Іван Котляревський і початки “українського відродження”.

Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стало зростання інтересу до історії України. Пов’язано це було з необхідністю нащадків козацької старшини потверджувати свої претензії на російське дворянство історичними документами. Початок українського національного відродження на Слобожанщині пов’язаний з відкриттям 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Щодо західноукраїнських земель, то тут процес національного відродження розпочався у Закарпатті наприкінці XVIII ст., пов’язаний з діяльністю єпископа А. Бачинського, звідки перейшов на Галичину, і лише в середині XIX ст. – на Буковину. Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний.Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок “Енеїди” з народною пам’ятю про козацтво. Іван Петрович Котляревський (9 вересня 1769, Полтава — 10 листопада 1838) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами.

52. Роль Харківського університету у відродженецькому процесі ХІХ ст.
Головним центром національного відродження на початку XIX ст. став Харків — місто, де зосереджувалася інтелігенція України.
У 1805 р. тут засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. З почуття глибокого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України група місцевого дворянства на чолі з прогресивним діячем Василем Каразіним, сином козацького старшини, зуміла переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування в Харкові університету. Завдяки цьому Харків залишався до кінця 30-х років культурним осередком та центром національного відродження. І лише коли в Києві був заснований університет Св. Володимира (1834 p.), він перемістився туди.
Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й осередком української культури.
При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а часто двомовними — українсько-російськими. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне і політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле українського народу, самобутність його культури та ін.
Зокрема, перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, мав такий девіз — «сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії та географії України, пропагувалося широке використання української мови. Часопис сам друкував твори українською мовою, зокрема поетичні і літературознавчі твори П. Гулака-Артемовського, ректора Харківського університету. Викладачі університету, українські патріоти А. Метлинський, Л. Боровиковський та інші створили літературне об´ єднання, яке сучасники називали гуртком харківських романтиків. У своїх творах вони популяризували минуле України, оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків, козацький суспільно-політичний устрій тощо.
Г. Квітка-Основ´ яненко написав українською народною мовою ряд прозових творів. У 1834 р. в Харкові ним були видані «Малоросійські повісті», що мали величезний успіх. Він гуртував молодь Харкова, залучав її до вивчення життя народу, пропагував його високу мораль. Як директор і режисер, він не лише керував роботою професіонального театру, а й поповнював його репертуар власними комедіями («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»).
Під впливом викладачів почав займатися літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету, у майбутньому визначний історик, Микола Костомаров. Його магістерська дисертація присвячувалася вивченню української народнопоетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Вихованець університету, згодом його професор Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень та дум на історичні теми. У 30-х роках XIX ст. вийшла трьома випусками його фольклорна збірка «Запорозька старовина». Срезневському належить велика заслуга у впровадженні ідеї слов´ янської солідарності і єдності в середовищі інтелігенції України.

53. Початки галицького відродження. Творчість Маркіяна Шашкевича. " Руська трійця", " Русалка Дністровая".
Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання " Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 — 1885 pp.) і Григорій Ільке-вич (1803—1841 pp.). Культурно-просвітницька діяльність " Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: " нарід руський — одне з головних поколінь слов'янських,...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру".
" Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Це засвідчують спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: " Нам, молодим русинам, треба об'єднатися в гурток, вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині".
Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності " Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.ІДертелєва, І.Срез-нєвського, а також польських, чеських і сербських письменників, які відкрили слов'янський світ.
Великий інтерес діячі " Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — " Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка " Зоря" (" Писемце посвячене рускому языку"). Якщо перший збірник до друку не призначався (М.Шашкевич розглядав його лише як пробу сил), то " Зорю" не пропустила до друку цензура, вбачаючи в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.
Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху " Русалка Дністровая", підготовленого діячами " Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, яке написав до " Русалки Дністрової" М.Шашкевич, закликало до культурного та літературного відродження " русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.
Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!
" Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича (" Загадка", " Погоня", " Тута за милою", " Сумрак вечірній"), Я.Го-ловацького (" Два віночки"), І.Вагилевича (поеми " Мадей", " Жу-лин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні " із старих рукописів" тощо.
Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов'янська суміш, а народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а " гражданкою".
Вихід у світ " Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів " Руської трійці". Власті Галичини і вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі " Руської трійці". М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, перейшовши до протестантизму, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію.
" Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст " Русалки Дністрової", І.Франко зауважив, що " вона була на ті часи явищем наскрізь революційним".

54. Тарас Шевченко як ідеолог та провідник українського відродження.
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ–початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.
Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо
Народно-розмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.
Завдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами − історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості.
Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство)-українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві., до складу якого увійшов Т. Шевченко. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості.

55. Будівництво садибно-паркових комплексів: «Софіївка» в Умані, «Олександрія» у Білій Церкві.
Найбурхливішого розвитку палацо-паркове будівництво в Україні набуло у другій половині XVІІІ – першій половині ХІХ ст.
Дендропарк " Олександрія" – розташований на південно-західній околиці м. Білої Церкви. Являє собою яскравий зразок пейзажного парку. Його композиція зумовлена природними особливостями витягнутої вздовж річки ділянки, що заросла дубовим гаєм, порізана байраками та багата джерелами. Територія парку з прилеглою до нього прибережною частиною складає 201, 48 га.
Найймовірніше, що автором генерального плану дендропарку був французький архітектор Мюффо. За свідченням архівних документів, з 1796 р. над створенням парку, що належав панам Браницьким, працювали італійський архітектор Д. Ботані та садівник зі Львова А. Станге. Пізніше роботами керували садівники Бартецький і Вітт, а з 1815 р. протягом півстоліття – садівник А. Енс.
Планувальне ядро " Олександрії" – центральна частина парку з Великою та Малою галявинами, що мають найгустішу мережу алей і стежок, найрізноманітніші пейзажі. Саме тут сконцентровано основні архітектурні споруди, декоративні скульптури та екзотичні породи дерев.
Рослинність в основному складають місцеві породи – дуб, клен, сосна, тополя. Їх доповнюють 600 видів екзотичних дерев і чагарників різноманітної форми. Західну частину " Олександрії" було упорядковано лише в 1860-х рр. У цей час територія набула мисливського профілю, за балкою будуються мисливський павільйон.
У травні 1922 р. парк " Олександрія" отримав статус державного заповідника.
Дендропарк " Софіївка". Його будівництво розпочато в 1796 р. на замовлення польського магнати С. Щенсни-Потоцького бельгійським інженером Л. Метцелем і садівниками-декораторами Зарембою та Фаре.
Парк розкинувся на мальовничих схилах р. Кам'янки на території площею 150 га в північній частині Умані. Влітку 1800 р. відбулося урочисте відкриття парку, названого " Софіївкою" на честь дружини Потоцького Софії. На той час було створено Великий водоспад із залізним містком, Амстердамський шлюз, Верхній і Нижній ставки, підземну річку Стікс, вирубано Громовий грот, споруджено грот Венери з водоспадом; басейн рибки; джерело Вужі та ін. У 1831 р. парк було перейменовано на Царицин сад.
У 1836-1859 рр. парк перебував у віданні Управління військових поселень. У цей період в його будівництві брали участь російські архітектори І. Макутін (головний архітектор Умані) та академік архітектури А. І. Штакеншнейдер, які надали парку завершеного декоративного вигляду.
У 1859 р. парк перейшов у відання Головного училища садівництва.
У 1889-1890 рр. професор В. В. Шашкевич, який завідував " Софіївкою" створив у північно-східній частині парку на площі близько 2 га Арборетум або Англійський парк.
У 1929 р. парку надано статус державного заповідника.

56. Українська культура ХІХ ст. між західництвом та слов’янофільством.
Слов'янофіли - представники ліберально налаштованої дворянській інтелігенції, що підтримують вчення про самобутності та національної винятковості російського народу. Для них характерно неприйняття західноєвропейського шляху соціально-політичного розвитку, навіть протиставлення Росії Заходу, захист самодержавства, православ'я, деяких консервативних, точніше - патріархальних, громадських інститутів. Але суперечливість поглядів слов'янофілів, поєднання в їх поглядах прогресивних і консервативних рис досі викликають суперечки про оцінку слов'янофільства як ідейного спрямування і про його місце в російській суспільній думці. Слід також мати на увазі, що і серед самих слов'янофілів не було єдності думок. Їх суперечки між собою часом носили не менш гострий характер, що з західниками.
Західництво, як і слов'янофільство, виникло на рубежі 30-40-х років XIX ст. Воно було представлено " обома столицями" - Москвою та Петербургом. Московський гурток західників оформився в суперечках з слов'янофілами у 1841-1842 рр.. У Петербурзі ж перебували деякі представники западничества, і будь-якого сформованого гуртка його однодумців не існувало.
Різні теорії і течії, постійно охоплюють Росію, так і не привели країну до певного рішення, по якому шляху йти. Спори західників та слов'янофілів стали частиною історії, а актуальність їх просвічує крізь століття. Можна знайти безліч джерел суперечностей між цими двома філософськими напрямками: можливість політичного облаштування, і хід історичного розвитку, і положення релігії в державі, освіта, цінність народної спадщини і т.д.
І все ж суворо розмежовувати ці два «табори» навряд чи доцільно. Незважаючи на відмінності в поглядах, слов'янофіли і західники виросли з одного кореня. Майже всі вони належали до найбільш освіченої частини дворянської інтелігенції, були великими письменниками, вченими, публіцистами. Більшість їх - вихованці Московського університету.
Єдиним важливим світоглядним відмінностями було ставлення до духовних традицій православ'я: слов'янофіли відстоювали принципи своєрідно зрозумілої ними християнської філософії, тоді як західники в цілому дотримували раціоналістичних поглядів.
Теоретичною основою поглядів і тих і інших була німецька класична філософія. Всіх їх хвилювали долі Росії, шляхи її розвитку, хоча вони розуміли їх по-різному.
Герцен писав згодом про відому умовності поділу на слов'янофілів і західників з тієї простої причини, що всі вони були патріотами свого народу і батьківщини - " Ми, як дволикий Янус, дивилися в різні боки, але серце у нас билося одне".
Їх об'єднувало, принаймні в початковий період, рішуче засудження кріпацтва і адміністративно-судового свавілля, а також боязнь того, що якщо зміни не прийдуть зверху, то переворот з'явиться знизу.
Крім опозиції до існуючої соціально-політичній системі та ідей про необхідність серйозних в ній змін, їх зближували, нарешті, і дружні зв'язки.
Історичний досвід дискусій 40-50-х рр.. XIX століття в Росії між західниками і слов'янофілами має неминуще значення. Їх відгомони в різній формі, в різній термінологічному вираженні проходять і через всі наступні десятиліття XIX, через століття XX і продовжують знову виникати і в ХХI столітті.

57. Перший професійний історик України Микола Костомаров.
М. І. Костомаров — визначний історик, письменник, літературознавець, фольклорист, педагог. Він був одним із засновників першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївське братство), програма якої передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності, свободи слова, боротьбу проти самодержавного централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, федерацію рівноправних слов'янських народів. М. Костомаров здійснив велику роботу для розвитку національної самосвідомості українського народу, визначенню його менталітету, виступав за самостійність його мови й культури. Як історик М. Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, ввів до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл. Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури. Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, який виробляв її науково-методичні засади, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур.Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення та ін.Виступаючи як український і загальноросійський діяч, він обіймав своїм духовним зором усю повноту історичного життя слов'янських народів.

58. Життя і творчість Пантелеймона Куліша
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819р. на хуторі біля м. Воронежа теперішньої Сумської області в козацькій родині. Навчався в повітовому училищі Новгород-Сіверська, у 1836р. закінчив п'ять класів Новгород-Сіверської гімназії.
Протягом 1839—1840 pp. Куліш навчався на філософському та юридичному факультетах Київського університету. Але не закінчив його.
У 1841 р. написав прозові твори: «Циган», «Огненный змей. Повесть из народных преданий». У 1841 —1845 pp. Куліш викладав російську словесність у Луцькій, Київській, Рівненській та Петербурзькій гімназіях. Підтримував діяльність Кирило-Мефодіївського братства. У 1846р. письменник опублікував «Повість про український нарід», яка зіграла не останню роль у справі його арешту. У 1856р. письменник отримав дозвіл друкуватися.
Впродовж 1856—1857 pp. вийшли два томи етнографічно-фольклористичної, історіографічної, літературної збірки «Записки о Южной Руси», в якій Куліш запровадив новий правопис — «кулішівку», яка лежить в основі сучасного українського
правопису. У 1857р. було відкрито «Друкарню П.О. Куліша», в якій вийшов альманах «Хата»; для школярів читанка «Граматка» та український буквар. Письменник доопрацював редакції роману «Чорна рада» українською та російською мовами (перша редакція 1846 р. не вийшла друком через арешт автора і заборону його творів). У 1861 — 1862 рр. Куліш брав участь у виданні першого загальноукраїнського часопису «Основа», який на той час став осередком національного руху, надрукував в ній історичні нариси «Хмельниччина», «Виговшина», публіцистичну працю «Листи з хутора». У 1862 р. письменник видав збірку поезій «Досвітки». У 1882р. письменник видав збірку «Хуторна поезія». У 1893р. письменник видав збірку поезій «Дзвін», а у 1897р. вийшла збірка «Позичена кобза». Пішов Пантелеймон Куліш з життя [14 лютого] 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

59. Перший український політолог Михайло Драгоманов.
Народився Михайло Драгоманов 18 вересня 1841 р у родині дрібнопомісних дворян, нащадків козацької старшини. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії. Разом із сестрою Ольгою, майбутньою письменницею Оленою Пчілкою, матір’ю Лесі Українки, ще в гімназії Михайло перечитав силу-силенну книг, раз у раз зазираючи в бібліотеки родин Лисенків, Старицьких.
Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету, на той час попечителем цього закладу був прославлений хірург М.Пирогов, який за взірець мав академічну європейську свободу, і завдяки цьому університет являв собою осередок наукового, політичного і громадського життя. 1863 року юнак вступає в “Київську громаду”, яка саме зазнавала утисків з боку влади, починає викладати в університеті всесвітню історію. 1864 року Михайло Драгоманов одружується з акторкою Людмилою Кучинською, яка все життя була його вірною помічницею.
Із середини 60-х Драгоманов починає регулярно друкуватися, саме тоді він сформулював кредо для наступних поколінь українських патріотів: “Чиста справа потребує чистих рук”. 1869 року Михайло Драгоманов публікує працю, яку того ж року захищає як магістерську дисертацію – “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”. Він привертає увагу громадськості до того, що в Римській імперії всі вільні жителі провінцій були зрівняні у правах з жителями Риму.
У 1870-1873 рр. Драгоманов перебував у науковому відрядженні в Європі і відтоді вважав себе соціалістом. Але розумів соціалізм не як класову боротьбу, а як ідею соціальної справедливості. Повернувшись до Києва, він викладає античну історію і активно працює у “Старій громаді”, у співавторстві з Володимиром Антоновичем видає двотомник “Історичних пісень малоруського народу”. Але невдовзі, за доносом М.Юзефовича, Драгоманова як неблагонадійного звільнено з університету. В 1976 році було підписано Емський указ, і громадівці приймають рішення перенести видавничу діяльність за кордон. 1876 року “Стара громада” власним коштом делегує М.Драгоманова до Женеви. Йому вдалося видати п’ять томів збірника “Громада”, на шпальтах якого друкувалися матеріали про Україну, її народ, його духовні устремління, пошуки шляхів до рівності серед світової спільноти.
Через розрив зі “Старою громадою” в 1886 році Михайло Драгоманов був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 році прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя, там і помер 1895 року.

60. Розвиток національної самосвідомості українців у 50-60-х pp. Громади.
Наприкінці 50-х рр. відбувається відродження українського національного руху. Поштовхом до цього відродження стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Петербург, в якому мешкала чимала українська громада. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Ґалаґанів П.Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П.Куліша, І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Вовчка та ін. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.). Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народові, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Окрім колишніх кирило-мефодіївців, до першої громади увійшли правник О.Ф.Кістяківський, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок Д.С.Каменецький, письменник М.Стороженко, друзі Т.Шевченка брати Лазаревські. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Вони збиралися на квартирі інженера Ф.І.Черненка або М.Костомарова. Шевченко приходив на зібрання дуже рідко, Куліш – досить часто. Але ця неформальна спільнота стала прикладом до наслідування і до розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Вже 1861 р. з’явилися громади в Києві, перегодом у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі. Полем діяльності для громад стали недільні школи, що існували в 1859–1862 рр., наукові установи та видавнича справа.

МКР Культура (61-70)

61. Валуївський циркуляр та Емський указ 1876 р. та їх наслідки.

62. Народницький період на західноукраїнськиь землях. Культурне зростання Галичини в 40-80-х pp.

63. Наукове товариство ім.Т.Г. Шевченка (1873) і значення його діяльності.

64. Художня творчість М.Пимоненка, С.Васильківського, М.Самокиша, І. Їжакевича, І.Труша.
65. Творчість О. Мурашка, М. Бурачека в контексті української та європейської культури.
66. Г. Нарбут і його мистецька школа.

67. Шкільництво і освіта в другій половині XIX ст. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його видавнича діяльність.

68. Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (О. Архипенко, К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, М. Бойчук).

69. Модерна українська література. І. Франко. Неоромантики. Український літературний експресіонізм.

70. М. Грушевський і його роль у розвитку української національної культури.

61 Валуївський циркуляр та Емський указ 1876 р. та їх наслідки.
Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєності російської влади
Незважаючи на романтизм і відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. В Україні було проведено арешти
Було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа», «Чернігівського листа»; за указом царя від 12 червня 1862 р. закрито недільні школи.
Зміни політики щодо українського руху були викликані:
• підготуванням і вибухом польського повстання 1863–1864 рр.; український рух сприймався як «польська інтрига»;
• розгортанням нелегальної діяльності різних опозиційних царизмові організацій («Земля і воля» та ін.), що розповсюджували заборонену літературу і підбурювали до виступу невдоволених реформою 1861 р. селян;
• стрімке зростання кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» і «южнорусского сепаратизму». Особливо занепокоїла російських урядовців поява перекладу Євангелія українською мовою, виконаного Пилипом Марочевським (1806–1879).
За наслідками слідства міністр внутрішніх справ П.Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови
Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови культури, науки. Її можна було використовувати в контексті, де вона звучала як екзотична простонародна говірка – в етнографії, фольклористиці, літературі, театрі. У такий спосіб українській мові було перекрито високі поняття, щоби зберегти їх тільки для російської культури. Заборона ж видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою окремішність.
Валуєвський циркуляр був логічним з огляду на офіційну політику щодо українців: українці не вважалися інородцями (тобто місцевим елементом колонії), а проголошувалися складовою частиною єдиного руського народу, що зберігав етнографічну і діалектичну особливість.
Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II вiд 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського учбового округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».
Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятники та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку.
На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.
Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого " Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

62 Народницький період на західноукраїнськиь землях. Культурне зростання Галичини в 40-80-х pp.
Національне відродження, що розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 рр.); другий — організаційний (1848— 1860 рр.); третій — політичний (1861—1918 рр.).
В умовах відсутності національної інтелігенції роль іні-ціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство.
З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті па-рафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.
Це викликало протест в середовищі греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити у школах Галичини навчання українською мовою.
Широку культурно-просвітницьку діяльність серед українського населення розгорнули відомі діячі греко-католицької церкви І. Могильницький, М. Герасевич, І. Лаврівський та ін.
І. Могильницький (1777—1831 рр.) був автором першої в Галичині граматики української мови
З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 р.), -^ке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ-пастирям для «навчання вірних», а парафіянам.— для «духовної поживи».
Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного від родження галицьких українців перемістився з Перемишля у Львів. В цей час у середовищі прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання «Руська трійця», до якого увійшли Маркіян Шашкевич (1811— 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811—1866 рр.) та Яків Голо-вацький (1814—1888 рр.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811—1885 рр.) та Григорій Ількевич (1803—1841 рр.).
Культурно-просвітницька діяльність «Руської трійці» започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині
Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності «Руської трійці» були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, ал.е й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов'янський світ.
Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ в 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху «Русалка Дністровая», підготовленого діячами «Руської трійці». Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму.
«Русалка Дністровая» відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першо-джерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея аль-манаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст «Русалки Дністрової», І. Франко зауважив, що «вона була на ті часи явищем наскрізь революційним».
Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість українства від загального потоку європейської культури як перешкоду на Шляху понівеченої культури до її розвою. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську культуру у всесвітній духовний потік.

63 Науко́ ве товари́ ство імені Шевче́ нка
Науко́ ве товари́ ство імені Шевче́ нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України.
В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі Його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства.
Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — перша українська національна академія наук, яку створено в 1873 у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, на той час розшматованої двома чужинецькими імперіями: Росією та Австро-Угорщиною.
Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії.
Від 1892 р. з появою першого тому «Записок НТШ» а далі й інших серійних наукових збірок, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897—1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів.
Академічний статус Товариства закріплено запровадженням елітарного корпусу провідних вчених — дійсних членів НТШ, до якого крім видатних подвижників української науки приєднано велику когорту славетних вчених Європи. У цей період з'явилось ряд фундаментальних збірок та монографій, пов'язаних зі студіями української історії, словесності та етнографії (зокрема багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського).
Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія).