому розумінні.

Поряд із нею існує й політологія у вузькому її значенні — як загальна теорія політики, що становить «душу та серце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не займається лише окремими аспектами політики і не вивчає політику в ряді інших, неполітичних об’єктів. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об’єкт, і, по-друге, своїм основним предметом має групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.

Таким чином як загальне визначення предмета політології можна було б запропонувати таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб’єктів з приводу влади.

Необхідно зазначити, що вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії — найбільш загальні фундаментальні поняття науки, які відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її структури. У порівнянні з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, в теорії держави й права — як проблема правової свідомості, а в політології — як проблема політичної свідомості.

 

Водночас політологія як комплексна і самостійна галузь суспільних наук не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх і зовнішніх зв’язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об’єктивних критеріїв соціального виміру політики.

Політика у суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретичної і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та окремих індивідів, головною метою діяльності яких є завоювання, втримання та використання політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія «політична влада» є центральною категорією політології і політики як сфери діяльності.

На сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі зараз зустрічається велика кількість понять, що іменуються «законами». У деяких випадках застосовується більш обережне визначення: «закономірність».

Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детерміновані розвитком економічних процесів. Економічні інтереси виступають як соціальна причина політичних дій. «Політична влада, — зазначав К. Маркс, — є тільки породженням економічної влади».

Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби за допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні закони неминуче приречені на невдачу.

Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Даний зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на Землі; науково-технічні досягнення у передових країнах і посилення їх політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й засвоєння інформації тощо.

Існує цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передусім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі у суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, в розвитку демократії, самоуправління, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також демократизація політичних відносин, підвищення ролі «людського виміру» політичних процесів, ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Дедалі повніше реалізується тенденція розвитку свободи творчості, свободи спілкування як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб’єкта політичних процесів.

Однією із закономірностей політичного життя слід вважати тенденцію до зміцнення відносин у громадському суспільстві, а саме: обмеження втручання політичних структур в управління різними сферами суспільного життя, їх автономія від політики та держави.

 

Одним із найважливіших законів політології є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній науці у своїх основних рисах (необхідність, загальність, повторюваність, інваріантність) ще недостатньо розроблений.

Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів — як мета.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука використовує різні методи дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія й моделювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного опису та ін.

Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, врахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визначенням пріоритетної дії економічної сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у розвитку та взаємодії тощо.

У політичних дослідженнях суттєвого значення набувають системний підхід та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об’єктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об’єкта, активний характер діяльності суб’єктів соціально-політичних систем.

У другій половині ХХ ст. значного поширення у західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські методи, тобто засоби дослідження суспільних політичних явищ через вивчення і спостереження поведінки окремих людей та суспільних груп. Отже, визначною у підході до розуміння цих методів стає категорія «політичної поведінки», основний зміст якої полягає у діях людини, що виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання певної емпіричної інформації або за допомогою безпосереднього спостереження, або шляхом здобуття опосередкованої інформації через експеримент, анкетування, інтерв’ю, аналіз документів тощо.

Серед методів політичної науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються у політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск’є, а також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші відомі мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів зумовлене неможливістю широкого застосування експерименту в науці про політику і необхідністю спостерігати політичні явища та процеси в їх природному стані. Надзвичайно велика складність у застосуванні порівняльного методу спричинена складністю самого вибору явищ, які порівнюватимуться у наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об’єктів (або їх частин), які мають спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, в чому полягає схожість досліджуваних об’єктів (або їх частин), а в чому вони відрізняються.

Зараз у політології широко застосовуються емпірично-соціологічні методи, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості і культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання); письмові опитування (анкетування); безпосереднє спостереження за об’єктом, що вивчається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, необхідно враховувати можливості типізації об’єктів, що вивчаються.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал